Дощ поступово слабшав, коли Х'ярд із командою повернулися до Смарагдової Вежі. Розкати грому лунали все рідше і тихіше. Основний масив хмар перемістився до іншого краю острова, і під ними, зі східного боку, вже простяглася тонка блискуча смужка. Але, попри це, в душі Х'ярд все ще відчував крижану зливу.
Смарагдова Вежа в минулому була донжоном замку, оточеного стіною-фортецею. Але під час завоювання Флагосу прифійською армією від нього залишилися здебільшого руїни. У кладці оборонної стіни зяяли дірки, сяк-так заткнуті усіляким сміттям, включаючи мішки з піском та уламки деревини. Циліндричні вежі, призначені для лучників, розсипалися і перетворилися на непригодне звалище каміння, між яким густо проростали бур'яни. Більшість господарських приміщень, відведених під склади для продовольства, перетворилися на попіл ще тоді. Крім донжона змогла вціліти тільки казарма, оскільки вона була повністю зведена з каменю. З позитивних змін були лише оновлені ворота із залізними ґратами, які виглядали більш-менш надійними.
Побачивши загін, вартові, які вже встигли занудьгувати з ранку, почали завзято крутити колесо, і ґрати поступово піднялися.
"Хто це їх так потовк?" – почулося осторонь чиєсь насторожене бурмотіння, коли феантрійці увійшли до внутрішнього подвір'я.
"Це ті, що прибули вчора з підкріпленням?"
"Що за завдання вони виконували?"
“А дівчисько теж з армії? Схоже, з якістю нових рекрутів справи йдуть дедалі гірше”.
Х'ярд намагався не слухати їхні перешіптування, від чого голова боліла тільки дужче. Благо, вони не знають, що насправді перед ними ніякі не новобранці. Колись легендарні герої, благословенні богинею, зараз швидше нагадували зграю побитих псів. Яка ганьба…
Їм назустріч вже поспішав Малк, якого сповістили про їхнє повернення. Побачивши стан феантрійців, лейтенант не зміг приховати здивування. Ще б пак. Він явно очікував більшого від їхнього особливого загону, очоленого не абиким, а самим головнокомандувачем ордену.
– Віднесіть поранених у лазарет, – насамперед розпорядився лейтенант. Обезголовлене тіло Циско ж понесли до якоїсь наполовину зруйнованої будівлі. Х'ярд сподівався, що мерця не кремують без його відома. На жаль, зараз він не мав можливості опікуватись благополуччям мертвих.
– Скільки їх було? – зрештою запитав Малк, поки Уме укладали на ліжко.
– Один, – похмуро відповів Х'ярд.
– Один? Як таке можливо? Тож це дійсно був інакший?
– Ні, не інакший. Я доповім про все в присутності капітана Фалькота, а поки дозвольте мені подбати про моїх людей.
Малку це не сподобалося, але йому нічого було заперечити. В даному випадку лейтенант – не те звання, перед яким варто було звітувати в першу чергу. Роздавши ще кілька вказівок медикам та солдатам, він швидкою ходою пішов з лазарету.
Раною Фініана вже займалися. Х'ярд знав, що за його життя не варто турбуватися (ефір зробить свою справу). Набагато більше його хвилював неоднозначний стан Уме.
– Що з нею трапилось? Я не бачу на тілі жодних поранень, – долучився до огляду хворобливого вигляду лікар. По його сірому відтінку шкіри і червоному висипу на потилиці ставало зрозуміло, що і йому не завадило б лікування. І не дивно. Х'ярд не раз помічав щурячий послід у різних куточках Вежі, а солдати пошепки жалілися на білих личинок в юшці. На жаль, у розпал війни мало хто турбувався з приводу санітарії.
Лікар почергово відтяг повіки дівчини, перевіривши зіниці. Він зробив це двічи так, ніби щось дивне привернуло його увагу.
– Погляньте на шию, – зорієнтував його Х'ярд. Тим часом Шедок стояв у нього за спиною, мовчки спостерігаючи.
Лікар повернув голову Уме набік, змахнувши чорний канат волосся, і оглянув місце уколу. Синець довкола нього встиг набути більш темного відтінку.
– Виглядає недобре. Та це не укус комахи, чи не так? Скоріше нагадує ін'єкцію.
– Ви праві. На жаль, нам невідомо, що саме їй вкололи, – Х'ярд схилився над вухом лікаря і напівпошепки додав, – Боюсь, це не щось загальновідоме. Якщо не помиляюсь, речовина містить магію.
Лікар підняв на нього погляд повний сумніву і недовіри. Яка ще магія у наші-то часи? – читалося у ньому. Але Х'ярд не міг ні сказати більше, ні пояснити якось інакше те, що сталося біля озера.
