3410 рік з часу виверження вулкана Холімір

61 рік Епохи Відновлення

Хлопчина провів під возом, здавалося, цілісіньку вічність, вдивляючись в бліде обличчя мерця. Йому подобалося розглядати мертвих, бо ті ніколи не заперечували проти такої пильної, відвертої уваги. Та й заглядати в неживі очі було куди спокійніше. 

З трупа все ще витікала кров й змішувалася з брудом та кінським гімном. Лежати в цій смердючій суміші було певною мірою навіть затишно. Вона огортала, всмоктувала в себе, ніби назад у жіночу утробу, і надавала почуття безпеки.

Зрештою, звуки баталій стихли. Настала черга стогонів, плачу та благань. Хлопчина покрутив головою, переконуючись, що поблизу воза немає жодної пари ніг, що б твердо стояла на землі. Лише після цього він із чавканням почав вириватися з вологого лона землі. Знову опинившись просто неба, він випростався й огледівся. Картина, що постала перед ним, виявилася цілком буденною і не знайшла жодного відгуку в його душі. Прикро було лише через одне. Схоже, цього разу їхня армія зазнала поразки.

Хлопчина побрів уперед, попутно розглядаючи обличчя мертвих і поранених. Намагався розпізнати знайомі. Дуже скоро він натрапив на мерця, чию грудну клітину проломило кінське копито. В засклілих очах відображалося сіре небо, в якому вже кружляла зграя птахів-падальників. Це був Віртл. Той, що за життя полюбляв шахраювати в карткових іграх. Однак, війна – гра суворих правил, і шахраювати тут рідко кому вдається.

— Цього разу тобі не пощастило, га? — підморгнув небіжчикові хлопчина.

Поруч почулося чиєсь тихе, булькотливе бурмотіння. Південний діалект, отже, ворожий солдат. Хоча, щоб зрозуміти, про що він просить, знання мови було не обов'язковим.

Хлопчик присів поряд із вмираючим, намагаючись не зустрічатися з ним поглядом. Не зараз, не поки той ще дихає. Схиливши голову набік, наче ворона, він став розглядати срібний перстень на безіменному пальці. Обручка. Проста, але краще ніж нічого. Він узявся за руку чоловіка і потягнув. Змащене потом і кров'ю кільце зісковзнуло легко й невимушено. Південець засіпався, із запізненням усвідомивши, що щойно сталося, та юний мародер вже залишив його позаду, впевнено переступаючи через тіла й обрубки тіл.

Але тут хлопчина завмер. Він не був певен, адже чоловік лежав на боці, та, на жаль, у такі моменти інтуїція майже ніколи його не підводила. Зі знайомої бордової кіраси на спині стирчав спис. Він висмикнув держак і, опустившись на коліна, перевернув тіло. На нього одразу вп'ялися невидющі очі, оточені глибокими зморшками. На губах запеклася кров.

— Сержант Брем, — тужливо промовив хлопчина, відчуваючи досить змішані емоції. Щось між скорботою та порожнечею. Цілу хвилину він просидів без руху, але потім стрепенувся, плеснув себе брудними долонями по щоках і, нарешті, взявся до справи. Спочатку зняв із шиї сержанта ланцюжок із рубіном, потім відстебнув від пояса важкий гаманець і на завершення пройшовся по кишенях. Грабувати награбоване – не злочин. Обібрати загиблого товариша – ознака поваги. Такими були слова самого Брема, тож хлопець лише дотримувався його заповідей.

Та раптом він відчув поряд із собою чиюсь присутність і інстинктивно припав до землі, впустивши частину скарбу. За кілька кроків від нього стояв чоловік, одягнений не як воїн, а скоріше як мандрівник. Обличчя його ховалося під глибоким капюшоном, і весь він був схожий на привида. Інакше як ще можна було пояснити той факт, що він зміг підкрастися абсолютно безшумно?

