Створюється таке враження, ніби український люд поглинув потяг до садомазохізму. Здається, українство хоче, навіть жадає, щоб над ним знущалися, тобто добровільно віддається на поталу збоченцям. (Ви бажаєте, аби над вами глумилися? Ви — це народ. Автор навмисне відсторонюється від загалу, адже не знає відповіді, сам же він не терпить наруги над собою. Автор, звертаючись на «ви», підстраховується, адже надіється, що його народ — не бидло).
Є таке прислів’я: яке йшло — таке й здибало. Народна мудрість. Твоя, народе, мудрість. Так чому ж вона забулася?! Воно йшло на вибори, і Ви дибали, — і зрештою, одне одного здибали. Якби чеберяли не за шмат ковбаси та кіло гречки, мали б нині спільні справи, а так кожен лишився, скажімо так, при власних інтересах. Тож треба дати відповідь самому собі, чи не провести паралель з Юдою, що продався за тридцять срібляків.
Порушуючи принцип: не торкатися непотребу, що лежить на поверхні, — треба розвинути цю тему, бо виникає підозра про значну сліпоту. (Не були б сліпцями, вовків не вибрали б). І слова не варто добирати, бо як казав Карл Маркс: щоб пролетарію оцінити своє скрутне становище, на нього треба вказати. Це — незрячим, дебілів же, можливо, слід мордою тикати в лайно. Як так можна було допустити, щоб вкотре до керма потрапили збоченці? Не — сексуальні, а моральні. А втім… Ці диплодоки пробралися до влади не лише заради грошей, вони ще хочуть заразити своєю подобою усе суспільство. Коли до стерна пробираються мізкові гоміки, про толерантність можна забути… Вони не будуть ґвалтувати буквально, а за допомогою зомбування — насильницької агітації та пропаганди, животіння возведуть у ранг святості. Як у щось само собою зрозуміле. Щось на зразок віри в бога…
Ніхто не народжується виродком. Звісно, якщо не вважати за патологію сексуальні на інші інстинкти. Ми відкриваємо очі і бачимо світ. В нього ми прийшли без претензій (голі й босі) на його зміну чи перебудову. Так яка гидота має право втелющувати в незміцнілі мізки лайно!? Мономахи, гітлери, путлери… церква, політики ліплять із нас, що заманеться. Ніби ми — глина, а вони — боги. Мало того, що людині дозволили локшину вішати на власні вуха, ще й навчили неприємне місце вилизувати. Нема пророка в своєму краю… Одні нострадамуси: завтра буде те, після… те-то, і ніяких конкретних плодів. Громадянина треба вирощувати — як зернину, як квітку, — а не гомункулів.
Автор намагається уникати оповіді від першого лиця: це якось не личить людині, яка не намагається стати пророком у своєму краю. Щодо претензій цих опусів на вчення, — це звичайне базікання. Не завжди окремі люди творять історію, а — як не дивно — ще й загал! Мусимо визнати, що настав момент в людській історії, коли виникає колективне (відповідальне) мислення.
Майдан — цьому підтвердження.
Зверніть увагу: ніде і ніколи мирний супротив не змітав владу.
Окрім України...
Занадто багато було оперування зі словом «лайно», тож, завершуючи емоцію, автор передбачає твою, люд, реакцію: — «А ти що — не лайно!? Скажу: так! Але — самоусвідомлене лайно.
Тож запрошує до процесу...
І — до прогресу...