• Імператив як категоричне повеління

Імператив, як категоричне повеління власній свідомості, виникає з-за відсутності вагомих аргументів і достатній їх кількості для облагороджування. Пригадаємо, потреба в імперативі (тобто в категоричному повелінні) виникає тоді, коли має місце повне усвідомлення ганебності вчинку. Адже така повнота якраз і настає тоді, коли не знайдено достатніх аргументів у своє виправдання. Отже, маємо сказати, що категоричне повеління самому собі є не що інше, як самообман (ми свідомо брешемо собі). Брехати усвідомлено, — значить, заздалегідь знати про брехню. Весь процес свідомого обману завершується виникненням морального категоричного імперативу (МКІ). У той момент, коли ми починаємо вірити у брехню, як у правду (коли брехня перестає сприйматись як така).

• Ланцюгові реакції

Існування індивіда — ланцюг вчинків. Навіть якщо в якийсь період життя людина ні з ким і не спілкується – спить, замкнулася в помешканні. Все одно по відношенню до оточуючих це вчинок. При безпосередньому ж спілкуванні навіть одне слово, погляд, жест уже певною мірою торкаються інших та спричинюють їхню поведінку. Які б дрібні, незначні вчинки не були, совість, контролюючи, оцінює їх повсякчас. Навіть якщо ми й не усвідомлюємо, не відчуваємо цього контролю. Маємо розуміти, контроль цей проявляється в дотриманні (або ж – не дотриманні) існуючих правил співіснування. Людина з дитинства засвоює, як, що й коли сказати; як поглянути, де і як засміятися, і так далі. В разі порушень цих правил, виникає почуття провини.

Спілкуючись, люди в деякій мірі взаємоспричинюють подальші дії, точніше, кожна дія, кожен прояв її спричинює (провокує) реагування. Жодний вчинок індивіда не зникає безслідно, як не може, приміром, виверження вулкану не відбитися на навколишньому середовищі. Таке положення передбачає виникнення безлічі непередбачених ситуацій. Коли ні навики, перейняті від інших, ні власний досвід не дозволяють вчинити в даній ситуації згідно вимог загальних правил співіснування чи власної етичної концепції (ВЕК). Словом, співіснування, спілкування вимагає не тільки перегляду ВЕК (задля крокування в ногу з дійсністю), а й її розвитку.

• Поведінкові принципи

Життя (як кажуть) не стоїть на місці, вносить корективи, поправки до ВЕК. Руйнуються принципи, оті відправні точки, що дозволяли більш-менш пристойно співіснувати. Тобто вчиняти по відношенню до навколишніх з якомога меншою для них шкодою. Імператив вимагатиме оновлення ВЕК. Інакше в обставинах, що змінилися, людина стане вчиняти всупереч загальноприйнятим правилам і в ліпшому випадку буде виглядатися «білою вороною». З даного становища існуватиме два виходи:

шляхом мислення розібратися у виниклих труднощах, і змінивши погляди (ВЕК), пристосуватися до нових умов (до нових правил поведінки);

звести власну етичну концепцію до розряду беззаперечної і продовжувати жити за старими принципами.

Перше вимагає не тільки розумових зусиль, а й вільного (без постійної боротьби за виживання) часу. Крім цього потрібна школа, тобто методика накопичення знань та досвіду.

• Імператив як аргументація

Отже, людина може змінити ВЕК, згідно вимогам дійсності, може й не змінювати. Втім, якщо дотримуватися старих поглядів, особисте життя з кожним моментом зачне ускладнюватися. Це ускладнення буде виражатися в конфронтації з навколишніми, що створить певний дискомфорт. Життя, його практична сторона, почне постійно тиснути на ВЕК, зачне постійно вимагати пристосування до дійсності. Тепер, щоб дотримуватися старих поглядів, потрібно буде прикладати більше зусиль для облагороджування. І навіть коли старі принципи й істинні, вищі за ті, що диктує дійсність, все одно вже старих, колишніх аргументів для оправдання буде замало, щоб утримати ВЕК у старих рамках. Надійде потреба в самообмані, брехні. Проте метод самообману ефективний в окремих та незначних епізодах, коли ж постає питання збереження цілісності ВЕК, тут самообман безсилий.

