Після того, як Локтус примарою розчинився в натовпі, Айліс відчула, ніби реальність почала виштовхувати її. Вона йшла, не знаючи куди, аби лише йти. Та хіба це допоможе втекти від самої себе? Вона не могла згадати, чи вже проходила ту ділянку дороги, де вони з Даареном розійшлися. Але зараз це було абсолютно неважливо.

Здається, йшов дощ. Айліс не могла визначити напевно, бо світ навколо неї сприймався якимсь штучним, ніби висмикнутим зі сну. Чужого сну, бо сама вона ніколи снів не бачила. Холодні краплі вдарялися об її шкіру, наче о бездушний гладкий камінь. Ковзали вниз по обличчю, наче по лику статуї. Айліс абсолютно не відчувала їх дотиків, так наче була мерцем.

Таке з нею вже траплялося, і неодноразово. У моменти сильного хвилювання та її друга половина ніби знаходила пролом і прагнула пробитися на поверхню, витіснивши собою оригінал. Якби не печать, що стримувала її тиск, так би і було. От і виходило, що свідомість Айліс застрягала в якомусь помежів'ї – ні туди, ні назад.

Вона продовжувала плестися крізь потоки коричневої води, що струмували під ногами. Всього в парі дюймів від чобота пропливла блискуча тушка щура, що захлинувся під час зливи, але Айліс лише ковзнула по ньому порожнім поглядом, залишившись байдужою. Потім ноги змусили її згорнути в менш затоплений провулок. Назустріч їй йшов випадковий перехожий, але щось у зовнішньому вигляді жінки змусило його перелякано потіснитися до стіни. Вона пройшла повз, навіть не глянувши на нього.

Раптовий потужний громовий гуркіт, що ніби пролунав на рівні дахів, допоміг їй нарешті знову встановити хиткий зв'язок з реальністю. Айліс зупинилася, покліпала і подивилася навколо, намагаючись визначити, куди її занесло. Процес мислення працював туго, наче іржаві шестерні в старому механізмі.

— Давай, прийди до тями! — вмовляла вона себе, змахнувши з обличчя вологу.

Срібна смужка океану виднілася праворуч, а скупчення високих будівель залишилося за спиною, отже, вона опинилась в східній частині міста. Повертатися назад, в такому разі, було б без сенсу, адже будинок Лайзека тепер знаходився набагато ближче.

Айліс повернула на північ і попрямувала дорогою, що плавно йшла вгору. Дощ почав затихати, і люди поступово стали виповзати зі своїх укриттів, наче мурахи, що пережили лісову пожежу. Коли на горизонті з'явився дах "проклятого" будинку, хмари майже повністю розчинилися, і вулиці заповнилися радісним пташиним щебетом. Сонце набуло м'якого помаранчевого відтінку. Здавалося б, ще зовсім недавно місто тільки прокинулося, і ось вже вечоріло. Скільки ж вона ось так безцільно блукала?

Затримавшись у тіні вузького провулка, Айліс швидко оцінила ситуацію біля будинку. Крім величезної калюжі коло хвіртки все лишалося незмінним. Вона вирішила, що дочекається Даарена тут, не виходячи на світло, щоб не маячити посеред вулиці. Він вже мав здогадатись, що краще зустрітися саме в цьому місці.

Айліс притулилася плечем до стіни, відчувши дивну втому – не фізичну, а скоріше емоційну. Внутрішнє протистояння двох "Я" виснажило її. У вухах луною повторювалися слова Локтуса про його наміри зробити Айліс королевою інакших і про те, що станеться, якщо вона відмовиться. І найгірше, що більшість його аргументів справді мали сенс. Він нічого не вигадував, а просто жалив її сухими фактами.

Так, до методів правління Елієса було багато запитань. Так, феантрійці точно не заспокояться, поки не переб'ють усіх інакших, не дивлячись на тимчасове перемир'я. Так, уже не залишилося жодних сумнівів, що на неї веде полювання хтось новий і могутній, хто володіє армією химер. Так, світ ніби стоїть на межі розколу. І останнє. Цей розкол явно погрожує перерости в гігантську ущелину, в яку можуть провалитися всі ворогуючі сторони, без винятку.

