3461 рік з часу виверження вулкана Холімір

112 рік Епохи Відновлення

Вигляд сіро-зелених хмар, що клубочились над Мертвим Континентом, завжди навіював тривогу. Вони нагадували тулуб гігантського змія, що звився в безліч кілець. Крізь них ніколи не проступало пряме сонячне проміння, й істоти, народжені на континенті, не мали уявлення про те, як насправді мало виглядати небо. Вони також не уявляли, що таке блакитне. Цей колір, з усіма його відтінками не прижився на цій землі.

Убоге блідо-зелене світло спотворювало все, чого торкалось. Айліс, дивлячись на свої руки, вже не могла згадати, якого насправді кольору її шкіра. Тут вона в усіх мала приблизно однаковий болотяний відтінок. Але незабаром вона повернеться на велику землю, і це прокляття мине.

Айліс довго, наче зачарована, вдивлялася в лінію на горизонті, коли почула за спиною тихі кроки. Озирнувшись, побачила присадкуватого старого, чий вигляд у багатьох викликав би відразу або страх. Він був кмертом, а кмерти єдина раса людей, що населяла Мертвий Континент. Жорсткі кліматичні умови та розмаїття небезпечних хижаків зробило їх самих схожими на звірів. Їхня шкіра мала нерівний землянистий відтінок із сірими плямами, які допомагали їм маскуватися на тлі каменів та скель. Рідке волосся від народження було сивим через брак сонячного світла. Низькорослість і жилистість дозволяли їм долати величезні відстані без відпочинку, і, при необхідності, пересуватися на четвереньках.

— Тобі необов'язково йти, — прошепотів Харкш. Він був одним із небагатьох кмертів, хто міг спілкуватися за допомогою мови, а не лише жестів та складної системи звукових сигналів. Правда, говорив він мало і не завжди розбірливо, але Айліс, провівши в їхньому таборі майже пів року, навчилася розуміти і його самого, вождя племені, та інших, хто мовою не володів зовсім.

— Я повинна. Чим довше я залишаюся на одному місці, тим більше наражаю на небезпеку тих, хто поруч, — відповіла Айліс і знову перевела погляд на північ. Саме в цьому напрямку вона мала незабаром вирушити.

— Ти багато зробила для племені. Багатьох врятувала. Ніхто не хоче, щоб ти йшла.

— Це лише моя плата за вашу гостинність. Але я не одна з вас. Мені тут не місце.

Харкш видав тихий звук, схожий на зітхання.

— Куди ж тепер? — спитав він.

— Хочу відвідати старого друга. Я не бачила його вже багацько років, — відповіла Айліс, навмисно не вказавши конкретне місце. Чим менше вони про неї знають, тим довше проживуть.

Хтось покликав вождя, і Харкш пішов, залишивши її наодинці з власними думками.

Айліс мала покинути плем'я ще кілька тижнів тому, якби не нещодавня трагічна подія. Смерть тієї, з ким пів року тому вона власне прибула на Мертвий Континент. Смерть, що сталася через її недбалість.

Айліс зітхнула і подивилася на захід, де вдалині виднівся гірський кряж, схожий на чийсь викривлений хребет.

— Потрібно попрощатися, — сказала вона собі й неквапливо пішла через табір.

Кмерти були кочовим народом, і невдовзі теж мали переміститися в інше місце. З цієї причини багато хто був зайнятий вирізанням луків та списів, готуючись до довгого та небезпечного переходу. Жінки готували на вогнищах скромну їжу, здобуту з великими труднощами й ризиком для життя. Проте, найчастіше це були просто ящірки та змії. Якщо пощастить, ловили і дрібну потворну дичину, схожу на борсуків без хутра. Айліс нерідко допомагала з полюванням, але її головне завдання полягало в захисті від великих хижаків. Усіх, крім голкоходів. Голкохід був навіть їй не по зубах, але його легко було помітити з великої відстані, тому кмертам майже завжди вдавалося вчасно полишити територію чудовиська. Майже завжди.

Айліс затримала погляд на групі дітей, які організували щось на зразок змагань для жуків. Їхнє спілкування нагадувало обмін різноманітними звуками, що не складалися в зрозумілу для освіченої людини мову. Побачивши "високу жінку", вони ненадовго відволіклися від свого заняття й енергійно їй помахали. Айліс посміхнулася. Проте усмішка відразу зійшла з її обличчя, коли вона згадала, що половина з цих дітей напевно загине під час майбутнього переселення.

