Що ми бачимо, що не бачимо, і на що маємо дивитися
Місця ув’язнення є невід’ємним атрибутом будь-якої державності. Чому, будь-якої, адже, здавалося б, поняття державності однозначне, не передбачає двійчатості, і взагалі, будь-якої смислової розгалуженості? Як бачимо, держави-бутафорії часто-густо мали і мають місце в людській історії. Є держави маріонетки, якими, смикаючи за ниточки, управляють зовні; є держави бутафорські, ті, що й самі не відають, як вони ще тримаються наплаву та взагалі не знають, навіщо, власне, вони з’явилися на цей білий світ. Українська держава нині належить до останніх?
Та повернемося до тези, з якої так невдало розпочався даний виклад (стосовно доби змін). Отже, наші, українські, «місця не дуже віддалені» не слід так йменувати, скоріше, — «місцями дуже (а то й «занадто») віддаленими», бо вони таки насправді так віддалені від нормальних, цивілізованих контролюючих інституцій, так приховані від громадськості, що американці, які таки проґавили витік інформації щодо захоплення інопланетного літаючого об’єкту (НЛО), полопали б від заздрощів за вміння наших «державних мужів» ховати шило в мішку.
Хто нині в новій державі нашій утримується в тюрмах — ті, кого через певний термін потрібно повертати назад, в суспільство, чи ті, хто назад уже більше ніколи не буде повернутий? Від останньої умови попахує комуно-фашизмом, і в цьому плані нічим закинути нинішнім «законотворцям»: в українських концтаборах дійсно не спостерігається систематичного масового нищення людей. Однак, небачення не заперечує існування...
У східних бойових мистецтвах існує легенда про відтермінований смертельний удар, тобто удар вже нанесено, але смерть наступить потім, через день-два, а то й рік. Іншими словами, можна відібрати життя відразу, а можна вкоротити віку, відібравши здоров’я. Якщо вже, припустимо, зводити якусь логічну філософську побудову на захист тези про неможливість покарання без завдання шкоди здоров’ю, то чисто здоровий глузд повинен переважати в діях держави, адже в українських концтаборах вкорочується вік прищепленням болячок не лише неперехідними, неінфекційними, а здебільшого якраз тими, що можуть набувати характеру епідемій — туберкульоз, сифіліс, СНІД, і так далі.
Рано чи пізно хворий звільниться (може), рано чи пізно хворий «нагородить» на волі когось своєю хворобою...
Згадаємо, як тлумачиться термін «концтабір». Як місце масової концентрації та винищення інакомислячих. Одразу звертається увага на конкретну спрямованість — «інако…». Ми вже не звертаємо уваги на масовість знищення, навіть не зворушуємося від осмислення самої дії — винищення, нас гіпнотизує сам факт вибіркового нищення. В такий спосіб вирішувалися і вирішуються проблеми державні, партійні та бозна які...
Концентрація лише межує з поняттям надмірності, тому в контексті даної теми концтаборація характеризується надмірним скупченням людей за певною ознакою, тобто людей неугодних.
Сучасний загал навіть думки не припускає, що основна маса існуючого в усі часи й епохи кримінального світу якраз і переступає закон тільки тому, що вважає це правильним. Тобто порушуються закони здебільшого не внаслідок спонукання сторонніх сил, а добровільно й усвідомлено, в силу власних бажань та переконань. Професіональним злочинцем не стати, не маючи твердих переконань у потрібності та благородності своєї справи. Отож силові методи в боротьбі зі злочинністю недопустимі, тому що породжують борців за ідею, романтизованих страждальців, ідолів; отож саме силові методи є причиною виникнення професіональної злочинності. Суспільство само собі породжує ворога…
Як не крути та скільки не крути, українські табори, як їх тепер називають, установи по виконанню покарань є концтаборами, а вірніше, таборами смерті.
Достатньо проаналізувати статистику смертності в українських таборах за період незалежності, щоб побачити сумну, якщо не сказати, страшну картину. Зрозуміло, що внаслідок економічного спаду вся табірна система (департамент по виконанню покарань) відчувала певні труднощі, і це певним чином відбивалося на здоров’ї засуджених, але якщо порівняти усю смертність за цей період між усіма таборами, то загал зможе побачити, що, не дивлячись на загальні труднощі, в багатьох таборах смертність набагато нижча. Об’єктивні труднощі зрозумілі, і само собою, вимагають врахування, проте коли на передній план ставиться власне благополуччя та задоволення садиських похітей, то має надходити відповідальність. Загал повинен вимагати всеохватного розслідування умертвлінь в ряді таборів України та масового позбавлення здоров’я в них.
Далі, як приклад суцільних порушень елементарних прав людини, знущань, слід описати один із концтаборів.
