На перший погляд, за минулі три місяці Бламанш анітрохи не змінився. В порту так само тіснилися торгові та військові човни. Чайки чатували рибальські сіті з надією на поживу, поки хвилі невтомно билися об каміння, яким було укріплено причал. От тільки сонячні літні дні вже скінчились, поступившись місцем бляклим столичним краєвидам, що передвіщали першу заморозь. Але чомусь, попри зовнішню незмінність, Х'ярд відчував певну різницю. Можливо, зміни відбулися не в місті, а в ньому самому? Так чи інакше, тепер Бламанш сприймався по-новому. Як старий товариш, в якому ти, після довгої розлуки, раптом виявив нові неочікувані риси. Та водночас тепер відчував до нього легку недовіру.

Щойно Х'ярд спустився з трапу, поруч з ним невідомо звідки виросла фігура гінця з королівською емблемою на грудях.

— Ви Х'ярд Клайден? — запитав він, дотримуючись офіційного тону.

— Так, це моє ім'я.

— Намісник Дагвуст просить вас негайно прибути до палацу. Він застеріг, щоб ви ніде не затримувалися по дорозі.

Х'ярд на хвилину замислився над можливими причинами такої спішності. Його охопила легка тривога.

— Я зрозумів. Дякую за повідомлення.

Гінець, виконавши свою роботу, поспішно розчинився серед людей.

Поки Х'ярд намагався зібрати до купи думки, до нього підійшла Мег, що зійшла з корабля одразу за ним. В той самий час важкі кроки Альстера здригали хиткий дерев'яний трап. Шедок спускався останнім.

— З чого така терміновість? — запитала жінка.

Як варіант, Дагвуст з якоїсь причини не хотів, щоб Х'ярд насамперед після повернення з Флагосу попрямував до штабу ордену, де наразі перебували командувачі всіх шести представництв. Можливо, боявся витоку інформації.

Проте Х'ярд не став озвучувати цю думку. Спершу потрібно було розібратися у всьому самостійно, а не будувати теорії на порожньому місці.

— Мег, Альстер. Ви повертайтеся до штабу й зробіть усе, щоб уникнути розпитувань, доки я не повернуся. Особливо нічого не кажіть про втрати. Я сам доповім сумні новини, як закінчу в палаці.

Мег подивилася на нього з занепокоєнням. Вона вловила душевний стан командувача і зрозуміла, що назріває щось погане.

— А ще ось це. Ледве не забув, — Х'ярд простяг їй листа з печаттю ордену, - Передай його Мадлен. Особисто в руки.

Мег сховала листа під одягом, і вони з Альстером попрямували до стайні. Залишився тільки Шедок. Весь цей час хлопець нерухомо стояв на деякій відстані від решти команди і чекав на розпорядження.

Х'ярд продовжував помічати в ньому зміни, що протікали одна за одною, наче послідовні симптоми захворювання. Першоетапна розгубленість змінилася гнівом, і Хьярд цілком міг його зрозуміти. Але тепер гнів розчинився, або ж осадом опустився на дно, й став невидимим. Замість нього зовні лишилась лише відчуженість. Погляд Шедока чимось нагадував байдужість Альстера. Але якщо у разі убертонця емоції просто полишили його після тої кривавої історії в його селі, то у випадку Шедока байдужість приховувала в собі якесь особливе підґрунтя. Деталь, яку неможливо було побачити ззовні. Її можна було лише відчути. І Х'ярд відчував її усіма своїми струнами душі, як вітер, якого не бачиш, але помічаєш, як гойдаються верхівки дерев, поки по шкіри пробігають мурахи.

— Я хочу, щоб ти дещо зробив для мене, — звернувся до нього Х'ярд.

— Слухаю ваш наказ, — озвався Шедок з властивою йому крижаною покірністю.

— Це не зовсім наказ, скоріше прохання, — уточнив Х'ярд й невпевнено посміхнувся. — Я планував одразу після повернення в Бламанш навідатися до Фіналет, але тепер, враховуючи ситуацію, не знаю, коли зможу. Не міг би ти зайти до неї й перевірити, як вона сама і як діти? Все ж їй скоро народжувати. Я трохи хвилююся, — він дещо зніяковіло потер потилицю. Дивно, але, чомусь, говорити про такі речі завжди якось ніяково. 

