- Диви! Диви, як виблискує! - вигукнула Уме, піднісши над собою велику перламутрову мушлю. Помітивши ще одну, вона із захопленням пірнула в білий пісок. - А в нас таких нема, правда, Шед?

- Правда, - машинально обізвався її брат, навіть не глянувши на знахідку.

Він зосереджено оглядав края затоки. Зліва височіла скеля, під якою кипів прибій, періодично вибухаючи гулкими ударами. Праворуч біліла мілина, обтикана косими стовпчиками, від яких тяглися рибальські сіті.

Стояла хмарна погода. Вітер ганяв по небу напівпрозору сіру димку, яка уже раняла дрібні бризки дощу.

- Не будь таким серйозним, насолодись природою. Ця частина острова ще поки належить нам, - плеснув по спині Шедока Х'ярд, після чого поправив свій перев'язок, на якому незручно бовтався меч. Викуваний із звичайного заліза і не підігнаний під його долоню, він відчувався, як сажка. Невже вся регулярна армія озброєна одними й тими самими мечами? Раніше Х'ярд якось не надто замислювався над цим.

Ще четверо феантрійців поруч вертіли головами. Х'ярд глянув на того, кого знав зовсім недовго. Альстер був єдиним у їхньому загоні не з Бламанша. За день до відплиття Х'ярду передали листа з наказом взяти з собою одного з тієї загадкової трійці, що прибули з Убертону. Чому це було важливо — не пояснили, та й сам феантрієць, здавалось, мало що розумів. Про всяк випадок Х'ярд вирішив для себе, що стежитиме за цим масивним чоловіком з жорсткою бородою, що стирчала якось уперед, в той час як на голові не було жодної волосини.

До берега пристали ще два кораблі. З них сходили прифійскі солдати, зібрані з усіх семи королівств. Один ніс зелено-жовтий прапор, плечем підтримуючи важкий предмет. Ще група солдат вивантажувала близько десятка прямокутних ящиків. Про їхній вміст Х'ярд так само не був обізнаний. Усі вони (і феантрійці, і прості солдати) мали пішки дістатися до Смарагдової Вежі. Вже звідти Х'ярд з командою планував розпочати розслідування.

Іти довелося розмитою, слизькою дорогою, яка вказувала на те, що нещодавно тут пройшла злива. Дорога ще зберігала на собі сліди воза, схожі на два глибокі паралельні шрами. Дерев поки було мало, в основному лише низькорослі або з голими зігнутими стовбурами. Ліворуч виднілися рідко розкидані будиночки, що на перший погляд здавались порожніми.

- Невже весь Флагос такий? - запитала Мег - феантрійка. Її голос був низьким, майже басистим, через що оточуючі нерідко забували, що насправді перед ними жінка.

- Такий похмурий? - уточнив Х'ярд, - Зараз на острові сезон дощів, тож нема чому дивуватися. До того ж, ми висадилися далеко від людських поселень. Насправді, коли ми вийдемо на тракт, розпочнеться цивілізація. Флагос не дуже багатий, але він є найважливішим торговим сполученням, розташованим якраз між двома країнами. Кому він належить, той і диктує свої умови. Також тут легко розташувати військовий флот.

- Флагоські острови завжди належали Прифії. З чого раптом Імперії захотілося їх відібрати? - у питаннях політики Мег орієнтувалась не краще за Даарена. Але насправді ніхто ніколи і не вимагав, щоб вона розумілась у таких речах, адже орден завжди був поза конфліктами між державами. Та тепер Мег, як і решта феантрійців, була втягнута в те, до чого раніше ніколи не мала стосунку.

- Насправді, не завжди, - виправив її Х'ярд, - Лише останні півтора десятиліття. До того Флагос був економічно слабкою, але незалежною країною. Його захопила Прифія під час правління Ятіруса Першого, і певний час всіх все влаштовувало. Але вісім років тому імператор Вархалус помер, і на трон зійшов його єдиний син Варнемус, багато в чому незгодний з батьковою політикою. Перш за все, йому не сподобалося, що Прифія уклала мирний договір з інакшими. Він вбачав у цьому загрозу для Імперії. Зараз він, мабуть, боїться, що рано чи пізно з їхньою поміччю ми можемо посягнути на їхні території, і тепер намагається відібрати Флагос, аби послабити майбутнього нападника.

