“Їх завжди було так багато?” — подумав Даарен, піднімаючись сходами до вежі. Скільки він себе пам'ятав, ці криві сходи, місцями облущені, місцями відполіровані підошвами, були невід'ємною частиною його самого. З раннього дитинства він ганяв по них вгору-вниз, вистукуючи по стінах дерев'яним тренувальним мечем. Перші п’ятнадцять років життя сходи вели його до батька, а наступні роки вже вели до Х'ярда. Настане день, і вони будуть вести інших людей уже до нього, Даарена фор Клайдена. Так він думав. В це він вірив. Але щось змінилося.

Зараз йому потрібно було поговорити з Х'ярдом про війну і про орден. А хто зараз займає командирське крісло на вершині вежі – питання поки другорядне. До нього завжди можна повернутися пізніше.

Але чомусь саме тепер підйом здавався безмежно довгим, і разом з тим всередині Даарена наче натягувалася невидима струна. А може, це не струна, а петля, що повільно затягувалася в нього на шиї?

Він глянув у вузький отвір замість вікна і побачив, що вже стемніло, хоча коли він лише входив у вежу, зовні світило сонце.

“Що за чаклунські витівки?” — подумав Даарен, а коли знову подивився вперед, виявилося, що двері прямо перед ним. Він з полегшенням штовхнув їх й увійшов.

— Х'ярде, нам потрібно поговорити! — без зволікань звернувся він, побачивши в кріслі темну постать. У залі горів лише один смолоскип, через що було важко розгледіти деталі. Однак, це точно був не Х'ярд. Хтось вужчий за нього в плечах і в цілому дрібніший. Людина подалася вперед, опустивши лікті на стіл й спершись підборіддям в з’єднані в замок руки. Приглушене світло нарешті торкнулося його блідого обличчя. Це був Шедок.

— Командувача немає, але ти можеш поговорити зі мною, — сказав він з тією холоднокровно-зарозумілою інтонацією, яка завжди дратувала Даарена.

— Що значить немає?! Де ж він?

Даарен відчув, як закипає. Якого біса цей нахабний юнак влаштувався в кріслі його брата так, наче це було чимось само собою зрозумілим?

— Немає, значить, немає. І вже досить давно. Х'ярд зник, а тебе довго носило невідомо де, і мені нічого не залишалося, окрім як зайняти його пост. Тож про що ти хотів поговорити?

— Ах ти дрібний… — загарчав Даарен, готовий схопити його за грудки, але тут він раптом помітив ще одну фігуру, що сиділа на стільці в тіні, куди не сягало світло смолоскипа.

Це була жінка. Вона встала й, повільно похитуючи стегнами, підійшла до столу й сіла на його край.

— Тобі не дано займатися політикою, адже ти сам це чудово розумієш. Це крісло належить зайняти комусь талановитішому, — промуркотіла Сарда, розглядаючи довгі нігті у себе на руці. Її сережка зі смарагдом засяяла в тремтливому світлі вогню.

— Де Х'ярд? — повторив запитання Даарен, понизивши голос до загрозливого. відчувалося, ніби петля на його шиї затягувалась все сильніше.

— Я вже сказав тобі. Він зник, — відповів Шедок і раптом усміхнувся. На його завжди похмурому обличчі усмішка з’являлася не частіше, ніж сніг на Дор-Хані, від чого Даарену навіть стало трохи моторошно.

— Я вам не вірю! Що ви зробили?

Він приготувався схопити меч, але раптом усвідомив, що його немає. Натомість Сарда взяла зі столу срібний ніж для розкриття конвертів і підійшла до нього впритул, усміхаючись точнісінько як Шедок. Жінка погладила холодним лезом по його щоці, потім провела їм униз, уздовж грудей, і зрештою притиснула до паху.

— Я пам'ятаю, як ти дивився на мене, — прошепотіла вона на вухо, а тоді він відчув раптовий різкий біль, який змусив його прокинутися...

