Вперше, вертаючись додому, Х'ярд не відчував, що радий цьому. Він не відчував нічого, крім пригнічення та якоїсь непереборної втоми. У Бламанші йому доведеться відрапортувати перед Дагвустом, і від нерозуміння, як правильно подати наміснику факти та напівфакти, апатія лише посилювалася. Тим більше, що після подій, які відбулися на Флагосі, він став ще більш переконаним, що ордену не варто вступати у війну. Але, звісно ж, ні намісник, ні повністю лояльні до нього радники не захочуть вислухати його аргументи. Єдиним способом уникнути неминучого було…

Х'ярд вимучено зітхнув і помасажував шию, відчуваючи, ніби на плечі йому звалили непідйомний тягар. От якби можна було не сходити на берег і залишитися дрейфувати десь в океані. Чого ради він взагалі став головнокомандувачем? Приблизно з того ж дня, коли він заступив на пост, у нього й почалися ці надокучливі мігрені.

Хтось злегка тицьнув його в плече, і, повернувши голову, Х'ярд побачив Альстера, що простягав йому флягу.

— Випийте, полегшає, — запропонував бородань. Коли він говорив, з його рота йшла пара. Наближався кінець осені, і вранці в морі стояв собачий холод, від якого палуба вкривалася тонкою крижаною кіркою. Х'ярд згадав про Фіналет. Адже це виходило, що через місяць-два їй вже народжувати, а він навіть не був упевнений, що зможе в цей момент бути поруч з нею, як належало відповідальному чоловікові і люблячому батьку.

Х'ярд прийняв флягу і, сьорбнувши, скривився. Спиртне ошпарило горлянку, ніби туди заштовхали жменю розпечених цвяхів.

— Що це за отрута? — насилу вимовив він.

— У мене на батьківщині роблять. Взимку непогано зігріває, — відповів Альстер. Прийнявши флягу назад, він зробив ще один ковток і закрутив пробку. — У нас в Убертоні зими суворі. Нехай він і не вважається Північчю, однак відразу за ним починаються землі племінних народів, а далі територія інакших. На моє село щороку нападали ці безмозкі дикуни в шкурах, а якщо не вони, то тролі спускалися з гір і руйнували все на своєму шляху. Моєму молодшому братові було десять, коли його розірвали навпіл на очах у матері.

Х'ярд здивувався тому, що Альстер сам завів розмову та ще й обрав таку особисту тему. Схоже, убертонець нарешті починав почуватися частиною команди. Або, точніше, того, що від неї залишилося.

— Шкода твого брата, — щиро відповів Х'ярд.

— Це було давно, — знизав плечима Альстер, — Та й я помстився цьому потворному сучому синові, розколовши йому голову сокирою для дров. Встромив так глибоко, що вона й застрягла, наче в каменюці. Мати тоді довго пролежала непритомна. На жаль, вона ніколи не вирізнялася сильним здоров'ям.

Альстер знову відкрутив пробку і високо закинув голову, вливаючи вміст фляги.

— Залиш трохи. — скромно попросив Х'ярд, здивувавшись самому собі. Він рідко пив, ненавидячи стан похмілля, який завжди супроводжувався головним болем, що й так без кінця дошкуляв йому. Але сьогодні хотілося зробити виключення.

— Співчуваю з приводу того дівчиська та решти, — сказав Альстер, жертвуючи залишки спиртного.

Х'ярд кивнув, приймаючи співчуття.

— Уме була мені як дочка. Проблемна, але все ж діти є діти. А Циско після загибелі батька став для мене кимось на кшталт духовного наставника. Здається, що тільки вчора ми говорили про його онуків. Про необхідність захищати та підтримувати молоде покоління. Досі не віриться, що так сталося. Хто б міг подумати, що проста розвідницька місія обернеться чимось подібним, — поділився Х'ярд, відповідаючи відвертістю на відвертість.

— Деякі речі просто трапляються, як би ви їм не перешкоджали, тож не звинувачуйте себе.

— Цей препарат… — згадав Х'ярд, — Не можна допустити, щоб він розповсюдився. Це неправильно. Іти проти природи неправильно.

Альстер стиснув і розтис величезний кулак, задумливо розглядаючи роботу пальців.

