Айліс сміливо увійшла до порталу так, ніби виконувала цей трюк вже мільйон разів. А от Дааренові знадобився деякий час, щоб зібратися з духом. Наостанок він ще раз оглянув похмурий інтер'єр будинку, ніби запитуючи дозволу в тіней, що в ньому мешкали, і, нарешті, зробив крок уперед.

Усередині порталу він не відчув зовсім нічого. Лише на мить яскраве сріблясте світло засліпило його, але вже дуже скоро воно згасло, і Даарен несміливо розплющив повіки.

Попри всі очікування, він, як і раніше, перебував у тій самій кімнаті того ж самого будинку. Але цього разу простір заливало тепле тьмяне світло, що випромінювали настінні канделябри. Меблі більше не були вкриті пилюкою. Навпаки, всі поверхні блищали від чистоти, ніби їх протерли не більш як годину тому. Крісло не лежало перевернутим, а належним чином стояло біля дивану. Портал зник, і тепер у каміні, за спиною Даарена, тихо потріскували дрова. Палаюча деревина заповнювала кімнату хвойним ароматом, що гармонійно поєднувався із запахом танучого воску. Дошки на вікнах зникли. Натомість з карнизів звисали щільні коричневі портьєри. Зважаючи на те, як мляво крізь них просочувалося світло, зовні або панували сутінки, або стояла похмура погода.

– От тобі й на… – вражено промовив Даарен.

Біля вікна, трохи відсунувши штору, стояла Айліс. Почувши Даарена, вона перевела погляд на нього.

– Добре. Думала, тобі знадобиться більше часу, щоб набратися хоробрості.

Даарен з цікавості теж підійшов до вікна і зазирнув у тонкий проміжок між двома портьєрами. Те, що він побачив за ними, на короткий час навіть позбавило його мови.

– Якого дідька?! – стривожено вигукнув він, глянувши на Айліс.

– Так. Саме тому Ашанія завжди тримає штори зсунутими. Щоб менше моторощі напускало, - зауважила вона, - Ти мав рацію, сказавши, що у світі більше не залишилося магів, здатних створювати портали для переміщення в просторі. Тож і цей портал не просторовий, а виключно часовий. Тобто, закріпившись за однією конкретною точкою в минулому, він зупинив її, як митець зупиняє плин часу на своїй картині.

За вікном дійсно стояла похмура погода. Скидалося на початок зими. Дрібні сніжинки, схожі на крижаний пилок, висіли в повітрі блискучими цятками. Тепло одягнені люди ніби йшли по своїх справах, але при цьому залишалися на місці, абсолютно нерухомі. Наче їх справді хтось майстерно зобразив на полотні. Найближче до вікна знаходилась жінка середнього віку. Її сутулі плечі вкривала вовняна хустка, а саме її обличчя завмерло в дивній гримасі, ніби в неї в носі скупчилися шмарклі, і вона втягувала їх назад.

Сповнений цікавості, Даарен швидко підлетів до вхідних дверей і схопився за блискучу круглу ручку, але Айліс вигукнула “Стій!”, і його рука завмерла. Він запитливо подивився на напівкровку.

– Вийдеш назовні, і назавжди залишишся там, серед них. Солом'яна ти голова, – попередила вона.

Даарен прибрав руку, відчувши, як по спині пробіг холод.

Раптом він почув тиху мелодію, що виконувалась струнним інструментом. Спершу він не збагнув, звідки та лунає, оскільки мелодія приглушеною луною розповсюджувалась по всьому будинку. Та пізніше стало зрозуміло, що вона долинає з підвального приміщення. Даарен впізнав мотив старої, вже багатьма забутої, балади про місячну діву, приречену на вічне самотнє поневіряння. Спробував пригадати рядки.

Між скель вона блука одвічно,

І світло місяця сумного

Лиша блідим її обличчя

Під стукіт серця крижаного...

Теж почувши мелодію, Айліс раптом посміхнулася.

– Ходімо. Він вже чекає на нас, – сказала вона і попрямувала до сходів, що вели вниз. Спускаючись, напівкровка муркотіла собі під ніс в такт мелодії. Разом з тим музика ставала голоснішою.

