Айліс подобалась її стара куртка. Та, яку пошили на замовлення в Дор-Ханській столиці зі шкіри печерного лютоящера (вона сама прикінчила ту тварюку). Річ, без сумніву, унікальна, спробуй тепер знайди бодай схожу. Однак життя сповнене і більш серйозних втрат, тож цю вона цілком переживе.

— Мені дійсно так необхідно йти разом з тобою? — з невдоволеною мармизою запитав Даарен, поки вони спускалися зі спального поверху.

— Не хочеш, не йди. Адже це не я вигадала ці безглузді правила, — нагадала Айліс.

Феантрієць приречено зітхнув.

У вітальні Ашанія моторно поралася мітлою, вичищаючи підлогу, з якої за бажанням, можна було б їсти. Її плавні та спритні рухи нагадували танцювальні елементи. І не дивно, адже в далекому минулому вона виступала в театрально-цирковій трупі. Але її акторська кар'єра скінчилась, коли в боротьбі за трон випадковою жертвою не пав її батько, що керував цією самою трупою. 

Для Ашанії прибирання будинку було чимось подібним до ритуалу, що приносив їй просту, елементарну радість. Айліс підозрювала, що так вона відчувала себе більш потрібною цьому світові. 

Інакша привітала їх чарівною посмішкою і поцікавилася, чи не потрібно їм щось перед виходом у зовнішній світ.

— Не турбуйся про нас, — відповіла Айліс, після чого помітила на столику щільний аркуш паперу. Взявши його до рук, кона пробіглася очима по гарному дрібному почерку, — Фунт крупно-кристальної солі, пучок лікарських пахощів, чорнила, гусячі пір'я... Так, тут все зрозуміло. Розчин купоросного масла? Це ще навіщо?

— Лайзек попросив. Здається, він знову намагається експерементувати, — невинно знизала плечима Ашанія.

— І де мені його шукати?

– В крамниці алхіміка, що біля причалу. У нього і сіль із чорнилами можна купити, — порадила інакша.

— Імператор знову узаконив алхімію? — здивувалася Айліс.

— Ще два роки тому, якраз перед початком війни. Сказав, вона допомагає розвитку нових технологій.

— І призводить до успіхів на полі бою, само собою. Що ж, гадаю, ми повернемося ближче до вечора. Сподіваюся, на цей момент Лайзек не перенапружиться зі своїми експериментами.

Вона підійшла до каміна, в якому тліло вугілля, і доторкнулася долонею до цегляної кладки. Перстень засвітився, і на місці печі з'явився портал, заливши залу яскравим білим світлом. Даарен насупився, явно не відчуваючи любові до магії такого рівня.

Айліс перша пройшла через портал і незабаром опинилась у похмурій копії тієї ж кімнати, де залишилася господарювати Ашанія. Вона ступила на середину і огледілася. На перший погляд, нічого не змінилося. Навкруги той самий пил з павутинням. Ті ж самі гнилі дошки на вікнах, між якими крізь щілини несміливо протискалося сонячне світло. Але дещо, все ж таки, її насторожило.

З порталу з'явився Даарен, щурячись і потираючи повіки. Цікаво, після якого разу йому спаде на думку, що проходити крізь портал краще із заплющеними очима?

— Все гаразд? — Запитав він, помітивши її напругу.

— Тут хтось був, — повідомила Айліс.

— Хтось був? Тобто грабіжники?

— Ні, грабіжники цей будинок оминають. Або це був хтось, кому невідомо про місцеві забобони, а значить, іноземець, або хтось досить розумний, щоб у цю маячню не вірити. Хоча є і третій варіант. Найімовірніший.

— Який?

— У нашого гостя була чітка мета.

— Ти? — здогадався Даарен.

— Ну, або ж ти встиг обзавестися парою місцевих прихильниць, — в'їдливо відповіла Айліс, опустившись навпочіпки і придивившись до шару пилу на підлозі. Відбитки двох пар ніг. Її з Даареном. Непогано. Ким би не був гість, він досить передбачливий. Але дечого він, все ж таки, не врахував.

— Це навряд, — відгукнувся феантрієць в намаганнях теж відшукати очима якісь зміни в будинку, та так нічого підозрілого і не виявив, — Але як ти зрозуміла? 

Айліс випросталась і вказала на двері, що вели до занедбаного саду.

— Я ніколи не зачиняю ці двері повністю, залишаючи непомітну щілину завтовшки з волосину. Але зараз щілини нема.