У такому разі Айліс справді не зможе просто залишитися осторонь, ховаючись у навіть найвіддаленішому кутку світу. Цей пекельний вир так чи інакше затягне її на дно разом з усіма. Тільки на відміну від решти (досі Айліс постійно відганяла від себе цю думку) вона має шанс повпливати на перебіг подій.

— У мене від самого початку не було права обирати власну долю, — з гіркою усмішкою прошепотіла Айліс, дивлячись собі під ноги. Черевики промокли настільки, що, знявши їх, вистачило б води, щоб заповнити каструлю під суп.

Раптом згадалося завжди обвітрене обличчя її покійного чоловіка, а також обличчя їхньої дитини. Точніше, його дитини, бо сама вона була безплідною. Тоді, близько шістдесяти років тому, Айліс була готова повірити, що й у неї є шанс на сім'ю. Що вона теж заслуговує на це. Але їхня смерть довела протилежне. Якою ж наївною ідіоткою вона була!

Печать на руці почала пекти, і Айліс несвідомо потерла її крізь тканину. Хтось торкнувся її плеча, і вона метушливо обернулася, побачивши здивоване обличчя Даарена.

— Я окликнув тебе двічі, але ти не озвалася. Все гаразд? Виглядаєш дещо... пошарпано.

— Ти купив, що було потрібно? — суворо запитала Айліс, намагаючись приховати свій нервовий стан. 

Феантрієць продемонстрував їй повний кошик.

— Може, розкажеш, що там у вас відбулося з тим підозрілим типом? Я, до твого відому, місця собі не знаходив.

— Невже? І саме тому від тебе пахне милом та лавандовою олією?

Даарен знітився і відкрив рота, щоб виправдатися, але раптом за її спиною пролунав вибух. Стіни будинків підсвітилися помаранчевим. Феантрієць схопив її за лікоть і прикрив собою від уламків деревини й черепиці. Айліс виглянула з-за його плеча і побачила, що на місці будинку, який колись належав страченому чаклуну, здійнялася стіна полум'я.

— Що за срань! — вилаявся Даарен, але вона вже знала відповідь на його абстрактне запитання. Принаймні здогадувалася. Це було нове, дуже промовисте, оголошення війни. Їй.

Несподівано у вогні з'явився темний силует. Він неквапливо рухався вперед і нарешті показав себе. Спершу це було просто чиєсь обвуглене тіло, що димилося, але воно швидко відновлювалося, поки не набуло людських рис. Тілом виявилася молода дівчина – зовсім гола, оскільки одяг на ній згорів. Коли її очні яблука відновилися, Айліс побачила подвійні зіниці.

— Ще один мутант. По твою душу, певно. — похмуро зауважив Даарен і з тихим брязкотом оголив меча.

— Не вбивай її. Спробуймо дізнатися, хто її господар. — попросила Айліс.

— Гаразд. Але обіцяти не буду, сама розумієш.

Феантрієць зробив кілька кроків уперед до центру вулиці. На тлі вже лунали стривожені вигуки містян. Декілька роззяв зібралися повитріщатись на пожежу з відносно безпечної відстані, не підозрюючи, що для них було б набагато краще забратися звідси якнайшвидше. На щастя, будинок чаклуна знаходився дещо віддалено від інших будівель, завдяки чому вогонь поки не перекинувся на сусідні споруди.

Айліс продовжувала стояти в провулку, притулена до стіни. Рука запалала нестерпніше, і вона стиснула зуби, не зводячи погляду з химери, чиє тіло виглядало кволим і блідим. Тонка шкіра туго натягувалась на стегнових кістках. Груди майже відсутні, лише крихітні соски, стирчали вперед.

— Мда… Прикрила б срамоту, чи що, — прокоментував Даарен, судячи з усього, не надто вражений пропорціями, що постали перед ним. Дівчина, проте, ніяк не відреагувала на його зауваження. Її погляд, спрямований кудись крізь нього, був порожній, як у ляльки.

"Маріонетка" – сформувався в голові Айліс відповідний опис.

Голова химери раптом якось дивно смикнулося, і це дуже перегукувалося з рухами того мутанта з Пустки.