Зрештою, вони опинилися в досить просторому підвальному приміщенні, бічні стіни якого були повністю заставлені книжковими шафами. Корінці книг рясніли назвами, більшість з яких Даарен навіть не міг прочитати. У повітрі стояв трав'янистий запах, що ледь-ледь перекривав добре знайомий Даарену запах гниття людської плоті.

З-за спини Айліс він побачив людину. Хоча, на мить він навіть засумнівався, а чи дійсно ця істота була людиною. Чоловік сидів просто на підлозі під стіною, яка за допомогою білої фарби була розписана незрозумілими символами. Проте, Даарен раптом впізнав їх вигини. Вони дуже нагадували малюнок на руці Айліс, тільки тут вони наче були розкладені на окремі компоненти. Чоловік тримав на колінах інструмент, схожий на лютню. Сірі гачкуваті пальці неквапливо пересувалися струнами, породжуючи музику. Придивившись, Даарен побачив, що з-під його мішкуватого одягу подекуди виглядали бинти, які щільно обтягували шкіру на зап'ястях та шиї. Місцями вони набули жовтого відтінку, ніби від сукровиці. Але найбільше Даарена здивувало обличчя, яке було вражене якоюсь дивною хворобою. Верхню його частину покривав огидний шкіряний наріст, який повністю поглинув собою очі й залишив лише деформований кінчик носа та рот. З поверхневого огляду, губи чоловіка здавалися єдино частиною тіла, що не зазнала змін. Враховуючи все перераховане, було дуже неочікувано бачити на них лагідну, умиротворену посмішку.  

– А от і наша місячна діва, – раптом сказав чоловік, зупинивши виконання. Його досить низький голос, втім, теж звучав м'яко та спокійно, – Я почув, як ти прийшла, і вирішив тебе привітати.

– Ну, привіт, Лайзеку. Вибач, що так довго, – усміхнено відповіла йому Айліс, і Даарен здивувався тембру її голосу. Куди ж поділися властиві йому сталь та крига? До того ж, він взагалі не міг пригадати, щоб напівкровка хоч раз усміхалася у його присутності. Зневажливі вищири не рахуються.

Але тут Даарен стрепенувся. Вона сказала "Лайзек"? Невже перед ним і справді легендарний Лайзек фор Меленгорд? Отже, те, що вони мали одне родове ім'я на двох, не простий збіг. Але, якщо це справді він, то йому зараз мало бути півтори сотні років. Як таке можливо?

Даарен чув безліч історій про його загадкову особистість, але підозрював, що більша їх частина просто вигадки. Перший і єдиний маг у лавах феантрійців. Лайзек був одним з тих, хто колись очолив оборону Уберотону. Однак після закінчення битви і перемоги над тодішнім королем інакших він безслідно зник так, ніби його ніколи не існувало. Не дивно, що згодом його почали вважати кимось на зразок казкового персонажа.

Раптом боковим зором Даарен вловив рух. З дверного отвору ліворуч виплила чиясь низька і тонка постать. Даарен відразу відчув, як ефір усередині нього скипів, пробудивши несвідомі інстинкти. Вони змусили його негайно схопитися за меча та атакувати, але між ним та його ціллю вискочила Айліс і передпліччям спритно відвела його удар убік. Лезо зачепило книжкові стелажі, розрубивши одразу з десяток корінців. Один із залізних свічників впав і покотився підлогою, а сама свічка згасла, пустивши тонку смужку білого диму.

– Пустоголовий! – розлютилася Айліс, - Ти хоч іноді думаєш перед тим, як почати розмахувати своєю залізякою?

Даарен завмер, розгублено кліпаючи очима. Тим, на кого він щойно напав, виявилася смуглява дівчинка. Або, скоріше, молода дівчина. Через маленький зріст і округлі риси обличчя було важко визначити її вік. Дівчина теж завмерла, притиснувши руки до грудей і дивлячись на нього переляканою пташкою.

– Не гнівись на нього надто сильно, – неочікувано вступився за Даарена Лайзек, на понівеченому обличчі якого, не зважаючи на те, що сталося, все ще зберігалася доброзичлива посмішка, – Очевидно, він зробив це несвідомо. Факт того, що твій друг спромігся миттєво визначити перед собою інакшу, говорить про наявність в нього сильного внутрішнього ефіру. 

