Дві тисячі років тому Бог послав Сина Свого на Землю, аби вказати людині путі спасіння. Устами Христа Бог провістив істини та віддав сина свого на поругу та смерть, щоб пробудити в заблудлих розум і почуття. Та люди не прислухалися до Голосу, кожен на свій лад почали витлумачувати вічні і прості для сприйняття істини, і зрештою, заплуталися в догмах, протиставивши себе Богові й одне одному. І слуги диявола, пробравшись до вершин влади, використовують ту чи іншу філософію у своїх корисних цілях.

Віра без благодіянь мертва, — так сказав Христос. Чи ж достатньо наших діянь, щоб вважатися істинно віруючими? І взагалі, чи можна їх (діяння) назвати такими (благодійними)? «По плодах пізнавайте їх...». Які плоди від удоволеного власними переживаннями?.. Ідіть, благовіщайте та засвідчуйте про мене,— так сказав Христос; тобто проповідуйте моє вчення та на власному прикладі засвідчіть Силу Мою. Свідчить, це означає своїм новим, праведним способом життя показувати, на що здатний Син Божий. Та не достатньо не чинити гріха, належить іще й добро творити. Що за заслуга, коли перестаєш грішити? Адже за законами людського співіснування ми й без того зобов’язані вестися пристойно... Якщо хтось вважає себе істинно віруючим, то зобов’язаний жити згідно законів Божих. А Закон Божий говорить: твори добро!

Не називайте себе істинно віруючими, бо ви далекі від досконалості, духовної та фізичної (тілесної). Тілесної тому, що ви часто-густо зневажливо ставитеся до власного тіла, здоров’я, дозволяєте почуттям, похітливим бажанням — потягам плотським, переважати над розумом; а духовної тому, що вчинки, заміри, помисли ваші, як правило, мають розбіжності із заповітами Христа. Не претендуйте на істинність, бо нею володіє один Бог, так як він досконалий. Якщо ви повірували в Христа, довірилися йому, сміливо ступайте за ним, за його заповідями, не утрудняючись претензіями до ближнього. «Не осуди, бо сам судимим будеш; перше, ніж вишукувати колючку в чужім оці, витягни колодку зі свого...». Кожен, хто представляє ту чи іншу течію християнства, вважає за обов’язок вказати на помилковість переконань інших, буцімто на те він має повноваження від самого Всевишнього. Звідки таке самоуправство, як не від своєкористя? І нехай би це відходило від простого віруючого, необізнаного з підступністю сатанинською, але ж чварами займаються верхи, хто по становищу своєму зобов’язаний свідчити, бути ловцями людських душ. Хіба в такий спосіб свідчать про Христа? Хіба в такий спосіб прилучають до віри в Бога? Не створи собі кумира, — так сказав Христос. Хіба ж дотримана ця заповідь, коли сам Ісус став предметом ідолопоклонства, а деякі ще при житті зводять себе та інших в ранг святих? Свят один Бог, так як він досконалий.

Хто візьме на себе сміливість твердити, що він (чи будь-хто інший) непогрішимий, що ведеться праведно? Це прерогатива Всевишнього: тільки він, пославши вдруге Сина Свого, визначить заслуги... «І прийде Царство Боже, і піднімуться мертві та разом із живими увійдуть — одні в Царство, де будуть мати життя вічне, інші — до пекла, де плач і скрегіт зубів...».

Там, де двоє зійдуться у вірі моїй, буде церква моя, — так сказав Христос. Малося на увазі життя по заповідях його, життя у вірі, а не якась спеціальна організація по розповсюдження його вчення. Хіба потрібні християнину спеціально відведені місця для спілкування з Богом? Чи не схоже це на ті часи, коли первісна людина ставала на коліна перед власноруч вирізьбленим ідолом? То чи далеко ми відійшли від ідолопоклонства?..