- Але ж це повний абсурд! Щоб інакші прийняли участь у війні людей? Ми навіть нічого про них не знаємо. Ні про культуру, ні про цінності. Ні, навіть, звідки і коли вони з'явились.

- Спробуй поясни це імператору. Він вважає, що має діяти превентивно.

- Як... як діяти?

Для Мег подібна лексика була занадто складною.

- Наперед. Тобто до того, як ми самі б оголосили їм війну, - пояснив Х'ярд.

Обличчя жінки виражало спантеличеність. Що ж, він був із нею солідарний.

- Старий багато знає, - сказала Уме, склонившись над жабою, що розсілася біля дороги. Потурбована жаба різко стрибнула до кущів, і дівчина шмигнула слідом, - Ха! - весело вигукнула вона, увігнавши в земноводне вістря ножа, - Ням-ням!

- Тільки не кажи, що ти будеш це їсти. У нас же з собою повно нормальної їжі, - скривився Х'ярд, на що Уме показала йому кінчик язика. Дикунка - не інакше.

Нарешті вони справді вийшли на добре протоптаний тракт із покажчиком. Повернувши праворуч і пройшовши ще близько двох верст, вони вийшли до невеликого поселення, яке зовні мало чим відрізнялося від сіл, розташованих навколо Бламанша. Це місце називалося Каргузці. Одразу за ним виднілися намети з десятками тонких стовпів диму — військовий табір.

- Ми що, вже прийшли? - спитала Мег, побачивши, що солдати скидають з себе озброєння та сумки і шикуються кожний біля свого командира.

На цей раз на запитання відповів найстарший у їхній команді. Циско.

- Ні, до Смарагдової Вежі ще далеко. Тут відбувається загальний збір, а потім загони розподіляються по різним ділянкам острову в залежності від поставлених перед ними завдань і спеціалізації. Переночуємо тут, а завтра знову в дорогу, - пояснив він, звіряюичись з мапою.

Циско був особливим тим, що його ефір пробудився не в підлітковому, а вже у зрілому віці. А до того він так само служив у регулярному війську під Бламаншем і знався на особливостях військової буденності. Це стало основною причиною, чому Х'ярд обрав його для участі в завданні. Потрапивши в орден, Циско, завдяки минулому досвіду, майже одразу отримав звання капітана і мав гарні стосунки з попереднім головнокомандувачем, тому Х'ярд довіряв йому абсолютно і повністю.

- І що, нам тепер спати поруч з цими невдахами? - роздратовано поцікавився Фініан, якого ще з раннього віку прозвали Фін - Масляні Щічки, через те, що в нього завжди блищало обличчя.

- Вважаєш, що ти кращий за них? - спитала Мег, яка була на цілу голову вища за нього і навіть ширша в плечах.

- Звичайно, я кращий за них. Вони всього лише служиві пси, які і гавкають тільки по команді, - з презирством сплюнув Фініан, водячи поглядом по верхівках наметів. Побачивши дівчину, що блукала між вузькими рядами, маючи глибоке, запрошуюче декольте, обличчя його трохи пом'якшало.

Його зауваження було дуже недоцільним, враховуючи минуле Циско, але підстаркуватий феантрієць мав достатньо мудрості, щоб не звернути увагу на дурощі Фіна, до яких всі і так давно звикли.

Один тільки Альстер ні про що не висказувався. Він не виглядав ні здивованим, ні спантеличеним, ні зацікавленним. Здавалось, він взагалі слабо реагував на навколишній світ.

- Усе в порядку? - про всяк випадок запитав його Х'ярд.

Убертонець глянув на нього порожнім поглядом і у відповідь лише кивнув.