— Чого тобі? — насторожено запитав хлопчик, намагаючись розгледіти хоча б нижню частину обличчя незнайомця. Іноді бачити живі очі було справді корисно, особливо в ситуаціях, як ця.

Якийсь час незнайомець не відповідав і не рухався. Лише з обідраного пологу його плаща стікав бруд, що справді робило його схожим на примару. Але згодом, він все ж заговорив.

— Чому ти тут? — спитав чоловік м'яко, беззлобно.

— Де тут? — не зрозумів хлопчик, відчувши певне полегшення.

— Тут. На цій війні.

Хлопчик став збирати розкидані коштовності та ховати їх по кишенях.

— Не знаю. А має бути якась причина? Я завжди тут був, — відповів він, вдаючи, що більше не стежить за незнайомцем. Однак боковим зором він все ще стежив за ним.

— Завжди? — перепитав чоловік і задумливо хмикнув. — Скільки тобі років?

— Десять. Чи одинадцять. А тобі яка справа?

— Маєш рацію. Мене це не стосується.

Сказавши це, чоловік у плащі розвернувся і пішов кудись у невизначеному напрямку. Якийсь час хлопчик дивився йому вслід, чомусь заворожений його повільною, плавною ходою. Але потім дивне нав'язливе відчуття змусило його наздогнати незнайомця.

— А ти! А ти що тут робиш? — порівнявшись із ним, поцікавився він і перескочив через чергового мерця.

— Мандрую, — коротко відповів чоловік, продовжуючи йти вперед.

— Мандруєш? Але чому ти просто не оминув поле бою?

Замість відповіді той лише стримано посміхнувся, трохи повернувши обличчя до маленького співрозмовника.

— А куди ти ідеш зараз? — в кінець переставши боятися, запитав хлопчик.

— На південь. У місто під назвою Саартар.

— Саартар? Ніколи про таке не чув. А що там?

— Знання.

Небагатослівна відповідь мандрівника лише сильніше його заплутала. Знання. Здавалося б, таке просте слово, але, якщо замислитись, воно охоплювало дуже багато всього, не вказуючи ні на що конкретне.

Раптом хлопчисько зачепився поглядом за ще одне знайоме обличчя. Придивившись, він упевнився, що солдат ще живий, підбіг до нього і плюхнувся поруч колінами в калюжу. Солдат мав глибоку колоту рану в боку і вивихнуту праву кисть. Хлопчик обережно двома пальцями відвернув край порваної кіраси, щоб зрозуміти, наскільки все погано. Покліпавши, поранений упізнав його і схопив здоровою рукою за передпліччя.

— Ще хтось вижив? — запитав він, важко дихаючи.

— Не знаю. Думаю, хто не втік, усі мертві.

— Ясно... добряче вони нас відмутузили. Сучих виблядків хтось попередив. Хтось із наших. З наших, розумієш?

Він закашлявся і відразу ж напружився від пронизливої болі в боку.

— Ти почекай тут. Я зараз знайду в когось голку з нитками. У південців з собою завжди і спирт є і ...

Хлопець схопився на ноги і ледве не влетів у мандрівника, що, як виявилося, весь цей час стояв позаду, мов тінь. Чому він не пішов собі далі?

— Вмієш зашивати рани? — запитав чоловік, дивлячись на нього зверху вниз, і з-під темного капюшона наче на секунду визирнули очі. Чи принаймні їхній блиск.

— В–вмію, — розгублено відповів хлопчик.

— А що ще вмієш?

Хлопчина насупився, спантеличений його дивними запитаннями.

— Можу вправити кістку і вирвати гнилий зуб. Ще знаю, як зробити загоювальну мазь.

— Вправиш йому кисть?

Відчуття спантеличеності зростало.

— Я можу. Але спочатку треба зашити рану.

— Я дам тобі й голку, й нитку. Але спершу покажи мені, як ти вправлятимеш кисть.