– Прошу, допоможіть їй, – раптом промовив Шедок. Хлопець напружено стискав кулаки.
Лікар затримав на ньому погляд, мабуть, розмірковуючи над тим, чи можуть його дурити одразу двоє.
– Нічим не можу зарадити. В нас тут в розпорядженні лише інструменти, призначені для лікування зовнішніх ран. Якщо їй вкололи отруту, ми, по суті, безсилі.
– Так чи інакше, все марно, – раптом пролунав низький, басистий голос. Біля входу в залу стояв Альстер. Його обличчя, як і завжди, здавалося кам'яною брилою. Після зіткнення з аллакійцем на ньому одному не залишилося ні цятки бруду, – Я вже казав, що від цього немає ліків. Нині все залежить від її організму. Вам залишається лише чекати і сподіватися, що вона... не зміниться занадто сильно або не помре.
Лікар виглядав трохи спантеличеним, але в результаті просто розвів руками, знімаючи з себе відповідальність. Він навряд чи зрозумів бодай щось зі сказаного Альстером, і не було схоже, що йому хотілося розбиратися. Поруч були й інші поранені та хворі, яким варто було приділити увагу.
Х'ярд накрив Уме простирадлом і залишив лежати під наглядом Шедока. Навіть без твердження убертонця, було очевидно, що в Вежі нема нікого, хто міг би допомогти дівчині. Від того, що він безцільно стоятиме над нею, теж нічого не зміниться.
Зрештою, Х'ярд попрямував до Фалькота. Той вже чекав на нього, сидячи у своєму кріслі і нервово постукуючи пальцями по столу. Судячи зі звуку, йому варто було підстригти нігті. І, звичайно, Малк теж був присутній.
– Ну? – почав капітан. – Сподіваюся, ви розібралися там, незважаючи на стан вашого загону?
– На жаль, противнику вдалося втекти, – чесно повідомив Х'ярд, вже передбачаючи реакцію.
– Вдалося втекти!? Як ц-ц-це розуміти? – Фалькот навіть почав заїкатися від обурення, – Якщо нападником був не інакший, тоді хто? Хто міг самотужки розгромити загін досвідчених феантрійців? Тільки не кажіть, що за останні десятиліття ви розгубили всі свої навички, поки ганялися за дрібною нежиттю, а решту часу розважалися при храмі.
– Це був феантрієць із Алакії. Він був тим, хто знищив ваш диверсійний загін. На жаль, він виявився занадто сильним, а ми зрозуміли це занадто пізно.
– Занадто сильним? Ви вже вибачте, але я не розумію. Хіба ви всі не з одного цеху?
Проблема в тому, що Х'ярд і сам не розумів і не вірив у те, що сталося в лісі. Втім, одне було цілком очевидно – Х'ярд припустився помилки новачка. Недооцінив супротивника.
– Однак, не схоже, щоб він діяв за вказівкою імператора. Я також не впевнений, що на острові є інші феантрійці з його представництва, – спробував обійти питання капітана Х'ярд. Він все ще не був упевнений у тому, чи варто тому знати про препарат.
– Звідки у вас таке припущення? – спитав Малк, стоячи біля командира.
– Нам вдалося трохи поговорити та дізнатися про його цілі. Якщо вірити його словам, імператор ще не віддав прямого наказу феантрійцям алакійського ордену взяти участь у битві за Флагос, але має намір зробити це в найближчому майбутньому. Проте самі ж вони хотіли б цього уникнути за підтримки прифійського ордену.
– Нічого не розумію, – з роздратуванням зізнався Фалькот, – Якщо вони не хочуть воювати, навіщо тоді було вбивати наших людей?
— Щоб зв'язатися з нами, — пояснив Х'ярд, — Я знаю, як це звучить, але, схоже, це правда. В умовах війни між нашими країнами вони вирішили, що це найефективніший спосіб привернути нашу увагу. І, як бачите, вони мали рацію.
– І що тепер? Що нам робити з цією плутаниною? Які рішення ухвалювати далі?
– Ніяких, – твердо запевнив Х'ярд, – Вибачте, капітане, але ситуація на Флагосі набагато більш заплутана, ніж могло здатися спочатку. Подальші рішення, пов'язані з нею, слід ухвалювати вже на іншому рівні. Не на вашому.
Фалькот і Малк на якийсь час принишкли. Не було схоже, що вони збиралися сперечатися з очевидним. Вони навряд чи зрозуміли хоча б третину з того, що повідомив їм Х'ярд, але загальну суть все ж таки вловили. А саме – що їм не варто лізти у цю справу далі. Вони всього лише два дрібні офіцери, замкнуті в руїнах Смарагдової Вежі, наче в пастці. Їхній розум не призначений для того, щоб займатися політикою.
Командир кашлянув, перериваючи напружене мовчання.
