— Що там такого важливого, що ти вже котрий день поспіль не випускаєш з рук цей папірець? — промуркотіла Мінеш, виставивши на огляд пружне стегно. Вона лежала на боці, не прикриваючись ковдрою. Її локони, що розкинулися на подушці, виблискували золотом у світлі ранкового сонця.

Даарен, згорбившись, сидів на краю ліжка і вкотре перечитував зміст врученого Х'ярдом документа. Скороченого звіту всього, що потрібно було знати про Айліс Меленгорд. Тут вона описувалася, як висока жінка років двадцяти п'яти з чорним волоссям та міткою на правій руці. Дуже сухий та узагальнений опис. За винятком мітки, яку, найімовірніше, і не побачиш під одягом. І по ньому Даарен мав якось знайти цю напівкровку? 

— Сьогодні по обіді відпливає мій корабель. Намагаюся не проґавити нічого важливого, — пояснив він, проігнорувавши явний натяк.

— Ти так серйозно поставився до цього завдання. Не схоже на тебе, — Мінеш м'яко торкнулася коліном його попереку, здійснюючи ще одну спробу заволодіти його увагою.

Даарен, не відриваючи погляду від написаного, опустив долоню на її стегно. Він був би радий повторити те, що відбулося між ними зранку, однак ребра, хоч і зрослися вже, все ще нили під час активних фізичних "вправ". З цієї причини Мінеш доводилося брати на себе більшу частину роботи.

— Тебе не буде понад рік? За цей час тут багато що може змінитися.

— Що ти маєш на увазі? — спитав Даарен, нарешті глянувши на дівчину. Вона посміхнулася, задоволена тим, що досягла своєї мети. Потім перекинулася на спину, відкинувши з обличчя пасмо волосся. Її груди при цьому спокусливо колихнулися.

— Цього року ти мав стати головою ордену, а натомість тебе відправляють невідомо куди, та ще й з неясною метою. Очевидно, Х'ярд не має наміру передавати тобі командування. Схоже, він уже намітив кращу кандидатуру для цієї ролі. Кращу, на його думку, — міркувала вона.

Даарен хотів би не думати про це в день відплиття, але слова Мінеш нагадали йому про його власні побоювання.

Ні, Х'ярд не міг так вчинити. Тільки не по відношенню до нього, свого брата. Хоча, братами вони були дуже умовно. Чи варто було чекати благородних вчинків від того, хто народився і виріс у нетрях, серед негідників, злодіїв та ошуканців, і досяг загального визнання лише завдяки щасливому випадку - знайомству з його батьком? Батьком Даарена.

— Х'ярд так багато часу проводить із цими близнюками. Особливо із Шедоком. Схоже, він його улюбленець, — продовжувала Мінеш, — Це так безглуздо й несправедливо приділяти комусь більше уваги лише тому, що у вас обох було важке дитинство.

— Просто йому весь час усіх шкода, от він і возиться з ними. Мабуть, якби його воля, він би всіх сиріт Бламаншу зібрав під цим дахом, — висловився з цього приводу Даарен і різко підібрав з підлоги одяг. Він би ніколи нікому в цьому не зізнався, але так, він побоювався того, що Шедок у майбутньому міг перевершити його і, можливо, навіть стати командувачем замість нього. Не прямо зараз, але за кілька років. А доти Х'ярд продовжив би гріти для нього крісло в вежі. Тим більше, що Шедок для цього мав усе необхідне, включаючи талант і бездоганну репутацію. На відміну від Даарена, котрий уже встиг провалити кілька завдань за останній рік. Здебільшого через невміння працювати в команді (у цьому недоліку він навіть сам собі зізнавався).

Даарен затягнув пояс на штанях і вклав уже порядком замизганий документ у внутрішню кишеню куртки. Мінеш спостерігала за ним із котячою посмішкою. Чого б вона не добивалася своїми роздумами з приводу його можливого майбутнього, в неї це вийшло.