— Може, протяг постарався?

— Хіба що той, який проходить крізь твої вуха. У будинку всі вікна заколочені. Звідки йому тут узятись?

Даарен ображено насупився, завершивши зі своїми невдалими припущеннями, аби уникнути нових шпильок. Їй подобалося, що останнім часом феантрієць перестав огризатися. Хоча, з іншого боку, без цього гра ставала нудною.

— Нічого не поробиш, матимемо це на увазі, — сказала Айліс, подавшись до виходу.

— Тобто ти навіть нічого не станеш робити з цього приводу? Не схоже, що ти стурбована, — помітив Даарен.

— Послухай, якби на тебе протягом століття полювало півсвіту, ти б теж до цього звик. Факт є фактом. Мене вистежили і тепер знають, що в будинку є щось важливе. Щось, що мене привело сюди. Але навіть якщо вони зрозуміють, що саме, без цього кільця їм портал не відкрити. Хіба якщо їм вдасться відрубати мені руку.

— Отже, іншого такого кільця не існує?

— Лайзек створив два. Для мене та для Ашанії. Але вона рідко виходить у зовнішній світ, та й цілком може за себе постояти, хоча вона й здається боязкою та безневинною.

— Мені вона такою не здається, — заперечив Даарен.

— Це тому, що ти знаєш правду. Більшість же людей і нелюдів не мають твоєї здібності відчувати.

Вони вийшли до саду, де крізь листя фруктових дерев пробивалося те особливе світло, яке настає відразу після сходу сонця. Пташки вправлялися в співі й копошились у гніздах. Старий фонтан, обвитий плющем, виділяючись на тлі буйної зелені, здавався самотньою похмурою фігурою.

— Ти вмієш прогнозувати погоду, Даарене? — запитала Айліс, поки вони йшли умовною стежкою.

— Весна приходить за зимою. Рахується?

— Бувають сонячні дні, як цей, що не віщують нічого крім надій на щасливе майбутнє. Але погода часто обманює наші очікування. Вона сама ніби і є втіленням непередбачуваного життя. Сьогодні зайцю пощастило поласувати соковитою травою, а завтра яструбу пощастило поласувати соковитим зайцем.

— Щось ти сьогодні надзвичайно балакуча. Невже на тебе так впливає спілкування з Лайзеком? — посміхнувся Даарен.

— От побачиш. Після обіду неодмінно піде дощ, — переконано пообіцяла Айліс.

Вийшовши за межі залізної огорожі, Айліс швидко окинула поглядом околиці, намагаючись не вертіти головою. Якщо за будинком спостерігають, краще щоб спостерігач і далі вважав себе непоміченим.

Вона мала на прикметі пару кравців і сподівалася, що вони не закрилися за час її багатолітніх блукань. Один із них навіть славився дизайнами для мешканців імператорського палацу. Але цього разу Айліс хотіла зробити акцент на практичність, а не на вишуканість смаку, тому обрала невеличку ткацьку майстерню, яка так само спеціалізувалась на індивідуальному пошитті. Тільки в іншому стилі. Її власники вже багато років передавали свою спадщину з покоління у покоління.

Неквапливо крокуючи знайомими провулками, Айліс раптом зрозуміла, що вже давно не думала про щось настільки мирське. Однак це відчуття таїло в собі небезпеку. Вона вже знала на гіркому досвіді, що варто їй розслабитися, і обов'язково станеться щось непоправне.

Ткацька майстерня, витягнута вгору, наче глечик, тіснилася на розі вулиці. За дверима одразу починалися сходи на другий поверх, а там, нагорі, була затишна кімнатка для очікування з величезними вікнами по кутах. Все ж аллакійці обожнювали вітражі. На підлозі лежав затертий килим, на якому з труднощами вгадувався задуманий майстром орнамент. Приймальна стійка поки пустувала. Певно, господарі не чекали перших клієнтів так рано. Біля стійки, немов солдатик на вахті, стояв безголовий і безногий манекен із чоловічими пропорціями. Замість ніг у нього була дерев'яна жердина. Манекен був одягнений у приталений сірий камзол із двома паралельними рядами ґудзиків, на кожному з яких був майстерно вигравіюваний чийсь родовий герб. Камзол не був святковим, проте виглядав досить вишукано.

Будівля мала три поверхи, і на верхньому жила родина власника. В цю хвилину звідти долинали чиїсь голоси, залучені в пристрасну сперечку. Айліс присіла на канапу, оббиту темно-синім вельветом, закинула ногу на ногу і стала чекати. Даарен спочатку підпирав стіну поруч з нею, потім почав ходити по кімнаті туди-сюди. Щоб якось розважити себе, він зупинився біля манекена і почав мацати ґудзик.

