Небо змінилося за добу до того, як на горизонті з'явилася бліда смужка суші. Болотяного кольору хмари висіли так низько, що здавалося, грот-щогла ось-ось розкроїть їх з-під низу. Відтепер жоден предмет не відкидав тіні.

- Я чув про ці хмари, але бачити їх на власні очі... Прямо мороз по шкірі, - поділився Даарен, опираючись на борт.

- Існує дві теорії, чому вони мають таку форму і колір: наукова та заснована на легендах, - сказала йому Фанні, - Наукова звучить дуже розмито, щось пов'язане з південним полюсом та потоками вітру.

- А за легендою? - зацікавився Даарен.

- Коли богиня Феантрес створювали наш світ, спочатку вона створила Мертвий Континент і всіх живих там нині істот. Кажуть, там є релікти, яким більше років, аніж вулкану Холімір. Наприклад громоступи. Такі скелясті велетні, що народжуються у лаві, - пояснила Фанні, - Але коли богиня побачила результат своїх старань, то була сильно розчарована, адже континент виглядав безбарвним і гнітючим. Тоді вона, врахувавши минулі помилки, створила Дор-Хан. Він був дещо кращим, але все ще важким для формування і розвитку розумних форм життя. Проте, в майбутньому, як тобі відомо, людство таки змогло побудувати на ньому суспільство. А от третій континент, який нині розділяють між собою наймогутніші держави, став вінцем її майстерності. Феантрес доповнила світ островами і невеличкими материками і на цьому завершила свою роботу. Та щоб перший материк не нагадував про її невдачу, що, між тим, вказувала на її власну недосконалість, богиня наслала на нього щільний покрив із хмар і лишила населяючих його істот напризволяще. Тому там стільки тисячоліть нічого не змінювалося.

- Красива легенда, - сказав Даарен.

- Гадаєш? Як на мене, то скоріше сумна. Адже Феантрес, по суті, покинула своїх перших дітей.

- Однак ця історія звучить краще, ніж якісь там полюси та потоки вітру. І зрозуміліше.

- Важко не погодитись. Чесно кажучи, я б багато віддала аби хоч краєм ока побачити громоступа. Кажуть, вони настільки величезні, що можуть переступати через річки та проходити крізь моря вбрід, - наче мале дівчисько, натхненно жестикулювала Фанні, розводячи над головою руками. Її пишні груди, на яких натягувалась тканина сукні, при цьому пружно підскакували, і Даарен не встиг вчасно відвести погляд. 

Фанні помітила його направлення і розплилася в широкій грайливій посмішці, єхидно примруживши очі.

- Можеш помацати, якщо хочеш. Я не проти, - неочікувано запропонувала вона.

Даарен здивованно глянув на неї.

- Невимовно ціную твою щедрість, але я, краще, відмовлюсь. Ми з тобою не в таких стосунках, - він відвернувся, намагаючись повернути собі невимушеність.

Фанні певний час глибокодумно вдивлялася в його профіль, наче щось аналізуючи.

- То в тебе є певні принципи. Заслуговує на повагу, - зрештою промовила вона вже зовсім іншою інтонацією.

- Ти що, мене перевіряла? - знову повернувся до неї Даарен.

- Я вчена, - нагадала вона, - А вчені завжди досліджують і перевіряють. 

Корабель пришвартувався у маленькому порту. Крім нього інших кораблів видно не було, лише кілька рибальських човнів. Каменешукачі зійшли на берег і, не гаючи часу даремно, розійшлися кожний по своїх справах. Очевидно, вони добре тут орієнтувалися. А от Даарен ще довго стояв на вологому піску, розглядаючи непривітний краєвид.

Ось він тут. Що далі? Де шукати цю Айліс Меленгорд? Під час плавання він якось не особливо думав про це. Вирішив, що розбереться по прибуттю. Що ж, настав час розбиратися.

- То що ти вирішив зприводу нашої співпраці? - запитала Фанні, яка так і не полишила наміру найняти його в якості охоронця.

- Я не хотів би відволікатися від свого основного завдання, тому вибачай.

Вчена дістала з кишені сукні мішочок з грошима і потрясла їм перед його носом, наче кісткою перед собакою.

