Бог та райське місце

Бог – хто він? Напевне немає у світі людини, котра б не чула про Бога, тим паче, не замислювалася б, що Він являє собою. Хто він, який він — Бог? Усі потуги людські стосовно цього питання відобразилися протягом віків у людиноподібних кам’яних ідолах та мармурових скульптурах міфічних божків античності. Геніальні полотна епохи Відродження та християнські церковні іконостаси тому доказ. І дотепер безліч людей уявляють Бога в образах людини чи тварини. В образі химерної фантасмагоричної істоти, навіть чудиська, — немає межі людській фантазії!

Який він – Бог? Насамперед це сутність. Він живий і має здатність мислити. Ми не можемо лицезріти його, бо він неосяжний, а ми кінечні. Але ми гадати можемо про нього і розуміти по справах його. Ми не можемо, наприклад, безпосередньо бачити нашу планету цілком, однак знаємо: вона округла та обертається. Так і з Богом: ми не бачимо його, але по діянню рук його пізнаємо Його. Бог скрізь і всюди повсякчас. Він в одночасся присутній в різних місцях, це незмінна умова його існування. Ось чому неможливо узріти Бога: неможливо побачити те, що одночасно знаходиться в різних сторонах. Все, що оточує нас, — усе створив Господь. Немає нічого і нікого, до чого й до кого б Він не приклав свою долоню. Він — всезрячий, Він— всемогучий. Він і людину створив… Всевишній не може особисто постати перед нами, так як не може через свою неосяжність бути чимось візуально конкретним для нас. Ми можемо бачити свій будинок, можемо бачити тварину, — все, що охоплює зір. Він же безмежно більший будь-якого предмету, він повсюди — попереду й позаду, вгорі та внизу, праворуч і ліворуч. Тому і явив замісто себе сина свого…

Посланець

Ісус Христос є втіленням Бога живого. Він є бог і сином Бога. Ми, аби залишити пам’ять про себе, посилаємо в майбутнє потомство. Так і Бог посилає чадо своє туди, куди сам піти не може. І не тому, що не сила зробити це, а тому, що через свою неосяжність все одно буде людьми непоміченим.

Чи міг Бог комусь із людей довірити справу спасіння? Ні, бо все земне погрузло в гріхах. Людство настільки розбестилося, що навіть із народження втрачалася Богом закладена доброякість, і місце досконалості зайняло повсюдне розтління. Тільки божа сутність могла осилити місію спасіння.

А чи міг Бог прийти інакше, аніж від плоті людської — від жінки? Так, міг. Однак хто б повірив у його боже єство; сказали б: це зайшлий — не знаємо його. Ось чому Син Божий, Ісус Христос, вийшов із черева людського.

Бог не міг допустити, щоб місія спасіння зірвалася. Тому й важливим було зачаття не від плоті людської (мужа), але від Духу Святого. Тільки народжений звишу міг здужати тягар месіанства.

Яким він був

Ісус був статною, красивою людиною. Ісус Христос був божим творінням. Бог не здатний на потворність — це одна з неодмінних умов його існування. Він не може проявлятися інакше, як через досконалість, красу. Речі, що виходять із-під його руки, завжди вражаюче витончені, доладні, фантастично доцільні. Можливо, Ісус був чорнявим, кучерявим, можливо, високим, струнким. Не в цьому суть. Нам куди більш важливіший внутрішній зміст його серця, його душі — його єства. Форми завжди оманливі, вони лише відблиск, лише частка того, що знаходиться всередині. Простого переліку достоїнств Христа, позитивних рис, недостатньо. Для пізнання божої сутності, бажано зрозуміти Задум Божий, в результаті якого Син Божий був явлений людям.

Хто у всій повноті осмислить Божий План Спасіння заблудлої людини, тому у всій своїй красі відкриється Боже Єство Христове.