– І все ж, не розумію, – вкотре повторив він, – Якщо він шукав підтримки серед вас, навіщо напав?
– Скажімо так, ми не зійшлися в поглядах, – відповів Х'ярд, – Проте я переконаний, що відсьогодні подібні вбивства припиняться. В Аклідії на нього чекають зі звітом про переговори з нами, тож якщо він ще на острові, то не надовго. Тепер їм також знадобиться час, щоб обдумати свою подальшу стратегію, а поки вони цим займаються, вам варто більше зосередитися на захисті вежі від регулярних військ противника. А щодо мого загону, оскільки розслідування завершено, нам тут більше робити нічого. Чим довше ми тут знаходимося, тим вищим стає шанс, що нас розкриють. Зараз, як ніколи раніше, я потрібний своїм людям. Я повинен прийняти низку важливих рішень, у тому числі переговорити з намісником, тому прошу підписати указ про наше повернення до Прифію.
Фалькот повільно стукав пальцями по столу, обмірковуючи його слова.
– Командире, думаю, ще рано відпускати їх, – втрутився з порадою Малк.
Проігнорувавши лейтенанта, Фалькот смикнув головою і злегка грюкнув по столу.
– Нехай повертаються, – вирішив він, – Від них тут лише зайвий клопіт та безлад. Якщо він каже, що загрози з боку імперських феантрійців нема, то, у випадку протилежного, відповідальність ляже на його плечі. Та й не хочеться мені мати справу з тим, в чому я не розуміюся. Я простий солдат. Нехай краще звітує перед Дагвустом.
Малк був невдоволений цим рішенням. Його погляд, чіпкий і гострий, як ніж, встромився в Х'ярда, неначе з метою підловити його на брехні. Та заперечити командиру він не міг.
– Завтра я підпишу указ про ваше повернення в Прифію. А до того мені знадобиться ваша допомога у складанні звіту, – сказав Фалькот.
– Звичайно, – погодився Х'ярд.
Малк невдовзі вийшов з кабінету, щоб продовжити стежити за порядком у Вежі, а Х'ярд провів із Фалькотом ще кілька годин, працюючи над звітом. Він таки вирішив приховати деякі подробиці зіткнення із Састрісом, щоб не сіяти зайву паніку в рядах звичайної армії.
Повернувшись до казарми, Х'ярд вмився і змінив одяг на чистий. У шлунку було порожньо, але останні події не сприяли гарному апетиту, тож він обмежився лише жменькою сушеного винограду, привезеного з собою з Бламаншу. В роті після нього стало сухо й нудотно.
День пролетів, як одна мить. Мить, яку хотілося поскоріше забути. За вікном знову стемніло, і далекі холодні зірки то з'являлися, то зникали по волі невидимих на темному тлі хмар, що повільно пливли нерівним солдатським строєм. Мег, втомлена походом, вже спала сном мертвих. Альстер десь тинявся, та, швидше за все, просто вирушив за своєю порцією вечері.
Х'ярд не міг ні їсти, ні спати, тому вирішив знову навідатися в лазарет.
У залі горіло лише кілька свічок – більшість поранених вже спали. По їхніх блідих обличчях стрибали тіні. Шедок сидів на стільці поруч із сестрою. Його тонкий, згорблений силует навіював смуток. Коли Х'ярд наблизився, хлопець не відреагував.
– Ти щось їв?
– Ні. Нема бажання, – коротко відповів Шедок. Голос його здавався безбарвним.
"Розумію", – подумав Х'ярд і, зітхнувши, присів на сусіднє, ніким не зайняте, ліжко.
– А як справи в Фіна?
– Майже весь час спить. Я попросив медиків до нього не наближатися, щоб вони не стали свідками того, як швидко загоюється його рана.
– Дуже кмітливо. Я навіть, якось, забув про це, – чомусь, Х'ярд був упевнений, що його “попросив” звучало для медиків більш ніж переконливо.
Х'ярд шукав правильні слова, але, як завжди, в такі моменти уся його красномовність кудись дівалась. Сказати щось банальне, на кшталт "З нею все буде гаразд"? Ні, у випадку з Шедоком, це точно поганий варіант. Можливо, краще взагалі нічого не говорити.
Поки він силився щось вигадати, хлопець раптом заговорив сам.
– Я все гадаю, – почав він, дивлячись у порожнечу, – Якщо Уме прокинеться, якою вона стане? Втратить емоції, як Альстер? Чи озвіріє, як Састріс? А може, в неї виростуть роги чи хвіст? – він раптом видав якийсь моторошний короткий звук, віддалено схожий на сміх. При тому, що Х'ярд навіть ні разу не бачив, щоб юнак посміхався. З самого дитинства той був похмурим, наче дощова хмара, – Ви можете уявити собі Уме з рогами та хвостом? Або з ще однією парою очей.