— Просто зайти та перевірити? — перепитав Шедок, не звиклий до подібних побутових доручень.

 — Так. Ось. Передай їм гроші. Можеш відпочити у них кілька годин. Фіналет тебе нагодує.

Хлопець задумливо подивився на мішечок з грішми, який йому вручили.

Ця ідея спала Х'ярду на думку спонтанно. Після всього, що трапилося, Шедоку не завадило б переключитися на щось більш повсякденне й мирське. Спілкування з дітьми та жінкою, яка незабаром мала привести у світ нове життя, пішло б йому на користь. Хіба ні?

— Зрозумів, — зрештою вимовив Шедок. — Тоді я піду.

— Стривай, — затримав його Х'ярд. Як часто траплялося в подібних ситуаціях, потрібні слова давалися йому насилу, однак, і відкладати цю розмову далі було не можна, — Ми з тобою так і не обговорили те, що сталося. Здається мені, між нами висить певна недосказанність.

Шедок уважно його слухав.

— Можливо, тобі здається, що мені начхати на смерть Уме, але це не так. Просто, як командувач, я зобов'язаний зосередитися на своїх обов'язках і подбати про решту. Ти сам бачив. Ми майже нічого не знаємо про те, ким є наш ворог. Нам невідомі ні його справжні цілі, ні методи. Знаємо лише, що він небезпечний і непередбачуваний. Можливо, ти злишся, що я… зробив те, що зробив…

— Якби ви не відтяли їй голову, швидше за все, вона б вбила мене. Адже ви це намагаєтесь зараз сказати? — перебив його Шедок. — Вам не треба мені нічого пояснювати. Я все й сам чудово бачив.

Він замовк ненадовго, а потім продовжив, але вже з якоюсь новою інтонацією. З'явилося відчуття, ніби цієї хвилини вони змінилися ролями, де Шедок дорослий, а Х'ярд – підліток.

— Так, ви знесли голову моїй сестрі іржавою лопатою. Того вимагала ситуація, питань нема. Але знаєте, що весь цей час, з моменту смерті Уме, не дає мені спокою? — він дав Х'ярду кілька секунд не подумати. — Що, можливо, існував спосіб її вилікувати. Повернути все як було. А ми навіть не спробували.

— Альстер сказав, що процес необоротний.

— Альстер сказав? З якого часу ви стали йому довіряти?

Х'ярду не було чого відповісти. Його охопили розгубленість та сором.

— Я не злюся на вас за те, що ви зробили, тож не потрібно просити вибачення, — продовжив Шедок тоном, який знову втратив емоційне забарвлення, — Але, якщо вас цікавить моя думка: Циско, Фініан і моя сестра були б зараз живі, якби нашим командувачем був хтось рішучіший. Наприклад, Карнівальд фор Клайден.

Остання сказана ним фраза ніби вибила ґрунт з-під ніг Х'ярда. Здалося, він завис над прірвою, в якій не видно дна. Юнак поцілив, куди треба, й буквально озвучив ті думки, що й без того мучили його, не даючи змоги спати ночами.

Між ними повисло напружене мовчання. Раніше Шедок ніколи не дозволяв собі подібних висловлювань, але й з Флагосу він повернувся вже іншим. Х'ярд не знав, як реагувати. Як командувач або як опікун. Але опікун для кого? Для шістнадцятирічного хлопця, який все частіше поводиться доросліше за нього самого?

— Якщо це все, що ви хотіли мені сказати, я займуся вашим дорученням.

Після цих слів Шедок повернувся й попрямував до сусіднього кварталу, де мешкала Фіналет. Х'ярд ще якийсь час дивився вслід його фігурі, що поступово віддалялась, і відчував повне сум'яття. Зрештою, а чого він чекав від цієї розмови?