- Думаєш, зможеш так легко купити мене? Мене! Даарена фор Клайдена!

Фанні розв'язала мішечок, демонструючи, що всередені є не тільки золото, але й блискучі перлини.

- Зможу, - впевнено вимовила вона.

Даарен скривився. Сплюнув.

- Ти, бляха, права.

Вони йшли головною вулицею місця під назвою Межа. Втім, усе поселення і було цією єдиною вулицею, яка по праву руку розгалужувалася вузькими злачними провулками, а по ліву являла собою табір з палаток, наметів і сколочених на швидку руку халуп. Праворуч місцевість, хай і віддалено, але все ж таки натякала на якусь цивілізованість з її трактирами та заїжджими дворами. Зліва - панував цілковитий хаос, оповитий хмарою пилу. Праворуч, з відчиненого вікна, долинав жіночий стогін, якому вторила брудна лайка. Зліва – просто брудна лайка. І там, і там люди снували так, ніби це все їм давно зрозуміло і звично. Хоча загалом людей було не багато. В основному шукачі скарбу, торговці та повії. Міський вартовий курсував уздовж вулиці від краю до краю з таким обличчям, наче служба в нього вже в печінці стояла. Малий хлопчина років п'яти плескав палицею по брудній калюжі. Скоріш за все, він народився тут, у Межі, судячи з його нездорового кольору шкіри.

- Давай так. Ти знайдеш нам пристойне місце для ночівлі, бажано по цей бік вулиці, - Даарен махнув правою рукою, - а я тим часом займуся своїми справами. Якщо та, кого я шукаю, не тут, то завтра підемо за стіну. Влаштовує?

- А що до моєї охорони? - поцікавилась Фанні, хоча, при цьому, вона зовсім не виглядала стурбованою власною безпекою.

- У межах стін тобі нічого не загрожує. Бачиш он того? Здається, він стежить за порядком.

Фанні подивилася на вартового із сумнівом, але сперечатися не стала.

- Гаразд. Займайся своїми справами. Особисто я вмираю від голоду і, як вчена, просто зобов'язана якнайшвидше дослідити місцеву кухню.

- Бажаю не отруїтися, - кинув їй наостанок Даарен, відчувши чимале полегшення. З Фанні часто було весело, але вона відносилась до того типу людей, від яких швидко втомлюєшся.

Він продовжив шлях без неї. Ішов неквапливо, уважно вдивляючись у постаті місцевих жителів по обидва боки вулиці.

"Чорне волосся. Чорне волосся…” - без кінця прокручував він у голові, вирішивши, що ця ознака стане основною, за що можна було б зачепитися. А далі по порядку шляхом виключення. Якщо волосся чорне, дивись на зріст. Якщо жінка висока, дивись на обличчя. Якщо вік від двадцяти до тридцяти, можна підійти і запитати про татуювання на руці. Але в Межі в принципі було мало жінок, які не потрапляли під категорію повій. А ті, що були, виглядали явно старшими за сорок, через що напрошувалося логічне питання - а що вони взагалі забули на цій проклятій землі. Можливо, їм свого часу просто не вистачило грошей на шлях додому, після того, як їхня професійня діяльність добігла свого кінця.

Висока каменешукачка пройшла повз нього, прямуючи до причалу. Вона приблизно пдіходила за віком. Даарен затримав на ній погляд, але та була рудою. 

Раптом його увагою заволоділа дивна істота, посаджена на ланцюг біля одного з наметів ліворуч. Сіра, скрючена, схожа на людину ростом трохи більше карликового. Рідке безбарвне волосся обклеювало плямистий череп. Істота лежала на землі, обіймаючи гострі коліна. Проте, вона не спала, а якось відсторонено вдивлялась в товщу зелених хмар, ніби очікуючи, що ті от-от розверзнуться, чи що з них винирне щось або хтось.

- Чуєш, чоловіче. Що це за страхолюд у тебе? - спитав Даарен у величезного каменешукача з колекцією різноманітних шрамів на обличчі. Чоловік був зайнятий тим, що складав у сумку мізерні пожитки, мабуть, збираючись сісти на корабель, на якому Даарен прибув на Мертвий Континент. Почувши запитання, він ненадовго перервав своє заняття, випростався і подивився на істоту так, ніби майже забув про її присутність.