– Думаю, їй личитиме. Кому, якщо не Уме? – спробував пожартувати Х'ярд, але натомість лицьовий нерв в його щоці якось неприємно смикнувся.
– Якщо вона перетвориться на щось... зовсім інше, багато хто матиме намір вбити її, – продовжував розмірковувати Шедок.
– Ким би вона не стала, ніхто її й пальцем не торкнеться, обіцяю. Це ж наша Уме. Вона завжди була і буде однією з нас.
Шедок нарешті підняв погляд на Х'ярда. В його темних, схожих на два бездонні колодязі, очах, промайнуло світло надії.
Він ніби хотів сказати ще щось, та раптом будівля казарми, разом із залою лазарету, здригнулася від потужного удару. Всі поранені миттю попрокидались. З вулиці стали долинати перекрикування солдатів. Майже одразу за першим послідував ще один удар – трохи слабший.
– Що таке? Вже сніданок подають? – у напівмаренні поцікавився розбуджений Фініан.
– Хапай Уме і йди в підземне сховище разом з рештою поранених, – сказав Шедоку Х'ярд, одночасно з цим змусивши Фіна підвестися. Масляні Щічки, хоч і ослаблений, вже міг стояти на ногах, його лише треба було трохи підтримувати.
Окрім головного лікаря, від якого, як виявилося, користі було не більше ніж від клопів у матрацах, при Вежі було лише двоє-троє помічників, яких називали медиками, аби просто хоч якось їх називати. Вони з переляканими обличчями ввалилися до зали, щоб допомогти тим, хто ще не міг ходити самостійно. Х'ярд передав Фініана одному з них і попрямував до виходу на двір.
– Командувачу! – гукнув його Шедок, тримаючи на руках сестру.
– Я сказав іди з рештою! Це не наша битва. Краще попіклуйся про Уме!
З цими словами Х'ярд вискочив на вулицю, де в темряві швидко миготіли відблиски смолоскипів, поки солдати групами чи поодинці гасали хто куди, слухаючись наказів старших за званням. В небі промайнула тінь, і наступної миті пролунав черговий гуркіт. Величезний валун поцілив у будівлю казарми, розкришивши його кут. Цегляні уламки розлетілися градом у різні боки. Шматок самого валуна влучив у солдата, що пробігав повз, розчавивши тому верхню частину тулуба. Всюди панував хаос…
На зустріч до Х'ярда вже поспішали Мег та Альстер.
– Алакійці знову намагаються захопити вежу, – констатувала феантрійка, – Схоже, ніхто не чекав, що вони нападуть вночі. У темряві керувати метальними конструкціями – завдання не з легких.
– Цікаво, чим займалася наша розвідка, – задумався Х'ярд, спостерігаючи за строєм солдатів, відправлених до воріт.
– Як нам вчинити? Теж взяти участь у битві? – запитала Мег.
Х'ярд ще раз окинув поглядом подвір'я. Побачив Малка на стіні, який вже взяв на себе командування лучниками. В груди одного з них поцілила коротка метальна сокира, і прифієць безпомічно звалився вниз.
— Завтра ми мали б покинути Смарагдову Вежу, — розчаровано промовив Х'ярд. В цей момент різкий спазм головного болю пройшов від скроні до перенісся, змусивши його поморщитися, — Дагвуст застеріг, щоб ми не лізли в сутички з імперцями, але ми не можемо просто стояти і дивитися. Зрештою, у підземеллі Фініан та Уме.
– Згодна. Альстере, а ти що робитимеш? Чи це знову тебе не стосується?
Бородач ліниво знизав плечима.
– Наказуйте. Ви ж тут командувач, – промовив він.
Прогримів ще один удар. Цього разу камінь прийшовся чітко по бічній оборонній стіні, зробивши в ній величезну дірку. Ось-ось через неї мали полізти солдати супротивника.
– Допоможемо біля пролому. Тільки в жодному разі без ефіру, – нагадав Х'ярд, і вони втрьох попрямували до стіни. Звідти, в хмарі пилу, вже долинав брязкіт сталі.
Перший імперець, якого побачив Х'ярд, вже встиг когось вбити. Його сріблястий шолом був забризканий кров'ю. Х'ярд швидко впорався з ним, незважаючи на те, що звичайний сталевий меч у його руці відчувався, як прут вівчаря. Х'ярд навіть на мить завмер, несподівано згадавши, як це легко - вбити людину. І від цієї думки йому стало огидно. Та він продовжив бити і рубити, бо цього разу так було треба.
Вороги продовжували наступати, і незабаром земля біля пролому виявилася встеленою тілами полеглих солдатів з обох сторін конфлікту. Через них буквально доводилося переступати.