Божа місцина

Бог створив людину та помістив її в райське місце. Хороше було їй там. Ходила вона едемськими садами, насолоджуючись життям, безсмертним, вічним. Проте заманулося їй скуштувати забороненого плоду. Спокусилася, і не забарилася розплата. Благодійник не міг не відреагувати на порушення своєї настанови відповідним чином, бо Він є втіленням справедливості. Закон був порушений, і вища справедливість полягає в тому, щоб кожному воздати по заслугах. Зазначимо: вища справедливість не в тім, щоб вказувати, кому як вестися, як жити, тим паче, жити чи не жити взагалі. Майстер створив істоту, вселив у купу тліну животворний дух без усякої претензії до її способу життя. Так, закон був. Ніщо не може існувати без дотримання законів, але у випадку з людиною закони, тобто інструкції щодо поведінки, замінялися досконалістю. Досконале, ідеальне не потребує регулювання. Бог сам досконалий, він сам творить закони, він над ними стоїть — такою й людину створив, за образом та подобою своїми.

Закони й існують тільки тому, що в чомусь є протиріччя. Рай якраз і був тим місцем, де повністю відсутнє протистояння, антагонізм. Бог помістив там людину, сказавши, щоб працювала та користувалася плодами своєї праці. Щоб дбала за садом. Значить, це мало стати одною з неодмінних умов існування. Чи була це заборона, категоричне повеління Боже? Ні, це, скоріше всього, було настановлення, напутнє слово, адже Богові було добре відомо, що досконале не потребує коригування. Завдяки Божій могутності людина була влаштована так, що для її існування не потрібне було щось, що стояло б над нею. Вона мала здатність самотужки виводити правила співіснування, які відповідали б об’єктивній реальності.

Камінь спотикання

І попередження про недопустимість куштування плодів із дерева пізнання добра й зла також не виступало у формі заборони. Творець лише застеріг, точніше, — констатував. Як творець, і творець істоти розумної, він привідкрив своєму творінню попередній творчий процес. Так би мовити, механізм та принцип його дії. Цей факт мав нагадати людині, що вона, не дивлячись на свою досконалість, на безсмертність, не може стояти вище свого творця. Бо існує завдяки йому і за його законами. Якби Бог допустив, щоб людина піднялася над ним, то цим самим порушилася б його монополія на законотворчість. Він перестав би бути Богом, тим абсолютом, що стоїть над всім і вся.

Воно називалося «деревом пізнання добра і зла». Чому не «деревом пізнання зла», адже людина була сконструйована досконалою, нездатною на злодію? Очевидно, для досконалості не потрібні ці поняття. Той, хто живе по законах досконалості, згідно Божих настанов, той не може жити інакше, як за законами добра. Людина була досконалою, жила за законами добра. Чому ж тоді Бог не хотів, щоб вона пізнала не тільки зло, а й добро — «дерево пізнання добра і зла»? Парадокс? Нонсенс?..

Там, де Бог, де Боже помешкання, там не може бути розподілу. Добро і зло, — не дві сторони одного цілого і не можуть існувати разом у сфері досконалого. Добро і зло антагоністи, спрямовані одне на одного, і не де-небудь, а в людському середовищі. Весь інший світ — не хаос, усе в ньому доцільне, спрямоване та раціональне. Таке, що не противиться задовольнятися вже готовими законами, Божими законами, не намагається самостійно існувати за власними надуманими нормами.

Неодмінна умова

Бог не приписав людині круглодобово вилежуватися догоричерева на сонечку, а — трудитися. Цей фактор не повинен був виступати у формі доброчинності, у формі благородної поступки, послуги, чогось такого, що ставиться в заслугу. Праця — це само собою зрозуміле, це, якщо можна так сказати, плата за дароване життя.