Слід зазначити, самообман відбувається завдяки фантазуванню. Фантазуванням є створення нових образів на основі колишніх сприйнять. Та ми не зможемо стверджувати, ніби фантазування може бути безмежним та безкінечним. Адже сприйняття будь-якої людини мають окресленість, чітко визначену набутим досвідом та теоретичними знаннями.

Аргументація в суспільних відносинах дещо відрізняється від логічної аргументації, де аргумент виступає, як істинний доказ, од чого залежить правильність міркування.

• Аргументація як самонавіювання

Назвемо її моральною чи психологічною. Яка залежить од дійсності, яка детермінована (дійсність), і яка (аргументація) практично орієнтована на визначення корисності людині чи суспільству. Тобто індивід, із причин розумової недосконалості, не може визначити свої дії (свою поведінку, вчинки) з позиції абсолютної істини. Щоб вийти з даного становища, коли людина вирішила вестися по-старому, їй потрібні кардинальні заходи для облагороджування. Для утримання ВЕК у старих рамках. Таким кардинальним заходом є віра, тобто безперервний категоричний імператив. Тобто безперервне самонавіювання і є віра — як довіра незнаному, незрозумілому, яке ніколи не пізнається та не стане зрозумілим. І в чому нема та не буде ніколи потреби.

Людина так влаштована, що незалежно від її волі відбувається процес пізнання. Тоді кардинальні заходи мають бути такими, що формують свідомість без свідомості. Цілковите відгородження, ізоляцію від дійсності. Адже ж як би людина не старалася дотримуватися старих принципів, старої ВЕК, дійсність завжди буде дошкуляти. Можна було б припустити, лише повернення до тваринного стану, коли в наявності лише інстинкти, дозволить лишатися в рамках Старої ВЕК. Однак кардинальні заходи не усувають інтелект, як здатність розв’язувати теоретичні питання. Тепер усі інтелектуальні потуги будуть спрямовуватися не на пошуки істини, а на захист ВЕК, на утримання її у старих рамках. Можна стверджувати, що намагання утриматися в рамках Старої ВЕК веде до виникнення релігії. І це не означає, що свідомість без свідомості, це відсутність свідомості взагалі; це можна назвати активним сном або суб’єктивною свідомістю.

Релігія — це сукупність кардинальних заходів, що спричинюють виникнення фактора віри.

• Ритуалізм як спосіб навіювання

Будь якій релігії притаманний ритуалізм — це є неодмінною умовою існування релігійності. Одним із характерних моментів ритуалу є повторність. Тобто ритуал тоді є ритуалом, коли має місце повторність та незмінність дійства.

Це є не що інше, як самонавіювання, як створення БКІ (Безперервний Категоричний Імператив). Тобто безперервне твердження самому собі про певний факт. Помилково вважається, ніби існує небагато релігій — буддизм, християнство, і т. д., проте релігій стільки, скільки існує індивідуумів. Можна розділити релігії на офіційні, загальні, і релігії, скажімо, побутові, індивідуальні. Всі люди релігійні, так як всім їм властиво утримуватися в рамках Старих ВЕК. У цьому відношенні всі люди рівні. З тою лише відмінністю що не всі однаковий відрізок часу перебувають у релігійному стані. У стані активного сну або суб’єктивної свідомості (в якому опиняються внаслідок намагання утриматися в рамках Старої ВЕК).

• Фази сну

Сон, про який йдеться, не є тим сном, в якому ми даємо перепочинок своєму тілу. Це пасивний сон. Мова про активний сон, коли відбувається реагування на прояви внутрішнього (тілесного) і зовнішнього середовищ. (Однією з умов існування живого є його реагування фактор). Не виникненням образів (сновидінь), як під час пасивного сну, а реакцією емоційного, рухаючого та інстинктивного центрів.