- Це кмерт, - коротко відповів здоровань.

- Кмерт? Воно людина?

- Та чорт його знає. Їх називають народом Безкрайньої Долини, але, як на мене, вони скоріше звірі, аніж люди, - міркував каменешукач, одночасно намотуючи на лікоть мотузку.

- Он воно як, - похитав головою Даарен.

- Ти вперше на континенті? Тут про кмертів усі знають. Хоча, приволочити одного з-за стін спромігся лише я. Вони живуть у глибині Долини, далеко від океану. Бояться підходити ближче. І правильно роблять, - здоровань заховав мотузку в сумку і потягнувся за точилом, що лежало біля пологу намету. Разом з тим він продовжив свій монолог так, ніби досі йому страх як бракувало співрозмовника, - Але, якщо чесно, я вважаю, що користі від них ніякої. Подивися на нього. Хіба такого доходягу виставиш у полі працювати? А корів пасти? У кращому випадку можна навчити подвір'я заметати, але справа того не варта, я тобі кажу. Більше витратиш на його утримання. А найгірше це те, що вони гидять під себе. Ну, цей принаймні. Хоч би раз попросився, я його відвів би, куди треба. Та де там. Просто сидить і гадить, витріщивши на мене очі. А мені потім за ним прибирати. Хтозна, що там у них у лайні водиться. Бракувало ще епідемії вибухнути.

Даарен знову похитав головою, ніби, ставлячись з розумінням до його біди, але йому вже страшенно нетерпілося забратися подалі, щоб більше не чути це скиглення на тему лайна. Краще б він взагалі не питав.

- Але навіть на такий товар знайдеться свій покупець, - продовжував тим часом каменешукач, - От, наприклад, учора одна хотіла викупити його. Спробуй зрозумій, навіщо він їй знадобився, може, пожаліла. Баби, вони натури жалісні. Я, зрозуміло, ціну заламав, але тепер от думаю, може, не варто було. Віддав би їй за якихось півтори-дві сотні, і справі кінець. Не мучився б зараз із лайном.

- Баби жалісні... - навіщось повторив Даарен, вже майже його не слухаючи.

- Угу - промимрив здоровань, - Хоча, якщо подумати, та жалісною не здавалася. Скоріше навпаки. Дивилася на мене так, ніби планувала вночі переізати мені горлянку. 

- А як вона виглядала? - чисто на удачу вирішив спитати Даарен.

- Ну така. Висока, з чорним волоссям, - мужик виставив перед собою долоню на рівні власних грудей, вказуючи на приблизний зріст. Справді висока, якщо діставала йому по груди.

Даарен, який лише півхвилини тому планував перервати безглуздий діалог і відкланятися, тепер вирішив затриматися.

Висока і чорнява. Звичайно, цього замало, але вже щось.

- А який вік, хоча б приблизно? - запитав Даарен.

- Молода, але вже не юна. До тридцяти, я б сказав, – відповів здоровань, – А що? Знаєш її?

- Можливо. Може, ще щось примітне в ній було? Татуювання наприклад?

- Татуювань не бачив. Так, в цілому, в ній нічого примітного не було. Вродлива. Але якось по-дивному вродлива, - розмито пригадував каменешукач, чухаючи підборіддя.

- По-дивному вродлива?

- Навіть не знаю, як пояснити, - вагався він, - Якимось холодом від неї віяло. Поганим холодом. Недобрим. Це як коли у тебе волосся на тілі дибки встає, передчуваючи неприємності без явних тому ознак. Але знаєш, у цьому навіть щось є. Мені подобаються небезпечні жінки, тому я і спитав, чи не хоче вона...

- Що небудь ще? - перервав його Даарен, вирішивши, що чоловік вже почав фантазувати. Він чимало знав таких казкарів, яким аби потріпатися про небилиці. Такий величезний, а мозок, як у мушлі.

Здоровань виглядав трохи ображени, що його перервали.

- Ні. Крім цього, більше нічого не пригадую.

- Куди вона прямувала?

