Нещодавно дивився черговий випуск телепередачі, де обговорювалася проблема смертних вироків. А ще раніше слухав по радіо та читав у газетах виступ полковника миліції Шевченко Ольги Тарасівни. Хочу викласти свої думки з цього приводу.

Шановна Ольго Тарасівно! Стосовно правового поля та правових рамок. Ви говорите про основні принципи права — демократизм, гуманізм, індивідуальність. Якого права — права взагалі, чи права окремої особи, групи осіб, держави? Виходить, право може бути демократичним, комуністичним, фашистським (і т. д.), — дивлячись, хто побіля керма? Здається мені, право повинно випливати з об’єктивної реальності, а коли так, то правова прерогатива не може бути чиєюсь конкретно, навіть держави. Принцип у права один — об’єктивність. А коли воно (право) об’єктивне, тоді — справедливе. Розумієте, гуманізм тут недоречний, бо то вже буде не право, а безправ’я. Ольго Тарасівно, Ваше трактування права — комуністичне, коли право — возведена в закон воля пануючого класу.

Знаєте, висловлю крамольну думку, що усі негаразди суспільні саме від того, що держава бере на себе роль поводиря, керманича. Чи не ліпше їй обмежитися контролюючою функцією? Контролювати просування до чого, до яких «світлих майбуттів»? — запитаєте. Ані до чого!.. Просто контролювати життя, щоб не виникало «безпредєлу» (право саме і є тим, що визначає «безпредєл»).

Застосування смертної кари напряму витікає з визначення свобод громадянина. Покарання смертю — явище наявне. Хочемо ми чи не хочемо, а його, це явище, не викинути з правового поля, адже саме поняття права розуміє під собою визначення можливого і неможливого. Інша річ — правові норми. До них можна втиснути що завгодно, залежно, хто біля керма. Однак, так чи інакше, все збігається на громадських свободах: або вони розширені, або ж обмежені. Правові норми формують поняття, правове ж поле є самим дійством на вимогу об’єктивної реальності.

Вирішення питання застосування смертної кари напряму впливає на свободи громадян. Якщо в конструюванні вищезгаданих рамок виходити з основного принципу демократії — підкорення меншості більшості, то однобічне вирішення проблеми породить явну дискримінацію певної частини суспільства. Виникає правовий парадокс (чи казус), коли правильність декларуючих державою правових положень, що окреслюють свободи (будь-яка законотворчість розширює або обмежує свободи), не сприймається відповідно. Чому? Тому, що будь-яка свобода повинна насамперед усвідомлюватись як така, інакше будь-яке правове положення, що начебто має розширювати свободи, перейде до розряду обмежень цих свобод. Одне й те ж положення буде сприйматися громадянами по-різному — одними, як обмеження, іншими, як свобода. Що одному уві благо, другому — уві зло. Щоб зрозуміти, що таке свобода, слід уяснити, що таке рабство. Рабство не є, скажімо, способом життя, зумовлене злими силами, коли переноситься голод, холод та непосильна праця — це елементарне фізичне знущання; рабство поняття біль ширше і розуміє під собою об’єктивну залежність од об’єктивних умов, що створює небажану для суб’єкта ситуацію; тобто рабство це насамперед страждання душевні. Те, що не бажане, ніколи не сприйматиметься, як необхідне. Тільки з усвідомленням необхідності небажаного відбувається перехід цього небажаного до розряду бажаного (свобода як усвідомлена необхідність). Отже, якщо рабство фактично наявне, воно не буде сприйматися, як таке, як душевні страждання, коли з тих чи інших причин дане становище (рабство) сприйматиметься, як щось конче необхідне. Отож фактично людина може бути рабом і не відати про це, тобто внаслідок обману (чи самообману) сприймати рабське становище, як щось конче необхідне (бути добровільним рабом). Можна збудувати суспільство, де не буде проблем із матеріальним забезпеченням, та й тоді знайдуться люди, котрих дане становище влаштовувати не буде. Проблема рабства, свободи і несвободи лежить за межами фізіологічного, але — психологічного. Можна почуватися рабом і в достатку...