Обласне телебачення часто транслювало передачі про колишнього начальника табору, а потім начальника управління таборів області. Створювався міф, нібито ця людина на своїй попередній посаді зробила неможливе, а саме: в той час, коли ні один табір, із ста тридцяти, не уникнув кризи, табір під її керівництвом був забезпечений і роботою для ув’язнених, і їх пристойним харчуванням. Вже за одну цю брехню з нього слід зідрати генеральські погони й одягти у фуфайку без комірця (одіти в таку ж уніформу й все обласне телебачення). Треба було бачити ту «забезпеченість». Особливо взимку. Бо літом вся зона ліпить глиняні самани, які під дощами зачинають розпливаться територією мутно-рижими потоками до р.Південний Буг. (Але нічого, що пливуть, адже дармова рабсила знову перемішає солому з глиною. Головне — не зиск, навіть не зайнятість, головне, щоб зек страждав, щоб кричав і вив... Взимку і влітку стопроцентовий вихід на роботу в промислову частину табору, так звану, промзону. Хоча від сили корисною працею, що дає установі якусь копійку, зайнято хіба що душ двісті. Інших, щоб безцільно не блукали, заганяють до пустих, давно не діючих цехів та тримають там під замками. Якщо трапиться з кимось нещастя — сердечний приступ, і те інше, годі й надіятися на негайну допомогу. Були випадки, коли люди годинами валялися на землі, доки їх таки підбирала санчастина. В цехах собачий холод, плити чавунні, станини верстаків так нахолоняють, що вулиця видається пустинею Сахарою. Але, як виявляється, адміністрації замало, щоб зек просто страждав — від холоду-голоду, треба змусити його ще й голосити. Новий начальник, наступник попередника, чи не з подачі свого колишнього шефа, ввів новацію: завіз кам’яні брили і змусив дробити на щебінь. Звісно, все це для того, щоб помучити, адже ж і дурневі зрозуміло, що економічно недоцільно створювати виробництво з привозного граніту. Із двох тисяч в’язнів табору двісті мають такі-сякі умови для праці, інші це об’єкти садистських знущань. 1800 людей заробляють собі туберкульоз. Якщо ж хтось думає, що ті двісті «щасливчиків» задоволені своїм становищем, то неодмінно обманеться: їм іще більше дістається, бо, як кажуть, хто тягне, того й поганяють.
Коли приходить весна і починається ліпка саманів, для «щасливчиків» настають пекельні часи, адже основна увага адміністрації концентрується на цій сфері діяльності в’язнів. Давай норму, і баста! Ні, — значить, ізолятор, де голий бетон і роздягають догола.
Якщо оглянути статистичні дані: скільки було в таборі засуджено до тюремного ув’язнення (ТЗ) протягом незалежності, — то буде видно, що в цей період Житомирська «крита» (так називаються на жаргоні місця тюремного, закритого, утримання) була забита одними зеками згаданої колонії. При тому, це була не всім відома «отрицалівка», а прості собі мужички, що в «добрі часи» добросовісно трудилися за станками. Арештанти зі стажем роти роззявляли: з якого б це добра-дива криту почали заповнювати роботягами! Потім стало зрозуміло: банюковщина в погонах у цей період набирала обертів — монстр йшов по трупах до своїх генеральських погонів.
(Оповідається за колонію суворого режиму, смт. Стрижавка, Вінницька область. Начальник колонії, Банюк А.М.).
Ось один лише епізод із влаштованого трудового терору. Викликають по одному всю колонію на, так звану, трудову комісію, до начальника установи: «Чого погано працюєш?» — питають єхидно. «Так, не дали інструменту, сировини...» — «П’ятнадцять суток!». Якщо починаєш змальовувати, як воно є насправді — ні інструменту, ні сировини, адміністрації це не подобається, кажуть: шукай. Інакше сидіть будеш у холодній.
Свіжоприбулі місяцями сплять в таборі без матраців, на голих сітках; спецодягу не видають, цивільну ж одіж — відбирають. І головне не те, що в адміністрації нічого немає, — що вона вимагає ходити по формі, в тій уніформі, що не видана. Безглуздя...
Ціла сторінка місцевої газети описувала всі достойності новопризначеного начальника колонії, якого колишній розгледів серед сонмища менш гідних. Молодий, наполегливий, ініціативний, винахідливий... Ну геть Едісон! Забута лише була згадка про хамство... А може, він цього й не запримітив у свого протеже з тих причин, що хамські риси вважає за доброчесність? Кожен міркує в міру своєї розбещеності... Ось приклад. Викликає новоспечений начальник установи до кабінету засудженого і дає завдання зробити те-то й те. Підлеглий не перечить, тільки обережно так уточнює, на коли потрібно... «На вчора», — чує у відповідь. Начальник ідіотично-задоволено оскаблюється від свого витонченого гумору...