До палацу він дістався радше за звичкою, не в силах заглушити в голові відлуння розмови, що щойно відбулася. Але вигляд помпезних веж і шпилів повернув його в реальність і нагадав про майбутню зустріч. Біля воріт його за звичаєм зустрічала величава статуя Ятіруса Першого, на лобі якого підсихав свіжий пташиний послід. На вході Х'ярда привітав Палмер і провів його не до тронної зали, як завжди, а в залу засідань Високої Ради. Вишукані різьблені двері зачинилися за спиною гостя, нагадавши глухий удар катової сокири. Всередині панувала незвична, стерильна тиша, закута в білі стіни та білі меблі. Стіл, за яким зазвичай збиралися представники Ради, пустував. Однак, біля вікна стояв Дагвуст – єдина чорна постать на світлому тлі інтер'єру. Він дивився кудись униз крізь скло і своїм профілем нагадував грака.

— Мілорде. Ви хотіли мене бачити, — вклонившись, звернувся до нього Х'ярд.

— Це ви, мій друже. Радий бачити вас цілим та неушкодженим. Здається, ви трохи схудли за час подорожі, — озвався намісник, неохоче відірвавшись від споглядання вулиці.

— Далека дорога виснажує, — відповів Х'ярд, підігруючи в цьому безглуздому фарсі.

— Безперечно. Ви, мабуть, ламаєте голову, навіщо я так терміново покликав вас до палацу, навіть не давши змоги перепочити після тривалого плавання. Річ у тому, що позавчора вранці я отримав листа від командира Фалькота. Прямо зі Смарагдової Вежі. Можливо, йому варто було передати листа через вас, якщо вже час його доставлення збігся з вашим поверненням. Хоча тепер це не має значення.

"Лицемір", — подумав Х'ярд. Дагвуст би нізащо не допустив, щоб лист потрапив до його рук.

— В ньому описано багато цікавих фактів, пов'язаних з розслідуванням вбивства диверсійного загону. Хоча водночас у ньому присутньо чимало суперечностей і, як мені здалося, не вистачає важливих деталей. Сподіваюся, що ви зможете пролити світло на деякі з них, оскільки ви були там центральною дійовою особою.

— Я збирався підготувати власний детальний звіт одразу після повернення до Бламаншу, мілорде. Якби я мав більше часу…

— Який в цьому сенс, якщо ми вже про це говоримо? — перебив Дагвуст.

Мабуть, він сподівався, що в процесі живого спілкування Х'ярд видасть більше, ніж описав би у звіті. Імпровізовано відповідати на непередбачувані питання набагато складніше. Очевидно, намісник йому не довіряв. І правильно робив.

— Що саме вас цікавить? Я постараюся доповісти все, що знаю, але не хочу витрачати ваш час на повторення фактів, які вже згадані в листі.

Дагвуст опустив руки на спинку центрального стільця, на якому під час нарад сидів сам, і зосередив на Х'ярдові суворий погляд.

— Для початку це правда, що нападником на диверсійний загін, виявився імперський феантрієць?

— Боюся, що так, мілорде.

— Ви зіткнулися з ним віч-на-віч, але вам не вдалося ні полонити його, ні вбити. Я правильно розумію?

— Так, мілорде.

Вказівний палець намісника, відмічений важким срібним перснем, застукав по спинці стільця.

— Тепер звернемося до елементарної математики. На Флагос вас відправилося семеро. І семеро феантрійців на чолі з їхнім командувачем не змогли впоратися з одним-єдиним супротивником? Ви усвідомлюєте, як це позначиться на вашій репутації? Подібний провал наводить на думку про те, що ви, Х'ярде, вже не настільки компетентні.

— Мені нема чого заперечити. Все так, як ви кажете, — продовжував погоджуватися Х'ярд.

Дагвуст зітхнув і знову випростався. Повернувся до вікна, по якому забризкав дрібний дощ, опустивши на місто гнітючу сіру завісу.

— І все ж я не вірю, що ви могли виявитися настільки безпорадними. Має бути причина, через яку ви так зганьбилися. Це та ключова деталь, якої не вистачає у листі Фалькота. Підозрюю, ви навмисно приховали її від командира, — він зробив паузу і пильно подивився на Х'ярда. — Не подумайте, що я вас засуджую. Все ж ви знаходилися на острові під прикриттям, і цілком логічно, що деякі речі, пов'язані з орденом, доводилося приховувати. Але зі мною ви можете бути цілком відвертими. Точніше, зі мною ви повинні бути відвертими. То що там сталося насправді?