Ісус Христос закликав проганяти сон і мав на увазі активний сон — благодійне середовище фанатизму. У своєму «Заповіті» Шевченко — «..поховайте, та вставайте…» — також мав на увазі активний сон. Поет закликав вилазити зі шкаралупи безмозглості, тупості, неосвіченості. Всього того, що заважає розвиватися, змушує вважати, ніби дотримання старих традицій, звичаїв, моральних норм є хорошою ознакою. Тоді як зміна поглядів — виявом безхарактерності, слабкості, а то й нечемності, навіть злочинності.

Оновлювати ВЕК, — значить, створювати Імператив. Оновлювати ВЕК не означає зміну принципів, поглядів обов’язково на кращі, морально чистіші, оновлювати ВЕК, — значить, пристосовуватися до обставин. Це не стосується морального аспекту, скоріше психологічного. Ми мусимо уяснити, що суспільство не є чимось спонтанно існуючим, але субстанцією, що несе причину в самій собі. Суспільство, як сукупність індивідуумів, характеризується спричинюванням поведінки кожного і всіх. Висловлюючись технічною мовою, завдяки несхожості членів суспільства, в самому суспільстві, між його членами, виникає конфронтація, напруга, тертя. І ніяка мораль, ніякі, навіть найблагородніші норми та правила не знімуть цієї напруги, не усунуть тертя. Лише пристосування до кожної ситуації.

• Механізм мотивації

Кожна релігія має тенденцію до розширення свого впливу на якомога більше людей. Кожен носій тої чи іншої релігії (поглядів, принципів) існує як релігійна особа даної релігії, лише завдяки існуванню потреби в облагороджуванні. Чим більше людей у спільній справі, тим наглядніший приклад власної правоти. До всього, інакомислячий вже сам собою є живим нагадуванням, каталізатором виникнення потреби в оновленні ВЕК. Адже своїм існуванням зароняє сумніви щодо власної правоти, так що його слід будь-що залучити до своїх рядів.

Це єдино істинна схема (механізм мотивів), по якій людство гуртувалося на своєму шляху.

Таке положення існувало не споконвічно, а лише характеризує останній період людської історії— її ідеологічний період. Іншими словами, в залученні прибічників не обійтися без ідеології, як засобові утримання індивіда в рамках ВЕК. Тобто людина вже не самотужки намагається утриматися в рамках ВЕК, а за допомогою ШКОЛИ.

• Анатомія релігійності

Людина, яка дотримується старої ВЕК (назвемо її Старою Людиною) завжди буде релігійною. Стара Людина постійно створюватиме Категоричний Імператив. Стара Людина буде помилково вважати, ніби її релігійність, дійство, пов’язане з предметом уподобань (з Богом), є проявом віри істинної і направлена на підтримання цієї істинності. Насправді ж, усі релігійні заходи є не чим іншим, як кардинальними заходами для утримання на позиціях Старої ВЕК. Чим більше зусиль буде прикладатися для збереження старих рамок, тим глибшою буде релігійність. Будуть створюватися все нові й нові концепції на захист своїх поглядів. Будуть прояви нетерпимості до інакомислячих, прояви фанатизму, бузувірства, ненависті (з випливаючими звідси наслідками). Релігійна людина ніколи не буде толерантною.