- Гей, ви семеро! - звернувся до них солдат, що тримав шолом під локтем, - Йдіть за мною!

Їх повели крізь селище до табору. Місцевих майже не було видно, вони всі сиділи по хатах у страху перед можливим примусовим вербуванням. Жінки теж намагалися триматися подалі від солдатів, які залишили своїх дружин далеко за морем. Тільки дітям все було байдуже. Вони носилися по брудних калюжах, розмахували ціпками, вдаючи з себе відважних воїнів, і кричали щось на їхньому місцевому діалекті. От тільки в майбутньому їм ще предстояло розчаруватись у доблесті цих так званих героїв.

- Що це таке?! Я просив полагодити, а не остаточно спаскудити! - сварився якийсь дрібний офіцер, тримаючи в руці меч із купою сколів на лезі. Перед ним, винувато опустивши погляд, стояв місцевий коваль. Під його оком починав наливатись свіжий фінгал.

- Пробачте, пане. Але щоб врятувати цей меч, доведеться відлити його заново. А для цього треба більше часу, - заляканно виправдовувався коваль, в будь-яку секунду очікуючи нового удару.

- Чому вони так поводяться? Ці остров'яни є так само частиною Прифії, хіба ні? Вони одні з нас, - не розуміла Мег.

- Формально так, але двох десятиліть інколи недостатньо для зміни менталітета, а також ставлення одного народу до іншого. Материкові прифійці ще дуже довго будуть вважати флагосців нищим сортом. А можливо й завжди, - розмірковував Циско.

- Та всі вони сволочні, ці армійці. Дай їм до рук зброю, то вони вважають себе мало не богами. А як забрати, то одразу мамку згадують, - висловив свою думку Фініан.

Х'ярд був з ним майже згодним, але так можно було сказати про будь-яку людину, чи навіть феантрійця. Навряд чи, справа була у якихось певних верствах населення.

- Ось ваш намет. Не виходьте з нього без особливої потреби, - попередив солдат із шоломом в руках.

- А як правильно оцінювати цю потребу? Що якщо мене, наприклад, посцяти припре, - поцікавився Фініан.

- Туди й назад, – сухо відповів солдат.

- А якщо пожерти?

- Принесуть.

- А якщо дівку приголубити?

- Приведуть.

- Вгамуйся, Фін, - попросив Х'ярд, кинвшим на того суворий погляд.

- Навіщо такі обмеження, сержанте? - запитав він солдата.

- Так наказано. Я передаю. До ранку намет не покидати.

- Що ж, наказ є наказ.

Задовольнившись відповіддю, солдат пішов, попутно брязкаючи латами.

Мег зітхнула і зазирнула під полог намету.

- Нас не має тут бути. Мабуть, командування намагається звести до мінімуму ймовірність нашого розкриття, - у півголоса допустив Х'ярд, жестом віддавши команду всім забратися всередину. На щастя, місця для всіх було достатньо.

- Я туди не полізу. Там темно і тісно, - раптом заупиралася Уме.

- Уме, будь ласка, - благав її Шедок.

- Ти ж знаєш, я не люблю, коли темно.

- Днем усередині все чудово видно. А вночі я візьму тебе за руку. Гаразд?

- Але я хотіла посмажити жабу, - наполягала дівчинка, тримаючи мертву тварину за задні лапки. Від неї вже йшов неприємний запах.

- Уме, - тон Шедока з лагідного перетворився на застережливий, - по табору ходить дуже багато чоловіків. Ти впевнена, що хочеш залишитись зовні одна?

Його слова миттєво досягли її свідомості і підсвідомості. Дівчина нервово озирнулась, затримала увагу на групі солдат, що шумно реготали, і, випустивши з рук дохлу жабу, покірно пірнула у намет.

Альстер сів у дальньому кутку. Х'ярд усе більше переконувався, що вигляд у нього якийсь розсіяний, чи просто байдужий до всього.