Сучасна, так звана, цивілізована людина й та не може збагнути прописну істину. Коли праця починає ставитися в заслугу, ця життєдайна, Богом затверджена неодмінна умова існування стає предметом спекуляцій. Зрозуміла річ, людина ледача, інша справа, коли опріч рівноцінної заробленого платні вимагається ще й якась додаткова. Скажімо, моральна — медаль, орден, привселюдна похвала, і так далі. Чи не виходить так, що «герої праці» фігурують в якості живого ходячого нагадування негероям про їхню нікчемність? Пів біди, якби негероями були ледацюги, але ж є багато інших, котрі не в силі звитяжно працювати. Котрим не до «героїчних» зусиль на трудовому фронті.

Державу, в якій крім матеріального заохочення поверх заробленого практикується ще й моральне, буде постійно стрясати від внутрішньосуспільних суперечностей.

Зміїний райський феномен

Перша людина, яку створив Бог, не знала ні добра,ні зла. Вона просто жила собі без нагальної потреби в умовностях, без будь-якої претензії до навколишнього середовища, і зокрема — до Бога. Спокуса проросла та розвинулася з потреби в умовності.

Сатана посердив людину з Богом не тому, що не міг звести людину в лайці з кимось іншим. Іншого, окрім Бога, просто-напросто не існувало. Зробити ж так, щоб людина з людиної увійшла в суперечність, диявол не міг. Адам та Єва були з однієї плоті по своїй природі, тож через свою досконалість не могли увійти в протиріччя. Згадаймо, що було сказано Адамові та Єві, щоб жили вкупі, в злагоді, як одне ціле. І це був не наказ, не залякування черговою забороною, а звичайна констатація факту. Бог, як майстер, ознайомлює своє творіння із самим собою. Підказує, в який спосіб вестися, щоб людина, як механізм, працювала (функціонувала) найефективніше.

Якщо скуштуєте плоду, будете, як Бог, — так сказав змій-спокусник. І людина не втрималася… «Чому б і не покуштувати… чи в цьому є щось надприродне?» — напевне так міркувала Єва. Як правило, щоб піддатися спокусі, потрібне щось достатньо манливе, таке, що змусило б переступити внутрішній бар’єр заборони. Чи хотілося першій людині стати богом, стати вище, над собою, над існуючим положенням? Чи було це отим стимулюючим фактором, що змусив спокуситися? Навряд чи… Першій людині невідомі були завидки, вона не знала ані добра, ані зла. Із Біблії відомо, що після вигнання з Раю, Адам і Єва більше не грішили, грішили й перемножували гріховність їхні нащадки. Цей факт сам за себе говорить, що накопичення умовностей призводить до накопичення гріхів.

Од наївності один крок до гріха

Адам і Єва не переслідували ніякої вигоди. Їм невідоме було користолюбство, пожадливість та інші непристойні речі. Вони просто були поставлені перед питанням і з причини своєї досконалості не могли не взятися за його розв’язання. Перша людина не розмежовувала світ на дві частки — добро та зло. Тому перспектива стати богом не тягла за собою тих наслідків і вимог, що потребують визначення правильності чи неправильності вчинку. Все, що чинила до сих пір людина, — все заздалегідь було запрограмовано на добро, на несуперечливі гармонійні стосунки з Богом. Стосунки Бога з людиною, як і людини з людиною, заздалегідь були запрограмовані на добро. Райській людині невідоме було зло, отож вона навіть думки не припускала, що хтось по відношенню до неї може вчинити зле. Вона була поставлена перед фактом і не могла не розв’язати проблему. За наслідки вона не думала, і не тому, що була дебільна, а тому, що навіть не мріяла нашкодити своєму творцеві.

Виникнення умовностей неминуче тягне за собою наступне їх накопичення. Після того, як Адамові та Єві забракло їхнього положення, наступною умовністю стала сором’язливість.

Сьогоднішній людський загал аніскільки не змінився. Умовностей набралася така кількість, що стало тяжко орієнтуватися в суспільних відносинах. Мало того, сучасне суспільство пішло ще далі. Недотримання тих чи інших умовностей автоматично ставить людину в становище неповноцінної істоти — дебіла, шизика, а то й — зловмисника, порушника, злочинця.