Коли Даарен розплющив очі, то зрозумів, що вже настав ранок. Світло проникало крізь заґратоване віконце, малюючи паралельні смуги по всій камері. Він сидів на холодній підлозі, в яку ореолами в'їлися багряні та огидно-жовті плями. Всі вони були досить старими, але надлюдський нюх все ще легко вловлював нотки чиїхось посмертних страждань.

Даарен ворухнувся, відчувши, наскільки сильно заніміла дупа після тривалого сну на твердій поверхні. Події минулого дня нестримним потоком почали вриватися в пам'ять: як їх з Айліс роззброїли й під конвоєм провели через усе місто, мов небезпечних злочинців. Місцеві кидали на них недоброзичливі погляди, і Даарен відповідав їм тією ж монетою. А от Айліс, навпаки, здавалася напрочуд спокійною. За всю дорогу напівкровка не промовила жодного слова, а її погляд був далеким, ніби вона подумки перенеслася в зовсім інше місце. Не важко було здогадатися, що Айліс змінилася після розмови з тим інакшим. Але що такого він міг їй сказати?

Даарен повернув голову і поглянув на свого наглядача, що дрімав за круглим дерев'яним столом перед ґратами. Поки він мирно сопів, розвалившись на стільці, з його губи звисала слина, блищачи на сонці, наче рідкий діамант. Це був Іґі, той самий жартівник із лазень. Зараз імперець виглядав доволі комічно, хоча ще вночі строїв із себе безстрашного героя, штовхаючи Даарена в спину, поки їх вели до штабу місцевого ордену. При цьому він без кінця видавав незрозумілі для Даарена злі жартики, над якими, крім нього самого, більше ніхто не сміявся. Напевне, кожне представництво мало свого подібного дурника. Наприклад, у Бламанші цю роль виконував Фін Масляні Щічки.

Раптом скрегіт залізного засува вихопив його з роздумів. Двері відчинилися, і в кімнату увійшов Джахед. Іґі злякано смикнувся, ледь не впавши зі стільця, і поспішив набути бадьорого вигляду, щоправда, слина все ще блищала на його підборідді. Джахед все зрозумів і нагородив наглядача зневажливим поглядом. Слідом за ним у кімнату ввійшла Сарда.

— Доброго ранку, — мелодійно промовила вона, підійшовши майже впритул до ґрат.

— Радий, що для тебе він добрий, — відповів Даарен, дивлячись на неї знизу вгору.

— Ах, це… — вона швидко окинула поглядом камеру. — Пробач, що ми змушені тримати тебе тут. Я б із задоволенням запропонувала тобі гостьові апартаменти, але ти б з легкістю втік звідти, якби захотів.

— Я б і звідси втік, коли б захотів. Яка товщина цих стін? Не більше трьох дюймів? Здається мені, ця в'язниця не призначена для ув'язнених, що мають ефір, — хрипко зауважив Даарен. З минулого вечора нікому не спало на думку запропонувати йому води. Під час пожежі він надихався їдкого диму, і тому в горлі нестерпно драло.

Сарда якийсь час мовчки свердлила його примруженим поглядом, тримаючи руки схрещеними під грудьми.

— Твоя правда. Ця будівля — звичайна в'язниця часів перших імператорів, — визнала вона. — Тож добре, що ти не влаштував втечу з феєрверками. Це ні до чого хорошого не привело б.

— Чомусь усі навколо вважають мене безнадійним бовдуром. Мабуть, мені час задуматися над першопричинами, — сказав Даарен, дивлячись у стіну навпроти.

— Усвідомлення власних недоліків — перший крок до їх подолання, — процитувала вона широко відому фразу.

— Тож ти прийшла поговорити про мої недоліки?

— Боюся, на це не вистачило б і цілого дня. Я тут, щоб поставити кілька запитань. Сподіваюся, бажання тримати язик за зубами теж не входить до переліку твоїх чеснот.