Х'ярд чекав на це запитання. Спочатку, коли вони тільки відпливли з Флагосу, він старанно розмірковував над тим, як приховати від Дагвуста факт існування препарату. Він сподівався розібратися з цим самостійно в межах ордену, наївно вважаючи, що крім феантрійців до цього більше ніхто не причетний. Але, поспілкувавшись з Альстером, Х'ярд дійшов зовсім інших висновків, і тепер мав намір розкопошити мурашник.

— Ви знову абсолютно праві, мілорде, — заговорив він, відповідаючи на запитання, — Причина нашого тотального провалу полягає в моєму неефективному командуванні. Заперечувати цього я не стану. Проте, крім цього, є ще один фактор. Якби противник був звичайним феантрійцем, ми б досить легко з ним впорались. Але алакієць мав аномальну силу й здібності, що виходять далеко за рамки людських, навіть за мірками ордена. З його власних слів, здобув він їх завдяки так званому препарату.

Х'ярд навмисне закінчив саме на цьому слові, щоб простежити за реакцією Дагвуста.

Напівприкриті повіки намісника смикнулися вгору, але, крім цього, він більше ніяк не видав своїх емоцій, тому Х'ярд не міг точно впевнитись, чи знав той про існування препарату.

— Препарат? — повільно перепитав Дагвуст, підштовхуючи Х'ярда до подальшого роз'яснення.

— Зі слів самого алакійця, це якась речовина, заснована на науці та магії. Я не експерт в цій галузі, але схоже, що її розробник схрещує властивості різних істот. Чудовиськ, якщо говорити точніше. Ці властивості переплітаються зі здібностями феантрійців, роблячи їх практично невразливими та вкрай смертоносними.

Дагвуст склав руки за спиною і почав ходити вздовж вікна туди-сюди, розмірковуючи над почутим.

— І чого ж він від вас хотів?

— Поширити використання препарату в інших представництвах, включно з нашим, — узагальнено пояснив Х'ярд. Про всяк випадок він поки не поспішав розповідати про підбурювання Састріса до загального повстання феантрійців і повалення правлячої королівської династії.

— І це все? — здивувався Дагвуст, який, очевидно, чекав чогось більшого.

— Зав’язалася битва. Алакієць зміг втекти, і більше нам нічого дізнатися не вдалося.

Намісник глянув на нього з недобрим прищуром. Очевидно, він йому не повірив, але довести протилежного не міг. Як і не міг допитати Х'ярда за більш жорстких обставин. Тільки не зараз. Поки армія феантрійців офіційно не вступила у війну, він зберігатиме обережність, щоб не спровокувати ворожий настрій усередині ордену. Більшість його членів все ще були не в захваті від майбутнього побоїща.

— Цікаво, як цей містичний… препарат потрапив до рук алакійського ордену? — міркував Дагвуст.

Х'ярд подумки відмітив, що попри вельми розмиті факти та описи, намісник дуже легко повірив у існування препарату і навіть не вимагав доказів.

— На жаль, це нам також невідомо. Але я продовжу розслідування вже всередині ордену.

Дагвуст серйозно замислився над його словами. Потім знову заговорив.

— На вашому місці я б зараз на це не відволікався. У нас в країні зараз є проблеми й важливіші. Якщо ви, звичайно, не забули.

Х'ярд так і думав. Дагвуст не хотів, щоб він і далі пхав у це ніс. Цим він буквально підтверджував свою причетність.

— І так, що ми маємо на даний момент? — запитав намісник, а потім сам же почав відповідати. — Факт того, що на Флагосі присутні феантрійці з Алакії, підтвердився. Тепер ми можемо без зазріння совісті вдатися до дзеркальних заходів.

— Але, мілорде. Цей феантрієць був на острові один і діяв явно не за вказівкою імператора. Швидше за все, він вже залишив Флагос відразу ж після зіткнення з моїм загоном, — заперечив Х'ярд, — Я не вважав би це приводом для введення сил ордену з нашого боку. Точніше, цього приводу недостатньо. Поки що ситуація не настільки критична, але у разі нашого втручання, і в результаті реакції у відповідь з боку Імперії, на Флагосі розгорнеться найстрашніше побоїще за останні десятиліття. Потрібно пам'ятати, що там ще залишаються корінні мирні жителі. З деяких пір вони теж є частиною Прифії й знаходяться під нашим протекторатом.

