Даарен пройшов по косі, що загиналася серпом, і знайшов собі затишне місце серед каменів, покритих тиною. Він всівся на валун, відкоркував пляшку, куплену ще зранку, зробив пару ковтків. Скривився та зітхнув, розчарований місцевим шмурдяком.

Вітер перемішував хмари, то збиваючи їх в грудки, то розтягуючи, наче величезний шмат зеленого тіста. Океан, що віддзеркалював у собі всю палітру його відтінків, ніби дихав, то здіймаючись, то осідаючи, наче щось живе та мисляче. Його похмурий вигляд насторожував. Навіть йому, Даарену, було не по собі, коли темні хвилі пінилися біля берега, намагаючись дотягнутися до його ніг. Спостерігаючи за коливанням нескінченної водної маси, Даарен хотів лише одного. Повернутися додому.

Фігура Меленгорд з'явилася за кілька хвилин, як вона й обіцяла. Жінка неквапливо йшла вздовж берега. Її чорне волосся ворушилось і плуталося від подиху бризу, і їй довелося прибрати неслухняне пасмо подалі від очей.

Не сказавши ні слова, напівкровка присіла поруч з ним, і Даарен мимоволі зіщулився, знову охоплений тим самим відчуттям. Відчуттям, яке просякло його там, у Пустці, коли вони вперше опинилися на відстані півкроку один від одного. Зараз він вже здогадувався про природу цього явища, хоча й стикався з ним уперше. Старші розповідали йому, як то воно - опинитись поряд з інакшим. Це ніби всі твої внутрішні інстинкти повстають проти цієї істоти і воліють знищити її, зробити так, щоб її не існувало. Зараз Даарен теж це відчував, але, мабуть, не так сильно, бо, все ж таки, Аійліс Меленгорд була інакшою лише наполовину.

Жінка дивилася туди ж, куди і він лише хвилину тому. На лінію горизонту. По виразу її обличчя важко було визначити, які емоції переповнювали її в цей момент.

- То... як пройшли перемовини? - не витерпів мовчання Даарен.

- Відпливаємо за кілька годин. Сподіваюся, у тебе все зібрано, – спокійно відповіла Меленгорд.

- Що ти йому пообіцяла? – здивувався він.

- Нічого особливого. Просто нагадала про невиплачений борг. Але ключову роль відіграв той факт, що тобі вистачило розсудливості не вбивати нікого з його людей. Інакше не знайшлося б жодного аргументу, щоб його переконати.

- Зрозуміло, - сказав Даарен після недовгої паузи, - І чим же, все-таки, він був тобі зобов'язаний?

Жінка глянула на нього на мить і знову відвернулася, ніби думаючи, чи варто розповідати.

- Трохи менше року тому, коли ми з Тарлою тільки-но прибули на Мертвий Континент, на Межу напав голкохід. Зазвичай ці тварюки не відходять далеко від гірського хребта і тим більше не наближаються до океану. Стіна, яка захищає місто, лише створює ілюзію безпеки, але насправді ті, хто її збудував, просто сподівалися, що голкоходи не стануть сюди лізти. Втім, стіна непогано справляється з меншою загрозою, на кшталт тих вовкоподібних істот, - Меленгорд прибрала чорняве пасмо за вухо, - Але, на жаль, трапляються винятки. У той день ми планували вийти за стіну і з чистої випадковості опинилися прямо біля воріт, коли стався напад. Там же біля дороги грали двоє дітей - сини Грогана Клема. Тарла вбила голкохода буквально за мить до того, як їх роздерли б. Щоправда, врятувати вдалося не всіх. Декілька вартових, що були на стіні, першими потрапили під удар.

- Тепер зрозуміло, про який борг йшла мова, - сказав Даарен і знову відпив із пляшки. На цей раз смак здався трохи менш мерзенним.

- Після цього випадку Гроган усвідомив всю небезпеку проживання на Мервтому Континенті, забрав дітей на батьківщину і повернувся вже без них, - завершила історію Меленгорд.

- Ця твоя Тарла, очевидно, була силачкою, раз самотужки спромоглася вбити цю потвору, - додав коментар Даарен.

На це напівкровка нічого не відповіла. Вона піджала коліна і сперлася на них, знову задумливо вдивляючись в морський пейзаж. З океану подув черговий прохолодний бриз, і Даарен раптом вловив ледь помітний запах, що плив від її волосся та шкіри. Він нагадував весняний дощ. Незвичний, як для жінки, запах, але йому подобалось.

- Знаєш, я думав, ти мене сваритимеш. Ну, за ту бійку з людьми Клема, - вирішив поділитися своїми думками Даарен.

- А який сенс? Та й у тому, що сталося, твоєї провини дійсно мало. Просто з такими людьми, як Гроган Клем, треба вміти розмовляти, - Айліс зробила акцент на останньому слові, - Надалі, під час нашої спільної подорожі, будь люб'язний, такі питання залишати мені.

- Та на здоров'я. До твого відому, у нас в ордені ораторству не вчать. Тут вже або народився з умінням ляси точити, або завжди май при собі напоготові вірну сталь в якості беззаперечного аргументу.

