У каюті було темно, як у дупі, тільки крізь вузькі щілини між дошками пробивалися промені, дряпаючи стіни тонкими голками денного світла. У цій напівтемряві, заповненій безперервним скрипом, навряд чи можна було розгледіти хоч щось. Даарену здалося, що в нього в ногах щось ворушиться. Якась гора ганчір’я. Занервувавши, він подався назад й уткнувся спиною в стіну над койкою – такою короткою, що під час сну на ній неможливо було простягти ноги. Незабаром він зрозумів, що це ворухливе "щось" насправді людина. З-під зваляної латано-перелатаної ковдри визирнула голова з довгими чорними косами, схожими на змій.

— Уме? — не повірив своїм очам Даарен, спантеличено спостерігаючи за тим, як сестричка Шедока повільно висовується з-під ковдри й поступово підповзає ближче, спираючись на тонкі бліді руки. В темряві яскравою плямою замаячили її білі груди з крихітними сосками. Розсунувши ноги Даарена, вона ковзнула руками по його стегнах.

«Що вона тут робить? Як пробралася на корабель?» — намагався збагнути Даарен, але коли дівчина взялася за край його штанів і потягнула вниз, першопричини раптом стали неважливими. Він заворожено спостерігав за тим, як Уме вивуджує з його штанів стрімко твердіючий елемент його чоловічої гідності, а далі все ближче й ближче схиляє до нього своє обличчя. Насамкінець Уме посміхнулася йому, і від вигляду цієї посмішки Даарен із жахом задригався. Її рот був повним гострих зубів точнісінько, як у гарпії.

— Стій! — заволав він і раптом помітив, що ковдри більше немає, а замість ніг в Умэ риб’ячий хвіст – такий довгий, що, не вміщаючись у каюті, він закручувався в кутку.

Даарен спробував відштовхнути її, але дівчина виявилася надто сильною. У мить вона вп’ялася в його пах, від чого він злякано заверещав, смикнувся і боляче вдарився потилицею об стіну.

Минула ціла хвилина, перш ніж він зрозумів, що ніякої Уме в каюті немає, як і русалок, гарпій чи будь-яких інших чудовиськ. Реальним був лише головний біль від удару, після якого він, видно, і прокинувся. У зв'язку з цим Даарен відчув одночасно полегшення та розчарування. Чому полегшення — зрозуміло, а ось розчарування… Це його навіть розвеселило. Раніше він Уме навіть за людину не вважав. Скажене звірятко, яке постійно треба тримати на прив'язі, — не більше. Але було важко заперечувати той факт, що за останній рік дівчисько подорослішала і стала саме що дів-чи-ною. Її навіть можна було б назвати гарненькою у випадках коли вона не випускала комусь кишки й не скалила зуби. Цікаво, що б зробив Шедок, дізнайся він про його фантазії? А якби це виявилося не просто фантазією? Даарен багато б віддав, аби хоч раз побачити, як цей низькорослий приклад неупередженості по-справжньому лютує. Іноді він соромився подібних думок, згадуючи, що близнюкам усього шістнадцять, але думки – це не те, що можна легко приструнити.

Даарена раптом хитнуло вбік, і він ледь не звалився з койки. Це допомогло йому остаточно прийти до тями.

— Тільки не знову… — простогнав він, відчуваючи, як нудота підкочує до горла.

У каюті, крім усього іншого, було до біса душно, він весь спітнів, хотілося ковтнути свіжого повітря. Притримуючись за будь-які поверхні, що траплялись на шляху, він піднявся на палубу і відразу ж відчув сильний порив вітру. Небо на горизонті затягло хмарами, а корабель, здавалося, плив саме в тому напрямку, де зараз назрівав шторм. Звідусіль чулося перегукування матросів, які поралися з вітрилами. Декілька пасажирів знічев'я тривожно поглядали в бік хмар, що швидко змінювали форму. Трохи осторонь від чоловіків над бортом нависала Фанні. Здавалося, вона от-от випаде в океан при черговому ударі хвиль, але, схоже, їй це ніяким чином не турбувало.