Даарен прийняв стійку бойової готовності, відвівши праву ногу назад і звівши меча двома руками над головою. Кисті химери хруснули, і її пальці в мить витяглися, стали схожими на тонкі криві гілки акації – такі ж жорсткі і гострі. За її спиною з гуркотом обвалилася охоплена полум'ям паля, і в небо злетів цілий рій попелястих світлячків. Це стало своєрідним сигналом для початку поєдинку. Химера повільно нахилилася вперед, після чого, наче стріла, випущена з лука, кинулася в атаку. Даарен був повністю готовий до її нападу, і тому, ковзнувши дуже близько до землі і трохи по діагоналі, розсік дівчині бік, при цьому уникнувши її смертоносних пазурів. На кілька секунд з її черевної порожнини показалися блискучі рожеві нутрощі, але дуже скоро бліда шкіра затягнулася, залишивши на тому місці лише багряну пляму. Та раптом гострі пальці химери видовжилися ще більше, наче тонкі списи, і миттєво кинулися до обличчя феантрійця. Подібного трюку він не очікував, але все ж відпрацьовані інстинкти допомогли йому ухилитися, отримавши лише пару незначних порізів на щоці. Зате, завдяки цьому, Даарен зміг міцно схопитися за гілкувату кінцівку і, вдаривши вище ліктя, відрубати її одним помахом меча.

— Приблизно три секунди. — прошепотіла Айліс. Саме стільки часу мутанту було потрібно для повного відновлення будь-якої частини тіла, крім голови, незалежно від степені пошкоджень. Це було в кілька разів швидше, ніж у звичайних інакших.

Вочевидь Даарен дійшов того ж висновку ще тоді, на Мертвому Континенті. Саме тому він не став зволікати й взявся рубити тонкі дівочі кінцівки, наче паростки. В результаті химера втратила обидві руки та одну ногу. Вона впала на єдине залишене коліно, плюхнувшись обличчям у калюжу. Даарен вдарив її ногою по голові з такою силою, що з її рота бісером посипалися зуби. Дівчина кілька разів перекотилася по землі, але щось (ймовірно, чиясь чужа воля) змусило її знайти в собі сили й поглянути на Айліс. Не встигнувши завершити відновлення кінцівок, вона сіпнулася в її бік.

— Не вгадала.

Даарен схопив її за розпатлане волосся і смикнув назад, після чого вдарив коліном по носу, буквально проваливши його всередину черепа, і ще раз у живіт. Її руки майже відновилися, але феантрієць знову їх укоротив, а потім, перекинувши химеру на землю, повторив ту саму дію з ногами. Яка це вже за рахунком була пара? Майже з десяток рук і ніг було розкидано вулицею, і деякі з них усе ще конвульсивно смикалися, наче щупальця восьминога.

— Агов, так і будеш просто дивитися? Чи не хочеш допомогти? — звернувся він до Айліс в проміжку між м'ясорубкою.

— Ти й так чудово вправляєшся. — відповіла вона, продовжуючи стискати передпліччя, на яке ніби пролили кислоту. У такому стані Айліс навряд чи змогла б самостійно постояти за себе, але Даарену про це поки краще не знати.

Феантрієць всміхнувся і встромив вістря меча в потилицю химери, тим самим буквально прибивши її до землі. Потім коротко глянув у бік покрученої після вибуху огорожі. Різким рухом він висмикнув пару чорних металевих прутів і з незворушним виразом обличчя проткнув ними обидва плечі дівчини. Потім зробив те саме з ногами під самими сідницями, поки вона не стала повністю знерухомленою.

"Так ось, на що він здатний, коли не поранений", — подумки відзначила Айліс, по суті вперше бачачи його "за роботою". Можна було сміливо стверджувати, що Даарен розправився з інакшою майже граючись, дарма що її здібності були розширені мутаціями. Все ж таки яким би йолопом він не був, його багатий бойовий досвід красномовно заявляв про себе.

— А тепер поспілкуймося, — Даарен опустився навпочіпки біля голови химери. Ефіріал, що пронизував її плоть, сильно сповільнював відновлення тканин і, судячи з судомних посмикувань, завдавав дівчині не аби який фізичний біль, — Кажи, хто тебе сюди направив, — спокійно попросив феантрієць.

Айліс підійшла ближче.

Химера кректала і шипіла, ковзаючи носом по бруду, але говорити відмовлялася. Або просто не могла.

— Не хочеш говорити? — так само спокійно запитав Даарен, після чого випростався, взявся за руків'я меча і провернув його за годинниковою стрілкою. Химера затремтіла, а з її очей покотилися сльози. Спостерігаючи за діями феантрійця, Айліс швидко дійшла висновку, що подібні допити для нього не є чимось новим.