Умова і умовність

Умовність – норми, правила, доцільність яких не завжди виправдана.

Умова – обставина, що створюється об’єктивною реальністю.

Умовності викликають фальшиві почуття, в результаті чого руйнується психіка. Будь-яка спроба переступити через умовність призводить до психічної дисгармонії, душевного дискомфорту та стресу. Те ж саме відбувається й у випадку прикладання зусиль по дотриманню тих чи інших надуманих правил.

Бог стоїть над усім. Ставити себе вище Бога, чи ж намагатися порівнятися з ним, — ось була перша помилка людини. Рай, це місце, де геть відсутні умовності. Людство, якщо воно хоче прогресувати, повинно позбутися умовностей. Першим правилом людини, в першу чергу християнина, має стати відмова від самозвеличення.

Хто хоче бути більшим, хай буде меншим для всіх. Хто хоче володарювати, нехай слугує всім. Так заповідав Христос, людина і Бог.

Наступною умовністю, що виникла внаслідок самозвеличення, стала сором’язливість. Так чи інакше, всі наступні умовності призводять до виникнення принижуючого відчуття меншовартості, неповноцінності. Оголений соромиться своєї голизни. Добропорядний сторониться нудиста, «дика» поведінка якого не тільки викликає сором, а й — що важливіше — протирічить загальноприйнятим усталеним нормам моралі. (Будь-які зносини з подібною публікою «підмочують» репутацію). Інвалід соромиться свого соціального статусу, адже ж «герої» праці повсякчас нагадують про нікчемність. Словом, система умовностей викликає в уяві нерайдужні картинки життя-буття, а в душі — тяжкий осадок переживань.

Система умовностей є негативним, дестабілізуючим фактором людських відносин.

Чи досягне людський загал досконалості в земному путі — чи щезнуть умовності? А чи доцільно взагалі відмовлятися від моральних норм та принципів? Думається, на даний час важливе не зникнення системи умовностей негайно і взагалі, важлива тенденція. Нині християнство знаходиться в такому стані, що потрібний перегляд існуючих цінностей. Простою модернізацією не обійтися, потрібна постмодернізація, модернізація релігійних основ. Християнському мирові слід виробити нову мораль, гранично наближену до Бога. Останнім часом мусується теза про нагальну потребу у зближенні та об’єднанні всіх християнських конфесій та течій. Це таїть у собі величезну небезпеку! Якщо відбудеться злиття під єдиноначальство, світ отримає чергове середньовічне мракобісся.

Заборона чи усвідомлена необхідність

Моральна норма завжди виступає у формі заборони, тоді як соціальна норма, соціальний закон — у формі усвідомленої необхідності.

Чи слід ототожнювати закон і мораль? Погодимося з твердженням, що соціальний закон є зафіксованою, застиглою моральною нормою. Тоді прийдемо до висновку, не так і важливо, які соціальні закони і яка мораль, головне, щоб вони не мали розбіжностей. Мораль є відбиттям певного духовного стану суспільства. Якщо закони виводити з моралі, то людство буде періодично повертатися до попередніх станів. Воно безповоротно загубиться в тупиках безглуздостей. Якщо ж знехтувати моральною інституцією і керуватися гіпотетичними концепціями, людство буде топтатися на місці. Скажуть, було і є багато геніальних винаходів геніальних людей щодо оновлення системи людського співіснування, щодо оновлення, удосконалення соціальних законів. Та хіба знайдеться сміливець, запевняючий, ніби знає осіб, міркуючих не суб’єктивно? Тобто не через призму власних переживань, знань та уявлень (що не може адекватно відображати дійсність). Якою б геніальною не була особа, вона є рабинею минулого, рабинею існуючої в даний час чи існуючої в минулому моралей. Яким би універсальним не було мислення, воно є породженням набутого досвіду, тож не може правити за надійного проводиря до Істини.