Чи не здається, що аболіціоністи і їх опоненти, — всі є прибічниками комунобільшовизму. Припустимо, одна із сторін ратує за істині речі. Але ж методи досягнення мети одні — більшовистські. Благонамірами дорога до пекла мощена. Історія показала, що не в меті справа, а в шляхах до неї, в способі його подолання. Чия точка зору переможе в протистоянні — прибічників чи противників смертної кари? Тих, кого буде більше. Мерщій запускати агітмеханізми!.. Правий таки був Ленін, коли твердив, ніби історія людська — спіраль: усе повертається, тільки модефіковане. Вся історія людська — безперервне застосування більшовизму. Сьогодні переможуть аболіціоністи, завтра прибічники смертних вироків наберуть більше голосів; після завтра... І так далі…

Проблема злочинності... Які б ми не зводили логічні побудови, будь-яке покарання є не чим іншим, як помстою. Чи за вбивство карається смертю, чи за зґвалтування дається п’ятнадцять років, чи за крадіжку три, — все це помста. Навіть якщо за всі злочини призначити чисто символічну міру покарання, все одно це буде помстою. Із тисяч ревнивців лише незначний відсоток вчиняє на цьому ґрунті вбивства. Інших що — зупиняє страх перед покаранням? Ні, просто в них інші психологічні установки, такі, що вразі порушення їх викликається душевний дискомфорт. У випадках з  іншими злочинами — те ж саме. Тепер уявимо собі, що системи покарання взагалі не існує — чи збільшиться число вбивств на ґрунті ревнощів? Ні, страх перед покаранням лише змушує шукати шляхи (способи) уникнення відповідальності. І тут Ви, Ольго Тарасівно, праві, говорячи, що «... при более высоком уровне риска они будут выполнять ее (работу, то есть преступление) профессиональнее».

Нинішня система кримінального покарання не знищить злочинність, навіть не зменшить її, бо протиправний вчинок індивідуума це насамперед прояв його єства. Розумієте, кожна людина має свої правові рамки, свою індивідуальну мораль, так би мовити, свою власну етичну концепцію, що формується не із зовні кимось чи чимось стороннім, скажімо, державою, а сукупністю особистих понять, через призму особистого світогляду. Тому система покарань не повинна мати сугубо фізіологічну спрямованість. Тобто не повинна бути направленою на напрацювання рефлексу страху (це допустимо лише в психушках, серед ідіотів, які розуміють і підкоряються лише грубій фізичній силі); переступивший закон має уяснити протиправність свого вчинку, відчути й усвідомити свою неправоту та нікчемність свого буття. (Нині діюча система покарань лише примушує «виконувати роботу професіональніше»).

Так, держава права на помсту не має. (Це однозначно і сумніву не підлягає). Але чому цього права повинен лишатися індивід? Почуття помсти, викликане негативними факторами, створює душевний дискомфорт — його слід усунути. Інакше стресова ситуація руйнує психіку. Потерпілий має отримати удоволення. Ні, це не принцип «око за око, зуб за зуб», бо той вимагає дотримання будь-що. Словом, кожен громадянин має право на помсту, він, і тільки він, вправі вирішувати, бути цій помсті чи не бути.

Держава узурпувала право. Тому покарання смертю є помста. Альтернатива існує, коли сам потерпілий (рідний забитого) вирішує, не карати смертю чи карати; і в разі останнього, сам власноруч виконує вирок. Держава ж, якщо вона хоче, щоб смертне покарання не застосовувалося, нехай проводить виховну роботу, яка б переконувала громадян у негуманності подібного акту. І коли надійде такий момент, що ні один потерпілий (рідний забитого) не зажадає смерті образника, ось тоді сама по собі щезне ця проблема. Ми вимагаємо сатисфакції, коли зачеплені наші почуття гідності, честі, національні почуття, чому ж не повинно задовольнятися наше почуття помсти? Чи задоволення почуттів не входить урозуміння громадських свобод? Тоді взагалі не зрозуміло, що мається на увазі, коли говориться про свободи громадян.

Що розуміється під помстою? Мабуть, бажання адекватних дій. Інакше покарання за всі види злочину (окрім смертної кари) також можна назвати помстою. З іншого боку, якщо покарання за інші злочини, окрім смертної кари, не є помстою, то міра покарання неадекватна скоєному. Де ж тоді справедливість? Якщо не можна вимагати відплати тією ж монетою, то, виходить, уся система покарань функціонує не задля встановлення справедливості, а ради самого покарання.

Адекватності вимагає справедливість. Інакше це вже буде не справедливість. Злодія вимагає покарання. Отож право і справедливість — одне ціле. Право існує, повинно існувати, незалежно від волі суб’єкта. Правомірність покарання не викликає сумнівів, проте право не повинно санкціюватися чиєюсь владою, тільки — об’єктивною реальністю.