— Одного мені довелося задушити власними руками, — раптом сказав він спокійно, але похмуро. Х'ярд не відразу вловив, про що мова, — З ним трапилося приблизно те саме, що й з Уме. Він був моїм найкращим другом. Не варто було погоджуватись на ту угоду, але що зроблено, те зроблено, і нам нічого не залишається, окрім як жити далі, усвідомлюючи помилки минулого. Деякі речі просто трапляються, — повторив він сказану раніше фразу, ніби намагаючись переконати себе в цьому.

— Можеш мені розповісти, що тоді сталося? — попросив Х'ярд. Тепер, коли вони почали довіряти один одному, можна було поставити це питання прямо.

— Це сталося навесні минулого року, — почав Альстер, опустивши долоні на обмерзлий борт і глянувши кудись на стик між небом і водою, ніби там, за цією нескінченною пеленою всіх відтінків сірого, лежало його минуле, — Ми з хлопцями працювали в полі, орали землю під посів пшениці. По завершенню я збирався взяти замовлення на гарпію, що повадилася красти кіз у сусідньому селі. Ніхто окрім матері не знав, що я народився феантрійцем, тож місцеві вважали мене всього лише дужим велетнем і вмілим мисливцем. У мене навіть не було зброї з ефіріалу, але я непогано справлявся і зі звичайною сокирою. По сей день її руків'я в моїй долоні відчувається набагато звичніше за будь-яку іншу зброю.

— Ти не маєш власного меча? — здивувався Х'ярд.

— Крім цього іржавого шматка заліза, виданого перед початком завдання, нічого більше не маю. Я ж не перебував в ордені, а власних грошей на ефіріал простому фермеру ніколи в житті не заробити. Та й заборонено це.

Х'ярд закивав головою. Корабель гойднуло на високій хвилі, і на обличчя йому потрапило кілька крижаних бризок.

— Тож того дня на пагорбі з'явився вершник. Спустившись, він зупинився біля нас і довго мовчав. Тоді я вперше побачив чорношкірого і навіть закляк, коли той нарешті заговорив по-нашому. Він попросив води, і я дав йому відпити зі своєї пляшки. Його очі були прикуті до мене, ніби проникаючи всередину до самих кишок. Гидке відчуття, скажу я вам. Наче в тебе насильно запхали величезного слимака.

— Думаєш, незнайомець був магом? — запитав Х'ярд.

— Тоді я не зрозумів цього, але тепер це здається очевидним. Повернувши мені пляшку, він запитав, чи не хочемо ми заробити. Хлопці одразу ж покидали лопати й зібралися в купу, щоб послухати, що він запропонує. П'ятдесят скелей кожному, якщо ми погодимося випробувати на собі новий медичний препарат. "Можуть бути деякі побічні ефекти", — попередив мандрівник, але ніхто не сприйняв його застереження серйозно. Для фермерів п'ятдесят скелей – нечувані гроші. Варто ризикнути – подумали ми. Почергово він вколов мені та трьом моїм товаришам препарат, після чого сказав, що повернеться через тиждень, щоб перевірити результат, — Альстер помовчав якийсь час, згадуючи, а потім продовжив, — Двоє померли в першу ж ніч. Я ж майже весь тиждень пролежав непритомний, ніби в лихоманці, а коли прийшов до тями, мені сказали, що Лестр, мій найкращий друг, прокинувся днем ​​раніше і тепер поводився якось дивно. Він забився у льох, боявся виходити на світло і не підпускав до себе навіть рідню. А вночі паскудник виліз з укриття, увійшов до себе в дім та всіх убив. Дружину, дітей, худобу нащось... Потім прийнявся за сусідні будинки, вирізаючи родину за родиною. Мій будинок стояв на околиці, тому він мав стати останнім.