Меленгорд знову промовчала. Даарен присмоктався до пляшки не стільки заради самого вмісту, скільки заради того, щоб просто чимось себе зайняти. Задерши голову, він раптом помітив під хмарами чорну крапку, що швидко переміщалась.

- Це що, птах? - здивувався він, - Думав, на Мертвому Континенті пернаті не водяться.

Напівкровка теж подивилася в небо, і її обличчя раптом загострилося. Вона схопилася на ноги, сповнена рішучості, але поки не було зрозуміло, на що саме.

- Як же мені це все набридло! - раптом поскаржилася вона, - Скоріше б забратися з цієї діри!

- Ну хоча б у чомусь у нас з тобою думки сходяться, - весело зауважив Даарен, але жінка кинула на нього такий лютий погляд, що він одразу перестав посміхатися.

Меленгорд вихопила пляшку з його рук і зробила кілька ковтків. З кутка її рота покатилася напівпрозора краплина. Прибравши від губ горлечко, вона витерла підборіддя рукавом сорочки.

"Ось це так зміни настрою", - подумав Даарен, спантеличено витріщачись на неї. Йому хотілося дещо запитати, але він не був упевнений, чи буде це доцільно саме зараз. Можливо, й недоцільно, але була небула.

- Скажи, ти ж ховаєшся від Білого Короля?

Брови напівкровки вигнулися з подивом і роздратуванням.

- Запитуєш, чи я ховаюся від Білого Короля? Це риторичне питання чи що?

- Ееем ... - Даарен розгубився.

- Тебе хоч трохи готували перед тим, як відправити сюди? Чесне слово, з сімнадцяти спостерігачів ти найбільш недолугий, - зайшлася вона.

- Замість мене готували когось іншого, але в останній момент Х'ярд змінив своє рішення. Він всучив мені невеличкий роз'яснювальний документ, який, втім, мало що роз'яснював, - виправдовувся Даарен.

- Х'ярд, - задумливо повторила Меленгорд.

- Що таке? Ти знайома з ним особисто?

- Ні. Але Тарла дещо мені про нього розповідала. Вона досить схвально про нього відгукувалася.

- Он воно як?

Даарен на секунду відчув заздрість. Як завжди Х'ярд, нещасний сирота, дбайливо вихований попереднім головнокомандувачем, завойовував серця людей.

- Якщо він так вирішив, мабуть, він мав якийсь план, - дійшла висновку Меленгорд, - Хоча, мені все це досі не подобається. Схоже, цього разу навчання ляже на мої плечі.

- Навчання? Чому мене треба навчити? - не розумів Даарен.

Але напівкровка вкотре залишила його без відповіді. Натомість вона повернула йому пляшку.

- Схоже, до тебе прийшли, - повідомила вона, і Даарен не відразу зрозумів про кого йде мова, але, озирнувшись, побачив над причалом знайому фігуру з кучерями, - Не заважатиму вам.

Меленгорд попрямувала назад до корабля. Даарен якийсь час дивився їй вслід, а потім пішов вверх схилом.

- Ви пливете на цьому кораблі? - спитала Фанні, коли він до неї наблизився.

- Схоже, що так. А ти? Довго плануєш тут залишатися?

- Було б непогано вийти за стіну ще хоча б раз, але тепер я розумію, наскільки це небезпечно, і, напевно, обмежуся тими матеріалами та відомостями, що мені вже вдалося зібрати. Не думаю, що в Межі знайдеться хоча б хтось, здатний захистити мене так само добре, як феантрієць. Попливу назад наступним кораблем. Шкода, сумка зі зразками так і залишилася лежати десь посеред Пустки.

- Вибач, що довелося її кинути.

Фанні похитала головою і посміхнулася.

- Якби не ти, я вже була б мертва. Ти заслужив нагороду.

Даарен згадав про мішечок з грошима та перлинами і відчув його вагу у себе за поясом.

- Отже, тут наші шляхи розходяться, - сказав Даарен, з подивом відзначивши, що цей факт дещо його засмучує.

- Хто знає, якщо вирішить доля, ще побачимось.

Вчена зовсім несподівано обійняла його, ніби вони справді були близькими друзями. Даарен стояв у розгубленості. "Що за безглуздість?" - подумав він, не обіймаючи її у відповідь. Але й відсторонюватись від неї він теж не став.

- Ну прощавай, Фанні. Бережи себе, - сказав наостанок Даарен, коли її руки розімкнулися. Він відступив, щоб повернутися на причал, але вчена гукнула його. Він озирнувся і інстинктивно спіймав кинутий йому флакон зі знайомою жовтуватою рідиною. Точно як тоді. Зілля від нудоти.

- Гадаю, це тобі знадобиться. Приготувала сьогодні вранці, – усміхалася вона.

Даарен кивнув, виражаючи вдячність, і продовжив спуск. Коли він знову опинився біля води, то ще раз подивився назад. Фанні, досі стояла там і дивилася йому вслід, поки вітер смикав краями її сукні. Вона стояла рівно і нерухомо і виглядала в цей момент якоюсь іншою. Як тоді, коли вона стала свідком можливостей його ефіру. Тільки зараз Даарен усвідомив, що саме робило її несхожою на саму себе. Відсутність посмішки.