«От причепився…» — подумав хлопчисько, але все ж слухняно повернувся до пораненого і швидко оглянув його посинілу руку. Потім, взявшись за неї, де треба, різко натиснув. Почувся неприємний хрускіт, але після цього кисть дійсно знову набула нормальних контурів.

Хлопчик полегшено зітхнув і змахнув з чола липке волосся.

— А тепер давай обіцяні голку та нитку. І спирт бажано.

Але мандрівник не ворухнувся.

— Гей, чого застиг? Чи ти мені все набрехав?

— Не набрехав. Просто вони йому більше не потрібні.

Спочатку хлопець не зрозумів його і навіть встиг розлютитися, але тут до нього дійшло. Солдат навіть не здригнувся й не зойкнув, коли йому вправили кисть.

— Його рана була надто глибокою, тож ти б все одно не зміг його врятувати. Він був хорошою людиною? Ти дорожив їм?

І знову ці дивні дратівливі питання.

— Ні. Не хорошою і не дорожив. Але він був одним із нас, — відповів хлопчисько, вставши з землі і витерши брудні руки об не менш брудні штани.

— Одним із вас, кажеш? — повторив за ним мандрівник і, чомусь, посміхнувся. — Як тебе звуть?

— Нащо тобі моє ім'я? — наїжачився хлопчик. Йому не подобалося його власне ім'я, тож він намагався якомога рідше ним користуватися.

— Може, я хочу бути твоїм другом, — загадково відповів мандрівник, — Ти ж залишився зовсім один? Усіх інших вбили.

І дійсно, він ще не встиг замислитися над тим, що йому робити далі. Напевно, як завжди, піде за війною. Лише вона одна його годує. Вона одна надає сенс його існуванню.

— Мені не потрібні друзі. Я йду туди, куди йде військо. А далі буде видно.

З цими словами хлопчик витер носа, з якого натекли шмарклі, і поплентався далі. В той бік, де над горизонтом стояло велике пильне хмарище. Він пройшов чверть версти, коли раптово з-за пагорба, що поріс кволими деревами, вискочила група з п'ятьох вершників. Південці – миттєво визначив хлопчик, але ховатися було запізно. Ті його вже помітили. Вершники неквапливо під'їхали і дещо здивовано витріщилися на самотню дитину.

— Ти чий будеш? — запитав один із них своєю місцевою говіркою. Хлопець розумів їх і навіть міг відповісти, але якщо зробить це, вони одразу все зрозуміють по його вимові. Тому він просто мовчав, прикидаючись німим, глухим та тупим.

Солдати переглянулись, притримуючи поводи. Згодом один із них звернув увагу на блиск ланцюжка, що виглядав з-під коміра хлопця. Чоловік спішився, брязнувши спорядженням, і підійшов до нього впритул. Потім досить грубо обмацав і нарешті вивудив з кишень інші дорогоцінності.

— Отже, мародериш? Все це належить нашому герцогу, а не брудному пацюку на кшталт тебе.

Південець різко зірвав з його шиї ланцюжок. Рубін зіслизнув і впав у багнюку, миттєво потонувши. Заскреготала сталь вивільненого з піхов меча. Меч був старий, із зазубринами, та явно сумував за точильним каменем. А отже, найімовірніше, навіть уб'є не з першого разу.

Хлопчина весь напружився, втиснувши голову в плечі. Проте він раптом усвідомив, що йому зовсім не шкода розлучитися з життям. Адже тоді його тіло назавжди вросте в землю. Він і багнюка, нарешті, стануть єдиним цілим, немов дитина й мати.

— Облиште хлопця та скачіть, куди скакали, — несподівано почувся поруч уже знайомий голос.

Фігура в плащі з глибоким каптуром знову з'явилася ніби з нізвідки, і навіть самі солдати цього не чекали. Сидячи верхи, вони марно намагалися зазирнути в обличчя незнайомця.