— Отже, ідеш прямо зараз? — запитала дівчина, коли Даарен подався до дверей.

— Так. Не нудьгуй, поки мене не буде.

— Не хвилюйся, не буду. Знайти тобі заміну не становитиме проблеми.

— Тоді бажаю добре провести час за моєї відсутності, — ні краплі не переполошившись через її слова, він розгладив волосся на голові, завершуючи свій охайний образ.

— Ненавиджу тебе, — пирхнула Мінеш, але потім схопилася з ліжка і гола підбігла до нього, щоб обійняти зі спини. Даарен опустив долоню на її зчеплені руки, — Благаю, будь обережний.

Даарен кивнув і вийшов. Він намагався зрозуміти, що відчуває в цей момент, розлучаючись з нею на такий довгий проміжок часу, і дійшов висновку, що не відчуває майже нічого. Від цього усвідомлення йому навіть стало якось сумно. Мінеш завжди так прагнула бути йому корисною. Щоразу виходжувала після отриманих серйозних травм, коли він був абсолютно безпорадний і часом навіть не міг самостійно спорожнитись. При цьому вона ніколи нічого не вимагала натомість, і він звик до такого стану речей, як до чогось само собою зрозумілого.

Але міркував він над цим недовго. Щойно Даарен вийшов на площу храму, його думки полинули у зовсім іншому напрямку. В тіні платана, біля східної стіни, височіла скульптура воїтельки Ірмір, яка сотню років тому очолила оборону Убертону. Хоча від міста тоді майже нічого не лишилося, він прийняв на себе основний удар, подарувавши шанс на спасіння Бламаншу та іншим сусіднім королівствам.

Проходячи повз меморіал, Даарен часто задавався питанням — а як воно було насправді. Що саме допомогло врятувати Убертон від навали інакших? Чомусь, подробиці цієї легендарної битви залишалися неясними. Передаючись із покоління до покоління, вони щоразу набували дедалі суперечливіших деталей, все більше перетворюючись на повний абсурд.

— Гляньте но, хто в нас тут! Зібрав уже все необхідне в дорогу? — почув він голос Х'ярда і різко перевів погляд із скульптури на головні ворота.

Командувач неквапливо в'їхав на територію храму і зістрибнув із коня. Одразу за ним в'їхали й близнюки. Ну, звісно. Куди ж без них?

Даарен насупився, а його щелепи мимоволі стиснулися.

— Зібрав. Якраз ішов за сумкою, — сухо відповів він, випадково зустрівшись поглядом із Шедоком, що теж спішився. Його біснувата сестричка все ще перебувала в сідлі й беззвучно наспівувала якусь пісеньку, не помічаючи нічого довкола.

— Я відвідав у Ньорні родину одного із загиблих. Добре, що встиг повернутися до твого відбуття, — Х'ярд мляво посміхнувся і передав поводи хлопчику конюху.

— Он як? Вони, мабуть, в жалобі, — спробував підтримати розмову Даарен. Але вдавати, що йому не начхати, виявилося завданням не з легких. Важко бути співчутливим, коли тобі вкотре дорікають про одне й те саме.

Командувач скорботно кивнув, та не став продовжувати тему. На його обличчі, передчасно вкритому зморшками, знову з'явилася легка дипломатична посмішка. Проте, потай він точно радів тому, що Даарен незабаром на цілий рік перестане бути більмом на оці.

— Тобі не варто було так поспішати, щоб попрощатися зі мною. Ось побачиш, рік мине так швидко, що ти й не помітиш моєї відсутності, — вголос сказав Даарен, намагаючись зробити так, щоб сарказм не був надто очевидним.

— Дурниці. Я дуже хотів супроводити тебе на корабель, — заперечив Х'ярд.

— Як забажаєш, — не став сперечатися Даарен, запідозривши, що Х'ярд просто боїться, що він утече.