Невдовзі Айліс вийшла за межі табору, опинившись віч-на-віч з Великою Пусткою. Місцем, куди мало хто хотів потрапити за власним бажанням. Хоча, знаходилися і такі.

Вона пройшла трохи менше версти на захід і нарешті знайшла те саме місце. Орієнтиром слугувало самотнє сухе дерево, яке дивом виросло без сонця та води, але, вочевидь, прожило не довго. Айліс зупинилася перед невеликою гіркою, викладеною з дрібного каміння. Усередині піраміди ховався глиняний горщик, а всередині горщика зберігався людський прах. Меч з ефіріалу, встромлений у землю, нагадував надгробок. Айліс зробила все можливе, щоб поховати Тарлу саме так, як було заведено в ордені.

Вона присіла на валун і відчула різкий порив вітру, що здійняв пилюку. Гілки мертвого дерева тихо заскрипіли, затремтівши, наче від холоду. Вони не відкидали тіні. На Мертвому Континенті ніщо не мало власної тіні.

Коли Айліс спалювала тіло Тарли, то не промовила жодного слова. Коли згрібла її порох і пересипала в горщик — мовчала. Коли встромила меч у землю, не видала ні звуку. Їй здавалося, якщо заговорить, то всередині неї щось остаточно зламається. Але чомусь саме у цей момент слова самі прорвалися назовні.

— Ще трохи, і ти нарешті змогла б повернутися додому після п'ятнадцяти років поневірянь.

Її власний голос раптом видався чужим. Може, вся річ у тому, що вона говорила з мертвою?

 — Але в останній момент я підвела тебе. Ця думка не дає мені спокою ось уже котрий день, — Айліс підібрала з землі незвичайний чорний камінчик і покрутила його в руці, — Видно, мені ніколи не вдасться обдурити долю. Ще жоден спостерігач не пережив близького знайомства зі мною, і ти, на жаль, не стала винятком. Я у полоні нескінченного циклу, який повторюється знову і знову. Тепер хоча б ти вільна від свого тягаря. Мені ж залишається лише чекати нового витка, і це те, до чого неможливо звикнути, — вона стиснула камінчик, а потім відчайдушно шпурнула його вперед, і той одразу загубився серед порожнечі, — Незабаром орден надішле нову жертву. А далі ще одну і ще, й мені потім вас усіх ховати. Ця дивна гра мені вже остогидла. Може, мені просто перестати підкорятися їхнім умовам? Нехай оголосять полювання на мою голову. Яка різниця? Можна подумати, наявність ще одного ворога щось змінить.

«Орден – дуже могутній ворог, не варто його недооцінювати. Радій, що він все ще на твоєму боці», — раптом досить виразно почула вона в голові голос Тарли. Приблизно так вона б і сказала.

— На моєму боці… — вголос повторила Айліс. — Чи це дійсно так?

Розвинути думку далі не вдалося. Поруч почувся шурхіт, і вона миттю схопилася на ноги. Рука інстинктивно потяглася за ножем. Істота, що стежила за нею, хутко сховалася серед валунів. Айліс розслабилася. Принаймні, це був не голкохід. Голкоходи ніколи не ховаються, а нападають одразу, як помітять жертву.

Вона зробила плавний крок убік з ціллю обійти валун по колу. Істота теж переміщувалась, не даючи їй побачити себе. Тоді Айліс, тримаючи ножа напоготові, застрибнула на камінь. Гість, пискнувши, повалився на землю, а потім, спритно перебираючи кінцівками, поспішив до іншого укриття. Айліс вистачило часу, щоб як слід його роздивитися. Істота була сірою, голою та покрученою, але це абсолютно точно був кмерт. Просто дикий. Такі траплялися їй час від часу, але так близько вона бачила його вперше. Дикими кмерти ставали, коли їхні племена розорялися раптовою навалою голкоходів. Більшість гинули, інші розбігалися хто куди і вчилися виживати самотужки. Згодом вони ставали більш схожими на тварин через свою звичку пересуватися рачки.