— О ні, прошу вас! Сьогодні за ним має прийти поважний пане, ми не хочемо, щоб на тканині залишилися плями, — долинув зі сходів схвильований голос.

Даарен не знав алакійську, але інтуїтивно зрозумів сенс слів і прибрав руку. Потім трохи здивовано подивився на карлика, що спустився до приймальні. Зріст чоловіка був не більше чотирьох футів, що робило його схожим на дитину і заважало визначити на око його справжній вік.

У Айліс його поява здивування не викликала. Вона пам'ятала, що це спадкова особливість їхнього роду, набута внаслідок інцесту когось із предків. Однак, маленький зріст не заважав їм знімати мірки з людей зі звичайними пропорціями. Хоча, конкретно цього карлика Айліс не пригадувала. Ймовірно, він був одним із синів попереднього господаря майстерні.

— Ласкаво просимо до нашої скромної резиденції стилю, — класично привітався він, – До ваших послуг Буджулак син Дашвалака. Добродії бажають причепуритися для важливого заходу?

Буджулак, подрібцював короткими ніжками до стійки і, видершись по трисхідчастій драбині, зайняв свій пост.

— Не зовсім, — сказала Айліс, підвівшись з канапи, — Колись у мене була куртка зі шкіри дор-ханського лютоящера. Я не чекаю, що у вас знайдеться подібний матеріал, але, можливо, ви зможете запропонувати мені альтернативу.

Густі руді брови карлика зімкнулися, утворивши пагорб. Він уважно окинув поглядом клієнтку, мружачи маленькі круглі очі.

— Зріст приблизно п'ять футів та вісім дюймів. Добре розвинена мускулатура та міцні стегна. Ви долаєте великі дистанції пішки, а також… Хм… Володієте зброєю. Що ж, буде цікаво. Здається, я знаю, що вам потрібно. Куртка жакетного типу з прорізами під руками, щоб ніщо не сковувало рухів. Матеріал візьмемо водонепроникний та бажано гладкий. Можна зміцнити в області талії – вона у вас досить витончена, — міркував Буджулак, бурмочучи на одному диханні.

"А цей коротун талановитіший за свого попередника", — з приємним здивуванням відмітила для себе Айліс.

— Схоже, я прийшла у потрібне місце.

— Ходімо за мною. Я покажу зразки тканин. Ваш друг може приєднатись, якщо пообіцяє не чіпати готові вироби.

— Він не розуміє алакійську, але я йому передам.

Наступну годину Буджулак демонстрував матеріали та з насолодою справжнього митця розповідав про їхні різноманітні властивості. Як виявилося, в його колекції знайшлося досить багато всього цікавого, включаючи рулони шкіри найвищого сорту, привезені з півночі, а також якісно оброблені хутра. От тільки додаткового утеплення Айліс ніколи не потребувала завдяки особливостям свого організму.

Визначившись з основною тканиною та супутніми матеріалами, справа дійшла до взяття мірок. І тут Буджулаку знову знадобилася драбина, бо інакше він не зміг би дотягнутися до плеча своєї високої клієнтки. Коли всі процедури були пройдені, Айліс раптом зачепилася очима за стенд, на якому під склом лежав рулон чорної тканини з незвичайною текстурою. Здавалося, її нитки були зіткані з кінського волосу або чогось схожого по щільності та пружності.

— А що це? — запитала вона.

— О, це справжня рідкість і гордість нашої майстерні. Ця матерія була виткана з павутиння попелястого тарантула з далекого південного острова. Її дуже важко добувати, оскільки ці тварюки просто гігантські і можуть запросто захопити у свої тенета необережного мандрівника. Однак із міцністю цієї павутини мало що зрівняється. Її практично неможливо розрізати – для шиття мені доводиться використовувати алмазний ніж. А ще через особливий отруйний фермент їх павутиння має чорний обсидіановий колір. Але, не хвилюйтеся, та отрута вже давно втратила свої властивості.

— Отже, ця тканина може ефективно застосовуватися у бойовому спорядженні?

— Я б не зміг знайти для неї кращого призначення, — погодився карлик, - Вона неймовірно легка, але при цьому міцніша за кольчугу.