Ворота, укріплені залізною решіткою, з гучним брязкотом почали здригатися. Вочевидь, алакійці притягли з собою таран і тепер намагалися вибити ним захисну конструкцію із зовнішнього боку. Група прифійців відчайдушно підпирала ворота власними тілами, але цього було замало.
– Я проб'юся за стіну і допоможу захистити ворота іззовні, – повідомив про свій план Х'ярд.
– Я з вами! – долучилася Мег, і вони вдвох почали пробивати собі шлях.
Альстер залишився утримувати пролом. Він бився голими руками, та його кулаки прогинали металеві шоломи й нагрудники, наче вони були зроблені з глини. Одного нападника убертонець просто підняв над головою і викинув назад, за стіну, чим вразив не тільки ворожих солдатів, але й захисників Вежі. Схоже, він знову геть забув про необхідність маскування під звичайних людей. Однак, Х'ярд встиг звернути увагу, що Альстер досі ще нікого не вбив.
У темряві чувся імперський говір. Їхні відполіровані до блиску обладунки віддзеркалювали світло смолоскипів. У порівнянні з їхнім спорядженням, прифійські солдати виглядали як купка розбійників, що не мала єдиного стилю.
У повітрі продовжували свистіти стріли, що випускалися захисниками. Х'ярд і Мег тулилися до стіни, щоб уникнути випадкового влучення, і одночасно відбивали атаки алакійців. Стіна мала округлу форму, і потрібно було ще трохи пройти периметром, щоб побачити ситуацію біля воріт.
Кремезний солдат, що піднімався схилом, помітив Х'ярда і з лютим ревом попрямував до нього. За статурою він нагадував Альстера, однак йому бракувало спритності убертонця, і Х'ярд, підгадавши момент, встромив меча йому в стегно. Чоловік припав на одне коліно, проте мав явний намір підвестися і продовжити наступ. Наполегливий виявився. Мег ударила його по голові обухом меча, і здоровань покотився назад, вниз по схилу, збиваючи з ніг своїх співвітчизників.
Нарешті в полі зору з'явилися ворота. Товстезні ковані ґрати вже прогнулися під ударами тарана – ще трохи, і зламаються.
Мег перша увірвалася в скупчення алакійців, буквально розкидавши їх своїми могутніми плечима, наче сухий хмиз. Х'ярд прикривав її спину, одночасно підбираючись до тримателів тарану. Коли той в черговий раз врізався у ворота, пролунав оглушливий дзвін. Одна зі стріл, що сипались зверху, просвистіла в небезпечній близькості від вуха Х'ярда. Інша вже стирчала з плеча Мег, та, схоже, воїтелька цього навіть не помітила. Не жінка, а нестримна повінь – нічого не скажеш.
Х'ярд по черзі прибирав алакійців, що стовпилися біля воріт. Первагаю для нього був той факт, що імперці не очікували зустріти супротивника з зовнішнього боку стіни, тому частіше смерть заставала їх зненацька. Хоча, Х'ярд намагався завдавати несмертельних ран, на жаль, йому це не завжди вдавалося.
Тим не менш, завдяки їхнім з Мег зусиллям, людей, що тримали таран, стало недостатньо. Він, виявившись занадто важким для решти, впав на землю і покотився вниз по схилу, підскакуючи на вибоїнах і завдаючи каліцтв імперцям, які все ще підіймалися вгору.
Однак десятки нових все підступали і підступали, і Х'ярд відчув, що під таким натиском може не стриматись і вдатися до використання ефіру. Як-не-як, він теж смертна людина. Та на щастя, з-за відвойованих воріт пролунав наказ, і з них вийшов загін приблизно з дюжини солдатів. Хтось торкнувся плеча Х'ярда, і перед ним з'явилося обличчя Малка, по якому рясно стікав піт.
– Ви дуже нам допомогли. Далі ми самі, – сказав він і, очоливши контрнаступ, вступив у бій. Не зважаючи на чисельну меншість, загін мав перевагу, знаходячись вище схилом, тож цілком вірогідно, що вони дійсно впораються.
Повернувшись на внутрішню територію Вежі, Мег нарешті висмикнула стрілу з плеча і викинула її, як звичайний непотріб.
Х'ярд глянув у бік Альстера. Біля пролому ситуація теж налагодилася, і тепер здоровань стояв трохи осторонь, підперши бік і спокійно спостерігаючи за тим, як солдати добивають залишки алакійців. Він виглядав майже нудьгуючим, ніби перед ним не люди гинули, а зграйка ворон билася за шматок хліба.
Зі сходу долинув віддаленний гудок, який, швидше за все, означав сигнал до відступу.
– Схоже, все закінчується. Але, гадаю, через день-два алакійці спробують пробитися знову. Тепер, коли їм привезли облогові конструкції, взяття вежі лише питання часу, – розмірковував Хьярд.