- Мені звідки знати? Я не спитав. Але йшла убік причалу. Тут завжди лише два основні напрямки. До причалу або від нього. Ну, ще за стіну.

Камнешукач, очевидно, вже почав дратуватися, відповідаючи на його запитання. Мабуть, теми, що не стосувалися лайна, турбували його набагато менше, і Даарен вирішив, що на цьому можна закінчувати розмову.

Він розвернувся і пішов до причалу. Імовірність була вкрай мала, але, за браком інших варіантів, варто було спробувати.

На Межу якось різко спустилися сутінки. Імовірно це мали бути сутінки, але за фактом усі кольори в місті просто потемнішали на кілька тонів, ніби хтось надів ковпак поверх свічки.

Даарен знову спустився на набережну. З моря віяв пронизливий вітер. Корабель, як і раніше, стояв пришвартованим у бухті, поповнюючи провізію і збираючи охочих пливти назад, на велику землю. Даарен поводив поглядом, але нікого підходящого за описом не виявив. Натомість він помітив уже знайомого на обличчя капітана корабля.

- Скільки корабель ще простоїть тут? - запитав він його.

Капітан, який досі копошився в лодці, заваленій всякою всячиною різної степені цінності, подивився на нього. Впізнав.

- Днів п'ять, не більше. А що? Вистачило і кількох годин, щоб насолодитися гостинністю Мертвого Континенту? Розумію, - він хрипко посміявся, виваливши на берег важкий мішок.

- Зверни увагу, якщо побачиш високу чорняву жінку. Скоріш за все, вона захоче плисти назад.

- Це не та, з якою ви були нерозлучні під час всієї подорожі?

- Ні. У неї не чорне волосся.

- Ну, як скажеш, хех... Молодь, - він знову посміявся, але коротко, а потім зайшовся кашлем.

Стало ще темніше, і Даарен вирішив, що на сьогодні досить. Зрештою, навіть йому належав відпочинок після такого тривалого плавання. Повертаючись до міста, він думав про те, як шукатиме Фанні. Напевно, вона чекатиме його на якомусь видному місці. Знаючи її, вона швидше навіть сама його знайде, так що хвилюватися не було про що.

Він піднімався дерев'яними сходами, що вели від причалу, коли зрозумів, що перед ним хтось стоїть і дивиться. Даарен підняв голову і побачив знайоме обличчя. Знайоме, але, як завжди, йому не вдалося відразу згадати, де його бачив. У нього часто так бувало з обличчями. Чоловік був міцної статури, але при цьому підстаркуватий. Погляд спокійний, але твердий, як у бика перед случкою. На короткій шиї висів товстий срібний ланцюг, потемнілий від часу. На пальцях прості срібні персні. Теж потемнілі.

Нарешті Даарен згадав, де його бачив. Вони ж разом пливли на тому сраному кораблі. Там вони жодного разу не розмовляли між собою, тож не дивно, що він забув.

- Треба чого? - запитав Даарен у того, хто перегородив йому шлях.

- Я знаю, хто ти такий, - промовив чоловік, не сходячи з місця.

- Оце так збіг! Я теж знаю, хто я такий, - відповів Даарен, - У тебе до мене якась справа? Якщо ні, то дай пройти. Я ж не вуж, щоб в тебе поміж ніг прошмигнути.

- Продай мені свого меча, - раптом прогримав мужик, і, судячи з тону, це швидше була вимога, ніж пропозиція.

- Він не продається, - запевнив його Даарен.

- Я добре заплачу.

- Мені вже обіцяно непогану суму грошей, тож нецікаво.

- Я заплачу вдвічі більше. Утричі, якщо забажаєш, - наполягав короткоший.

- Не забажаю. Нащо вбіса він тобі здався? Тобі що, хороших мечів у світі мало? - дивувався Даарен.

- Хороших мечів повно. Але мечів з ефіріалу я ще не зустрічав. Лише чув про них. Справа в тому, що я колекціонер. Можеш поглянути на мою колекцію і обрати будь-який артефакт замість зброї. Повір, там є чому тебе здивувати.

- Ти пробач, але меч мені самому потрібний. Ефіріал дітям не іграшка. Поріжешся.