Айліс уважно придивилася до симетричного плетіння ниток, що відливали темним, навіть трішки фіолетовим, блиском, після чого перевела погляд на Даарена. Феантрієць, фривольно розвалившись на дивані, вирячився в стелю, очевидно, розмірковуючи про "високе".

— Скільки буде коштувати пошити чоловічий комплект із кіраси та штанів? — запитала вона у кравця.

Буджулак повернувся і швидко оцінив на око параметри Даарена, який поки нічого не підозрював, а потім подумки порахував.

— За приблизною оцінкою, гадаю, вийде сто сорок тарлів.

— Ого, — щиро здивувалась Айліс.

— А чого ви очікували, якщо навіть простий видобуток цього матеріалу пов'язаний із ризиком для життя? — аргументував ціну Буджулак, — Хоча... Ходімо за мною. Здається, я зможу знайти для вас більш економічне рішення.

Карлик повів її за собою в кімнату, схожу на підсобку з маленьким квадратним віконцем і ромбічними ґратами на ньому.

— Ось. Вже готовий костюм з усіма елементами, включаючи наручі та взуття. Замовив один іноземець ще на початку весни та так і не повернувся за ним. Можливо, бідолаха вже мертвий.

Серед голих і напівголих манекенів стояв один, одягнений у легку чорну кірасу з тієї самої тканини. Плечі його були укріплені пресованою свинячою шкірою, яка захищала не лише від порізів, але й переломів. Додатковий захист мався також в області ключиць. Загалом його дизайн був досить простим. Замовник явно не любив надмірностей і прагнув максимально полегшити вбрання.

— Параметри вашого друга приблизно збігаються. Можливо, мені доведеться лише трохи вшити в стегнах, але, в будь-якому випадку, це вийде дешевше, ніж шити з нуля. І швидше, — запропонував рішення Буджулак.

— Скільки?

– Скажімо… Дев'яносто п'ять. Враховуючи, що це повний комплект, за винятком хіба що шолому, це дуже вигідна угода.

— Згодна, угода хороша.

Вони повернулися до основної зали, де Буджулак попросив Даарена підвестися, щоб той міг взяти його мірки. Айліс виступила в якості перекладача. Феантрієць повільно відірвав дупу від дивану, виглядаючи трохи спантеличеним.

— Як я й думав, вшити треба зовсім небагато. Головне, що довжина рукавів має бути в пору. Якщо у вас є час зачекати, я можу зробити це навіть зараз. Це не займе більше ніж годину, — запропонував карлик, спускаючись зі своєї переносної драбини.

— Ми зачекаємо, — погодилася Айліс.

— Тоді ви можете повернутися до приймальні. Я попрошу дружину, щоб вона винесла вам шматок пирога. Сьогодні вона спекла журавлинний, хоча знає, що я терпіти не можу журавлину. Все робить на зло! Пропаща жінка… – сердився коротун, ведучи їх за собою сходами. Далі він залишив клієнтів чекати, а сам пішов дати розпорядження дружині.

— Що ти задумала? Я не планував нічого замовляти. Мене цілком влаштовує мій одяг, — нарешті озвучив своє запитання Даарен, коли вони залишилися самі.

— Вважай це моїм тобі подарунком, — не вдаючись у подробиці, відповіла Айліс. 

Вона встала біля вікна і подивилася на вулицю, по якій, наче струмок, закиданий сміттям, протікали люди. Не те щоб вона вважала людей сміттям... Але часом вони дійсно задавалися їй скоріше фоном. Сценічними декораціями її власного життя, сповненого безладу.

— Я не приймаю подарунки від жінок, — вперто заявив феантрієць.

— Але ж ти прийняв подарунок від Фанні? — нагадала Айліс.

— То був не подарунок, а плата за охоронні послуги. І крім того... — він засумнівався, чи варто продовжувати.

– Крім того?

— Крім того, я не сприймаю Фанні як жінку, — все ж зізнався Даарен.

— Фу, який ти. Типовий мужлан, — посміхнулася Айліс.

— Який вже є.

— Тоді вважаймо, що таким чином я теж плачу тобі за послуги.

– Це за які? Послуги твого особистого мандрівного блазня?

– В тому числі. Чому б тобі просто не подякувати мені замість усього цього непотрібного вихваляння? Все одно замовлення вже зроблено.

— Обов'язково подякую, коли побачу, що ти там мені замовила. Сподіваюся, не якийсь строкатий кітель із мереживними рукавами.