Має бути зрозумілим, якщо хтось став нервовим на роботі і в побуті, слід знати: перед нею нездатна до пристосування особа. Особа зневірилася в житті. Ті плани, ті мрії, які плекала і які по суті випливали з її ВЕК, складали її сутність, не справдилися (зруйнувалися). Така людина відчуває дискомфорт. Слід пристосуватися до нових, мінливих умов, або ж, замкнувшись у собі, у своїй шкаралупі, відгородившись від усього світу, стати релігійною. Третього не дано…

• Новітня, – значить, пристосована

Пристосована людина (назвемо її Новітньою) буде мислячою, еволюціонуючою істотею. По суті, вже сама спроба пристосуватися в тій чи іншій ситуації примушує замислюватися. Адже неможливо пристосуватися, не аналізуючи взагалі і дану ситуацію зокрема. Кожна нова спроба пристосування буде розвивати розумові здібності, надасть можливість накопичувати досвід і знання. Людина почне все більше і все глибше пізнавати реальне життя, а не втікати від нього. Чи не дивина, коли релігії претендують на поліпшення життя людського, а самі (релігійні люди) відсторонюються від цього реального життя. Що вони збираються змінити? Чи можливо змінити те, чого не знаєш, про що не відаєш та й не пориваєшся провідати?

Чим більше людина буде мислити, тим довше перебуватиме у стані свідомості. Людина стане практичною. І ця практичність підкаже їй, що пристосуванство є згубним принципом і веде до громадської пасивності. Однак ця ж сама практичність, висвітливши загальнолюдські цінності, показавши їх перевагу, вирізнить два види пристосування. Це буде — Новітня Людина. Стара ж Людина завжди буде дбати про те, щоби лишитися в рамках Старої ВЕК. Вона постійно буде створювати Категоричний Імператив. Звісно, вона буде постійно (і настійно) запевняти, буцімто її потуги спрямовані на спасіння заблудлих душ. Насправді ж, не чужі долі її будуть цікавити, а залучення прибічників (як один із кардинальних заходів).

Новітній людині її практичність покаже, що дбати про свою душу, про чистоту совісті (як відповідність між принципами, поглядами та діями) не тільки пристойно, не тільки корисно, але й морально, справедливо та чесно. Бо намагатися вилікувати інші душі, будучи самому хворому, — верх блюзнірства. Безсумнівно, практична новітня людина піде допомагати обездоленим, усім потребуючим, адже їхні страждання завжди будуть викликати власні страждання душевні. Новітня людина завжди буде толерантною, бо такі прояви, як ненависть, презирливість (і т.д.) стануть їй непотрібними, зайвими хворобливими психологічними факторами.

Вирішити чергову проблему, — значить, пристосуватися.

• Новітня віра

Для мислячої, свідомої людини щось нове, незнане, досіль непізнане фігуруватиме, як чергова ситуація. (До якої слід пристосуватися). Чергова задача, яку потрібно розв’язати, тобто як фактор, що дозволяє проявитися свідомості як такій. Неодмінною умовою існування свідомої людини стане постійний інтелектуальний розвиток.

Новітня людина (з повною свідомістю) придбаває свою віру, як бажання непізнанного, досіль незнаного. Не такого непізнанного, що ніколи не пізнається (а коли й пізнається, то з чийогось дозволу, з чиєїсь вищої волі). Такого, що рано чи пізно буде розкрито. Буде взнане власними силами і розумом власним. Це стане віра у власні сили, у власний розум. Це стане вірою в Бога, як у Бога Розуму, адже Наший Бог не є богом безмозгої тварі, але істоти розумної. І ця віра дозволить за допомогою власного тіла і розуму власного пізнати навколишній світ. І в свою чергу, за допомогою цього пізнання, пізнати самого себе.

(Зовсім не означає, що новій вірі не потрібен Імператив. Цього аспекту ми торкнемося в подальшому).

Пізнати себе, не значить, пізнати прояви свого єства, — вони відомі, достатньо лише запитати навколишніх. Пізнати себе, це зрозуміти механізми функціонування свого організму, себе, як істоти розумної. Новітня людина, пристосовуючись, стане вивчати навколишній світ у всіх його проявах. І таке пізнання буде відбиватися на ній самій — вона сама зачне змінюватися відповідно. Внутрішні зміни будуть фіксуватися і пізнаватися людиною в самій собі. Таке обопільне пізнання і буде характеризувати нову віру.

• Мислення як процес пристосування

Мислення, це процес виникнення свідомості.