Побачення. Це ще одна форма знущань, тепер вже й над рідними засудженого. По-перше, переговорні пристрої відсутні — люди перекрикують одне одного; та головний садистський фокус в тому, що до туалету не випускають під час побачення, і в разі фізиологічної потреби «жертви побачення» мусять припиняти саме побачення. Та й цим дана «послуга» не обмежується. Передачі приймаються не з рук в руки, коли, скажімо, мати баче, як син отримує передане, передача може потрапити до нього через годину, а то й пізніше; але у всіх випадках засуджений не знає, що саме було передано. Список-перелік, писаний рукою того, хто передає, може бути перекресленим майже по всіх пунктах — піди, докажи! Здебільшого чогось із переданого не вистачає, та вияснити це безправний зек не в змозі... (Та не в правах суть: надекларуй їх гори, засуджений все одно буде рабом, — слід змінювати спосіб утримування в’язнів в цілому.)
Кожного, хто хоч раз окидав поглядом будівлю-штаб установи, вражали химерно-асиметричні архітектурні форми. Висота покрівлі в півтори рази більша, ніж самі стіни — фантазію «зодчого», що спроектував цей «шедевр» (а ним, як можна здогадатися, був колишній начальник установи) навряд чи можна назвати здоровою. Одною лише черепицею можна було покрити п’ять таких споруд. Ув’язнені жартують, що на горищі установи вільно міг би розміститися Пентагон. Так от, у 2000 році цей «Пентагон» відвідав євроремонт. За які такі кошти?! Цікаво те, що перший поверх, де розташовані кімнати побачень, не те , щоб «євро», взагалі ніякого ремонту не було. Помазали, помазали щіточками, де дістали, та й на цьому крапка... Питтєва вода завозна, помитися ніде... І так далі, і тому подібне.
Кількість посилок і передач суворо лімітовано, як і вага, однак, «всунувши» п’ять-десять гривень, можна отримати більше. Корумпованість адміністрації цілковита — від рядового контролера до начальника установи. Контролери, а точніше, молодші інспектори по нагляду (це ж треба мати такого лоба, щоб дати таку назву!) рискають по табору в пошуках поживи. Якщо піймали, коли ліз через огорожу, скажімо, з промзони в жилзону, відкуп дві гривні чи дві пачки фільтрових цигарок; щоб не вилучили електроплитку — п’ять гривень, і так далі. «Найцікавіші» події відбуваються навколо харчоблоку. На жаргоні «хмирь» означає не саму колонійську їдальню, вірніше не стільки її, як місця прийому їжі, скільки саме харчування, його якість. Насамперед слід відзначити конвеєрну систему видачі порцій. Нічого архіскладного в цьому механізмові немає (таці з мисками по транспортерній смузі вилазять з отвору-амбразури і зеки довжелезною мавзолеївською чергою підхоплюють порції), і здавалося б, нічого нерозумного, якби, як кажуть, воли не ревіли. Табір сидить на напівголодній пайці — ложка каші-полови, дві ложки баланди, гливкий невипечений хліб. Відсотків сімдесят засуджених не мають підтримки з дому, тож єдиним місцем, так би мовити, запитки є хмирь. Голод жене людей ставати в чергу по декілька разів, але контролери «вибивають» їх звідти палицями. Відсотків тридцять в’язнів в колонійську їдальню взагалі не ходять, але їхні порції не розподіляються на решту, а вивозяться свиням за межі табору. Куди ці свині зрештою йдуть, лишається лише здогадуватися... То там, то тут можна загледіти явного дистрофіка... На території харчоблоку ріжуть вибраковану скотину, відходи — кишки, копита, для подальшого вивозу звалюються в сміттєві контейнери. Голодні зеки крадуть звідти рештки забитих тварин, варять їх по глухих закутках в консервних баночках. Одного такого «порушника» запримітили контролери, коли той варив кінський статевий орган. Доки його доганяли, він встиг згризти напівсирого члена до половини. Інші, менш удачливіші, задовольняються картопляним лушпинням. Щоправда, один умілець примудрився силками ловити горобців. Казав, що спечені на вуглях цілком придатні до споживання... Коли блисне сонечко і все навкруги почне зеленіти, то тут, то там можна побачити копачів трав’яних корінців та збирачів лікарських рослин; вони запевняють, що проводять збір з лікувальною метою , насправді ж, — доповнюють свій убогий раціон.
Ходять табором люди, одні ситі, червонопикі, інші — привиди. Різниця вражаюча.
Контролер на прізвисько Лапоть намагався перевестися по службі в іншу колонію, що в межах обласного центру; коли там узнали, звідки він, відмовили, мовляв, це ти звідти, де голодні зеки собак і котів їдять. Святий Боже і Святий Праведний!! Після відсидки в такому таборі його «клієнтура» людей живцем буде їсти...
Один із контролерів ненароком підслухав на автозупинці розмову двох жінок. Одна співчутливо каже, що зеки нещасні люди, мовляв сидять замкнені та ще й без роботи; інша відповідає на те: «Не дуже їм там зле: понаїдаються халви та й трахають одне одного в ж...и». І сміх, і гріх... Анедоктична історія... Полярність думок...