— Витягни меч, — попросила вона.

— Жартуєш? Якщо я це зроблю, вона відразу відростить собі все назад, і доведеться починати спочатку, — заперечив Даарен.

— Якщо ти зачепив її голосові зв'язки, то не дивно, що вона не може говорити. Не будь ідіотом. Просто витягни та встроми трохи нижче.

Даарен невдоволено насупився, але все ж виконав вказівку.

Цього разу до "бесіди" долучилася Айліс.

— Хто це з тобою зробив? Гадаю, у тебе немає причин вигороджувати його, — звернулася вона до химери м'яким, але водночас наполегливим тоном.

Дівчина спочатку видавала якісь невиразні, булькаючі звуки, але потім Айліс здалося, що ці звуки утворюють нечіткі слова. Схилившись до землі, вона повторила запитання. Їхні обличчя в цей момент опинилися в небезпечній близькості.

— Уп… уп… — намагалась вимовити допитувана.

— Чіткіше. Я не розумію, — починала втрачати терпіння Айліс, якій все ще дошкуляла печать.

— Убийте… мене…

З ока дівчини викотилася сльоза. Справжня, як у людей. Впавши на землю, вона моментально в ній розчинилася.

— Це не відповідь, — холодно зауважив Даарен, поки його рука спокійно впиралася в навершя.

Айліс, глянувши на нього з-під лоба, раптом відчула роздратування. Не вперше, ясна річ, але на цей раз особливо пронизливе.

— І що це за безлад ви тут влаштували? Люди, взагалі то, хвилюються, — пролунав за спиною жіночий голос.

Айліс обернулася і одразу ж впізнала ту саму біляву феантрійку з банку. Поруч із нею стояло четверо. Ще двоє засіли на даху і стежили за подіями, наче стерв'ятники на скелі.

“Швидко вони заявилися. Не минуло й трьох хвилин з моменту вибуху”. — подумала Айліс.

— Це у вас що, інакша? — з награним подивом поцікавилася блондинка, впираючись рукою в стегно, ніби вона була головною акторкою на сцені, а решта – лише масовкою.

— Слухай, Сардо. Це наша справа. Дай нам закінчити, і ми заберемося звідси, не створюючи зайвих проблем, — звернувся до неї Даарен.

Якби не пульсуюче по жилах полум'я, що охопило не тільки її руку, а й усю праву частину тіла, Айліс би, безсумнівно, здивувалася їхньому знайомству. Але зараз вона ледве могла стояти на ногах, не кажучи вже про участь у розмові.

— Боюся, ви вже створили зайві проблеми, — жінка поглянула на полум'я за їхніми спинами, — До того ж якщо в Аклідії завівся інакший, наша робота про нього подбати. Тож хочете ви цього чи ні, але ми забираємо цю потвору. 

— Залізяку в сраку ви заберете. — коротко, але цілком дохідливо заперечив Даарен, вставши перед химерою, наче хижак, що відстоює свою чесно впольовану здобич. Його бараняча впертість часом виявлялася дуже доцільною.

Жінка на ім'я Сарда з огидою примружила зелені очі. Тоді, в банку “Тернівальда та Гассо”, вона буквально променилася доброзичливою усмішкою (фальшивою, ясна річ). Зараз же її рум'яне обличчя виражало неприховувану зверхність, обумовлену тим, що в поточній ситуації вона знаходилася в найбільш вигідному становищі.

— Дорогенький. Ти, схоже, не до кінця розумієш, в якому лайні опинився. Питання не полягає в тому, яка доля спіткає цю інакшу. Воно у тому – що чекає на вас двох. Заявились у ворожу країну з фальшивими документами, — вона кинула гострий погляд на Айліс, — Проводили магічні ритуали в проклятому будинку, а потім ще й підірвали його до дідька лисого, — язики полум'я, що відкидали на обличчя присутніх танцюючі візерунки, поступово втрачали свою силу, але досі вдало супроводжували слова Сарди. — А тепер ще й це, — знову опустила погляд на химеру, прикуту до землі.

— Це не ми підірвали будинок, — поспішив виправити її Даарен, що насправді, прозвучало якось безглуздо в даному випадку.