Чим ширше, універсальніше мислення, тим ємнісніша свідомість. Це здатність всеохватності, так би мовити, розумове око, яким ми бачимо предмети, явища, навколишній світ. Не розчленовано, не окремо, з якоїсь одної сторони, але у всіх проявах. Із внутрішніми й зовнішніми властивостями, із причинно-наслідковим зв’язком (розвитком). Неможливо усвідомлювати, не мислячи. Чим всеохватніший і глибший наш розумовий зір, тим більший наш досвід і вищі знання (а отже — здатність мислити). Якщо є Бог, він не може не мати повної свідомості, всеохватного, універсального мислення. Створивши людину по образу і подобі своїй, Бог цю Подобу наділив здатністю мати повну свідомість та універсальне мислення. У цьому розумінні людина може піднятися до рівня Бога, свого Творця.

Розмірковуючи про вищезгаданий принцип пристосуванства, напевне ж, уявляється не вельми приємна картина. Перспектива лестити, поклонятися, і так далі, — пригнічує; із друзями ж доведеться бути нещирими, а різним типчакам поступатися дорогою, — це жах! Так, це жахливо— якщо ми будемо слідувати порадам книги Карнеги «Як придбавати друзів».

• Класифікація пристосування

Пристосуватися, – значить, створити імператив.

Вище було подане розуміння пристосування в буквальному, негативному розумінні. Це було зроблено для того, щоб зробити більш яснішим предмет подальшого і основного розгляду. Безперечно, далі мова піде про інше пристосування, яке можна охарактеризувати, як психологічне. Пристосування психологічне полягає в пристосуванні психіки до нових обставин, ситуацій, умов. Якщо дана ситуація змушує нас нервувати, викликає гнів, ненависть, ми повинні не приборкувати, тамувати, приглушувати це в собі. Це лише руйнує психіку, — ми повинні не допускати виникнення подібних руйнівних реакцій нашої психіки. Не боротися з наслідками стресових ситуацій, не уникати їх, а пристосовувати психіку, скажімо так, привчати її до навантажень депресивних.

Щоб пізнати цю науку, ми повинні зрозуміти раз і назавжди: релігійна людина, Стара Людина, ніколи не приборкає свою психіку. Тому насамперед ми повинні вирішити для себе, чи хочемо ми стати невразливими до негативних стресових проявів, впливів на нашу психіку.

Якщо людина відчуває певний душевний дискомфорт, це перший, початковий сигнал руйнування ВЕК. Є три виходи позбавлення дискомфорту, а саме:

1. стати Новітньою Людиною;

2. стати глибоко релігійною;

3. вчинити самогубство.

Людині самій вирішувати, по якому з цих шляхів іти…

• Пристосування як антидепресант

Імператив є антидепресантом.

На початковій стадії депресія протікає непомітно (чи майже непомітно) для людини і проявляється в легкому, ледь відчутному дискомфорті. Якщо людина буде уважною, прислухатиметься до свого єства, спостерігатиме за собою, в подальшому обов’язково зможе відзначити поступове підвищення роздратованості, нестриманості. Та це вже буде та фаза, що характеризуватиме кінцеву стадію депресії. Початкова фаза, характеризується дискомфортом душевним. Коли людина зачинає постійно скаржитися на свою долю, стає помисливою, залежною від чужої думки чи обставин. Тобто якщо вважати депресію хворобою, то ввесь перелік негативних психічних проявів можна назвати симптомами.

Отже, дискомфортний стан, як початкова стадія депресії, окреслюється наступними ознаками, або симптомами:

1. симптом нарікань;

2. симптом невлаштованості;

3. симптом узгодження;

4. симптом сподівань.

Власне, депресія і супроводжується дискомфортом, од початку та до закінчення. Тут під дискомфортним станом розуміється зародження хвороби.