Дружина Буджулака виявилася жінкою абсолютно нормального зросту з русою косою до пояса. Вона ввічливо посміхнулася гостям і залишила на столику три чверті пирога, а до нього глечик молока та склянки. Даарен миттю налетів на частування, ніби досі ні разу в житті не їв ягідних пирогів.

— Хотеф? — продовжуючи жувати, спитав він, коли від пирога залишилося менше половини.

— Ні. Можеш доїдати.

Буджулак не обдурив, справді повернувшись менше ніж за годину з широкою задоволеною усмішкою на обличчі.

— Прошу за мною, панове.

Даарен обтрусив з себе крихти, і вони втрьох знову спустилися до майстерні, де кравець представив їм манекен із обіцяним костюмом. Втім, для Айліс візуально нічого не змінилося, а от Даарен бачив комплект уперше. Спершу він навіть кинув на неї недовірливий погляд. Підозрював, що одяг коштував чималих грошей.

— Цього разу пан може доторкнутися, адже це тепер його, — дозволив карлик.

Айліс переклала.

Даарен повернувся з примірювальної через пару хвилин, випромінюючи щастя, наче маяк у безмісячну ніч.

— Чудово! На вас він сидить навіть краще, ніж на первісному замовнику, — як досвідчений торговець не забув підлестити Буджулак.

Тим не менш Айліс мала визнати, що в цьому випадку лестощі цілком були доречні. Костюм дійсно сидів на Дааренові, наче друга шкіра. Зникла колишня мішкуватість. Натомість щільна тканина охоче повторювала пропорції його тіла, нагадуючи про низку суворих тренувань, через які він проходив з раннього дитинства. Свіже ранкове гоління і стрижка посилювали ефект перевтілення, хоча зухвале, не обтяжене інтелектом, обличчя, нікуди не поділося.

Втім, метою Айліс було далеко не естетичне задоволення для очей, а цілком практичний аспект. Вона не знала, з чим їм доведеться зіткнутися в найближчому майбутньому, але хотіла звести до мінімуму ймовірність того, що на заміну сімнадцятому спостерігачеві буде відправлено вісімнадцятого. Тож нехай цей костюм, який по суті з'явився з дупи гігантського членистоногого, послужить благородній цілі.

— Як чудово, що товар не пропадає, — щиро радів Буджулак, коли Айліс внесла оплату за костюм і передоплату за куртку, — Приходьте за виробом через два дні. Будемо з нетерпінням чекати.

Певна річ, незвичайне вбрання Даарена чіпляло б собою увагу інших войовничих структур, на кшталт міської варти, тому Айліс наполягла на тому, щоб він накинув зверху старий плащ, від якого досі смерділо рибою.

— Що це за тканина? Відчувається на тілі якось дивно, — спитав феантрієць, коли вони вже вийшли з майстерні. Він кілька разів рвучко порозмахував руками, перевіряючи еластичність матеріалу.

— Якщо вірити словам коротуна, це павутиння попелястих тарантулів, — коротко пояснила Айліс.

Даарен спершу спантеличено насупився, але зрештою просто знизав плечима. Павутиння так павутиння. Як феантрієць він, напевно, мав здогадуватися про її властивості. Напевно. 

— Що ж, далі на черзі крамниця алхіміка. Ашанія говорила, це десь у портовому кварталі, — нагадала Айліс і звернула у приблизному напрямку.

Центральні вулиці все рясніше наповнювалися людьми. У повітрі перемішувалися різні запахи, переважно не найприємніші, як, наприклад, маслянистий піт у поєднанні з концентрованим парфумом на основі кінської сечі. Але з наближенням до порту їх все більше розбавляв м'який бриз із лагідною домішкою морської солі. Здалеку сріблясто-блакитна смуга нагадувала атласну стрічку, розшиту прозорим бісером.

— Що до подяки… Отже… — раптом почав невпевнено белькотіти Даарен.

— Забудь, — перебила його Айліс, насилу стримавши сміх, — Ми ж домовилися, що це не подарунок, а плата, а значить і подяка тут зовсім не обов'язкова.

Феантрієць видихнув. Бідолаха. Як же важко йому давалися всі ці банальні ритуали ввічливості та культури.

Несподівано Айліс охопило гостре тривожне передчуття, і вона різко зупинилась. Даарен теж завмер поруч з нею, мабуть, вловивши щось схоже. Десь поруч, зовсім близько, з'явився інакший.

— Бачиш його? — тихо спитав Даарен, непомітно опустивши руку до зброї..