— Дивовижна погода, чи не так? — перекрикуючи стихію й підставляючи обличчя вітру, звернулася вона до Даарена. Її безладні кучері телепалися в усі боки, наче прагнули втекти зі скальпу, що їх утримував.

Даарен її настрій не поділяв. Він відчув раптовий напад нудоти і, зігнувшись, кинувся до борту, щоб зробити це в море, а не собі під ноги. Тим більше, що при такій хитавиці, він легко міг забруднити весь одяг власною блювотиною. Зрештою, вміст його шлунка вирвався назовні й розплескався по зовнішній обшивці корабля, та вже за секунду величезна хвиля турботливо все змила.

— Певно, то був наш обід. Тепер до вечора залишатимешся голодним, — з усмішкою зазначила Фанні, анітрохи не збентежившись від побаченого.

— Відвали... — багатостраждально прохрипів Даарен, рукавом витираючи підборіддя. Йому не дуже хотілося, щоб хтось ставав свідком його ганебного стану.

— Як грубо. Мене це навіть збуджує, — Фанні розсміялася так голосно, що на якийсь час затьмарила собою шум бурхливого океану. — Хоча, тобі все ж таки варто бути ввічливішим зі мною, адже на всьому цьому триклятому кораблі я єдина, хто може тобі допомогти.

Даарен глянув на неї зі скепсисом. Здавалося, з нього глузують. 

— Ти про що?

Жінка почала щось шукати в потертій шкіряній сумці, перекинутій через плече, і, зрештою, витягла з неї крихітний флакон, наповнений підозрілою жовтою рідиною.

— Лови!

Вона кинула йому флакон, і Даарен лише дивом примудрився зловити його, перш ніж той полетів би за борт.

— Непогані рефлекси, — оцінила Фанні, дивлячись на нього з дивною усмішкою. Наче перевіряючи, чи навчений пес виконувати різні кумедні трюки.

— Не могла просто дати в руки? І взагалі, що це за сеча?

— Моя, — усмішка Фанні стала ще ширшою, від чого склалося враження, що верхня половина її голови ось-ось може відкинутися, наче скринькова кришка.

Даарен, спантеличено дивлячись на флакон, відчув новий блювотний позив.

— Ну, ти що, жартів не розумієш? Це засіб від морської хвороби, зроблений на основі імбиру та полину. Мій власний винахід, — похвалилася жінка, а потім, відкинувши з чола метушливий кучер, додала: — Я вчений-фармацевт. Крім того, я займаюся виготовленням отрут, і це ще одна причина, через яку тобі не варто мені грубити.

— Он як? Дуже сподіваюся, що ти не переплутала флакони, – сказав Даарен, після чого висмикнув зубами пробку та понюхав вміст. Знайшовши запах у міру приємним, він відкинув голову і влив у горлянку усе до останньої краплі. Якщо це отрута, то нехай вже він краще помре, аніж ще хоча б день простраждає з нудотою. 

— За кілька хвилин стане краще. Воно швидко діє.

Даарен вимучено зітхнув і повернув порожній флакон.

— Мабуть, тобі конче потрібно потрапити на Мертвий Континент, якщо ти наважився на цю подорож, попри морську хворобу.

— Так і є. Я повинен там декого знайти.

— Когось дуже важливого? – допустила Фанні.

— Важливого. 

— Це жінка? — раптом запитала Фанні, і Даарен спробував зберегти вираз обличчя непорушним, аби не давати їй жодних натяків. Замість цього він вирішив змістити фокус розмови на неї.

— А що до тебе? Навіщо вченій-одиначці плисти в це пекельне місце? 

— Я досліджую рослини, адже я ботанік-фармацевт. Мертвий Континент – єдиний, на якому я ще не побувала. Впевнена, там на мене чекає безліч дивовижних відкриттів, — мрійливо поділилася Фанні.

— І ти зовсім не боїшся?