— Крім того, — продовжувала Сарда, цілком очікувано його проігнорувавши. — У мене є ціла низка питань до цієї особи.

Тепер усі, крім Даарена, дивились на Айліс. Дивились вороже, а дехто навіть зі страхом. Вони щось знали, або здогадувалися. А безлад, що виник з їхньої провини за участю химери і пожежі, послужив для них чудовим приводом затримати її і допитати. Але що саме їм від неї потрібно?

Айліс раптом відчула себе звірятком, загнаним в кут. Звірятком? Чи все ж таки звіром? Несподівано сильна хвиля агресії, зародившись десь у животі, прокотилася по всьому тілу. Очі заволокло тьмяним серпанком, який то згущався до чорна, то рідішав у міру того, як Айліс намагалася втримати контроль над своєю свідомістю.

Печать раптом опалила її зсередини з новою силою, і Айліс, не витримавши, опустилась на одне коліно. Химера, що лежала за півкроку від неї, зовсім не ворушилась. Можна було б навіть подумати, що вона мертва.

Айліс повільно підвела голову і крізь каламутну завісу ще раз поглянула в обличчя людей, що оточили її, і в першу чергу – обличчя цієї зарозумілої суки. 

Айліс раптом також відчула ледь вловиму присутність Локтуса. Не бачила його, але знала, що він десь зовсім поруч, спостерігає за нею із тіні й гадає, як вона виплутається. Перевіряє. Оцінює. 

Чорний птах вальяжно кружляв у небі, що нарешті вивільнилося з обіймів густих хмар. 

За спиною догорав будинок Лайзека. Лише зовнішнє його втілення, що ніяк не впливало на той вимір, у якому вони з Ашею зараз перебували. Проте... Відчувати, як у потилицю дихає жар попелища того, що колись було символом її минулого...

"Вони заплатять ..."

А що ж Даарен фор Клайден? Айліс подивилася і на нього теж, поки той стояв до неї спиною. Чи дійсно вона може довіряти йому? Але про яку взагалі довіру може йтися, якщо він був приставлений до неї феантрійцями, котрі стежать за кожним її кроком? Готові будь-якої миті обезголовити її, якщо вона зробить щось, що їм не сподобається.

“Я в оточенні ворогів. Їм усім щось потрібне від мене. Моя смерть. Моя плоть. Мій родовід”, — міркував Айліс, поки її свідомість робилася схожою на розмите відображення у брудній дощовій калюжі. Тієї самої, що після недавньої зливи утворилася посеред вулиці. Дивлячись у її дзеркальну поверхню, Айліс бачила вогняну заграву, а на її тлі перевернені обличчя людей. Тепер вони здавалися хижими, вишкіриними мордами вовчої зграї, готової накинутися на неї, як тільки відчують слабину.

“Я в оточенні ворогів, — набагато голосніше пролунало в голові Айліс, і її внутрішній голос зазвучав по-новому. Гортанно. Владно. Наче він належав комусь іншому, — Досить вдавати з себе безпорадну вівцю. Ти знаєш, що варто зробити. Дай волю емоціям. Дай волю мені…”

Вона все дивилася на те, як у калюжі мерехтять вогняні відблиски і раптом зрозуміла, що посміхається.

— Айліс! — ніби крізь товщу води увірвався до її свідомості голос Даарена. Вона поглянула на феантрійця знизу вгору, звернувши увагу на його закривавлену щоку – подарунок від химери, — Айліс. Тобі погано? — запитав він, а потім додав. — Мені їх убити?

Його питання прозвучало якось аж занадто просто. Ніби Даарен всього лише чекав на її вказівку. Спочатку воно навіть здалося їй абсолютно безглуздим. Убити? Самотужки всю цю вороже налаштовану зграю?

Але потім Айліс побачила, що від лівої долоні Даарена, стиснутої в кулак, мерехтить слабке світло. Їй раптом згадалося те дивне відчуття, що охопило її в Пустці, коли багатовікова товща зелених хмар розділилася, ненадовго явивши смужку блакитного неба. Тоді Айліс не відразу зрозуміла, що сталося. Здогадка осяяла її пізніше, коли вони вже пливли на кораблі.

"То був він".

— Ні, — нарешті поспішно відповіла Айліс, — Ти ж не хочеш рознести тут половину міста, йолопе?