Айліс ковзала поглядом по обличчях перехожих, але всі вони здавалися звичайними людьми. Метушливими або, навпаки, лінивими. Зануреними у власні життєві проблеми. Згодом щось змусило її підняти голову, і вона побачила на даху одного з будинків самотню чоловічу постать. Він, спираючись ногою на парапет, дивився прямо на неї. Айліс впізнала його обличчя.

— Даарене, ось тобі список. Будь ласка, сходи, купи все необхідне, — попросила вона з невимушеною інтонацією.

— Жартуєш? Хочеш, щоб я залишив тебе саме зараз? — не розумів ходу її думок Даарен.

— Цього разу до бійки не дійде. Ми просто поговоримо.

— На вимогу ордену я мушу постійно перебувати поблизу тебе, — згадав він раптом про існування правил.

— Лавка алхіміка має бути вже в наступному кварталі. Це все ще досить близько. Не хвилюйся ти так, я потім сама тебе знайду.

Даарен кинув насторожений погляд на дах.

— Ти впевнена, що ситуація під контролем?

Айліс не була впевнена, але якщо припущення Лайзека вірне, а також якщо цей інакший не був посланий Білим Королем, варто було спробувати шляхом мирних переговорів дізнатися, чого він від неї хоче. Присутність Даарена в такому разі могла все ускладнити.

— Просто довірся мені і зроби, як я прошу, — попросила вона.

Даарен несхвально гаркнув, але все ж таки взяв простягнутий йому папірець.

— Тут же все алакійською! — поскаржився він.

— Упевнена, ти впораєшся.

Фігура інакшого заворушилася і раптом загубилася серед дахів. Айліс звернула в провулок, слідуючи його маршруту. Даарен же лишився розгублено стояти посеред вулиці, витріщаючись їй у слід.

Вона загубила інакшого очима, але знала, що він там, нагорі. Переміщається з даху на дах безшумно і непомітно, немов тінь птаха, що кружля в небі. Зрештою вузький провулок вивів її в закритий з трьох сторін прямокутний простір, який виявився "виворотом" двоповерхової будівлі. У внутрішній двір виходили акуратні вузькі балкончики, спроєктовані в південному стилі з хитромудрими різьбленими віконницями. У центрі знаходився мініатюрний рукотворний парк із альтанкою, що поросла диким виноградом. Айліс підозрювала, що ця територія є приватною, але, схоже, господарі не надто пильно охороняли її від сторонніх.

Інакший вже чекав на неї під навісом альтанки, спершись стегном на огорожу. Руки його по-діловому складені на грудях.

— Радий, що цього разу ти не стала тікати. Довго ж ти зріла для цієї розмови, — заговорив він так просто і легко, ніби вони давно знайомі. Його медовий голос звучав м'яко, але рішуче. Айліс не довіряла таким голосам.

— Ти ж Локтус, чи не так? Я дещо чула про тебе. Кажуть, твій батько колись дуже наблизився до того, аби стати новим королем. Гадаю, ти маєш причини недолюблювати нинішнього володаря, — озвучила вона свої думки, уважно стежачи за його реакцією.

— Справа зовсім не в кровній помсті, — спокійно відповів інакший, схиливши голову на бік, – Всі ці довгострокові образи, спроби виправдати свою слабкість – виключно людська чеснота. Корінь проблеми в тому, що зараз на троні сидить узурпатор, який гнітить власний народ.

Айліс подумки зітхнула з полегшенням. Отже, все ж таки, він не прихильник Елієса. Звичайно, тільки якщо це не якийсь хитрий прийом.

— Як ти знайшов мене? Знову.

Це питання вона ставила кожному, кому вдавалося вийти на її слід. Хотіла знати, де прорахувалася, щоб бути більш обережною в майбутньому. А потім вона їх убивала. Схема відпрацьована десятиліттями.

— Він сказав, що невдовзі ти з'явишся в цьому місті. І, як завжди, не помилився.

— Хто сказав?

— Він, — Локтус показав пальцем у небо. На фоні квадратного синього клаптика переміщалася маленька чорна цятка. Чи це був один конкретний ворон або просто випадково обраний для прикладу птах – сказати було важко.

— Отже, Меурон, — розгадала вона натяк і разом з тим відчула липке роздратування від усвідомлення, що у світі є хтось, кому все про всіх відомо, — Що ще він сказав тобі про мене?

— Що тобі скрізь ввижаються вороги. Через це ти й втекла від мене сім років тому, навіть не вступивши до діалогу. Хоча в той час я лише придивлявся до тебе. Оцінював.