Зі мною жила лише хвора матір. Вона розбудила мене, сказавши, що хтось стукає у двері, а до цього їй чулися чиїсь крики. Я встав, в голові у мене каламутилось, як від похмілля. Побачив з вікна Лестра і без задньої думки відчинив йому. Він не став нападати одразу. Навпаки, він був наляканий, сказав, що чує якісь голоси, і попросив про допомогу. Якби я сам тоді був у нормальному стані, то задумався б, чому в нього одяг у крові, але тоді я не звернув на це уваги, перебуваючи в якомусь дурмані після тижневого сну. Я запросив його, посадив за стіл, спитавши, що там були за крики ззовні. Лестр ніби не зрозумів запитання, продовжуючи стверджувати про голоси в голові. “А ще обличчя. Я бачу його обличчя всюди!” — додав він, доки я намагався знайти напій. Ось цей самий, що ми щойно прикінчили, — уточнив Альстер, хитнувши в руці флягу й кинувши її за борт. — З кімнати вийшла матір, щоб вкотре спитати про крики. Лестр навіть привітався з нею, як це завжди бувало, але потім... Беручи з полиці глечик, я зачепив сусідню склянку. Та впала, розбилася, і від різкого звуку Лестра наче перемкнуло. Спочатку він схопився за голову, загарчав, вириваючи пасма волосся, а потім підняв дикий погляд на матір і зі словами "Знову ти!" схопив зі столу ножа й одним розмашистим рухом перерізав їй горло.

Далі моя свідомість ніби на якийсь час відключилася, і я прийшов до тями лише тоді, коли мої руки душили Лестра, а з живота в мене стирчало руків'я того самого ножа. Коли мій друг перестав смикатися, я піднявся на ноги, не звертаючи уваги на шматок заліза, що застряг у мені. Мати до того моменту сконала, і в селі стало тихо-тихо.

Я просидів у кімнаті, залитій кров'ю, до самого ранку практично без руху. А на світанку з'явився цей чорношкірий виродок, як і обіцяв. Він зайшов у мій дім, зовсім не здивувавшись видовищу, що постало перед ним. На мерців він поглянув з не більшим інтересом, ніж на забиту перед святом худобу.

“Зрозуміло. Отже, тільки один”, — сказав маг, опустившись навпочіпки біля Лестра. Він відтягнув його верхню губу, зазирнув у рота і під повіки, оглянув сліди задушення на горлі. Щось записав на клаптику паперу й нарешті звернув увагу на мене.

“Як і передбачалося, для звичайних людей препарат смертельний, але у цього чоловіка, певно, в роду були феантрійці, тому він таки зміг переродитися, хоча й невдало. На відміну від тебе. Ти чистокровний. Вдала знахідка”.

Він, не церемонячись, висмикнув із мене ніж і відкинув його убік, знаючи, що від цього я не помру. Провів той самий огляд, що і з Лестром, а потім сказав: “Ти маєш вступити до ордену в Бламанші. З тобою вирушать ще двоє.”

"А якщо я не хочу?" — спитав я, не відчуваючи ні злості, ні ненависті, ні бажання помститися за матір та друзів. За все село. Просто всі емоції кудись випарувалися, наче спирт із банки, залишивши лише порожню посудину.

“Вважиш за краще залишитися в цій глушині? Серед мерців?

Я не знав, що відповісти.

Маг усміхнувся, продемонструвавши ідеальну білизну зубів, випростався і подивився на мене зверху вниз.

“Знайди застосування своїй новій силі. І тоді, можливо, наступного разу ти зможеш захистити своїх друзів, — сказав він, збираючись залишити будинок, та все ж затримався на порозі, — Ах, ледве не забув. Це тобі, — він кинув мені під ноги мішечок, що брязнув монетами. — Там двісті скелів. Трьом із вас гроші більше не знадобляться, тож, думаю, вони не образяться, якщо ти привласниш собі їхню частку. Я завжди веду справи чесно”.

Маг пішов, і більше я його не бачив. Кілька діб я провів тільки і роблячи, що копаючи могили, намагаючись уникати розмов з нечисленними вижившими. А коли скінчив, взяв гроші, сів на коня і поїхав у Бламанш. Все одно я більше не міг залишатися в селі, де все нагадувало про нещодавню різанину. В мене не було мети, не було прагнень, не було бажань. Не залишилося друзів та родини. Саме це почуття абсолютної порожнечі змусило мене підкоритись волі мага. І він звідкілясь точно знав, що я послухаюсь його.