Чи не добровільне навернення до віри проповідував Христос? Чи не являються всілякі церковні обряди, пишне церковне вбрання засобами омани? Прийде людина невіруюча, далека від вчення Христа, побаче й заворожена зовнішньою оформленістю церемонії впаде в екстаз; і їй вже не потрібне буде саме Слово. Підкоряючись тваринному інстинкту, вона беззастережно прийме те, що по нутру її егоїстичній плоті. Чи дотримається вона заповідей Христа?

А чи потрібна взагалі дискусія навколо Вчення Христа?

Вчення Христа це маяк, на який повинна орієнтуватися людина. В силах Божих зробити людину безгрішною, та оскільки життя земне, життя смертне, дане людині в покарання за непослух, то смисл його полягає в досяганні досконалості. Орієнтири є — людині самій належить відшукати шляхи та способи приборкання своєї розбещеної плоті. Покайся і більше не гріши, — ось загальна установка.

На перший погляд здається, ніби суперечки між релігіями, всередині їх — між течіями (напрямками), ведеться виключно на предмет праведності тої чи іншої сторони. Ми ведемося правильно, ми і тільки ми живемо по заповідях — ми істино віруючі, і так далі, і тому подібне. Якби мало місце лише таке положення, було б півбіди, однак подібні змагання нагадують фарисейство, де лицемірство і зовнішнє показне благочестя — основа риса претендентів на істинність. Чи не скромність є вирізняючою рисою віруючого?

Чи варто на релігійному полі шукати слави? Чи не порушення це заповіді Христа, де сказано, що менший хай буде більшим, і навпаки? Чи не гріх звишатися, викликати, навіть із благородних почуттів, благоговіння перед власною персоною? Чи не рівні ми перед Богом?..

Чи не форму суспільного ладу, його устрій, систему громадських відносин та покладених в її основу принципів, мав на увазі Христос, коли говорив, що субота для людини, а не людина для суботи? Система має працювати на людину, а не навпаки. Христос усвідомлював шкоду догм, тому відповідь його не могла бути іншою... По суті, все його життя було боротьбою проти догматизму, що й знайшло своє відображення в Євангеліях. Лейтмотивом через усе вчення проходить думка про високе призначення людини, звучить призив розкріпачення духу і розуму. Неможливо не чути його внутрішнього голосу, коли Він, знемагаючи розіпнутим на хресті, прошептав з останніх сил: «Здійснилося!..». Безумовно, це було промовлено із задоволеністю. Що ж могло викликати таке почуття під час пекельних мук фізичних у передсмертній агонії? Те, що він виконав волю Отця Свого? Безперечно. Але чи був Ісус просто виконавцем, бездушною машиною, роботом? Ні, він був людиною... і відчував він звичайне людське почуття... В розлюченому натовпі, серед перекошених злістю ротів, Христос угледів чисті лиця; можливо, вони не виражали співчуття, але й не було захоплення від екзекуції. Лице — дзеркало душі, очі — дзеркало розуму. Христос побачив в очах багатьох співплемінників сумнів (а це ледве чи не єдина ознака розуму) і полегшено прошепотів: «Здійснилося!..». Здійснився не стільки земний путь Його, скільки те, що люди розумом сприйняли План Спасіння, визнали його божественне походження.

Достатньо бути психічно нормальною людиною, щоб побачити, що життя згідно заповідей Христових виключає своєкористя. Будь-який захід, будь-який масовий громадський, політичний, релігійний рух передбачає певну систему відносин. А це в свою чергу передбачає ієрархію, а значить, — владу. Богові боже, кесарю кесареве, — так сказав Христос. І зовсім не тому, що боявся виступити проти влади, а тому, що розумів: без влади одної людини над іншою на данім етапі розвитку людства не обійтися. Ісус розумів, що влада породжує користолюбство, тому й словом не обмовився за побудову організації для розповсюдження свого вчення. Чи найдеться хоч одна людина, яка стане запевняти, ніби знає організацію, члени якої повністю у своїй масі дотримуються вчення Христа?

