Якщо відокремлювати (протиставляти) народ і уряд — керівництво держави, і саму державу, мовляв, люд російський не винний, що їх країна така агресивно-войовнича, то ми не тільки брешемо собі, а ще й дуримо свій народ, своїх людей. Яке керівництво — яка держава, такий і народ; і навпаки. Руські (не кажу, росіяни, бо в РФ заведено всіх мешканців так йменувати) настільки погрузли в шовіністичному чванстві, настільки завважали себе народом-месією, що ладні не тільки душі свої занапастити, а й запросити самого диявола на трон — аби втішитися у своїй самовеличі. Це ж яку душу і яке серце треба мати, щоби ненавидіти ввесь білий світ!.. Штати (НАТО) — злі вороги; молдовани — дебіли; азіати — бабаї, звірі; українці — продажні; і т. д., і т. п.. Кого ж ми зрадили? Ах, дивізія «Галичина»... Добре... А чи не російський генерал Власов «здав» цілу армію? То чий народ більш зрадливий? Чия би корова мичала, а моя б мовчала — як кажуть.

За що ж руські не люблять, мало того, ненавидять Захід? (Навмисне пишу «руські», а не «росіяни». Якщо в імперії 90 відсотків руських підтримує політику Путіна, то це лише частка населення, адже навряд чи хто з іноплемінних підтримує великодержавну параною — самі потерпають) — (Можливо, все почалося з Хусейна. ШТАТИ своїм, скажімо так, надуманим вторгненням в Ірак розв’язали Путіну руки, мовляв, комусь можна покарулесить, а я що — рижий? Далі — Грузія. Якщо не зупинити в Україні, наступним буде Євросоюз.)

Чому ж, все таки, в ШТАТАХ вбачається ворог? Якщо порівняти історично США і Росію, ці формації мають одну спільну рису: здійснилися за рахунок колонізації. На цих територіях вони не проживали початково, формувалися як народ, як нація, грубо кажучи, з різношерстя. Як на американський континент навалилася тьма різних народів та заходилася нищити аборигенів, так і русійська нація усталювалася з різних племен і народів, із тою лише різницею, що корінне населення — індіанці, були винищені, а ввесь, скажімо так, неруський люд примусово асимільований. Звідси вкореніла ментальність та психологія: хватай все, що бачиш, бий всіх підряд — ні з чим і ні з ким не рахуйся. На цьому схожість і закінчується.

Хоча ШТАТИ і нав’язують свій спосіб життя, ця нав’язливість не безпардонна і в своєму процесі майже безболісна, а в своїй завершеності — наявно виправдана. А що принесла чи привносить завойованим народам Росія? Кажуть, принесли прогрес та суспільну організацію, буцімто ви — марійці, удмурти, евенки (і т. д.), блукали неприкаяно віками землею, а от ми прийшли і ви стали цивілізованими. Нав’язали свою мову, свою культуру, та чи перейнялися ці народності подібними турботами? Своє втратили — це точно. (Щось не видно, щоб на культурному тлі Росії фігурувала, скажімо, азіатська кров.)

Можна з упевненістю сказати, що російська імперія знищила десятки народів і народностей, утворивши на їх місці купки мутантів-популяцій, що свої особливості втратили а чужих не перейняли. Так, вони стали іншими, але не руськими. І ніколи не стануть. І не тому, що руські, борючись за расову чистоту, не припускають кровозмішання, а тому, що жовті самі не допустять цього. І не расизм буде тому причиною, а елементарна зневага, бо руські стільки їм сала під шкіру залили, що на віки вистачить... Отож, як бачимо, не тільки Захід у ворогах ходе.

ШТАТИ асоціюються з поняттям цивілізації у всіх її пунктах, — рівень соціального розвитку, духовні та матеріальні цінності, — достатньо поглянути на їх міста — фантастика!! Росія ж — глушина, злидні і тотальне хамство, — як до іноплемінних, так і до самих себе. Жах!.. То до кого ж звертати нам свої погляди — до того, хто і сам не гам, і комусь не дам?

Руські самі не вміють жити й іншим не дають. Країна безмежна — упорядковуй. Твори собі благо, дивись, хтось і підтягнеться, як кажуть, під крило. Так ні, кулаками направо-наліво — хай бояться! Хворі правителі, хвора держава, — хворий народ. Але не навпаки, бо народ, вихований не в дусі ненависті та зневаги, здатний питати, а не догідливо кивати гривами.

Кажуть, не всі руські погані, є й хороші. Покажіть, де вони!? І головне, покажіть їхні хороші дії. Ах, вони проти агресії. Але ж за агресивні дії своєї країни відповідають не тільки ті, хто безпосередньо втілює агресію, а й ті, хто її допускає. Виявляється, не росіяни винні, а Путін; з-за Тараса не росіяни були винні в пригнобленні українства, а — царат; і так далі. За гітлеризм поніс відповідальність увесь німецький народ, вони, німці, покаялися, і людство пробачило. Тепер ми чекаємо на спокуту від руських. А там побачимо, милувати чи таки воздати по заслузі.

Критика, як жанр, дещо підступне заняття. Своєю непередбачуваністю, точніше, виникненням несподіваної дивизни. Справжній критик, як кажуть, критик від Бога, не той, хто покликаний професією чи начальством, тобто з примусу; справжній критик той, кого дістало. Тут підбирати слова, риючись у словниках, та надихатися не треба; лють і натхнення, можна сказати, люте натхнення автоматично перелопачує пасивний словник, витрушує пригаслі буквосполучення та словосполучення, викликаючи здивування їхній колючості та влучності. Проте, кожний інтелігентний критик з часом призвичаюється до невразливо-терпимих опусів (чи описів), бо як людина освічена, відає, що почасту істина може залягати досить глибоко, і спливши зненацька, може добряче зашкодити — не тільки репутації, а й здоров’ю. Отож колупаючись у чомусь, слід бути обережним, так як можна не тільки роз’ятрити чужу рану, а й зробити свіжу, тобто помилково оббрехати. Тому розумніше задовольнятися активним словниковим запасом, лагідним і не дошкульним, можливо, це буде вагомим і єдиним виправданням у випадку невдачі.

Зазвичай, критикуючи, вишукують та висвітлюють негатив. При стовідсотковій впевненості круті, навіть образливі висловлювання неабияк прикрашають текст, але ж критика це пошук — є початок і є кінець. Поверхнева критика не має бути безцеремонною. Якщо ж лайно лежить на поверхні, чи не зникає сенс не тільки в доказовій базі, а й у словесах? Тож автор вирішив закруглитися: навіщо даремно стрясати повітря...