— Ну, може, зовсім трішки. Взагалі-то мені не завадив би хтось на кшталт охоронця. Ти здаєшся ... — вона пройшлася по ньому оцінювальним поглядом, через що Даарен відчув себе некомфортно, — цілком придатним для цієї ролі. Я бачила у тебе меч. Ефіріал, чи не так?

— Як ти зрозуміла? Я ж не виймав його з піхов, — здивувався Даарен.

— Скажімо так, я розбираюся не лише в тичинках і маточках, — загадково пояснила Фанні.

— Начхати. Я тобі не найманець, тож пошукай когось іншого. Наприклад, чому б тобі не приєднатися до когось із цих хлопців, — він вказав підборіддям на каменешукачів, які весь цей час кидали на них непривітні погляди. — На відміну від мене, вони вже не раз бували на цій землі

— Ці покидьки? Та вони швидше переріжуть мені вночі горлянку і просто заберуть усі гроші. Заради наживи вони ладні на все. Інакше їх просто б не було зараз на цьому кораблі, — не понижаючи голос, сказала Фанні, і Даарен на мить злякався, що їх могли почути. Проте, її прямолінійність справила на нього враження. З цієї миті вона почала йому трохи подобатися.

Даарен раптом відчув, що з ним щось відбувається. Спершу він подумав, що це через хитавицю земля ніби йде з-під ніг, але ні. Йому захотілося присісти, і він всівся дупою прямо в калюжу, що утворилася внаслідок нескінченного потоку бризок.

— Що за гидоту ти мені підсунула?

— Вибачай, я забула сказати, що цей засіб ще недопрацьований, і він має побічний ефект. Але багатьом навіть подобається, - Фанні знову засміялася цим своїм надто гучним реготом, від якого брязкотіло у вухах. Відсміявшись, вона навіщось всілася поруч із ним, прямо на залиті солоною водою дошки. Низ її спідниці відразу потемнішав, увібравши вологу.

Даарен з цікавістю спостерігав за діями дивачки і раптом зрозумів, що йому страх як хочеться засміятися. Він щосили намагався стриматися, але сміх все ж вирвався назовні, немов шквал вітру, що вибив віконниці. Він реготав так, що заболіли м'язи преса. Напевно, збоку він виглядав, як ідіот чи п'яниця. Важко сказати, який варіант більш принизливий.

— Якого... — пролунав черговий вибух сміху. Даарен навіть не міг зрозуміти, що саме його так розвеселило.

— Проте більше не нудить, правда? — підбадьорила його Фанні.

Він кивнув, затискаючи рот руками.

Група каменешукачів активно обговорювала їхню дивну парочку, через що Даарену хотілося сміятися ще більше. Але тут нарешті повалив дощ – справжня злива, і напад пройшов. Пасажири поспішили заховатися в каютах, і зрештою на палубі залишилися лише кілька членів екіпажу й вони удвох.

— У тебе є ще кілька тижнів, щоб подумати над моєю пропозицією. Може, по мені й не скажеш, але в мене багато грошей, і я вмію бути щедрою, — знову заговорила Фанні. Намокнувши, її каштанові кучері випрямилися й обліпили обличчя.

— Тут нема про що думати. Я не займатимуся цим. У мене є справи важливіші.

— Ну, ти все ж таки подумай, подумай.

Даарен видихнув і кивнув, аби вона на якийсь час залишила його в спокої.

— А які ще... зілля в тебе є? — спитав він через деякий час зі свіжонародженою надією на те, що залишок плавання може виявитися не таким вже й нестерпним.

Фанні, вловивши хід його думок, змовницьки посміхнулася.

***

— У мого вчителя теж був улюбленець, — сказала Фанні Лу, коли Даарен зробив паузу в своїх одкровеннях. Вона вдихнула носом тонкий струмінь диму, що тягнувся від блюдця з благовонням, й знову відкинула голову на подушку. — Вискочка з прищавою пикою. Нам було по тринадцять, коли ми почали виготовляти свої перші отрути.