Айліс прибрала ніж і показала порожні долоні. Кмерт боязко визирнув з-за валуна. Його каламутні очі пройшлися фігурою жінки. Швидше за все, його початковою метою був раптовий напад і вбивство (серед диких це вважалося звичайною справою), але тепер він, вочевидь, усвідомлював, що може не впоратись. У безбарвних зіницях дикуна тлів сумнів, проте голод все ще підштовхував його до відчайдушних дій.

Айліс повільно засунула руку в сумку, що висіла на поясі, і дістала з неї засушену ящірку. Потім простягнула її кмерту. Той недовірливо зиркнув на запропоновані ласощі та наважився підійти ближче. Дикун зупинився за два кроки й потягнувся до ящірки, але в останній момент Айліс різко відсмикнула руку, і той злякано відскочив назад за камінь. Якийсь час вони просто спостерігали один за одним, та зрештою кмерт щось вигадав.

На Мертвому Континенті існувало правило – щоб щось отримати, потрібно віддати щось натомість. Проста доброта тут не виживала. Навіть такі далекі від цивілізації дикуни розуміли це. Ясна річ, йому не було чого запропонувати для обміну, але плата не обов'язково має бути матеріальною. Зрештою кмерт виповз зі свого укриття і кудись попрямував, попередньо з натяком глянувши на Айліс. Вона слідувала за ним, піднімаючись схилом. Кмерт час від часу відривався уперед, але потім зупинявся й чекав на неї, насторожено дивлячись вусебіч. Нарешті, пройшовши ще пів версти, дикун завмер на краю обриву, про існування якого Айліс не знала. Вона наблизилася до нього і зазирнула вниз, але, побачивши, що там, миттю припала до землі й затримала дихання.

Голкохід.

Істота в три людських зрости й з шістьма схожими на голки кінцівками. Воно повільно просувалося вниз по висохлому ще в долюдську епоху каньйону і поки їх не бачило. У незбудженому стані ці монстри видавалися повільними та незграбними, але варто їм було відчути присутність здобичі, ці викривлені ходулі могли переставлятися з такою швидкістю, що жертва не встигла б навіть збагнути, в який бік тікати. А потім її проткнула б одна із цих смертоносних голок.

На жаль, так сталося з Тарлою. І в той момент Айліс не виявилося поруч, щоб допомогти. Тому зараз їй нестерпно захотілося відігратися за її смерть на цій конкретній поодинокій особині. Однак вона швидко придушила в собі цей нераціональний потяг, який все одно нічого б не змінив. Тим більше, що за вигином каньйону могли бути й інші особини, просто не видимі з цієї точки.

Тож такою була плата голодного кмертам за ящірку. І варто було відзначити, плата досить висока. Тепер Айліс зможе попередити плем'я Харкша про потенційну небезпеку.

Кмерт з очікуванням дивився на неї, і вона віддала йому обіцяну ящірку. Він одразу ж закинув її собі в рота і, майже не пережовуючи, проковтнув. Айліс зібралася повертатися, та раптом дикун вчепився в лямку від її сумки, зажадавши додаткової винагороди. У неї дійсно була ще одна ящірка, і, певно, його чутливий ніс зумів вловити запах мертвої рептилії. Але в її плани не входило віддавати обидві. В таборі Харкша були ті, хто потребував їжі не менше.

Айліс відштовхнула його руку, і кмерт ображено зашипів, скалячи жовті зуби. Коли вона дістала ножа, він дещо заспокоївся і відступив, але, відступаючи, зачепив ногою дрібний камінь, і той покотився вниз схилом, підстрибуючи і вдаряючись об інші камені. І кмерт, і Айліс відразу припали до землі і завмерли, прислухаючись до кожного звуку. Досить довго нічого не відбувалося, і дикун, вискалившись на прощання, поповз назад тією ж дорогою, якою вони прийшли. А Айліс, почекавши ще трохи, підповзла до краю урвища і глянула вниз. Голкохід, що хвилину тому знаходився біля протилежної стіни каньйону, зараз стояв просто під нею і повільно крутив головою. Його нижня щелепа то опускалася, то піднімалася, немов у якоїсь потворної ляльки, керованої нитками. 

Потрібно було негайно повертатися і попередити Харкша.