Вони разом, пліч-о-пліч, пішли у бік житлового корпусу, продовжуючи імітувати невимушену бесіду. За ними, мов дві мовчазні тіні, йшли близнюки.

— Давай, бери речі, а я візьму для нас свіжих коней. Чекатиму тебе на стайні, — зрештою сказав Х'ярд, і вони тимчасово розділилися.

Близнюки, як виявилося, теж прямували до житлового корпусу. Даарен почувався незатишно, поки вони крокували десь позаду. Ніби знав, що десь поруч літає бджола. Дві бджоли. Якоїсь миті він не витримав і обернувся, знову глянувши на Шедока. Хлопець підняв на нього свій порожній погляд, в якому не було ні поваги, ні смиренності, ні страху - нічого з того, що хотів побачити Даарен. Ніби він сам був не більше ніж порожнім місцем. Якби Шедок хоча б подивився на нього з викликом або з презирством, його це влаштувало б. Але не ця абсолютна байдужість. Невже він настільки впевнений у собі? Чи справа в чомусь іншому?

— Хочеш щось сказати? — раптом запитав Шедок з інтонацією такою ж прісною, як і його обличчя.

— Так, дещо. Та краще скажу це, коли повернуся, — відповів Даарен, відвернувшись. Ззаду долинув глузливий смішок Уме.

Як і домовилися, вони з командувачем зустрілися на стайні за кілька хвилин. Там був і Циско – один із найстаріших членів ордену, який уперто не хотів йти у відставку. Колись він був близьким приятелем батька. А тепер їхня дружба перейшла в спадок Х'ярдові.

— Нехай тобі щастить, синку, — побажав він Даарену, перервавши приятельську бесіду з командувачем.

Зрештою, вони удвох залишили територію храму і верхи попрямували до порту, дорога до якого займала годину. Цього року літо видалося до біса спекотним і посушливим. Даарен накинув капюшон, щоб не напекло голову. Перед від'їздом він перевдягся у свіжий одяг, але вже встиг знову стати липким від поту.

Коли вони під'їхали до причалу, з моря повіяло легким бризом, який подарував деяке полегшення. Повітря тут пахло сумішшю із солі, смоли та свіжої риби. Бруківка блищала від луски, рознесеної ногами по всій набережній. Поруч погойдувалися прив'язані до паль рибальські човни, б'ючись бортами один об одного. Далі, на деякому віддаленні від берега, стояли на якорях торгові судна та військові караки з коричневими вітрилами.

Місце збору безумців, які мали намір плисти на Мертвий Континент, знайшлося доволі швидко. Таких виявилося небагато – чоловік із півтори дюжини, трохи більше. В основному це були відчайдушні шукачі дорогоцінного каміння, що родилося тільки в надрах цієї неживої, ворожої землі.

Напевно, серед них були й полювальники на ефіріал – руду, з якої кувалися мечі феантрійців. Віднайшовши її, вони або укладали угоду з владою (а ті, своєю чергою, вже з орденом), або ж збували її на чорному ринку. Друге приносило значно більше прибутку, але на додачу ще й ризик бути страченим. Королі дуже не хотіли, щоб ефіріал потрапляв до рук звичайних людей, адже цей рідкісний метал був єдиний здатний пробивати шкіру інакших. Він не тупився, не ламався і не іржавів. Словом, найцінніший ресурс, від якого буквально залежало виживання людства. Щоправда, через різке зменшення популяції чудовиськ, останніми роками про це багато хто став забувати.

Вигляд у всіх цих шукачів скарбу, як їх називали в народі, був досвідчений. Багато хто зі шрамами різного ступеня потворності та безглуздими татуюваннями. Їхні руки були жилястими, звиклими порпатися в землі й вправлятися з киркою. Перспектива цілий місяць перебувати на одному човні з цими малоприємними особами зовсім не тішила Даарена. Гірше було лише одне.