– І що ж нам робити? – запитала Мег.
– Нічого. Завтра, якщо не виникне ніяких додаткових труднощів, ми залишимо заставу, а потім сядемо на корабель до Пріфії. Ми й так зробили більше, ніж вимагалося.
Через деякий час дзвін мечів остаточно затих. Ворог відступив для перегрупування. Перемогою це назвати було важко, враховуючи стан стіни та воріт, а також кількість убитих та поранених. За непрофесійною оцінкою Х'ярда, алакійцям залишався ще один ривок.
Лейтенант Малк, який заробив невеличкий поріз на лобі, як завжди, роздавав накази. Медики вже волочили за собою ноші, щоб підібрати поранених. Також потрібно було якнайшвидше відтягнути трупи від пролому, щоб його можна було тимчасово чимось замурувати.
– Піду допоможу, чим зможу, – повідомила Мег і попрямувала до воріт.
Х'ярд лишився на місці, намагаючись зібрати думки в купу. Тільки зараз він відчув легке печіння в ділянці попереку і зрозумів, що його поранили. У розпал бою через ефір, що приглушував біль, він цього і не помітив. Втім, рана здавалася цілковитою дрібницею і навіть не потребувала накладання швів. Що насправді його мучило, так це головний біль, який не вщухав від самого ранку. Х'ярд ніяк не міг позбавитися цієї недуги от уже останні років десять, ніби всередині його черепа жив хробак. Іноді той засинав і не турбував, але з часом знову починав копошитися.
Погляд Х'ярда раптом зачепився за одного з мерців, якого несли від воріт. З його лівої очниці звисало і колихалось вибите око, все ще тримаючись на рожевому нерві. Бліде обличчя з ластовинням здавалося дуже знайомим. То був сержант Кольт. Певно, не судилося бідоласі повернутися на сцену театру. Шкода.
Помасажувавши скроню, Х'ярд вирішив повернутися до казармової будівлі. Усі медики зараз були зайняті, але він сподівався, що зможе самостійно знайти спирт та обробити рану. Допомогаючі добровольці бігали вздовж нього з носилками туди-сюди, заносячи поранених до зали лазарету, де вже розпалили вогонь і готували розпечене залізо. Коли одному з поранених припікали рану, той хрипко закричав, але йому затиснули рота ганчіркою. Повітря рясно наповнилося запахом смаженої шкіри, а також крові та випорожнень.
Х'ярда раптом охопило дивне відчуття. З одного боку, він ніби був частиною цього світу. Був прифійцем, так само як і всі ці метушливі люди довкола. Але, чомусь, він ніби спостерігав за усім зі сторони, відчуваючи всередині неприємну порожнечу.
Тримаючись ближче до стіни, щоб нікому не заважати, Х'ярд підібрався до шафи і зрозумів, що зі спиртом у Вежі явний дефіцит. Що ж... Він зітхнув і вийшов назад у коридор. Не відбирати ж залишки спирту у вмираючих.
Довгий чорний коридор здавався нескінченною прямою кишкою. Вдивляючись вглиб нього, Х'ярд задумався – чому досі ніхто не повертався з підземелля, адже їм вже мали повідомити, що атаку відбито. Але тут із темряви винирнула чиясь постать. Спотикаючись і хитаючись, вона поспішала йому на зустріч.
– Вже все скінчилося, ви можете виходити, – вирішив сповістити людину Х'ярд. Та коли чоловік наблизився, Х'ярд впізнав в ньому головного лікаря. Його світлий одяг був забруднений свіжою кров'ю. Обличчя перекосило від жаху.
Лікар, похитнувшись, вчепився у Х'ярда руками.
– Вона… – тремтячим голосом промовив він, – Вона всіх убила!
Після цього чоловік поспішив геть із будівлі так, ніби за ним хтось гнався. Х'ярд насторожено провів того поглядом. Його раптом охопило погане передчуття.
Щось змусило його розвернутися і хутко попрямувати до спуску в підземелля. Світло настінних смолоскипів туди не діставало. Зупинившись перед сходами й затримавши подих, Х'ярд прислухався. Спершу здалося, що внизу панує абсолютна тиша, але через деякий час він розібрав тихе копошіння, ніби хтось повз по землі. А ще наче щось булькало. Зрештою Х'ярд спустився і повільно штовхнув двері. Під черевиком пролунав сплеск. Калюжа? Він про всяк випадок обернувся, аби переконатись, що за ним ніхто не спостерігає, а далі потер пальцями, і з їхніх кінчиків зародилося крихітне джерело світла. Круговим рухом кисті він відправив його вільно літати поруч.