— Ситуація не настільки критична? Нагадаю, що зараз ми програємо війну, — очікувано почав сперечатися Дагвуст, — Саме в цю хвилину, поки ми з вами ведемо балаканину, прифійські солдати гинуть десятками й сотнями, відстоюючи наші рубежі. До речі, забув сказати. Сьогодні вранці я отримав ще одну свіжу звістку. Смарагдова Вежа пала після чергового наступу імперців. Ви ж пам'ятаєте лейтенанта Малка? Так от він загинув буквально через кілька днів після вашого відплиття назад. І якщо ви думаєте, що алакійці будуть щадити корінне населення, то ви сильно помиляєтеся і, мабуть, не до кінця розумієте, що таке війна.

Новина про смерть Малка виявилася для Х'ярда неприємною. “Раджу вважати Вежу місцем свого можливого поховання. Особисто я так і роблю.” — згадалися йому слова лейтенанта, які зрештою стали пророчими. Якби п'ятнадцять років тому Ятірус Перший лишив Флагоські острови нейтральною територію, можливо, зараз би всіх цих жертв не існувало. Та Х'ярд не став озвучувати цю думку в присутності намісника.

— Повинен існувати інший шлях, — натомість сказав він, скоріше навіть для себе, бо знав, що зараз жодне з його слів вартувало не більше, ніж дощові краплі на склі.

— Наприклад? — з викликом в тоні запитав Дагвуст, та, не почувши відповіді, продовжив, — Ви, Х'ярде, дуже корисні для королівств, але політика — це не ваше. Інакше ви бачили б очевидні факти. Морський флот Імперії значно сильніший за наш. На їхньому боці велика кількість нових військових технологій. Врешті-решт, вони мають більше грошей і ресурсів, тоді як Прифія перебуває на межі виснаження. Чи ви пропонуєте просто здатися та подарувати їм Флагоські острови? Сьогодні ми виявимо слабкість, а завтра вони нападуть на прибережні землі Прифії, поширивши війну континентом, наче чуму. Ні, ми просто не маємо права програти її зараз. На кону стоїть занадто багато. І той факт, що феантрієць з Імперії вбив прифійських солдатів, знову-таки вказує на те, що не ми перші порушили правила. Зробивши це раз, вони зроблять це знов. Адже ви й самі це чудово розумієте. Процес запущено. Масло розлито. Питання лише в тому, яка зі сторін вкине в нього смолоскип.

На якийсь час у залі засідань знову повисла тиша. Коло замкнулося. Х'ярд усвідомив, що одними лише словами намісника не переконати. Він все одно зробить по-своєму, не очікуючи на схвалення з його боку. Якби орден феантрійців не був відносно незалежною організацією, Дагвуст навіть не став би розпинатися, наводячи свої аргументи. Йому треба було переконати орден мирно, щоб у майбутньому уникнути можливих протестів. Жоден правитель не захоче мати серед ворогів цілу армію феантріців. Але й орден не захоче псувати стосунки з короною, тож обидві сторони ніби вальсували по тонкому льоду.

— Дозволите і мені поставити одне запитання, мілорде? — нарешті перервав тишу Х'ярд.

Дагвуст поглянув на нього з насторогою, наче гадаючи, наскільки гіркою може виявиться пілюля, але все ж хитнув пальцями руки, даючи свою згоду.

— Чи можу я дізнатися про причину, з якої ви наказали взяти з собою на острів одного з убертонців?

— А що не так? З ним виникли якісь проблеми? — почав крутитися Дагвуст, як він це вмів.

— Характер дорученого нам завдання передбачав високий рівень обережності та продуманості. Було ризиковано брати в команду людину, про яку ми буквально нічого не знали.

— У вас було достатньо часу, щоб познайомитися ближче за час плавання.

— Вибачте мою наполегливість, мілорде, але моє запитання полягає не в цьому. Тож я повторю. Навіщо було брати убертонця на Флагос? 

Можливо Х'ярду не варто було так відкрито тиснути на намісника, та все ж він волів дати тому зрозуміти, що цього разу маневрувати не вийде.