У багатьох випадках фізичне покарання є марною протидією скоєному, адже вже сам факт усвідомлення порушником протиправності своїх дій сприймається ним, як покарання (бо призводить до душевного дискомфорту). Покарання, це примусове, силове виведення з нормального, звичного фізичного та психологічного станів. Якщо протиправні дії порушника усвідомлюються ним як такі, покарання тут носить чисто психологічний характер. (Як писала Зінаїда Гіпіус: «... Змія, звернувшись в кільця, у свій власний увіп’ється хвіст.)» Якщо покарання надходить зі сторони — від держави, особи, покарання має фізіологічний характер. Отже, стороннє покарання може бути ефективним лише в тому разі, коли порушник не хоче усвідомлювати ганебності свого вчинку; тоді, і тільки тоді, доцільний виробіток рефлексу страху (інакше покарання буде породжувати злобу).

У свідомості індивіда закон виступає, як об’єктивна реальність, така реальність, із якою неможливо не рахуватися і яка, в разі її порушення, в разі протидії, призводить до душевного дискомфорту. Отож, здебільшого ще до закінчення своїх протиправних дій порушник усвідомлює їх ганебність, усвідомлює і намагається будь-що переконати себе у зворотному, в правильності та пристойності, точніше, необхідності своїх дій. Якщо вдається оправдатися в собі, облагородити свої дії, доцільність стороннього (фізичного) покарання не викликає сумніву. Та й в даній ситуації потрібне визначення: покарання має бути чисто фізичним, чи достатньо переконати порушника в паскудності його вчинку, викликати в нього муки сумління і цим самим, створивши душевний дискомфорт, покарати. Вся суть не втому, вірніше, не стільки втому, щоб відбулася розплата, а в тому, щоб у майбутньому людина не тільки не повторила аналогічних дій, а й інших злочинів не чинила.

Отже, з одного боку при визначенні міри покарання, точніше, виду покарання — фізичного чи морального, повинна враховуватися наявність каяття, тобто усвідомлення протиправності вчинку, з іншого боку — справедливість вимагає адекватності (розплата як така наступає тоді, коли розплачуються відповідним).Подвійність покарання — несправедливість, справедливість же вимагає відшкодування рівноцінного заподіяному (по-іншому й не може бути, адже не наступить задоволення), — як бути?

Кожен громадянин має право на відшкодування збитків. Проте навіть якщо в матеріальному плані таке відшкодування й відбувається, все одно залишається незадоволеність. Потерпілий завжди бажає, щоб ображчик якщо не зазнав би подібних матеріальних збитків, то хоча б опинився в подібному психологічному стані, коли проти особистості вчиняють зле. Це і є бажанням помститися. Держава, караючи, задовольняє це бажання? Чи мстить держава, створюючи в місцях покарання нестерпні умови існування, за потерпілого, і чи задовольняється через посередника бажання помсти? Із одного боку громадянин має право на помсту, з іншого її втілення через державу порушує справедливість. Гордіїв вузол. Розв’язання цієї проблеми можливе лише з-за умови, коли система покарань буде напріч виключати фізичне покарання. Щоб покарати фізично не обов’язково лупцювати, скажімо, палицею, тобто завдавати фізичного болю, достатньо позбавити людину нормального харчування, елементарних побутових та санітарних умов. (Утримання в приміщеннях з пониженою температурою — як це практикується в штрафних ізоляторах, — можна з упевненістю віднести до фізичних знущань, тобто тортур). Держава не повинна переслідувати мету фізичного покарання; повинно викликатися в порушника почуття нікчемності свого буття; вся виховна та перевиховна робота повинна в першу чергу спрямовуватися на переконання неприпустимості такого буття. Усвідомивши свою нікчемність, людина сама зажадає виправити подібний стан речей; і тільки тоді, як вона зажадає, потрібно їй допомогти стати на путь істинний.

Ольго Тарасівно, Ваш погляд на проблему смертного покарання висвітлює Ваше розуміння державності. Насмілюсь ствердити, що воно знову ж таки комуністичне, де держава, це політична організація економічно пануючого класу. Ви не помиляєтеся — так воно нині і є. Мова за інше. Людина Вашого ґатунку — яка представляє державну інституцію — не може не виходити у своїх міркуваннях із принципу партійності. Будь-яка точка зору вже сама по собі є виразом партійності (бо вона завжди в противазі іншій думці), і сам по собі принцип партійності нічого поганого в собі не несе — якщо його не прикладати (не використовувати) до організації суспільства. Якщо в державі  вбачати не засіб досягнення мети, а спосіб організації суспільства, то надійде висновок, що держава має бути контролером людським відносин. (Не регулятором, а контролером. Інакше узурпується право. Людина повинна вміти сама оцінювати правомірність своїх дій, а держава — визначати шкідливість чи нешкідливість для загалу). А це можливе лише з-за умови повної департизації суспільства.