— Хто зна, хто зна.

Даарен повільно підвівся з підлоги, й кров знову почала циркулювати затерплою ногою, викликаючи неприємні поколювання. Він покрутив шиєю, хруснувши хребцями, помасажував потилицю та плечі. Прогнувся назад у попереку, виконуючи кожен рух з лінивою відчуженістю.

— Ну і мармиза в тебе, — раптом висловилася Сарда, спостерігаючи за його ранковою гімнастикою.

— А? Подивився б я на твою, якби тобі довелося ночувати на голому камені, — відповів Даарен, бавлячись її невдоволенням.

— Я не про це. Нахабна вона в тебе, ось що. Вперта та нахабна, — пояснила жінка.

— Ах, ось ти про що. Ну, так мені про це з дитинства кажуть.

— І про те, що в тебе манери гірші, ніж у вола на пасовищі?

Даарен, закінчивши розминатися, почистив у вусі кінчиком мізинця.

— А що не так із моїми манерами? — спитав він, перевіряючи кількість видобутого матеріалу під нігтем.

Сарда скривилася. Губи Джахеда сіпнулися в усмішці, але він одразу ж знову прийняв серйозний вигляд. Іґі, не розуміючи прифійської, мовчки сидів, прикидаючись невидимкою.

— Якщо тобі моя пика з першої зустрічі не сподобалася, нащо ж було стріляти оченятами? — з викликом поцікавився Даарен.

— Сподівалася вивести тебе на розмову мирним шляхом. Я ніколи в житті не подивилася б у бік такого, як ти, — цього разу відверто зізналася Сарда.

— Ага, зрозуміло. Де Айліс? — поцікавився він, витерши палець об штани.

Очі Сарди звузилися ще сильніше, ніби вона хотіла розчавити його своїми повіками.

— В підземеллі, — відповіла жінка, що прозвучало, як правда, — Ти ж знаєш, хто вона така?

— Дай вгадаю. Ви спробували її допитати, але з цього нічого не вийшло, і тепер сподіваєтеся, що зі мною пощастить більше?

Сарда мовчала, поки Джахед стояв за її спиною нерухомою тінню.

— Що вам від неї потрібно? —  поцікавився Даарен.

— Яке її справжнє ім’я? Ти ж знаєш? Вона справді та сама? — нетерпляче сипала вона запитаннями.

— Що вам від неї потрібно? — твердіше повторив Даарен, притиснувшись до ґрат. Джахед відразу про всяк випадок зробив крок уперед.

— Нам сказали, що Айліс Меленгорд давно мертва, а ви, виявляється, досі стежите за нею. Як це розуміти? В які ігри ви граєте?

— А ви? — перебив її Даарен. — В Які ігри граєте ви? Відправила гінця на Флагос? Для чого?

— Запитання тут ставлю я! — роздратовано вигукнула Сарда.

Даарен якийсь час дивився їй прямо в обличчя. На її ніс, трохи присипаний ластовинням. На рудуваті вії, підсвічені золотом. Потім він відійшов від ґрат і сів назад, туди ж, де сидів, втупивши погляд у стелю.

— Не думаю, що він щось скаже, — здогадався Джахед у процесі затяжної мовчанки.

Сарда задумалася. Даарен здогадався, що вона ще не вирішила, що з ними робити і в якому форматі вести розмову, адже вони з Айліс, по суті, не зробили нічого, за що заслуговували б покарання чи тортур. Навпаки, навіть убезпечили місто від божевільної інакшої. Щоправда, якби не їхній візит в Аклідію, нічого подібного не сталося б, але це деталі, які Сарді знати було не обов’язково. 

Даарена раптом осяяло. Стратегія визріла в його голові якось сама собою, і він мерщій ухопитися за неї, наче за край рятувальної шлюпки.