— Для згуртування армії. Багато хто в ордені не довіряє вихідцям з Убертону. Таким чином вони б довели свою надійність, — сказав Дагвуст, і Х'ярду ледь вдалося стримати сміх — настільки ця брехня була очевидною і явно вигаданою на ходу. Але намісник знав, що він буде змушений це заковтнути, адже контраргументів Х'ярд в арсеналі не мав. Певно, він вважав цю партію виграною. Однак...

— Я запитав не просто так, — знову заговорив Х'ярд, — У процесі виконання завдання з'ясувалося, що Альстер, наш виходець з Убертону, був одним із тих, на кому застосували препарат. Це сталося з ним приблизно півтора року тому. Цікавий збіг, не знаходите?

Х'ярд помітив, що відтінок обличчя Дагвуста змінився на більш блідий, а м'язи на ньому закам'яніли.

— Це він вам сам таке сказав? Що ще вам про нього відомо? — поцікавився намісник, безуспішно намагаючись приховати свою нервозність.

— Не багато. Тільки те, що йому заплатили за ін'єкцію. Це була звичайна угода. Альстер навіть не знав імені покупця, якщо взагалі це слово можна застосувати в даному контексті, — частково збрехав Х'ярд. Таким чином він сподівався захистити підлеглого від можливих допитів. Хай Дагвуст думає, що убертонець і сама нічого не знає. Втім, гарантій повної безпеки це не давало. Х'ярд не хотів нікого підставляти, та мав піти на ризик, щоб в усьому розібратися.

Намісник майже на цілу хвилину впав у глибоку задумливість, дивлячись кудись у дальній кут. Його ніби щось налякало. Х'ярд, скориставшись нагодою, вирішив підлити масла у вогонь.

— Лячні часи настають. Хтось бродить країною і проводить над людьми ризиковані експерименти. Цей препарат, чим би він не був, може наробити чимало лиха. А тут ще й війна у розпалі.

Тепер не було жодних сумнівів у тому, що Дагвуст знав про існування препарату. Але, судячи з усього, ідея відправити Альстера на Флагос належала не йому. Можливо, навіть відправлення власне Х'ярда було сплановано кимось іншим. І про те, що Альстер безпосередньо пов'язаний із препаратом, намісник, скоріш за все, теж не здогадувався. Значить, у всій цій загадковій історії не він головний ляльковик. Є ще хтось, хто смикає за ниточки, зокрема керуючи самим Дагвустом.

— У вас є до мене інші запитання? — поцікавився намісник після тривалого мовчання. Він раптом здався невимовно втомленим і змарнілим. 

— Це все, мілорде.

— Добре. Що стосується цього препарату. Попрошу вас поки що не вживати жодних дій, пов’язаних із ним. Можливо, звір не такий страшний, яким його малюють, — сказав Дагвуст, що прозвучало швидше як благання, ніж наказ. Благання, тому що він вже зрозумів, що Х'ярд, попри будь-які погрози, його не послухає.

— Слухаюсь, — підіграв він йому.

— З цієї миті підкоряйтеся наказам генерала Гауза, а також командувача Міда, — додав намісник.

— Міда Сталевого? Хіба головнокомандувачем не було обрано Трінланда із Ноінверну? — здивувався Х'ярд.

— Багато що змінилося за час вашої подорожі. Трінланд мудрий і досвідчений, але він вже дуже старий, і йому не вистачає войовничого запалу. На відміну від Міда Сталевого, здатного надихати на битви. Тепер орден підкоряється йому, і він поведе військо в битву, коли настане час.

Х'ярд міг би передбачити щось подібне. Щоразу, коли йому здавалося, що гірше бути не може… Так, ця думка вже неодноразово лунала в його голові останнім часом. Чим далі в терні, тим більше шипів.

— Я вас зрозумів, мілорде. Щось ще?

— Ні. Очікуйте на подальші вказівки.

Х'ярд вклонився, розвернувся і попрямував до виходу із зали, залишивши намісника і далі вирячитись у вікно. Тільки тепер той нагадував немічного старого. 

Лише зараз Х'ярд відчув, як у нього спітніли пахви, попри те, що в палаці завжди було прохолодно навіть у найспекотніші дні.