Даарен ще раз поглянув на дівчину. Вона видавалась стриманою, але при цьому полохливою, зовсім як людина. Втім, за своє життя йому траплялося не так багато інакших, щоб мати хоч найменше уявлення про те, як вони повинні поводитися. Що їм властиво, а що ні. З цієї ж причини він не до кінця розумів, як так сталося, що його власне тіло ніби вийшло з-під контролю і почало рухатися самостійно. Точніше, він пам'ятав, як старші розповідали, що ефір походить з ненависті богині, спрямованої на інакших, але не здогадувався, як саме це має впливати на них, феантрійців.

Прийшовши до тями, Даарен квапливо сховав меча і ніяково поправив плащ.

Плечі інакшої полегшено опустилися, коли вона зрозуміла, що їй більше ніщо не загрожує. Тепер, перевівши погляд на Айліс, вона підступила до неї і по-материнськи тепло обійняла її. Напівкровці довелося дещо нахилитись, щоб відповісти на обійми.

"Що за сімейка нелюдів?" – подумав Даарен, відчуваючи себе зайвим.

– Вибачте за метушню. Знаю, мені не варто було приводити сюди стороннього, але цей шибайголова, як ви щойно могли зрозуміти, достатньо недоумкуватий, щоб йому можна було довіряти. До того ж цього разу ситуація є досить складною і вимагає обговорення в присутності всіх учасників, – сказала Айліс.

– Достатньо недоумкуватий? – з прищуром перепитав Даарен.

– Я кажу, що ти заслуговуєш на довіру, – наголосила напівкровка, але ефект від цього не змінився. Втім, Даарен мав достатньо часу, щоб вже звикнути до її шпильок.

– То це твій новий спостерігач? Отже, Тарла… – обережно уточнила інакша. Голос її був тонким й несміливим.

Айліс похмуро опустила погляд. Невже смерть попереднього спостерігача дійсно стала для неї трагедією? Якось ця деталь не в'язалася з тим образом, що встиг сформуватися в голові Даарена під час їхньої спільної подорожі. Хоча вони не так вже й багато розмовляли між собою, тож в нього не було можливості як слід її пізнати.

– Так вийшло, що ми з Тарлою розділилися під час нападу голкоходів. До того ж я вперто відмовлялась знімати печать, і в результаті… Тарлу замінив він. Даарен фор Клайден, – коротко описала стан речей Айліс.

– Нащадок роду Клайденів? Отже, ти син Карнівальда. Як цікаво. Для мене честь познайомитися з тобою, – з повагою промовив маг, і від його вишуканих манер Дааренові навіть стало трохи ніяково. Незважаючи на обставини, цей чоловік спромігся зберегти звички аристократа. Меленгорди мали ще більш стародавнє коріння, ніж Клайдени. Хоча, швидше за все, Лайзек лишався його останнім живим представником.

– Кхм... Так. Для мене це теж честь, – відповів Даарен. Він не вмів розмовляти "високою мовою", але в присутності Меленгорда відчув потребу стежити за язиком.

– Моє ім'я Ашанія, – дещо боязко представилася інакша, відважившись на легкий напівпоклін.

"Як же це все старомодно", – промайнуло в голові Даарена. Йому все ще було некомфортно поруч з цією людиноподібною істотою, але він нічого не міг вдіяти, тому вирішив просто її проігнорувати. 

– Що ж, гадаю, настав час перейти до обговорення того, що тебе турбує, – сказав Лайзек, але за його фразою раптом послідував важкий надривний кашель.

Ашанія опустилася поруч з ним на коліна, забрала з його рук лютню і хусткою витерла в'язку слину, що звісилася з його нижньої губи.

Айліс підійшла і теж присіла поруч, після чого взяла його моторошну руку у свої. В її погляді не було і натяку на відразу чи незручність.

Обидві ці жінки, безперечно, любили його. 

Даарена просякло дивне відчуття, яке він навряд чи зміг би собі пояснити. Здалося, ніби він став свідком чогось, що не призначалося для його очей. Йому раптом стало цікаво, як саме треба прожити життя, щоб наприкінці свого шляху лишитися в оточенні подібної турботи та любові, попри фізичне каліцтво, немічність і хворобу.