Хлопчик інстинктивно відступив, а мандрівник, навпаки, зробив крок уперед.

— Ти теж трупи обкрадаєш? Ну так ми вас обох від цієї справи відучимо, — сказав південець, що стояв на землі, і перехопив іржавий меч зручніше, готуючись завдати удару.

Але тут несподівано мандрівник зняв з голови каптур, і впевненість солдата миттєво розвіялась. Його обличчя з войовничого стало розгубленим і навіть наляканим, а рука зі зброєю мимоволі опустилася. Мармизи інших вершників зображали приблизно ті ж самі емоції.

Хлопчик не міг зрозуміти, в чому справа, адже він міг бачити лише потилицю мандрівника. Цілком звичайну потилицю з коротким світлим волоссям.

— Що… що це в тебе з лицем? Це якась хвороба? — спитав той, що знаходився на землі, і тепер несвідомо задкував.

— Я знаю, що це, — раптом сказав інший південець, сидячи на коні. Вигляд у нього був такий, ніби він побачив живого мерця або щось гірше, — Доводилося раніше зустрічати. Поїхали. Не варто нам із ним зв'язуватися.

Перший солдат повернувся в сідло, і мандрівник одразу одягнув каптур назад.

— Це ж треба. Я думав, вас усіх вже давно спалили на вогнищах, — насамкінець похмуро вимовив другий, після чого всі п'ятеро поскакали геть.

Удвох вони ще якийсь час стояли і дивилися на вершників, що поступово віддалялися, але врешті-решт хлопчисько не витримав і, нахилившись, спробував зазирнути під каптур. Як і очікувалося, нічого не було видно.

Мандрівник різко повернув голову, і малий злякано смикнувся.

— Ну, тепер ми можемо вважатися друзями? — спитав чоловік.

— Як хочеш, — зніяковіло погодився хлопчик.

— Тоді як тебе звуть?

— От же ж… Лоша. Мене звуть так, — нарешті переступив він через власний сором.

— Лоша? — здивувався мандрівник, — Хто дав тобі таке дивне ім'я?

— Брем. Той, біля трупа якого ми сьогодні зустрілися. Він сказав, що колись, під час чергової битви, знайшов мене немовлям серед купи кишок, що вивалилися з убитого коня. Сказав, як я випав з кінського черева, то я маю бути лошам.

Мандрівник несподівано голосно розсміявся, злякавши зграйку пируючих ворон. Його сміх, однак, не був жорстоким, а скоріше навпаки. Заразливо приємним.

— Люди не народжуються з кінських черев, ти ж знаєш?

— Звісно, ​​знаю! — ще більше засоромився хлопчик. Та насправді він не був цілком певен. А з чого ще тоді їм народжуватися? З багнюки?

— Хочеш піти зі мною в Саартар? — зненацька запропонував мандрівник.

— І навіщо я тобі там потрібний?

— Станеш моїм підмайстром. У твоєму віці мало хто володіє медичними практиками. Твій талант можна розвивати.

— Тож ти лікар?

— Ні. Не зовсім. Принаймні не у звичному для людей розумінні, — ухильно відповів чоловік, — Проте мені відомі деякі секрети цього світу. Тому я шукаю додаткових знань, щоб краще розуміти суть речей.

— Ти кажеш дуже дивні речі, — повідомив йому хлопчик.

— Дивні речі – це непізнані речі. Тільки й усього. Ну то як? Підеш зі мною? Чи чекатимеш на кого-небудь, хто знов спробує тебе убити?

— Піду, як скажеш, як звати тебе.

— Можеш називати мене просто учителем, — запропонував мандрівник, відновивши неквапливий крок.

— Учителем? Так не чесно! Я ж сказав тобі своє ім'я! — поплентався за ним хлопчисько, чомусь відчуваючи незвичну радість, яку він, однак, намагався приховати. — І взагалі. Тоді й ти називай мене якось інакше…