Соціальні закони можуть виводитися з моралі, як це було з-за первісних ладів. Можна спосіб життя змінювати відповідно до законодавства, як це було в період соціальних революцій. Можливе поєднання цих двох способів напрацювання регулюючих поведінку умовностей, як це спостерігається при демократичних устроях. Та чи усунуть усі ці заходи той внутрішньосуспільний антагонізм, що раз у раз стрясає людський загал?

На щастя, є Бог та існують Божі закони. На відміну від людських, вони незмінні, вічні, постійно плодотворнодіючі, плодотворчі. До них неможливо нічого додати, нічого відняти. Основне дисятизаконня дане Христом, інші закони ми виводимо з його способу життя, з його особистості, з його вчення. Згідно цього має будуватися наша мораль. Кожен закон Божий повинен стати для нас нормою в повсякденні. Коли ж нами будуть дотримуватися божі закони, потреба в моралях — в тому, що не стійке, схильне до змін, відпаде. Коли відпаде потреба в нормуванні наших бажань і почуттів, в регуляції поведінки, ми опинемося в раю. Тільки дві речі можуть зруйнувати зведену нами ж самими систему умовностей, це — смерть і віра в Бога. Що ми вибираємо?..

Мораль, це спонтанна реакція суспільної свідомості, направлена на регуляцію (саморегуляція) суспільних відносин.

Вибір позиції

Система умовностей вимагає вибору позиції. Кожний індивідуум повинен у кожній ситуації визначитися, як вчинити, виходячи з власного положення. Система умовностей вимагає або моральної орієнтації, або ж аморальної. Якщо поведінка базується на моральних вимогах (конкретної моралі), то вимоги набувають форми обов’язку, якщо ж аморальної, то — егоцентризму. В першому випадкові, індивід керується загальними інтересами, інтересами переважної більшості загалу (домінуючої моралі), в другому — інтересами особистості. В обох випадках має місце меркантилізм. І якщо присутній ще й здоровий глузд, тобто визначення наперед наслідків на предмет шкідливості вчиненого, то вибір позиції стає несуттєвим. Словом, не можна погодитися з твердженням, що хороше всім, коли хороше одному, і — навпаки. Що одному в радість, іншому уві зло. Скільки людей, стільки ж поглядів та думок. Історія показує, будь-яке намагання примусити всіх мислити та вчиняти однаково призводить до негативних наслідків. Неможливо обійтися без моралі, як форми регулювання поведінки, не досягнувши збіжності поглядів та думок. Чи можливе це досіль відомими способами? Комунізми, монізми та інші «ізми» не справилися з цією задачею. Чому? Чи не тому, що, як кажуть, не там шукали, не з того боку підходили до проблеми?

Може скластися враження, ніби автор претендує на істинність своїх переконань. Хиба… Автор не нав’язує, тобто не агітує і не пропагує. Всього лише реалізовує своє конституційне право на висвітлення своїх думок та ідей.

Дійсність

Потреба в умовностях виникає тоді, коли дійсність вимагає відповіді, відповіді-реакції на свій прояв. Умова, це вираження відношень моментів предметного взаємозв’язку, тобто це факт існування предметів, явищ у певному стані. Умовність же є сама реакція-відповідь, зміст її, те, в чому вона проявляється. Дійсність може виступати, як об’єктивна реальність. Об’єктивна дійсність має свою власну сутність і закономірність в самій собі. Об’єктивна дійсність утримує в собі результати своєї власної дії і власного розвитку. Втім, дійсність може бути вигаданою, ілюзорною, фантасмагоричною, тобто надуманою, несправжньою. Дійсність може виступати, як щось можливе, ймовірнісне, поки що неіснуюче — дійсність може бути логічною, яка правильна, але існує як нематеріальна.