— Ненавиджу кораблі, — поскаржився він, і тут же в небезпечній близькості від нього дзвінко плюхнувся білий пташиний послід. Задоволена собою чайка видала неприємний крик і, зробивши коло пошани над його головою, полетіла далі. — І птахів теж ненавиджу.

— Найкращий спосіб боротьби з морською хворобою це сон, — підбадьорив його Х'ярд.

Якби можна було проспати все плавання, Даарен так і зробив би.

Капітан корабля коротко крикнув, сповістивши, що настав час підійматися на борт.

— Бережи себе і постарайся ні в що не вляпатися, — сказав наостанок Х'ярд і стиснув його в міцних обіймах, — І обов'язково пам'ятай про правила складання звітів. Це дуже важливо.

— Та знаю я, знаю.

Даарен вивільнився з обіймів і, недбало махнувши на прощання, став підійматися трапом. Ледве він ступив на борт, відразу відчув легку хитавицю, що неприємно відгукнулася в його шлунку. І це при тому, що корабель ще навіть не рушив з місця, а саме море було спокійним, майже дзеркальним.

Даарен поглянув на причал, де все ще стояв його брат. Вперше з самого початку дня Х'ярд виглядав по-справжньому похмурим і ніби чимось обтяженим. Від добродушної посмішки не лишилося й сліду, і весь він немов за одну мить постарів. Невже й справді засмутився через їхнє розставання? Що ж, варто було зізнатися самому собі. Він, Даарен, швидше за все теж сумуватиме за ним, попри всі їхні розбіжності та недомовки. І це теж входило до списку того, в чому б він ніколи нікому не зізнався.

На борт піднялися останні спізнілі пасажири, і капітан віддав команду прибирати трап. Матроси вже взялися до її виконання, коли хтось дзвінко закричав с набережної.

— Стривайте! Зачекайте на мене!

Крізь натовп до них проштовхувалася жінка, тягнучи величезну шкіряну сумку. Її ноги плуталися в подолі дорожньої коричневої сукні, надто теплої для такої погоди. Дорогою вона випадково зачепила Х'ярда, і той здивовано на неї покосився. Матроси вилаялися, але все ж опустили трап назад. Жінка, всупереч своїй ноші, збігла по ньому досить спритно, та в останній момент сумка вискочила з її рук і, вдарившись об палубу, відчинилась, виваливши частину вмісту. Книги на різних мовах, якісь склянки та коробочки, різнобарвні флакони, а також… спідню білизну. Вона відразу похапцем почала складати все назад.

"Що за дивне створіння?" — подумав Даарен, дивлячись на її безладні каштанові кучері, що на вигляд здавались жорсткими. Судячи з облич інших пасажирів, більшість із них подумали приблизно те саме.

Впоравшись нарешті зі своїми речами, жінка випросталась і зустрілася поглядом чомусь саме з ним, з Даареном.

— О, а ти гарненький. Сподіваюся, ми потоваришуємо. Я Фанні, — сказала вона, відчутно здивувавши його своєю прямолінійністю. Даарен навіть розгубився, що траплялося з ним не часто. Він не знав, що на це відповісти і чи варто було взагалі відповідати. Ця Фанні, ким би вона не являлася, точно не була в його смаку. Її неймовірно широкий усміхнений рот робив її обличчя схожим на гримасу крокодилиці. Брови, як для дівчини, здавались надто густими та темними. З привабливого в ній були тільки пишні груди.

Однак, на щастя, Фанні втратила до нього інтерес так само швидко, як він і зародився. Тепер вона переключилася на капітана, набридаючи йому запитаннями про те, де її каюта, скільки разів на день їх годуватимуть і таке інше.

Хтось із матросів запропонував допомогти їй із речами. Коли вони зникли в трюмі, Даарен помітив, що деякі пасажири дивляться на нього вороже. До нього раптом дійшло, що Фанні – єдина жінка на кораблі. Він так сподівався, що морська подорож мине без зайвих конфліктів... Але через цю химерну дивачку його надії розбилися, немов вітрильник на рифах.