Двоє інших чекали на мене на кордоні. Я зрозумів, що з ними провернули той самий трюк, і до кожного чорношкірий знайшов підхід, щоб переконати їх приєднатися до ордену. Але навіщо? Жоден із нас не мав гадки.

— Цікаво, — сказав Х'ярд, вислухавши його історію, — Хоча я так і не зрозумів, яким чином Дагвуст дізнався, що будуть троє з Убертону.

Альстер знизав плечима, даючи зрозуміти, що теж не знає відповіді на це питання.

— Виходить, перша партія препарату з'явилася приблизно півтора року тому, — дійшов висновку Х'ярд, — Чорношкірий, отже, з Дор-Хана, а серед чистокровних дорханців, як відомо, феантрійців немає. Вони в принципі не мають свого феантрійського представництва на континенті. А якщо препарат орієнтований на власників ефіру, маг прибув у наші землі для проведення експерименту. Хоча ні, не лише для цього! — осяяло його, — Мабуть, він розраховував, що ти й двоє інших, хто успішно переродився, повідають решті феантрійців про чарівну властивість препарату, таким чином породивши на нього попит. Спочатку гроші платять тобі, щоб привернути увагу перших клієнтів, а потім уже ти думаєш, де шукати необхідні кошти. Дуже розумно. Ось чому магу було вигідно, щоб ви вступили до ордену. Хоча, несхоже, щоб вони були зацікавлені саме в заробітку. Та й для більш швидкого розповсюдження я відправив би усіх трьох в різні королівства. Тільки якщо дорханець не знав наперед, що учасники всіх шести представництв стягуватимуться до Бламаншу для підготовки до війни.

Х'ярд від напруження вщипнув себе за нижню губу. Добре, що сьогодні голова не боліла, і ніщо не заважало йому активно ворушити мізками. Навіть туга на якийсь час відступила, поборена необхідністю вирішити головоломку.

Альстер уважно стежив за ним, чемно зберігаючи мовчання.

— А що ж імперець? Як там його звали? Састріс? Так, здається цього виродка звали Састрісом, — продовжував вголос розмірковувати Х'ярд, — Виходить, вони за одно? Ні, не схоже. Накази їм віддають різні люди, а отже й цілі у них теж різні. Але є ланка, що їх об'єднує. Взаємовигідне співробітництво. Яка у них може бути взаємна вигода? Ні, доки я не дізнаюся, хто створює препарат, відповіді на це питання не знайти. Але в чому я практично не сумніваюся, то це в тому, що Дагвуст теж якось до цього всього причетний. Мабуть, тому він і намагається втягнути феантрійців у війну. Що якщо… — Х'ярд раптом засміявся з власного припущення, в якому насправді не було нічого смішного.

— Командувачу? — Альстер ніби захвилювався, коли той різко замовк, продовжуючи майже до крові стискати нижню губу.

На горизонті вже виднілися розмиті контури суші. Двоє кораблів (один вантажний, інший військовий) нещодавно відпливли з порту і тепер похитувалися на хвилях, наближаючись до них.

Х'ярд прибрав руку від обличчя. Тепер він знав, що йому варто робити.

Позаду почулися легкі кроки. На палубу вперше за кілька діб вийшов Шедок. Вони зустрілися поглядами, і по тілу Х'ярда пройшов холодок. Під очима в юнака чорніли впадини, а сам він ще більше схуд, через що на обличчі виділились гострі вилиці.

— Не зустрічав нікого похмурішого за цього хлопця, — зауважив Альстер.

— Боюся, в нього є на те ціла низка причин, — засмучено промовив Х'ярд, відчуваючи, як пригніченість з новою силою охоплює його і тягне на дно.

Перші дні, як вони відпливли з Флагоса, Шедок виглядав розгубленим, немов компас без стрілки. Але тепер його погляд змінився. В ньому з'явилась всепоглинаюча ненависть, спрямована чи то на Х'ярда, чи то на весь навколишній світ. Важко було сказати. Та бачити, як пітьма поступово забирає у свої тенета цього від природи обдарованого парубка, для Х'ярда було мукою. На жаль, він не знав, як цьому зарадити.

— Деякі речі просто трапляються, — стомлено сказав він, і Альстер, погоджуючись, кивнув.