симптом 1 – характеризується постійним і надокучливим скиглинням стосовно своєї долі, особистого життя;

симптом 2 – постійне незадоволення оточуючими людьми, навіть близькими;

симптом 3 – постійна заклопотаність (навіть страх) щодо громадської думки (аби не подумали погано про власну персону);

симптом 4 – пасивне очікування кращої долі, надія на диво, що змінить на краще становище.

Цим перелік не обмежується, можливі й інші симптоми, менш значимі, але всі вони супроводжуються ефектом базікання та ототожнення.

Із усього вищесказаного можна вивести три типи людей:

1. Істеричні типи

2. Новітня Людина, зі здатністю до психологічного пристосування;

3. Стара Людина, релігійна, замкнута в психологічній шкаралупі;

4. Безпринципна Людина — пристосуванець фізичний.

Останній характеризується відсутністю принципів, отих відправних точок, завдяки яким відбувається цивілізоване, розумне спілкування між людьми. У пристосуванця фізичного поняття добра і зла розпливчате, а то й напріч відсутнє. Така «людина» керується у своїх вчинках лише плотськими потягами. Така “людина” не здатна створити Імператив.

Початок людської історії визначався домінуванням третього типу; на зміну прийшла людина релігійна. Важко сказати, коли з’явилися представники першого типу, але ці люди нині є; вони — будуть: за ними майбутнє.

Як вирізнити ці типи людей в повсякденному житті?

Перше, що характеризує перший тип людей, це здатність перейматися чужими клопотами, бідами, чужим болем, чужими переживаннями. Як все це відбувається, про це пізніше. Релігійна людина, не дивлячись на розуміння скрутного становища ближнього, зачне обходити стороною. Як тільки-но забаче, що цей ближній не бажає сприймати її світогляд і її спосіб життя.

Якщо хтось, незважаючи на ваші протести намагається будь-що чогось добитися від вас, — значить, перед вами третій тип людини. Ви не хочете (чи не можете) дати те, що вона просить, та з вашим становищем не рахуються. Ця людина йде на повідку своєї плотської хіті, вона бачить тільки себе — вона раб своїх плотських бажань. Для вас така людина небезпечна. Людина ввесь час погоджується з вами, навіть у нісенітницях. Знайте: перед вами третій тип людей. Перевірте її, почніть суперечити самому собі, побачите, щоб ви не сказали, щоб не зробили, ця людина завжди погодиться з вами.

• Типи суспільної поведінки

Кожний із перелічених типів вирізняється своїм способом життя. Людина першого типу завжди має декілька занять, у неї безліч інтересів, вона не може зациклюватися на чомусь одному. Вона завжди охоче береться за іншу справу. І не тому, що попередня надокучила, а тому, що діє за принципом «кращий відпочинок, — зміна занять». Як ведеться, така людина досягає багато успіхів у різноманітних сферах діяльності. І не тому, що вона якась особлива — талановита, геніальна. Тому, що в даний спосіб (урізноманітненість інтересів) збагачується інтелект, розширюється свідомість, розумова всеохватність. Ця людина ніколи нічого не сприйматиме на віру, намагатиметься сама пересвідчитися в існуванні того чи іншого, тої чи іншої речі.

Другий тип характеризується зацикленістю. Цих людей насамперед цікавить форма, а не суть (зміст). Усі форми фетишу притаманні цьому типу людей. Хулігани, ревнивці, мстивці, — все це вони.

Третій тип, це хами, гвалтівники тілесні та гвалтівники психологічні. У крайньому прояві цей тип характеризується маніакальністю, та всіх їх об’єднують садистські нахили. Основна риса цих людей, це схильність до психологічної та фізичної зверхності, їхнє кредо — бузувірство. Вони будь-що намагаються поставити людину в психологічну та фізичну залежність і отримувати від цього удоволення.

Тип 1 — ворожість відсутня; тип 2— періодичні прояви ворожості; тип 3 — увесь світ для них ворожий.

Тільки здатність створювати Імператив характеризує людину, як таку.

Імператив є чільним каменем суспільних відносин.