Нинішні державні мужі у своїй масі ніколи не думали, і думать не будуть ніколи, про людину, про індивідуальність. Бо індивідуальність в їхньому розумінні щось на зразок того, коли людину не безпосередньо грабують, а коли вона сама, начебто добровільно, віддає гроші (добро). І право при такому положенні — комарине право: ніхто не заперечує право комара на життя, але його вбивають, не роздумуючи. Повернемося до поняття права. Спробуємо його сформулювати по-іншому: не як возведена в закон воля пануючого класу, а як санкціонована ситуацією (об’єктивною реальністю) можливість дій (замітимо, не право дій, лише їх ймовірність). Якщо ситуація дозволяє — ми можемо; якщо не дозволяє —не маємо права. Кожен індивідуум має право вчиняти на власний розсуд. Як він вчинить, це вже інша справа, вся суть втім, що він має право. В цьому полягає індивідуальність, і ні в чому іншому. З комуністичної точки зору таке положення начебто призведе до свавілля. Нічого подібного! Якраз навпаки: до свавілля призводить намагання загнати в жорсткі рамки закону (не в розумінні законності, а інструкції). Закони, окреслюючі правове поле, тобто правові рамки, є засобами безпредєлу.

Демократія — влада народу. В чому ж вона, ця влада, проявляється? Може, з настанням демократії народ придбаває більше капіталу, як одній із складовій влади; може, народ стає більш розумнішим та організованішим; може, він стає чеснішим, моральнішим у своїй масі? Ах, у нього з’являється можливість вибору! Що толкового можна вибрати при височенній процентності авантюристів, дебілів, кар’єристів? Якою б позолотою не блищав непотріб, він і є непотріб. Безумовно, демократична система має переваги, та чи перетинається шлях вузькопартійним інтересам? Серед народу ходить приказка: правий той, в кого більше прав. Вона як ніщо інше характеризує правову систему. Інша приказка: закон — дишло, куди повернув, те й вийшло. Що ж це за право таке, якщо його позиції вільно трактуються? Це не ПРАВО, це праВИло.

Кожна істота має право на життя, і ніхто не вправі його, це право, відібрати. Якщо хтось посягається на життя, людина має право на його захист. Яким буде цей захист — в який спосіб, якими засобами і з якими наслідками, це справа кожного особисто. Ніхто не вправі робити перелік способів і засобів умертвління нападника та окреслювати існування певних умов для такого умертвління. Навіть убивця має право захищатися вбиваючи, якщо його хочуть забити за вбивство. І роль держави, щоб не допустити, заарештувавши й ізолювавши вбивцю, чергового вбивства вбивцею: тобто щоб відбулася розплата. Держава повинна слідкувати, щоб розплата відбулася та відповідала скоєному — щоб образник відплатив тою ж монетою. Не більше, і не менше.

Об’єктивна реальність така, що страта повинна мати місце. І не тому, що в такий спосіб попереджається на майбутнє скоєння злочинів, а тому, що виникає потреба в задоволенні почуттів. Почуття потерпілих, це свята річ, тим паче, що викликані вони не чимось ефемерним, надуманим, а об’єктивною реальністю.

Право стосується людських відносин. В його функцію входить визначення вчинків на предмет шкідливості чи нешкідливості. Якщо людині по природі притаманно пересуватися ходою, то ніхто не вправі змушувати її постійно стрибати; якщо ж людина наперекір звичному бажає постійно цибати, то це її справа, і ніхто не сміє, бодай опосередковано, перешкоджати їй в цьому. В цьому індивідуалізм, і якщо хочете, гуманізм, який і полягає якраз в дотриманні справедливості, а не в прощенні. Навіть якщо розглядати в такій площині, то прощати чи не прощати знову ж таки не стосується держави, але кожного, окремо взятого члена суспільства. Уявімо собі таку картину. Син зашкодив батькові, скажімо, в припадку гніву. Дали йому три роки ув’язнення. Пройшов рік-другий, син усвідомив свою провину, покаявся, а батько — рідна душа, простив йому цей гріх. Чому ж в цій ситуації син повинен відбувати весь термін покарання? Чому дійсність повинна мати розходження з почуттями потерпілих? Чи не тому, що держава відібрала всі повноваження проявляти гуманність?

Не думаю, щоб скоївший вбивство не чіплявся за життя. Все ж, які б він не зводив логічні побудови в своє виправдання, всі потуги будуть марними, бо розклад речей не на його користь: смерть убивці не даремна, бо в такий спосіб задовольняються почуття потерпілої сторони. Чи задовольняються? Ну, то вже не наша справа — не нам вирішувати, але потерпілим.