Промовивши це, Айліс зрозуміла, ща й досі посміхається, але тепер вже інакше. Бажання розірвати на шматки кожного, хто встане на шляху, відступило. Крім того, печать теж перестаала обпалювати, а в очах знову з'явилася ясність. Айліс підвелася з колін.

Даарен якийсь час задумливо дивився на неї, після чого хитнув рукою, і світло зникло.

— Про що ви там шепочетесь, горобчики? — нагадала про себе Сарда. — Шепчіться, не шепчіться, результат буде один. Джахед. Прикінчи цю гидоту.

Вперед вийшов чоловік не типової для Імперії зовнішності. Погляд його чорних очей чітко спрямований на химеру.

— Відійди, — з сильним акцентом попросив він Даарена, але той не зрушив з місця.

— Вибач, друже, але ця гидота володіє потрібною нам інформацією. Дай закінчити, а потім хоч у фарш її руби, я не заважатиму.

Джахед якийсь час витріщався прямо йому в очі, а потім з німим запитанням озирнувся на Сарду. Здавалось, цей чоловік, попри свій загрозливий вигляд, був з тих, хто за можливості старався уникати зайвої жорстокості. 

— Ти не почув наказ? Хутчіше, чи ти хочеш, щоб ми простояли тут до світанку? — поквапила блондинка.

Чоловік знову повернувся обличчям до Даарена. Задзвеніла сталь, що плавно вислизнула з піхов. На відміну від нього Даарен був беззбройний, оскільки його власний меч цієї миті виконував іншу місію. Втім він уперто не сходив з місця.

Розуміючи, до чого все йде, Айліс знову схилилася над химерою і, грубо вчепившись нігтями в її культю, що стікала кров'ю, спробувала скоріше домогтися відповіді.

— Назви ім'я! — вимагала вона, відчуваючи, як нігтьові пластини тонуть у вологій м'якоті. — Говори негайно!

У метушні Айліс не помітила, що лезо меча, яке весь цей час пронизувало тіло дівчини, дещо вилізло і нахилилось. Мабуть, скориставшись їхнім з'ясуванням стосунків, химера м'язами спини змогла його виштовхнути. Лезо глухо брязнуло об вологу землю, а наступної миті химера, вивернувшись, мов зміюка, накинулася на Айліс з широко розчепіреними щелепами.

Айліс відсахнулася назад, але гострі зуби таки встигли встромитися їй у шию, з хрускотом проколовши пружну шкіру. Даарен кинувся до них, але без зброї мало, що міг зробити. В ситуацію втрутився Джахед, і вже за мить його меч відтяв голову химери, як того й хотіла Сарда.

Попри це, щелепи на шиї Айліс не розімкнулися, і Дааренові довелося розтиснути їх голими руками. Все це сталося так швидко, що сама Айліс могла лише розгублено дивитись у його перелякані очі.

Відчувши нарешті свободу, вона прикрила рану рукою, долонею відчуваючи, як ушкоджена шкіра стягується і знову стає гладкою.

— Ось, до чого, зрештою, привела ваша впертість, — з ледь помітним полегшенням відмітила Сарда, — Ви ніби забули, на що здатні інакші, і чому їх треба вбивати одразу ж, як випаде нагода. Але добре! Вважаймо, що на цьому конфлікт вичерпаний. Тепер прошу пройти за нами.

— А що як ми відмовимося? — запитав Даарен, відкинувши голову химери у вогонь і, нарешті, підібравши з землі свій ефіріал.

Сарда зітхнула і закотила очі, так ніби розмовляла з нерозумною дитиною. Ну, тут вже Айліс могла її зрозуміти.

— Тобі обов'язково все ускладнювати?

Даарен зібрався продовжити суперечку, але в розмову в решті решт вступила Айліс.

— Ми підемо з тобою. Не думаю, що в нас є вибір.

Блондинка глянула на неї з деяким здивуванням, але потім задоволено посміхнулась.

— От і чудово. Гей ти, — гукнула вона одного з підлеглих алакійською, — Залишися тут і прослідкуй, щоб пожежу загасили якнайшвидше. Втім, давно вже треба було знести цей мотлох, що обріс дитячими казками.

Айліс мимоволі уявила, як її пальці стискаються на витонченій шиї цієї жінки.