– До мене являвся Меурон, – перейшла до справи Айліс, коли Лайзек нарешті відкашлявся і зміг розігнути спину.

– Меурон… – задумливо повторив маг, – Вже дуже давно про нього нічого не було чути. Якщо він об'явився саме зараз, отже, в світі назрівають серйозні зміни. І навряд чи вони стануть на благо.

– Чорний вісник. Так його прозвав мій народ, – додала від себе інакша.

– Що він сказав тобі? – запитав Лайзек.

– Багато слів, але замало сенсу. Принаймні доступного для мого розуміння.

– Так, його стиль мови зрозумілий далеко не кожному. Як ніяк, він живе з часів виверження вулкана Холімір.

– Він сказав, що Елієс вже давно б убив мене, якби дійсно цього хотів.

Інакша раптом вся зіщулилась після згадки про Білого Короля, ніби її облили крижаною водою, а Лайзек певний час розмірковував над почутим. Поки він мовчав, було виразно чутно його хрипке дихання.

– Зрозуміло, - зрештою промовив він, – Зізнаюсь, я теж про це думав. Коли востаннє на тебе нападали інакші?

– Приблизно років сім тому. Хоча, я навіть не назвала б це нападом. Скоріше той інакший просто спостерігав за мною, зберігаючи безпечну дистанцію. Але я вирішила не ризикувати й втекла з країни.

– Сім років це довго. У такому разі, цілком можливо, його цілі дійсно змінилися, – висловив своє припущення маг.

– А крім цього Меурон стверджував, що у нас із Білим Королем, нібито, з'явився спільний ворог, який створює химер. Перший час після зустрічі з ним я була впевнена, що це повна маячня. Але потім, за кілька тижнів, мені зустрілося створіння. Колись воно було інакшим, але внаслідок якихось дивних мутацій перестало ним бути. Точніше, воно перестало бути лише інакшим. Підозрюю, його відправили на Мертвий Континент, щоб знайти й схопити мене, але істота, судячи з усього, вийшла з-під контролю.

Даарен уважно слухав розмову і дивувався, чому Айліс не поділилася з ним усіма цими подробицями раніше. Хоча, це питання швидше було риторичним.

Ім'я Меурон було знайоме йому зі старих легенд. Та, схоже, тепер всі легенди вирішили ожити й пуститися в спільний пляс.

– І все ж я не впевнена, що Меурон був повністю щирим, – зізналася Айліс.

– Він міг збрехати. Але міг і сказати правду. Йому важко дати оцінку і чітко визначити, чи несе він загрозу для людства. Досі Меурон переважно виступав в якості стороннього спостерігача. Хоча, часом його рідкісні втручання все ж таки грали людям на руку. Наприклад, після подій в Убертоні він допоміг твоїй матері сховатись від Білого Короля. Зрозуміло, не з щиросердних спонукань. Швидше за все, він хотів зберегти твоє життя, аби в майбутньому стримувати амбіції Елієса. І, за потреби, замінити його тобою.

Айліс напружилася і здивовано витріщилася на Лайзека. Схоже, вона й гадки не мала про ці подробиці свого минулого. Вгадавши її настрій, маг вирішив пояснитись.

- Меурон ніколи не говорив прямо про свої цілі, і навряд чи одного разу комусь вдасться усвідомити його задум. Навіть серед інакших він свого роду феномен. Між ним та іншими живими істотами надто величезна прірва в часі. Тому я ніколи не дозволяв собі покластися на його протекторат. І я не хотів, щоб ти задарма про це думала і відчувала себе бездушним інструментом в чужих руках.

Погляд Айліс пом'якшав. Вона прийняла його виправдання.

– Так, я відчула цю прірву між нами, коли він торкнувся мене. Тоді мене охопив жах. Він би вбив мене менш ніж за мить, якби на то була його воля, – згадала вона.

– Меурон торкався тебе? – здивувався Лайзек.

– Його зацікавила твоя печать. До речі про неї. Ти не міг би її оглянути? Останнім часом з нею щось відбувається. Вона ніби слабшає.

Айліс відвернула рукав. Маг, позбавлений очей, торкнувся її передпліччя і провів по малюнку пальцями, що були уражені дрібними виразками.