Це було правдою. Вона втекла, бо відчула, що він сильний і може становити смертельну загрозу для неї з Тарлою. Ашанія колись розповідала, що сила і здібності інакшого залежать від кількості поколінь, що відділяють його від прародителя. Все просто: чим їх менше, тим сильніший інакший. Айліс і сама не знала, як це працює, але найчастіше їй було достатньо одного короткого погляду, щоб все зрозуміти.

Локтус опустив руки і підійшов до краю верхньої сходинки. Світло і тінь діагонально розділили його фігуру на дві приблизно рівні половини, немов гральну карту. Інакший був одягнений у дуже простий, вільний одяг сірого кольору, чимось схожий на той, що носили адепти-храмовники. Ряд звичайних ґудзиків тягнувся під саме горло. Його гладке чорне волосся було акуратно зачесане набік, і ніби сам вітер намагався обходити його стороною, щоб у жодному разі не потривожити священну впорядкованість.

— Що саме ти оцінював? — запитала Айліс, продовжуючи залишатися на відстані в кілька кроків від альтанки.

— Твою готовність до того, щоб зайняти призначену тобі роль. Простіше кажучи, прийняти корону.

Айліс доклала всіх зусиль, щоб не виказати свого очманніня. Над нею що, глузують?

— Ти ж знаєш, що після приходу до влади Білий Король винищив усіх, хто не бачив його троні. А решту замкнув разом із собою на півночі, наче якихось ізгоїв, — продовжував Локтус. — Проте, досі серед нашого народу є багато тих, хто не змирився з його порядками і мовчки вичікує можливість повстати.

— І до чого тут я? — холодно поцікавилася Айліс, всім виглядом намагаючись дати зрозуміти, що їй байдужі їхні внутрішні чвари.

— Не роби вигляду, що не розумієш. Багато хто все ще вважає, що на троні має знаходитися пряма спадкоємиця Ігнісара. Його дочка. Ти, — недвозначно пояснив Локтус, щоб вона вже точно не змогла відвертітися.

— Мені це нецікаво.

— Всім начхати, що тобі цікаво, — сказав інакший, примудрившись зберегти спокійний тон, — Зараз вирішується доля цілого світу. Ти не можеш дозволити собі і далі перебувати осторонь від усього.

— Та хто мені дозволить? — іронічно зауважила Айліс, — Це Меурон тебе надоумив? Нещодавно він являвся до мене і теж говорив якісь дивні речі про долю світу. Вас щось пов'язує?

— Що мене може пов'язувати з цією архаїчною всевидячою потворою? Хіба Меурон колись комусь розказував про свої цілі? Він лише являється то до одного, то до іншого, коли йому заманеться, і починає вести свої дивні, малозрозумілі промови. Такі вони, вихідці з часів великого виверження. Спробуй зрозумій, що в них у голові. Вони тисячоліттями плетуть свою павутину, а потім ми всі виявляємося нею огорнуті, наче дрібні комашки, — Локтус мізинцем поправив тонке пасмо волосся над лобом, яке, на його думку, вибилося із загального ладу.

Айліс його відповідь видалась неоднозначною. Він навіть не заперечував, що певною мірою Меурон дійсно міг вплинути на поточний розвиток подій, хоч і не напряму. Але сам Локтус діє, як йому здається, за власною волею.

— Я не братиму участі в змові проти Білого Короля, — вирішила вона чітко позначити свою позицію, — Якщо тобі так не терпиться позбутися життя – вперед, але мене в це не втягуй. І якщо ти забув, нагадаю. Я напівкровка, а одже сумніваюся, що мене охоче приймуть як королеву.

— Помиляєшся. Для багатьох ти уособлюєш шанс вийти з-під тиранії самопроголошеного короля. Нюанси нікого не турбують.

— Навіть якщо так. Скільки вас, готових чинити опір? Пара сотень? Та навіть якщо ціла тисяча, цього все одно недостатньо. Ти сам сказав, що Білий король багатьох убив одразу після сходження на трон. А зараз він перебуває на піку своєї могутності. Немає в цьому світі сили, здатної його здолати. Її прсто не існує. Ми повинні радіти, що він принаймні просто сидить у своєму замку на горі і не тероризує сусідні землі. Хоча міг би.

— І знову помиляєшся. Чим ти займалася весь цей час, поки грала у хованки з умовними ворогами? Невже ти взагалі не обізнана про те, що зараз відбувається у світі?