Так званий колекціонер стиснув і без того тонкі губи. На лобі виступили вени.

- Вважаєш себе кращим за інших, хлопче? - раптом з відкритою ворожістю запитав він.

Даарену ця розмова почала добряче набридати.

- Відійди з дороги, поки я не познайомив тебе з ефіріалом поближче. І повір, це знайомство запам'ятається тобі надовго. Так, що більше не захочеться, - пригрозив він, повільно наступаючи.

Колекціонер надиво слухняно зробив крок убік, пропускаючи його. Хоча погляд його висловлював емоції, зовсім не пов'язані з покірністю.

Даарен повільно пройшов повз, навіть не дивлячись у його бік, ніби то була лише купа сміття. Через кілька хвилин він уже забув про цю неприємну розмову і тепер йшов у напрямку до того місця, де раніше бачив найбільше скупчення заїжджих дворів. Однак Фанні ніде не було. Невже вона наплювала на нього і просто відправилася спати? До біса. В крайньому випадку він міг просто знайти собі нічліжку самостійно.

Якоїсь миті Даарен зрозумів, що трохи заблукав. Основна дорога була цілком зрозумілою, але варто було зійти з неї, і починався заплутаний лабіринт з настільки вузьких проходів, що подекуди доводилося протискатися боком. У темряві, не знаючи плану міста, було важко розібратися. Даарен намагався розгледіти хочаб щось знайоме, коли зрозумів, що за ним хтось іде. Судячи з човгання ніг, людей було кілька. Троє. Ще два темні силуети замаячили попереду, перекриваючи вихід із проходу.

Зір Даарена загострився і, незважаючи на відсутність світла, він зміг розрізнити блиск оголеного металу. Хтось тримав у руці стилет.

Даарен зупинився. Шлях був остаточно відрізаний.

- Як тут людно в такий час, - видихнув він у пітьму.

- Ми прийшли від Грогана Клема, - сказав хтось позаду дивною вимовою, наче в нього не було передніх зубів.

- Від кого?

Даарен чув це ім'я вперше.

- Від Колекціонера, телепню. Не годиться хамити поважним людям. От він і попросив, щоб ми надали тобі урок ввічливості.

Тепер зрозуміло. Мабуть, той старий хрін не пробачив йому відмови і мав намір відібрати меч силою, хай навіть із трупа.

Знову почулося човгання. У темряві блиснув ще один ніж. Даарен на рівні рефлексів вихопив меч, готуючись оборонятися, але тут почув різке клацання, і повітря зі свистом пронизав арбалетний болт. Даарен не встиг зреагувати на такій короткій дистанції, і болт застряг у плечовій пластині. Товстий шар телячої шкіри не пропустив його накінечник у плоть глибше ніж на півдюйма.

- Що, не очікував, сука? Думав, ми не знаємо, хто ти такий? А ми, як бачиш, підготувалися, - сказав той самий шепелявий голос, що звучав раніше. Мабуть, він був їхнім головним оратором.

Даарен висмикнув болт, та в нього відразу полетів ще один, випущений з іншого арбалета. Мабуть, тактика була така – один стріляє, інший перезаряджає. Загалом непоганий задум, але цього разу Даарен встиг ухилитися. Зустрівшись зі стіною будинку, болт брязнув і розлетівся на тріски. Хтось схопив Даарена за ліве плече, і він заїхав навершям меча ворогові в щелепу. Дзвінко клацнули зуби, а парочка навіть розсипалася по землі. З іншого боку до нього кинулася рука з ножем. Даарен відскочив, перехопив руку і вивернув її в лікті. Пролунав хрускіт зламаної кістки, а за нею хрипкий стогін.

Ще один арбалетний постріл. Даарен сховався за стонучим бандитом, і болт потрапив тому кудись під ребро. Тоді він вирішив насамперед розібратися з арбалетниками. Поки на нього наводили приціл, він помахом меча розрубав приладдя. Тітива, луснувши, розтнула бандиту обличчя. Другого стрільця Даарен плечем впечатав у стіну, вибивши його з рівноваги, а потім ударив чолом по носу так, що той миттю знепритомнів.