Тепер Х'ярд зрозумів, що калюжа під ногами не що інше, як кров. Ще зовсім свіжа. Вона натекла з небіжчика, що лежав ниць трохи далі. Перевернувши його носком черевика, Х'ярд побачив незвичайну рвану рану на грудній клітці, крізь яку було добре видно ребра. Інший труп з перебинтованою головою лежав, прикинувшись спиною до стіни. Він обіймав нутрощі, що вивалилися з його власного живота. Х'ярд опустився поруч із ним і уважно оглянув черевну порожнину.
"Добре, що цього разу я утримався від вечері", – подумав він, кінчиками двох пальців трохи зсунувши клубок кишок. Одразу впало в око, що чогось не вистачає. Печінки.
Х'ярд підвівся і витер руку об штани. Пройшов повз стелаж, заставлений ящиками та бочками з провізією. Кулька світла, наче комашка, слухняно пливла слідом, відкриваючи очам нові подробиці цієї моторошної картини. Ще кілька мерців лежали праворуч паралельно один до одного. Судячи з положень їхніх тіл, вони були непритомними, коли їхні животи випатрали, отже, вони з числа тяжко поранених. Жоден з них більше не мав печінки.
Інший стелаж лежав навскіс, перегороджуючи шлях. Підлога довкола нього була всіяна битим склом. Тепер Х'ярд набагато виразніше почув чавкання. Огидне й вологе, десь за ще однією шафою, у дальньому кінці підземного сховища. Між предметами на полицях, вкритими пилюкою і павутинням, вловлювався рух. Х'ярд повільно просувався вперед, намагаючись робити кроки беззвучними, як безтілесна тінь, поки, нарешті, не побачив її.
Вона сиділа навпочіпки, вигнувши спину, наче білка, і самозабутньо копирсалася в нутрощах мерця. Рукою вона різко вп'ялася у вологу м'якоту і витягла якийсь орган. Печінку - одразу здогадався Х'ярд. Потім вона запхала її собі до рота і прийнялася старанно, з апетитом, пережовувати гидоту.
Х'ярд був настільки враженим, що навіть не одразу повірив своїм очам. Може, він застряг у якомусь нічному кошмарі? Та раптом він помітив у темряві ще одну живу істоту. То був Шедок. Хлопець сидів на підлозі, втиснувшись в кут і обхопивши коліна руками. Приблизно таким Х'ярд десять років тому знайшов його в нетрі Бламаншу – розгубленим та диким. Ні. Тоді в його погляді хоча б жевріло прагнення захищати себе та Уме. Зараз же його очі, спостерігаючі за сестрою, висловлювали дещо таке, від чого в жилах стигла кров.
Уме була настільки захоплена потрошінням трупу, що не звертала на Х'ярда жодної уваги. Поки що.
– Шедок, – тихо, майже пошепки сказав він, – Ти не поранений? Можеш встати?
Хлопець не реагував. Х'ярд ніколи не бачив його таким безпорадним. Підібравшись ближче, він простяг до нього руку.
– Ну ж бо. Піднімайся, синку.
"Я не можу втратити вас обох", – одночасно промайнуло в його голові.
– Це Фін, – несподівано промовив Шедок, ледь-ледь рухаючи губами.
– Що? – Не зрозумів Х'ярд, продовжуючи тягнути руку.
– Вона його їсть.
І тут до нього дійшло. Х'ярд повільно повернув голову, відчуваючи, як по шиї скочується крапля поту. Світлячок, створений з ефіру, повільно підплив на кілька дюймів ближче до Уме, і тепер Х'ярд справді впізнав обличчя Фініана. Масляні щічки вперше виглядали сухими та блідими.
– Шедок, – звернувся Х'ярд з пересохлим горлом, – Ти ж розумієш, що ми зараз маємо зробити?
Хлопець нарешті глянув на нього. По очах було видно – він не розумів. Або не хотів розуміти.
Х'ярд повільно витяг меч, але іржаві ножни таки видали тихий скрегіт. Уме припинила жувати і, насторожившись, підняла голову. Хоча Х'ярд усе розумів, але направити зброю у напрямку дівчини, яка ще добу тому була, нормальною (відносно) йому було важко. Останнім часом його все частіше спіткала нерішучість, яка вже коштувала життя Циско. Тож цього разу, хай там що, а він має взяти себе в руки.
"Сказати легше, ніж зробити..."
Уме принюхалася. По блідій плівці на її очах стало зрозуміло, що вона не бачить. Мабуть, втратила зір через один з побічних ефектів.
– Не треба… – пошепки благав Шедок, – Може, її ще можна вилікувати.