Реальність завжди вимагає наявності умовностей. Проте при об’єктивній реальності умовність набуває форми закону, того, що вимагає неухильного виконання. Якщо, приміром, людина впала в річку і потопає, то порятунок можливий лише при відштовхуванні від води. Тут і далі матиметься на увазі суб’єктивна реальність, коли дійсність вигадана, надумана, виникаюча внаслідок брехні — усвідомленого перекручування істини, чи помилковості. Мораль і є вираженням суб’єктивної реальності. Чи виникає потреба в моралі при об’єктивній реальності? Людина знає, що пересуватися слід не по проїжджій частині вулиці, а по тротуарові, інакше станеться трагедія. Людина має дотриматися правила, інакше постраждає. Це об’єктивна реальність, умовність тут виступає у формі закону, а не моральної норми. Тобто того, що з часом може змінитися (можливість бути розчавленим на проїжджій частині вулиці залишиться і через сто років). Інша справа, коли умовності надумані. Наприклад, нудизм. Навіть при згадці виникає почуття неловкості, сорому. Реакція «нормальної» людини така: заборонити! Бо це некрасиво, це розтлінно, негативно діє на підростаюче покоління, і так далі, і тому подібне. Дурниця… Єдине, що може викликати порушення моральної норми, це почуття сорому.

Об’єктивне і суб’єктивне

Умовності розподіляються на об’єктивні, зумовлені об’єктивною реальністю, і суб’єктивні, надумані. Перша умовність набуває форми закону. коли залишається досить тривалий період часу незмінною. У разі порушення виникає у людини лише страх. Суб’єктивна умовність набуває форми моральної норми, яка в будь-яку мить може втратити значення повеління. Таке порушення викликатиме лише сором та відчуття провини.

Якою б не була дійсність, людина влаштована так, що не може не реагувати на її прояви. У випадкові з Адамом та Євою змій-спокусник виступав не як об’єктивна реальність. Його дійсність носила вигаданий характер, адже його завіряння, ніби ті стануть, як Бог, були заздалегідь брехливими. Усвідомивши обман і свою вину, Адам і Єва застидилися своїх дій.

Функції моралі

Мораль, як форма суспільної свідомості, як соціальний інститут, виконуючий функцію регулювання поведінки людей, є дестабілізіруючим фактором суспільних відносин. Мораль є формою самознешкоджуючою, так як неодмінна умова її існування полягає в намаганні підкорити все одній вимозі. Підкорити загал, змусити силою слідувати одним шляхом можливо, однак по ньому буде просуватися добра половина невралітиків, психічно хворих.

При усвідомленні необхідності виконання вимог об’єктивної реальності потреба в моралі відпадає.

При вимушеному дотриманні загалом певних надуманих правил нагальна потреба в моралі відпадає. Не може бути істиним те, що в своєму завершенні втрачає своє значення. Дотримання закону вимагає об’єктивна реальність, — виконання вимог закону санкціонується лише об’єктивною реальністю. Недотримання закону завжди тягне за собою покарання. Покарання завжди є наслідком і окреслюється лише самою об’єктивною реальністю. Отже, об’єктивна реальність не тільки затверджує правомірність самого покарання, а й міру покарання. Пішохід порушив правила пересування та був покалічений автотранспортом, – це покарання? Так, він вже покараний своїм каліцтвом, і міра покарання виражається в шкоді, яку порушник завдав своєму здоров’ю.

Право не є прерогативою держави. Соціальна законотворчість повинна випливати з об’єктивної реальності.

Соціальний закон має бути не опудалом, страшилкою, не забороною, лише констатацією факту.

Древо пізнання

Бог — творець дійсності. Біблійське дерево пізнання добра та зла виступає як об’єктивна реальність. При дотриманні першою людиною умови не куштувати плодів, закон був би не порушений… То чи добро і зло є сторонами одного цілого. Адже неможливо виокремити добро невідомо з чого, неможливо визначити добро, не пізнавши зла.

Якщо об’єктивна умовність дотримується, стан людини знаходиться в рівновазі. Рівновазі внутрішній, що характеризується збалансованістю всіх внутрішніх процесів. А також зовнішній, між самою людиною — об’єктивною реальністю, і навколишнім середовищем — об’єктивною реальністю.