Циско стягнув з ніг чоботи і виставив їх провітрюватися на вулицю, проте неприємний запах встиг заповнити собою намет. Фініан рився в сумці у пошуках колоди карт, а Мег намагалася розгладити під собою спальне місце. Близнюки просто сиділи під стінкою, притулившись один до одного, наче неподільне ціле.

- Гаразд. Давайте поки з'їмо те, що в нас було з собою, а ввечері попросимо нам щось принести, - запропонував Х'ярд. Заперечень не було. Між тим він розклав перед собою мапу Флагосу.

З моменту отримання наказу від Дагвіста він бачив її вже не менше сотні разів. Як не дивно, сам процес розглядання крихітних деталей якось заспокоював. Ось вона, Смарагдова Вежа – прямо на крутому пагорбі. Дістатися до неї — завдання нелегке. Озеро, праворуч від неї, блокувало можливість підступу зі сходу. Ліворуч похилий густий ліс, через який не підкатиш облогові конструкції. Вдале місце, щоб тримати оборону.

- Гей, Альстере, - звернувся до чужинця Циско, - Щось ти мовчиш всю дорогу. Може, розкажеш, як воно зараз в Убертоні?

Бородач підняв на нього млявий погляд і ще довго мовчав. Х'ярд майже був упевнений, що він не говоритиме, але помилився.

- Нічого не змінилося. В самому місті, як і раніше, лише руїни, - низьким тембром заговорив Альстер, і Х'ярд раптом усвідомив, що в перше чув його голос. Далі він продовжив, дивлячись на носки власних черевиків, - Кажуть, його стіни прокляті. От ніхто й не береться за відновлення. Інші вважають, що там щось завелося. Комусь примари ввижаються, комусь демони.

- А ти як вважаєш? – спитав Циско. Решта теж підключилася до уважного слухання.

- Не знаю. Я народився в селищі за двадцять верст на північ від його стін, і ніколи туди не ходив. Ті, хто ходять, ніколи не вертаються, тож складно судити, що там діється всередині.

- Кажуть, аномалії почалися після величезного викиду магічної енергії під час битви з Ігнісаром, - задумливо промовив Х'ярд, - Тамтешнє представництво ордену перестало існувати. А колись воно було найбільшим і наймогутнішим. Саме вони стримали напад інакших.

- Це правда. Залишилися лише їхні розгублені нащадки, на зразок мене. Але зазвичай такі, як я, приховують своє походження і свій дар.

- У вас є лідер? - спитав Х'ярд.

- Немає. Ми самі собі даємо завдання. Самі виконуємо і самі беремо плату.

Х'ярд здогадувався про які завдання він говорить, але промовчав. Конфлікти зараз були ні до чого.

- Що підштовхнуло тебе до участі у цій війні? - вирішив він скористатися балакучістю Альстера, поки у того був відповідний настрій. Але, вочевидь, настрій його покинув. Або він просто не хотів відповідати саме на це запитання.

- Гроші, - через певний час такив відізвався убертонець, але Х'ярд відчув, що за цим криється ще щось.

- Гроші? Це Дагвіст тобі їх пообіцяв? Чи ти про грабіжництво під час військових дій? Щоб ти знав, ми таким не займаємось, - сказав Циско, розминаючи босі ступні.

Альстур не відповів.

- А нам тільки гімно на паличці і ніяких грошей. Як це так, начальнику? - обурився Фініан і подивився на Х'ярда.

- Дагвіст обіцяв підняти фінансування, тож щось має бути.

- Ну-ну, аби ж то. Хіба що за рахунок того, що наша чисельність скоротиться вдвічі, - нарікав Фініан.

Альстер, певно вирішивши що подальша бесіда його не стосується, ліг на тонку підстилку і відвернувся до стінки. Цим він чітко дав зрозуміти, що не збирається далі відповідати на запитання.

Х'ярд продовжував вдивлятися в його спину, не в силах позбутися відчуття, що убертонець щось приховує. Пізніше варто знову спробувати його розговорити. Правду він, звісно, навряд чи скаже, але, можливо, йому вдасться за щось ухопитися і побудувати теорію.