Крізь лляні фіранки просівалося мутне сіре світло. Воно завжди було таким, скільки Айліс себе пам'ятала. Не день, і не ніч. Щось середнє, як і вона сама. Але Айліс знала, що у зовнішньому світі вже настав ранок.

За весь цей час вона не зімкнула очей, лежачи на своєму колись дитячому ліжку і розглядаючи дрібний візерунок на напівпрозорій тканині. У голові роїлися незліченні думки, немов вилуплені личинки в гнилій рані.

Крізь тишу, що нагадувала вакуум, до її вух долинули легкі кроки. Впізнавши ходу, Айліс підвелася і звісила ноги з ліжка. У двері несміливо постукали, після чого до кімнати зайшла Ашанія. Інакша посміхнулася їй, і Айліс звернула увагу на те, як їх з Лайзеком посмішки стали віддзеркаленням одна одної. Після стількох років, проведених разом, це й не дивно.

– Подумала, було б непогано побалакати з тобою вдвох, як раніше, – сказала Ашанія, присівши поруч. Від неї пахло оливковим милом. Мереживні рукава виглядали вологими. Напевно, вона щойно завершила допомагати Лайзеку з ванною.

– Побалакати, як раніше? Так, я вже давно не можу похвалитися можливістю поговорити з кимось відкрито, – погодилася з нею Айліс, – Мене дуже турбує стан Лайзека. З минулого мого візиту він помітно погіршився. Цілу ніч я міркувала над тим, що мені не варто було просити його про відновлення печаті. Заклинання такого рівня, зрештою, може витягнути з нього залишки життя.

– Але справа не тільки в тобі і не тільки в ньому, – заперечила інакша, – Від цієї печаті дуже багато що залежить, і Лайзек це розуміє. Тож навіть якщо ти забереш свої слова назад, він все одно виконає твоє прохання. Тому не варто мучити себе. Прийми поміч.

– І що ж виходить? Платити знову доводиться не мені, а тим, хто мене оточує. Хіба це справедливо? Чим я краща за інших? Чому я повинна продовжувати жити незважаючи ні на що, а інші повинні вмирати?

Айліс вчепилася пальцями у своє праве передпліччя, де знаходилася печать. Хотілося подряпати її нігтями, здерти шкіру, однак, проблему це ніяк не вирішить.

Ашанія спостерігала за нею, тримаючи руки складеними на колінах. Її маленьке завжди юне обличчя виражало смуток, але не всепоглинаючий, а з домішкою смиренності. Айліс підозрювала, що інакшій не менш боляче, ніж їй, адже саме вона провела останнє століття пліч-о-пліч з Лайзеком, як єдине ціле. Та при цьому їй якимось чином вдавалося зберігати стійкість духу.

– Ми з Лайзеком, – заговорила Ашанія, – ось вже ціле сторіччя буквально нерозлучні. І хоча твоя мати була єдиною жінкою, яку він коли-небудь по-справжньому кохав, я все ж вирішила, що хочу присвятити своє життя турботі про нього і про тебе, – вона повільно відкинула голову, спрямувавши погляд крізь стелю, занурившись у спогади про минуле. Густе каштанове волосся наче обіймало її тендітні плечі, – Коли Ігнісар був повалений, а його онук привласнив собі корону, я раптом усвідомила, що мені нікуди йти. Знехтувана власним народом і незрозуміла людям я була приречена на долю вигнанки. Однак знайшовся той, хто прийняв мене. Я відчула, що моє місце поряд з Лайзеком, і не важливо, в якій ролі, аби лише мати можливість слухати його гру на лютні, якомога довше, – Ашанія опустила голову і тепер дивилася крізь підлогу, - Я не раз думала про те, що мені робити після того, як Лайзек зникне, та досі не знайшла відповідь на це запитання. Напевно, весь мій світ просто обвалиться тієї ж миті. Але навіть якщо так, я хочу, щоб його воля була виконаною до кінця. Якщо він прийме рішення пожертвувати залишками свого життя заради тебе, я це прийму. Так я зможу проявити свою абсолютну відданість та вдячність йому за все. Тому, хоч це і сумно, я все ж відчуваю, що зможу з цим впоратися. Мабуть, це і є та сила, якої він мене навчив.

Тепер Ашанія повернула погляд до неї. Дивлячись в її спокійні карі очі, Айліс відчувала, як усередині неї теплою патокою теж розливається спокій. Зітхнувши, вона поклала голову на коліна інакшої, а ноги знов закинула на ліжко. Ашанія погладила її волосся, і Айліс ненадовго знову відчула себе маленькою дівчинкою.

Ще якийсь час вони дійсно спілкувались про вже набагато менш важливі речі, як колись. Але оскільки Лайзека не можна було надовго залишати без нагляду, Ашанія була вимушена піти.

Знов опинившись наодинці з собою, Айліс незабаром почула човгання в спальні за стіною. Отже, Даарен прокинувся. Настав час зіпсувати йому ранок.

Вийшовши в коридор, вона наполегливо постукала у його двері. По той бік булькнула вода і брязнули металеві предмети. Після цього двері відчинилися. Даарен стояв оголений до пояса, виставивши на показ рудуваті волоски, що рідко розкинулися по грудях. У руці його блищала гостра бритва. Він вже поголив усе, що було на підборідді та щоках. До рослинності над верхньою губою справа поки не дійшла, але, судячи з наявності там піни, він мав намір позбутися і її.