Бог створив людину та помістив її в Рай з тим, щоб вона там трудилася. Чому труд приписується в обов’язок? Вочевидь, створена Богом об’єктивна реальність — те середовище, в яке була поміщена людина — ставила цю умову. Труд, це насамперед процес в якому людина своєю власною діяльністю опосереднює, регулює й контролює обмін речовин між собою та природою. Здійснювати обмін речовин можна й не працюючи. Творець міг би зробити так, щоб людина тільки лежала на сонечку та, як говориться, жуйку жувала. Однак він вчинив інакше, а саме: зробив працю неодмінною умовою існування. Значить, не задля підтримки фізичного існування живе людина, не в цьому її головне призначення.

Потреба

Потреба — стан, зумовлений невдоволеністю вимог організму, необхідних для його нормальної життєдіяльності та направлений на усунення цієї невдоволеності. Оскільки існує потреба, тобто вимоги організму, повинен бути предмет, що задовольнив би цю вимогу. Втім задоволення вимоги ще не є сам труд, лише обмін речовин; труд складається з моментів, коли створюється предмет потреби. Труд тоді має місце, коли не підтримка фізичного існування ставиться на перше місце, а труд заради потреби в ньому. Сенсом існування має стати потреба в процесі створення предметів потреби. Не безпосереднє користування природою, тими готовими її предметами, що дозволяють здійснюватися обміну речовин, а саме створення продукту.

Труд, тобто створення предметів потреби, неможливий без творчості, як процесу діяльності. Такої діяльності, при якій виникає здатність із доставляючого дійсністю матеріалу створювати нову реальність, що задовольнила б потребу. Створення нової реальності неможливе без позитивного емоційного відношення до об’єкту, без фокусування уваги на ньому, тобто без виникнення інтересу. Цей психологічний фактор характеризує об’єктивне значиме, потрібне. Однак інтерес до чогось ще не є самим визначенням на предмет позитиву чи негативу. Це лише припущення, ідея у фазі здогадки (необґрунтована ідея). Цінність визначається пізніше, коли щезають усі сумніви.

Біблія каже: — «І взяв Господь Бог людину і в едемському саду вмістив був її, щоб порала його та його доглядала». Перша людина була поставлена в раю в такі умови, що не треба було створювати предмети потреби. Все, що потрібно було для життя, для підтримки існування — для обміну речовин, — все давав райський сад. Призначенням людини мало стати створення предметів потреби, але предметів таких, які задовольняли б не фізичні (тілесні) потреби, але потреби духовні.

Сенс напрацювання цінностей

Сукупність матеріальних та духовних цінностей визначають ступінь розвитку суспільства. Проте сама наявність цих цінностей ще не виражає рівня культурного. Не загальний достаток, не виробіток благ є ознакою високої культури, а спосіб та засоби виробництва цих благ. І це стосується як виробництва матеріальних, так і духовних цінностей. Під способом виробництва розуміється структура суспільства, його державний устрій (рабовласницький, феодальний, і т. д.). Тобто система розподілу, обміну та споживання виробленого. Неможливо назвати хоч одну відому систему (устрій) економічною, скоріше — політичною, коли присутні моменти експлуатації, нерівноправного доступу до благ. Економічні системи в чистому вигляді напріч усувають будь-яку несправедливість. Цивілізоване, культурне суспільство у своєму русі має дотримуватися принципу ненашкодження. Способи та засоби виробництва повинні начисто виключати побічні негативні наслідки. Науково-технічний прогрес і духовні надбання не повинні вимагати жертв: благополуччя будь-якою ціною, це благополуччя одних за рахунок інших.