Та краще б він мовчав, бо, відреагувавши на його голос, Уме різко повернула обличчя і загарчала. На її зубах спінилася слина змішана з кров'ю. Далі вона зірвалася з місця і кинулася прямо на брата, але Х'ярд ударом ноги відкинув її назад. Дівчина врізалася спиною в стіну, але встояла, тільки більше розлютившись. Х'ярд перемістився правіше, щоб відвести її подалі від Шедока. Уме, рухаючись неймовірно швидко, застрибнула на один зі стелажів і, відштовхнувшись, метнулася до нього.
Так, Х'ярд розумів, що повинен вбити дівчину, але все ще сподівався, що йому вдасться просто тимчасово знерухомити її, поки вони не придумають, що з нею робити. Однак, будь-який його невдалий рух міг позбавити його життя. Контролюючи дихання, він плавно ухилився, і Уме з гуркотом влетіла в купу мотлоху, що накопичувався тут роками.
"Але як? Може, чимось оглушити?” – думав він під час короткої перерви.
Уме знову атакувала. Обмежений у діях, він не зміг як слід захиститись мечем і тому виставив ліве передпліччя. Його власна гаряча кров бризнула йому на обличчя, коли її пазурі спороли вену. Феантрієць від цього не помре, але через стрімку втрату крові його зір міг стати замутненим, а рухи неточними. Х'ярд ударив Уме кулаком в живіт. Цей удар, який би звалив і ведмедя, змусив її впасти на коліна, що мало виграти для Х'ярда трохи часу. Але раптом про себе нагадала рана на спині, отримана при захисті воріт, і Х'ярд похитнувся. Ліва рука продовжувала кровоточити, випускаючи пульсуючі струменці.
Уме, стоячи рачки, потрясла головою. Її тіло напружилося від спазму, а через секунду з рота дівчини стрімко вирвалася червона блювотина – вся та купа людських печінок, яку вона втовкла в себе за останню годину. Одразу ж засмерділо шлунковим соком.
Х'ярд швидко окинув поглядом підземелля. Мотузка? Марно, вона вмить її розірве. Щось чим можна було б огріти її по голові?
Він побачив ящик з інструментами, кинувся до нього і вихопив стару іржаву лопату. Якщо вдарити плазом, від цього вона точно не помре.
Завершивши з випорожненням вмісту власного шлунку, Уме знову заворушила ніздрями, намагаючись зорієнтуватися в просторі та зрозуміти місце знаходження власника ще не з'їденої печінки.
Добре. Зараз вона знову кинеться до нього, і він, зробивши крок убік, стукне її по голові. І Уме кинулась. Але, чомусь, не до нього, а знову до Шедока. Мабуть, він поворухнувся, чим привернув її увагу.
Те, що сталося потім, було несвідомою грою інстинктів. Не думаючи й не сумніваючись, Х'ярд за мить перехопив древко лопати, заніс руку і метнув інструмент прямо в ціль. Плоский залізний край легко пройшов крізь плоть і, врізавшись у цегляну кладку, в ній і застряг. Голова Уме відокремилася від тулуба і, востаннє змахнувши чорними косами, впала прямо під ноги Шедоку. Тіло її за інерцією зарилося в пилюку, судомно смикаючи кінцівками.
Запанувала зловісна тиша. Жахливіше за цю тишу Х'ярд не чув нічого в своєму житті. Вона ніби душила його, стискала ребра, висмоктувала з легенів повітря, залишаючи лише набридливий писк у вухах. А що ж, в такому разі, зараз відчував Шедок?
Хлопець все ще сидів на підлозі і отупіло дивився на голову сестри. Його бліде обличчя контрастувало з темрявою навколо, а очі здавались величезними чорними провалами, в яких неможливо було розгледіти нічого.
– Мені дуже шкода, Шедоку, – тільки й зміг вичавити з себе Х'ярд, водночас міркуючи над тим, чи могла вся ця ситуація закінчитися якось інакше. Скоріш за все ні. Уме треба було зупинити. Але принаймні він зміг врятувати бодай одного з близнюків.
Хлопець нарешті заворушився. Він повільно, ніби руки його не слухалися, взяв голову сестри і притис її до власних грудей. Шедок не плакав і взагалі не видавав жодних звуків. Від цього Х'ярду це видовище здалося ще більш моторошним. Знову з'явилося відчуття, що він знаходиться всередині жахливого нічного кошмару. Весь цей день, починаючи із зустрічі з Састрісом, був одним нескінченним нічним кошмаром. Щоразу, коли він думав, що гірше бути не може, реальність, ніби глузуючи з нього, доводила протилежне.
Х'ярд знав, що підвів їх. І Циско, і Фініана, і Уме. Та й Шедока теж. Усіх. В який момент все покотилось шкереберть?
– Командувачу, – раптом заговорив Шедок голосом несподівано твердим і чітким, – За що наш орден бореться вже стільки поколінь? Чи справді цей світ заслуговує на порятунок?