«Не беріть ні мішка, ні суми, ані взуванки, і нікого по дорозі не вітайте», — так наказував Христос учням своїм. Деякі схильні трактувати це, як керівництво до скорих дій, мовляв, збирайтеся в дорогу негаючись, — тільки і всього. Чи дійсно воно так? Чи не хотів Христос цим сказати, щоб учні не брали з собою грошей в дорогу, так як за труди свої завжди отримають харч — якщо старанні будуть: що і буде мірилом їх добросовісності на вибранім полі діяльності, вірності справі, а також покаже силу вчення? Чи не хотів він сказати, щоб суми, цього порочного для людини атрибуту накопичення, не брати в дорогу, бо люди в поривах вдячності будуть обдаровувати, що буде спокушати? Чи не хотів Христос сказати, щоб взуття залишити, так як путь буде довгим, воно швидко зноситься і учні, відволікаючись від основного заняття, змушені будуть приділяти увагу власним зручностям?

Передусім апостольство передбачає відсутність своєкорисливості. Життя в Христі передбачає зречення минулого, гріховного життя. І якщо проста людина, що знаходиться на півдорозі до Бога і яка лише почала прилучатися до віри, ще може «дозволити», свідомо чи несвідомо, ошукати себе Мамоні, то апостол повинен бути твердим, як граніт: «... і Я кажу тобі: ти — Петро (камінь), і на цьому камені Я створю Церкву Мою, і ворота пекла не здолають її...». Непохитність, незламність, твердість,— ось основа віри. Говорячи про Церкву, Христос мав на увазі ВІРУ, тверду, непохитну, як камінь.

Чи дотримується всіх настанов Христа Людина, яка запевняє, що вона проповідник Слова, істино віруюча і одночасно не потерпаюча від життєвих незручностей, тоді, як поряд голодні та обездолені, потребуючі допомоги?

Проповідник повинен бути завжди в дорозі. Без мішка, без суми, без сандалій, без ескорту... Тільки таке положення дозволить усунути користолюбство в лавах проповідників Слова Божого.

Для людини, якій Богом дано краще інших відчувати та розуміти світ, якій даровано зверху нести Слово хворим душам, повинен існувати тільки один стимул — можливість возсісти поряд з Христом у Царстві Небеснім.

Дехто каже, слухаючи проповідника, що його лощений вигляд та деякі дані щодо матеріального становища мають розбіжності із загальноприйнятними уявленнями про слуг Христових. І вони, здебільшого, праві...

Покіль є на землі хоча б один злидень, проповідник має бути нижче нього у всьому. Єдиним дороговказом для проповідника є Слово Боже, а спонукачем до дій — Дух Святий. Тому проповіднику не потрібні стимули, не потрібні керівники — архімандрити, архіреї, архієпископи, Папи, Мами та інший архілюд. Авторитетом для кожного віруючого є один Бог. Не треба бути високоінтелектуальною людиною, щоб сприймати Слово Боже, воно просте і доступне для пізнання кожному. Потрібно лиш увірувати, відкрити своє серце для Христа, а це по силі всім.

Проте увірувати, ще не означає повірити в недоказовість. Така віра сліпа і нічого не дає, крім фанатизму, тупого, злого. Увірувати в Бога, — значить, твердо переконатися в його існуванні. Христос і прийшов для того, щоб доказати: Бог є. Апостоли для того й проповідували, щоб переконати в його незримій присутності. Тож даремно тратити сили на словесні перепалки. Дискусійні баталії навколо існування Всевишнього ні до чого не призведуть, окрім ярого протистояння. Логіка ні на крок не приблизить нас до цього, та й хіба ж уся апостольська проповідницька діяльність зводиться до доказу Його існування? Віруючому, а тим паче, проповіднику слід більше уваги приділяти спілкуванню з невіруючими — в побуті, в праці, на дозвіллі, а не розпатякувати щодо Його існування. Посадженому дереву байдуже, хто його посадив, головне, воно росте. І людині байдуже, знає чи не знає дерево, хто його посадив, головне, — воно росте і квітне. Віруючий повинен своїми вчинками, новим, праведним життям доказувати існування Бога і його про нас турботу. Якщо колишній злочинець зрікся свого минулого та почав нове життя, то чи не доказ це втручання вищої сили? Адже ніщо земне, людське не могло зупинити його гріхопадіння... Коли новий, запропонований віруючими спосіб життя спонукає заблудлого до перемін, коли він відчує, що зможе покінчити з минулим, і коли покінчить, — ось тоді й буде це доказом існування Бога.