Чи у сфері духовного виробництва, чи матеріального, існує дві форми власності — особиста власність та власність приватна. Особиста власність, це власність на предмети, ймовірність включення котрих у процес товарно-грошового обміну гранично обмежена. Тобто це предмети особистого користування, що з-за будь-яких умов не можуть реалізуватися з вигодою. Власне між особистою власністю та приватною не існує відміни. Хіба що об’єкт приватної власності може реалізовуватися з доданою вартістю, такою, що перевищує фактичну його ціну. Приміром зубна щітка відносяться до предметів особистої власності з причин перебування певний відрізок часу в користуванні та купівельної доступності, дешевизни. Автомобіль же чи інша, більш дефіцитніша річ, навіть не дивлячись на значне зношення, може бути реалізованим дорожче за фактичну ціну.

Розподіл власності на особисту та приватну зумовлюється існуванням товарно-грошових відносин.

Цінність

Кожен предмет не може бути нічиєю власністю. Він не може знаходитися у спільній власності групи людей — кооперативу. Тим паче – у власності держави. Адже сам цей предмет є результатом діяльності конкретної особи. Визначає внесок кожного у спільній трудовій діяльності грошовий обіг, де гроші виступають як розмінний еквівалент. Без наявності розмінного еквіваленту (грошей) матиме місце спільна власність, коли предмети потреби розподіляються по-справедливості, по потребі. Державна, як і будь-яка інша власність, окрім власності конкретної особи, є фікцією. На те й виникла та існує грошова система, щоб плоди колективної праці розподілялися, і розподілялися відповідно прикладених зусиль конкретної особи. На те й об’єднуються для спільної діяльності, щоб мати свій, конкретний здобуток. Будь-яка інша форма власності, окрім приватної, в кращому випадкові є не що інше, як спосіб управління ресурсами. Держава повинна мати право не на власність, а право розпоряджатися ресурсами (право управління). Цей дозвіл, має даватися (санкціонуватися) народом — не безликим натовпом, а кожною окремою особою, що задіяна в спільній трудовій діяльності.

Предмет тоді набуває власника, коли набуває цінності — коли стає об’єктом людської уваги.

Предмет потреби є плід чиєїсь конкретної діяльності. Ставши об’єктом уваги, та набувши певної цінності, мусить мати свого господаря, повноправного власника. Такого повноправного, котрий має право розпоряджатися даним предметом на власний розсуд – продати, подарувати, відчужити, викинути за непотребою, знищити. Право держави розпоряджатися ресурсами відрізняється від права приватного власника тим, що вищезгадана позиція держави (управління ресурсами) обговорюється заздалегідь. Тобто не держава привласнює право розпоряджатися, а приватна особа визначає всі пункти даного права.

Будь-який предмет, що виробляється на потребу, не може знаходитися в державній власності, лише в користуванні. На договірних, визначених приватним власником умовах.

Підсумок

Соціальні закони випливають з об’єктивної реальності. Не люди створюють ці закони, а дійсність, виражена відносинами між властивостями речей чи різними тенденціями розвитку. Право, як регулятор соціальних відносин, як знак-вказівка, що означує та представляє закон, не може залежати від волі суб’єкта. Право не може бути залежним від держави.

Подібно церкві, коли вона була відділена від держави, держава, в свою чергу, повинна бути відділена від суспільства.

Перший соціальний закон був запроваджений безпосередньо самим Богом та стосувався соціального статусу чоловіка та жінки. Точніше, не стільки соціального, тобто становища індивіда щодо іншого індивіда, скільки типового, як форми живого. Бог міг і Єву створити з пороху земного, однак створив її з Адамового ребра. Цим самим даючи зрозуміти, що чоловік та жінка одної плоті і мають рівні права. Цим самим Зодчий наочно дав зрозуміти, що будь-який закон випливає з об’єктивної реальності. І навіть він сам не порушує цю закономірність. Інакше кожен із протилежних статей у своєму одвічному прагненні звеличитися одне над одним мали б на руках вагомий аргумент. На протязі тисячоліть чоловіча половина людства не може більш-менш втямно пояснити існуючу дискримінацію жінок майже у всіх сферах суспільної діяльності. Всевишній не дав їм (чоловікам) можливості сказати: ми зліплені з іншого тіста… Але це дискусія іншого розділу…