— Твій коханчик цілком правий, — сказав він, глибокодумно потерши щетину над губою, — Але ми можемо уникнути безглуздих погроз, на кшталт “ми повідриваємо тобі нігті” або “засунемо розпечену кочергу в дупу”, якщо просто дотримаємося традиції.

— Яких ще традицій? — не розуміла його Сарда.

— Традицій ордену, певна річ. Адже вони спільні для всіх представництв, — нагадав Даарен, — Тобі явно щось потрібно від Айліс, однак напівкровка знаходиться під протекторатом нашого головнокомандувача, а отже, і під моїм теж. Тож руки твої зв'язані, і все, що ти можеш — це тримати нас у полоні невизначену кількість часу, а це очевидно нікого з нас не влаштовує. Слідкуєш за думкою?

Сарда знову схрестила руки на грудях.

— Продовжуй.

— Вирішимо все через поєдинок. Я виступлю від імені Айліс, представляючи її та свої інтереси, а ти виставиш від себе свого сильнішого бійця. Якщо я виграю, ви відпустите нас з миром. А якщо програю – відправлю Х'ярду листа з проханням тимчасово передати Меленгорд у розпорядження вашого представництва.

— З чого б командувачеві погоджуватися на твоє прохання? — спитала Сарда.

Даарен посміхнувся. Кращої миті використати свій козир було б важко й уявити.

— Із того, що я його молодший брат і майбутній заступник.

— Ти?! — розсміялася жінка, але, побачивши вираз його обличчя, різко перестала веселитися. - Ти син Карнівальда? Хм. І справді дуже схожий. Хоча я й бачила його всього один єдиний раз ще підлітком.

— То що скажеш на мою пропозицію?

— Ця угода не має жодних гарантій. Все одно є висока ймовірність, що Х'ярд Клайден відмовиться від заявлених умов.

— Не відмовиться, якщо захоче звільнити з несправедливого ув'язнення свого дорогоцінного молодшого братика, тобто мене, — запевнив її Даарен.

— Я вважаю, запропонована ним угода справедлива, — раптом промовив Джахед, тим самим нагадавши всім про свою присутність. — З огляду на нашу головну мету, краще зараз не псувати стосунки з прифійським представництвом. Нам потрібна їхня підтримка. Інакше місія, покладена тобою, на мого брата може виявитися, хм… як це правильно сказати? Позбавленою сенсу.

Цей смаглявий різко почав подобатися Дааренові більше.

Вислухавши думку Джахеда, Сарда поправила пасмо світлого волосся і знову повернулася обличчям до ув'язненого.

— Схоже, ти доволі впевнений у своїй перемозі, — сказала вона йому.

Даарен у свою чергу лише знизав плечима.

— Отже, домовлено?

— Джахеде. Ти будеш його супротивником, — замість відповіді розпорядилася Сарда, ні на секунду не засумнівавшись у своєму виборі.

Даарен відчув внутрішній тріумф. Він знову підвівся і підійшов до ґрат, вхопившись за прути руками.

— Тож я мав рацію. Ти справді тут найсильніший. Відчув це з нашої першої зустрічі, — скалячись в усмішці, сказав Даарен.

— Так, — лише відповів Джахед, пильно дивлячись на нього у відповідь. Але Даарен його зрозумів. Вони обидва це відчули. Сильні завжди відчувають одне одного, навіть із заплющеними очима.

— Правила поєдинку стандартні, — навіть із деякою ревністю вклинилася в їхній напівневербальний діалог Сарда, — Битися будете, використовуючи свою основну зброю. Несмертельні рани допустимі. Використання ефіру — ні. Час — після опівдня.

Закінчивши з умовами, вона розгорнулася на підборах і стрімко залишила кімнату. Джахед кинув на ув’язненого останній погляд і вийшов слідом за нею. Зрештою, вони з Іґі знову залишилися наодинці. Наглядач витріщився на нього очима вобли, на що Даарен відповів коротким підморгуванням.