Локтус спустився двома сходами й став навпроти неї. Навіть яскраве сонячне світло виявилося нездатним відшукати на його обличчі ознаки старіння або чогось, що зазвичай робить людей людьми. Недосконалими. Шкіра інакших завжди здавалася якоюсь штучною, роблячи їх схожими на живі ляльки. Айліс рідко дивилась в дзеркало і часом забувала, що і вона сама при детальному розгляді не зовсім була схожою на людину. Її шкіра завжди, хай то спека, чи холод, мала один і той самий відтінок свіжого мерця.

— Ти не бачиш, до чого все йде? — продовжував тим часом Локтус, — Феантрійці з Імперії готуються до походу на північ. Вони змовилися з чаклуном із Дор-Хана, який навчився створювати химер, здатних чинити нам опір. І він, напевно, вже шукає тебе, — наголосив інакший, – Для нього ти ідеальний зразок химери. З тобою він зможе посилити свою армію чудовиськ. Як  гадаєш, для чого?

— Для того, щоб винищити інакших? — озвучила Айліс перше, що спало на думку.

— Очевидно, чи не так? Моє єдине бажання – захистити мій народ. А для цього потрібно зробити так, щоб Білий Король згинув раз і назавжди. Адже, зрештою, якби не він і не його політика, ми б ніколи не опинилися в такому гнітючому становищі. Тільки подумай. Колись ми стояли на чолі цього світу, як і належало першим з дітей Феантрес. Але тепер же ми забилися в кут і боїмося людського гніву. Це так принизливо, — Локтус скривився, ніби сама ця думка завдавала йому фізичних страждань.

Айліс мовчала.

— Якщо зараз ти погодишся піти зі мною, я і мої союзники зможемо захистити тебе і від дор-ханського чаклуна, і від феантрійців, що полонили тебе невидимими кайданами, брешучи, що це заради твого блага. А також від Білого Короля та його поплічників. Як-не-як, ти одна з нас. Крок за кроком ми допоможемо тобі вознестися.

— Я не одна з вас, — різко заперечила Айліс, — Я схиляюся до тієї частини себе, що дана мені від матері.

— Невже?

Локтус підступив ще ближче і тепер дивився так, ніби знав про неї щось таке, що вона сама не знала. При цьому руки він тримав за спиною в якійсь навіть зневажливій манері. Звичайно, у нього не було причин відчувати до неї симпатію, і захист він пропонував лише заради власних цілей, що аж ніяк не перетиналися з турботою про неї. 

Айліс придушила природний імпульс відвести погляд і відступити на крок.

— Що ж, якщо твоя печать зруйнується, подивимося, яка з частин виявиться сильнішою.

Голос інакшого, як і раніше, звучав наче солодка патока, що погано поєднувалося зі змістом його слів. 

Цього разу Айліс вже не змогла не видати свого здивування, і Локтус одразу його зчитав. Поблажливо посміхнувся.

— Я ж сказав, що спостерігав за тобою. Я багато про тебе знаю, Айліс Меленгорд. Хоча, певна річ, це не твоє справжнє ім'я.

Айліс не стрималася і подалася назад.

— Зрозуміло, я не можу тягти тебе проти волі, — зменшивши натиск, сказав Локтус. Вираз його обличчя знову став невимушеним, — Ти маєш сама прийняти рішення. Хочеш і далі вештатися світом у супровід феантрійського пса, що ж, на здоров'я. Тільки подивимося, як ти заспіваєш, коли, зрештою, тебе зловлять і піддадуть жахливим експериментам, а світ, при цьому, продовжить скочуватись до своєї неминучої загибелі.

Локтус замовк, і подальше мовчання лише посилило гнітючий ефект від його слів. Айліс стиснула губи. Суперечливі емоції всередині неї перемішувалися, немов у киплячому бульйоні. При чому казанок виявився надто малим, і вируюча жижа погрожувала от-от перелитися через край.

— Не буду більше відбирати твій дорогоцінний час, — сказав Локтус з тінню дивною недопосмішки. Мабуть, він повністю задовольнився її виразом обличчя, — Пізніше я ще навідаюсь до тебе, щоб дізнатися про твоє рішення.

Після цих слів інакший пройшов повз Айліс, в якійсь парі дюймів від її плеча, щоб покинути парк. А сама вона залишилася стояти.

— Що ти робив у тому занедбаному будинку? Шукав мене? — запитала, не обертаючись.

— У занедбаному будинку? — перепитав Локтус, — Я не входив ні в які занедбані будинки.