— І ти його отруїла? Я б не здивувався, — спробував вгадати Даарен, відчуваючи як від запаху тліючої суміші трав, основу якої складала білина, приємно паморочиться в голові.

— Варто було, але ні. Я вирішила, що боротьба має бути чесною. От тільки він все одно потім помер. Від власної отрути. Така от іронія.

Даарен тихо засміявся, хоча, мабуть, це було не зовсім доречно. На щастя, у компанії Фанні він швидко почав почуватися розкуто, ніби вони були давно знайомі. У її поведінці і манері спілкування було щось таке, що змушувало його сприймати її скоріше як чоловіка, ніж жінку. Вона не соромилася у виразах, підтримувала грубий, подекуди непристойний, гумор і при цьому була зовсім не уразлива. Тепер Даарен міг упевнено сказати самому собі — ця великорота жінка йому безперечно подобалася. Майже так само сильно, як її зілля з їх неоднозначним ефектом. Вони не раз замикалися в її трохи просторішій каюті, аби подихати благовонням. Зі сторони могло здатися, що там вони намагаються розвіяти нудьгу всім відомим способом, але Даарен перестав турбуватися з приводу того, що про нього подумають ці, як влучно зазначила Фанні, покидьки. Вони говорили про все і ні про що. Багато сміялися. Багато мовчали. Напевно, так і народжується справжня дружба. Принаймні, Даарену подобалося так думати, і він сам не помітив, як почав розповідати про себе та свої стосунки з Х'ярдом.

— І після цього ти стала улюбленцем?

— О так. Нарешті вчитель звернув на мене увагу, — Фанні всміхнулася своїм юнацьким спогадам.

— Чому для тебе це було так важливо?

— А чому для тебе таке важливе схвалення твого брата? — задала вона зустрічне питання.

Даарен забурчав, посовавшись на відведеному йому тісному клаптику койки.

— Не так уже й важливо, — пробурмотів він і одразу ж усвідомив, що все сказане їм до цього вказує на протилежне. 

— Ми всі прагнемо визнання, і насамперед від тих, кого визнаємо самі, — сказала вчена несподівано серйозним тоном, не надто для неї характерним. — Мою сім’ю вбили, коли мені було десять. У той момент я збирала звіробій на іншому березі річки, тому й урятувалася. Уже повертаючись, я побачила, як мій будинок палає. З будинку, прямо з вогню, вийшов чоловік, а на ньому навіть одяг не обгорів. Тоді він скочив на коня і попрямував до мосту. Мені нічого не залишалося, крім як зістрибнути у воду і сховатись під ним, поки він мене не побачив. Досі у вухах стоїть брязкіт його збруї і тупіт копит, що пронісся прямо наді мною.

— Хто це був? — спитав Даарен, заінтригований історією.

— Не знаю. Хтось, кому не страшний вогонь. Може, чаклун, може, інакший, а може... — Фанні не договорила, але Даарен її зрозумів. Та все ж він волів не озвучувати своє припущення вголос.

— Пізніше мене знайшов учитель. Він дав мені все. Дах над головою, їжу, освіту. Допоміг мені зрозуміти, хто я є. Розкрити свій потенціал. Тому я так старалася бути йому корисною.

— І ти ніколи не намагалася знайти того, хто вбив твою сім’ю? Помститися?

Фанні знизала плечима.

— Якби не цей випадок, я б ніколи не зустріла вчителя. Тож нехай минуле залишається в минулому.

— Може, й так. Але я б... все одно спробував знайти вбивцю.

Даарен позіхнув і перевернувся на бік, обличчям до стіни, відчуваючи, як потроху засинає. Для зручності її ноги лежали біля його голови, а її голова — біля його ніг. Не розплющуючи очей, він відчув, як Фанні почала моститися, намагаючись якомога ефективніше використати обмежений простір вузької койки. Зрештою вона просто притиснулася до нього, опустивши руку йому на гомілку. Навіть крізь одяг Даарен відчував приємне тепло її тіла.