– Залиш, як є, – сказала Айліс, поки феантрієць похмуро витріщався на неї зверху вниз.

– Чого? – не зрозумів він.

– Кажу, лиши над губою. Чи ти хочеш, щоб тебе переплутали зі служителем храму Феантрес?

Даарен задумливо обмацав своє обличчя, після чого, відступив на крок, даючи пройти. Як і передбачалося, його постіль була неохайно скуйовджена, а атрибути одягу та спорядження безладно валялися на підлозі. На комоді, перед дзеркалом, стояв мідний таз, наповнений водою.

Даарен, зачинивши двері, підійшов до комода, взяв рушник і витер мильну піну з обличчя. Поруч із тазом також лежали ножиці.

– Якщо хочеш, я пострижу тебе, – спонтанно спало на думку Айліс.

– Чого? – здивувався Даарен.

– Ти весь ранок плануєш перепитувати мене? Чого й чого… – перекривляла його вона, – Ти ж це планував зробити? Так от я пострижу тебе, щоб результат твоєї самостійних старань не довелося потім виправляти у кріслі цирульника.

Даарен недовірливо насупився. Весь його вигляд говорив: "Що ти задумала?".

Бідолаха. Може, варто бути з ним пом'якше?

– А ти сама хіба вмієш? – втім запитав він.

– От і дізнаємось.

Айліс взяла з комода ножиці і жестом запросила його сісти на стілець біля вікна. Підтягнувши пояс на штанях, Даарен сів, рипнувши дерев'яними ніжками. Поки Айліс оцінювала об'єм роботи, його очі пильно стежили за пересуванням гострого предмета в її руках. Коли вона приступила безпосередньо до стрижки, феантрієць весь наїжачився, ніби вона могла продірявити йому скроню або виколоти очі.

Загалом могла, але не цього разу.

Якийсь час єдиним звуком, що заповнював кімнату, було тихе порипування ножиць. На підлогу падали все нові й нові клаптики світлого волосся. Поступово Даарен розслабився і лише мовчки стежив за її зосередженим обличчям. Айліс відчувала, як, користуючись моментом, він з близької відстані розглядає її риси, приділяючи увагу найдрібнішим деталям. Та його увага не обмежилася одним лише обличчям. Він як міг намагався не дивитися в область її декольте та живота, але, певно, це було вище його сили. Втім, Айліс це особливо не турбувало. З віком перестаєш бентежитися через подібні дрібниці.

Коли вона зайшла йому за спину, щоб попрацювати над потилицею, Даарен раптом перервав мовчання.

– Слухай. Мені шкода, що так сталося з Тарлою. Ось. Мабуть, мені слід було сказати це раніше.

Ножиці завмерли в руках Айліс. Її охопило дивне відчуття, що застало її зненацька. Треба було щось відповісти. Але що?

– Дякую, – зрештою просто вимовила вона, після чого продовжила стригти.

Вона відчула полегшення від того, що в цей момент Даарен не бачить її обличчя, адже очі її чомусь заволокло вологою пеленою. Втім, Айліс досить швидко змогла повернути собі невимушений стан.

"Схоже, він не такий вже й безнадійний", – подумалося їй, і вона знову встала перед ним, щоб підрівняти волосся над вухами.

– Чому ти посміхаєшся? – запитав Даарен.

А й справді. Чому? Але незабаром відповідь сама злетіла з її вуст.

– Просто згадала, як колись стригла свого чоловіка. Хороші були часи.

Брові феантрійця злетіли, а на лобі зібралися складки. Він виглядав приголомшеним.

– Ти заміжня?!

– Була колись, але дуже не довго. Для таких, як я, мати сім'ю – нечувана розкіш. Не сіпайся, якщо не хочеш, щоб я відрізала тобі частину вуха.

– Думаю, ваш шлюб закінчився досить драматично. І справа тут не тільки у твоєму кепському характері.

– Яка проникливість, – криво посміхнулась вона, - Ти маєш рацію. Мого чоловіка вбили. Як і багатьох з тих, хто намагався зблизитися зі мною та створити узи. Цей шлюб був експериментом, від самого початку приреченим на провал.

Вона відступила, щоб оглянути результат своєї роботи. Залишившись задоволеною, відклала ножиці і вмостилася на кут ліжка, сподіваючись, що на її дупі потім не залишиться жодних білих слідів.

Даарен підвівся зі стільця і ​​схилився над дзеркалом. Покрутив головою, провів пальцями по маківці.

– Що ж, непогано ти призвичаїлася за період свого заміжжя, – похвалив він її старання.

Айліс закинула ногу на ногу, нічого не відповівши.

І навіщо вона йому про це розповіла? Це ж дуже особисте, а вона взяла та й виклала, як на духу. Обіцяла ж собі більше ні з ким не зближуватись, і тримати дистанцію з новим наглядачем. Та факт лишається фактом. Поступово вона звикала до нього, як було з Тарлою і з її попередниками. Мабуть, є речі, яким судилося повторюватися знову і знову, як за прописаним сценарієм театральної вистави.

Поки Айліс спостерігала за тим, як він натягує сорочку та застібає перев'язь на стегнах, у голові дуже чітко пролунала думка.

"Настане день, коли мені доведеться поховати і тебе, Даарену фор Клайден".