П'ятий нападник накинувся на нього ззаду, намагаючись придушити чимось схожим на посох. Даарен, перевершуючи бандита у фізичній силі, легко відсунув від себе предмет і кілька разів ударив нападника ліктем у черево.

- Коли ж ви, мразі, навчитеся! - прогарчав він, схопивши останнього за бороду і кулаком ударивши по обличчю. Потів він повернувся, готовий і далі відбивати атаки, але зрозумів, що потреби в цьому більше нема. Ті, хто ще міг пересуватися, поспішали покинути злощасний провулок, зиркаючи на нього, немов побиті собаки. Побитими собаками вони й були. Інші корчилися і кректали.

- Підготувалися вони, як же. Така підготовка не варта і пташиного посліду.

Даарен повернув меч у ножни, так і не проливши їм кров. Не можна. Тільки не заради вуличних бійок. Однак, місцями він все ж таки не розрахував силу. Схилившись над власником посоху, Даарен зрозумів, що зламав йому щелепу. Він з найкращими спонуканнями спробував приладнати її назад, але та знову безвільно відвисла. Бандит, у якого потрапив арбалетний болт, важко дихав, очевидно, вмираючи. 

- Дідько, перестарався злегка, - процедив Даарен, розмірковуючи, чи вдасться йому зам'яти цей інцидент при написанні звіту. Х'ярд напевно знову звинувачуватиме його у безвідповідальності, не забувши прочитати величезну лекцію про те, чому вбивати людей погано. Але що зроблено, те зроблено.

З усіх поранених більш-менш притомним залишався лише той, що зі зламаною рукою. Даарен присів поруч з ним навпочіпки.

- Передай цьому вашому Грогану, що коли в нього є до мене претензії, нехай, сука, сам з'явиться. А то якось не по-чоловічому.

Каліка навряд чи запам'ятає його слова, але яка різниця, за великим рахунком?

Даарен залишив усе, як є, і вирішив зупинитися в першій корчмі, на яку натрапить. Нею виявилася кособока будівля з оптимістичною назвою «Останній відпочинок». Даарен аж свиснув, дізнавшись, скільки тут за добу коштує тісна кімнатка з мінімальними умовами, але він занадто втомився, щоб торгуватися або шукати дешевші варіанти.

Вносячи передоплату, він звернувся до корчмаря.

- Послухай, я тут шукаю декого. Жінку. Чорняву з татуюванням на зап'ясті. Чи не зустрічав таку?

Корчмар, чиї ноги покоїлися на стійці, попивав щось із великого дерев'яного кухля. Поруч лежала наполовину обгризена в'ялена рибина.

- Чорнява з татуюванням? - перепитав він, з натугою пережовуючи жорсткий шматок. - Не пригадую. Вона з якого племені? Повій чи охочих до скарбу?

- Не впевнений на сто відсоткув, але скоріше з другого. А може, ні з того, ні з іншого, - з сумнівом відповів Даарен.

- Якщо з першого, то тобі до сутенерів. А якщо з другого, поговори з вартовими біля воріт у стіни. У них гарна пам'ять на обличчя, - порадив корчмар, і Даарен знайшов його пораду слушною. Вранці так і вчинить.

Втомлений, він піднявся на другий поверх і ввалився до своєї кімнати. Тільки роздягаючись, згадав про рану на плечі, але вона виявилася зовсім незначною і могла затягтися до ранку без накладання швів. Шкода було тільки зіпсовану сорочку та куртку. Ось їх, мабуть, штопати доведеться, бо змінного одягу в нього мало. Рану він просто промив водою.

До чортиків хотілося спати, але спершу звіт. Зранку в нього не буде на це часу. Даарен дістав із сумки чорнило, перо та аркуш паперу і почав з опису сухих фактів, вказавши день прибуття в Межу і деякі додаткові деталі. Він не став згадувати ні про Фанні, ні проне щодавню бійку. Лише завршив словами "Пошуки тривають", уникаючи імен, як його і просили.

Після цього він поклав лист на тарілку, злегка торкнувся його вказівним пальцем, і папір спалахнув золотим вогнем. За кілька секунд на тарілці не лишилось навіть попелу.