– Це не печать слабшає, а сильнішає твоє внутрішнє протистояння, – невдовзі з'ясував він.

– Ти зможеш це виправити?

– Думаю, що зможу підсилити печать. Але мені знадобиться як мінімум доба, щоб підготувати оновлене заклинання. Минуло вже понад сто років з дня, коли я його створив. Треба багато що згадати.

– Добре. Я зачекаю, скільки потрібно.

Лайзек знову зайшовся сухим кашлем, і Ашанія, щоб створити опору, поклала руку йому на груди. Вони з Айліс обмінялись сумними поглядами.

– Я втомила тебе розмовами, тож краще продовжимо завтра, - сказала напівкровка.

– Я підготую для вас спальні кімнати та вечерю, – запропонувала Ашанія і, підвівшись з колін, попрямувала до сходів. 

Айліс ще якийсь час нерухомо сиділа поруч зі своїм покровителем, поки той продовжував відкашлюватися. Її погляд виражав змішані емоції. Після того, як Лайзек припинив кашляти, він ще довго не міг відновити дихання. Зрештою Айліс випустила його руку.

– Відпочивай.

Вона підвелась і попрямувала нагору. Даарен, вже почавши звикати до ролі її тіні, поплентався слідом.

– Скажи мені, Даарену фор Клайден, – раптом наостанок звернувся до нього маг слабким, хрипким після кашлю, голосом, коли той вже ступив на першу сходинку, – Ти ніколи не думав про те, щоб почати практикувати магію? Навіть за відсутності очей, я відчуваю в тобі сильний ефір. Думаю, з тебе вийшов би видатний маг. Певно, навіть видатніший за мене. 

– Ні, ніколи. Як на мене, немає сили надійнішої ніж ефіріальська сталь, - без тіні сумніву відповів Даарен, демонстративно опустив правицю на навершя меча, - Принаймні, її властивості мені цілком зрозумілі. Чого не можна сказати про ці ваші фокуси.

Лайзек злегка хитнув головою, схвально посміхаючись.

– Що ж, воно й на краще. Недарма магія в ордені заборонена. Свого часу я переступив цю заборону, і, як результат, ось на що я перетворився. Не людина, і не монстр. Просто істота, що постійно перебуває в стані повільної смерті. Мені лишилося не довго. Хоча, я й так вже прожив непристойно довго, – маг задумався на якийсь час, і Даарену навіть здалося, що він заснув. Важко судити, коли людина не має очей. Але тут він продовжив, – Що ж до тебе, цілком імовірно, ти зможеш обходитися і власними силами. Якби у мене був вибір, я теж не став би йти проти законів світобудови. Проте, щось мені підказує, що ти ще не повністю розкрив свій потенціал. Тобі чогось не вистачає, – розмірковував Лайзек. Даарену раптом, чомусь, здалося, що сліпий дивиться прямо на нього.

– І чого ж, на вашу думку, мені не вистачає?

– Гадки не маю. Боюся, що на це питання тобі доведеться знайти відповідь самостійно.

Як не намагався, Даарен не міг зрозуміти, що криється в словах мага. Хоча, цілком можливо, в них взагалі не було жодного сенсу. Зрештою, він старий і хворий, а постійне застосування магії часто відбирало в людей здоровий глузд. Проте, Даарен, все ж таки, вирішив запитати.

– Якщо ви знали, чим для вас все с кінчиться, нащо було взагалі ступати на цей шлях?

Лайзек замислився, підбираючи правильні слова, після чого видав доволі несподівану відповідь.

– Я хотів захистити тих, кого любив. З цим завданням я таки впорався, а отже, мені нема за що клясти долю.

Говорячи це, маг і справді виглядав умиротвореним. Існує повір'я, що душа людини відзеркалюється в її очах. Але у випадку Лайзека фор Меленгорда цю роль успішно брали на себе його сухі та тонкі губи, які постійно зберігали легку посмішку, наче вкрадену з обличчя монаха-відлюдника, що пізнав істину буття.

– Он воно що, – коротко, скоріше сам для себе, відповів Даарен, після чого таки залишив мага наодинці з його думками, які поки що для нього лишались незбагненними.