Скільки існує християнство, скільки існує течій його, ані одна релігійна організація, ані один член її не положили в основу своєї діяльності головний принцип апостольства — ходіння межи люди. Хіба ж Ісус Христос заповідав забудовувати Землю розкішними церковними храмами? Сидіти сидьма та сподіватися на ріст духовності мас — чи не край наївності? Головним принципом релігійної діяльності має стати місіонерство — ходіння межи люди для навернення іновірців. Розповсюдження релігійної літератури має набути допоміжного значення. Місіонерство і благодійність, — ось на чому повинна базуватися всяка релігійна діяльність. Проповідництво і добрі справи, — ось що має характеризувати проповідника. Христос не тільки проповідував Слово Боже, а й творив добрі справи — зціляв людей, годував їх. Тож негоже й нам цуратися цього. Важко навіть уявити собі, що Христос міг задовільнитися одними розмовами, повчаннями. Він і був посланий на Землю, щоби прикладом своїм надихати люд на благодії. Хто б він був, аби не творив добро? Чи помітили б його люди, чи пішли б за ним? Добровільний схід на Голгофу, смерть задля спасіння інших — чи не є наочним зразком добрих справ? Благовіщання та добрі справи повинні окреслювати християнський спосіб життя.

Кожен ведеться, як заманеться. Здавалося б такий стан речей неодмінно призводить до анархії та хаосу. Однак історія людства, і зокрема, історія християнства чітко показує нам, які наслідки від насильницьких намагань влаштувати все на один лад. Насильницьке нав’язування свого способу життя викликає протистояння. Пропаганда свого способу життя, не закріпленого наочним прикладом, — пуста трата часу і призводить до словоблудства, наклепництва, і зрештою, внутрішнього розтління пропагуючого.

Христос сам вибирав собі учнів. А хто призначить апостолом, проповідником тепер, коли Його немає з нами? Хіба ж може простий смертний не помилитися у виборі? Тому кожен сам повинен визначити, чи залишитися йому звичайним віруючим, чи звалити на себе ношу апостольства.

Віруючий, проповідник не повинен зводити хулу на інші релігійні течії, мовляв, ви нехороші, абищо, і так далі: добре сім’я дасть добрі сходи, погані — плевели. Не ми судді, але Бог.

Віруючий, котрий найшов у собі сили та мужність для апостольства, на якого зійшов Дух Святий, повинен іти межи люди благовіщувати та лікувати хворі душі. Від міста до міста, від села до села, від хати до хати, від душі до душі... І у всьому так, як наказав Христос.

І якщо в дорозі стрінеться віруючий іншого релігійного спрямування, слід сказати: «Мир тобі, брате!», — бо він також по мірі сил своїх свідчить про Бога.

І коли люди почнуть пізнавати проповідника і на дорозі, і в полі, і в лісі, він може сміливо сказати, що достатньо зміцнів і у вірі, і в дусі, і в розумі. І тоді він зможе приступити до справ мирських.

Довкіл багато знедолених та потребуючих і негоже проповіднику удовольнятися одним словом. У нього достатньо буде і сил, і віри, й розуму та Духу, щоб згуртувати навколо себе, своєї справи, прихильників, що пориваються до благодіянь.