Нещодавно прочитав у «Київських новинах» за смертні вироки в США. Там почали практикувати страту при глядачах — рідних смертника та рідних його жертви. Оце і є насправді втіленням громадських свобод — через задоволення почуттів (навіть рідних засудженого до страти, бо, насмілюсь запевнити, й вони могли усвідомлювати справедливість та необхідність умертвління, хоча й не бажати цього). Хто читав згадане, той не міг не звернути уваги на передсмертну поведінку засудженого. Він попрохав у всіх пробачення та спокійно сповістив: «Я готовий...». Значить, розумом він осягнув необхідність свого умертвління, як способу задоволення почуттів потерпілих, як втіленню справедливості, як прояву гуманізму (по відношенню до потерпілих). Він розумів справедливість свого умертвіння і… хотів цього. І бажання його було задоволено. В цьому повага до індивідуальності; в цьому — турбота про громадянські свободи.

В американському телесеріалі про найтяжчі злочини в її історії один вбивця бореться ! за смертний вирок. І правосуддя не знаходить вагомих аргументів не на його користь. Що це — суддівська упередженість, перевага почуттів над розумом? Ні, це елементарний розклад речей, отой розклад, що характеризує право, як вираз об’єктивної реальності.

Отже, смертна кара повинна бути! Та особисто я не голосую, бо не маю морального права вирішувати це питання. Хто має? Звісно ж, не загал, не референдум. Громадську думку слід виясняти в середовищі потерпілих, рідних і близьких забитих, а не серед тих, хто лише теоретично уявляє трагедію втрати рідної та дорогої душі. Ми привчилися кивати в бік інших — в Росії так... в Америці ось так... на Заході ось так-то, а на власний люд не зважаємо. Поступово входить у звичку штучно створювати й обожнювати образи якихось вселенських месій — чи то людину, чи то устрій, і сліпо, нагадуючи стадо баранів, слідувати «геніальній мудрості». Наприклад, пів світу стало сповідувати інтернаціоналізм і… результат наявний.

Ольго Тарасівно. В газеті було сказано, що Ви науково досліджували дану проблему, тобто Ви відшукали (інакше не видали б за власну точку зору) вагомі аргументи (докази) на користь відміни смертної кари. Отже, Ви погоджуєтеся з тим, що ПРАВО, це те, що відкидає все інше, окрім істини — ніяких компромісів. Тоді навіщо формувати громадську думку? Щоб набрати більше голосів? Хіба ж істина потребує голосування? Давайте, проголосуємо за зміну хімічного складу атмосфери...

Коли говориться про засоби умертвіння — гільйотина, мотузка, куля, тут ще зрозуміло: можна оперувати термінами «гуманізм», «милосердя», і те інше, — однак розмови про відміну смертної кари викликають подив: Господь Бог і той покарав людину за гріх смертю.

Чується звідусіль — в засобах масової інформації: «... злочинність набирається зухвалості...» — «... нещадна боротьба зі злочинністю...» — «... злочинність знахабніла...» Говориться, як про якусь, скажімо, субстанцію, таке, що себе спричинює і змінюється внаслідок цього самоспричинення. Хіба досіль не зрозуміло, що злочинність, як явище, не відокремлене й зусоблене? Це частка суспільства, його негативна сторона. І ставитися до неї, як до якогось конкретного ворога не можна. Не в концтаборах та на ешафотах треба знешкоджувати злочинність, а шукати коріння цього зла і викорчовувати в зародкові. В собі перш за все шукати та викорчовувати. В собі, і якраз у тій частині суспільства, що вважає себе не злочинцями.

Згадуючи серійного вбивцю Онопрієнка, зазначалося, що це не людина, тобто щось таке, скажімо, тварина, з якою слід повестися, як заманеться. Люди добрі ! хто ж дав вам право визначати? А хто дав йому право вбивати — скажете? Та тому він і злочинець, що вирішив, ніби має право творити, що заманеться. Розумієте, злочинець вже той, хто привласнює собі право визначати долі. Це по-перше. А по-друге, якщо вже погодитися, що він тварина, то щось досіль нечутно, щоб котрусь із тварин, яка забила собі подібного чи людину, якась держава засудила до страти. Навпаки, спостерігається зовсім інше: зовсім безневинних тварин ведуть на забій. Ага! — необхідність: їсти ж щось треба. Отож об’єктивна реальність така, що неможливо жити, не вбиваючи. Це у випадку з тваринами. Тепер — про людське. Є два аргументи на користь прибічників смертної кари — це задоволення почуттів потерпілих та попередження тяжких злочинів. А які аргументи в аболіціоністів?