Повітря було вологим, а земля під ногами пухкою, наче над свіжою могилою. Над озером нависав щільний ранковий туман, ховаючи від зору протилежний берег. Білявий серпанок стелився по землі, і темні силуети дерев, здавалося, проростали прямо з нього.

Загін феантрійців, наче лісові звірі на полюванні, безшумно пробирався крізь приозерну рослинність. Іноді під їхніми ногами тріскали сухі гілки. Жаби, потурбовані непроханими гостями, з тихим бульканням стрибали у воду. У очеретях шаруділи розбуджені вужі та гадюки.

Уме час від часу завмирала і прислухалася до навколишнього середовища. Принюхувалась, ніби сама була диким звірятком. Х'ярд не міг пригадати нікого з ордену, хто мав би настільки ж добре розвинені інстинкти. Здавалося, тут, поза цивілізацією, дівчинка почувалася набагато комфортніше, ніби вона була вовченятком, якого колись приручили люди, а тепер відпустили на волю. З її чуттям і швидкістю мислення Шедока близнюки ставали воістину моторошним дуетом.

- А ось і наш орієнтир, - напівпошепки промовив Циско, звірившись з міткою на мапі, виданою лейтенантом Малком. На тлі туманної завіси виділялася темна пляма. Перевернутий догори дном човен, що прогнив і покрився цвіллю, - Зараз візьмемо правіше, до лісу. Десь там має бути місце зіткнення.

Х'ярд кивнув, і всі семеро плавно згорнули.

- Командувачу. А ви впевнені, що ми знайдемо бодай щось, враховуючи, що тіла вже звідти давно забрали? - висловив сумнів Фініан, порушивши спільне мовчання.

На нього одразу зиркнула Мег. З її суворого погляду здавалося, що вона готова дати йому прочуханки прямо тут і зараз.

- Не ганьби орден. Ми тобі що, шпана з підворіття? - сердилася воїтелька.

- Та чого ти одразу? От же… - присоромлено надувся Масляні Щічки. Його обличчя дійсно навіть зараз випромінювало легкий маслянистий блиск, незважаючи на відсутність прямого сонячного світла.

- Мег завжди палко відстоює рішення командувача, - щиро посміхнувся Циско.

Феантрійка зарум'янилася і опустила погляд, а Фініан єхидно гигикнув.

- Мені зрозумілі твої сумніви, Фіне. З моменту вбивства вже минуло кілька тижнів. За цей час тут пройшов не один дощ, - погодився з ним Х'ярд, - Однак, формуючи команду, я врахував, що мені знадобляться люди з відточеними пошуковими здібностями та досвідом. Хіба що Альстер трохи вибивається з загальної картини. Нічого особистого, здороване, але нам дійсно майже нічого про тебе не відомо, окрім того, що в тобі сила дюжини коней.

Убертонець знизав плечима, даючи зрозуміти, що не ображений.

- Але головне, - продовжував Х'ярд, - У нас є Уме.

Дівчина обернулася на секунду, відреагувавши на власне ім'я, але, не зацікавившись розмовою, відразу повернулася у свій стан повного єднання з природою.

І дійсно. Менше ніж за хвилину Уме раптом завмерла. Припавши до землі, вона принюхалась.

- Щось відчула? - запитав її брат.

Дівчина різко схопилася і притулилася до ствола клена, ураженого якоюсь хворобою, через що він втратив майже все свое листя.

- Тут кора смердить кров'ю. Людською. А там, далі, вся земля нею пропахла. - цілком впевнено повідомила вона, вказавши на невечличку галявину, яку пересікала вузька стежка, що вже майже розчинилася і стала ледь помітною.

- Ось про це я й кажу, - весело зауважив Х'ярд, - Отже ми на місці. Чудова робота, Уме.

- А вона точно людина? В мене мурахи по шкірі... - зіщулився Фініан, якому раніше ніколи не доводилося працювати з нею в одній команді. Ніхто не став відповідати на його риторичне запитання.

- Дійсно, якщо покладатися лише на зір, то й не скажеш, що тут щось відбулося. Природа швидко подбала про те, аби змити з землі чужі гріхи, - відмітив Циско з властивою йому метафоричністю.

- Гаразд, діємо як зазвичай. Розділимося на три групи та дослідимо місцевість, але так, щоб усі були в межах видимості. Альстер. Ми з тобою в парі, – розпорядився Х'ярд.

Команда приступила до виконання наказу. Усі діяли злагоджено, зі знанням справи. Туман над галявиною до цього часу дещо розвіявся, але ранок, як і раніше, залишався похмурим, вказуючи на те, що ближче до обіду має піти дощ. З усіх лише убертонець виглядав якимось загубленим, ніби він не знав, чим себе зайняти. В його очах була повністю відсутня бодай крихта залученності. Х'ярд вирішив поки що просто поспостерігати за ним. Іноді обережне терпляче спостереження приносило більше плодів, аніж відкритий допит. Та Альстер, мабуть, і сам вже почав здогадуватись, що до чого.

- Ви мені не довіряєте, - раптом заговорив він, дивлячись кудись крізь гілки, ніби звертаючись не до нього, а до чогось абстрактного.

Х'ярд у цей час стояв навпочіпки і розглядав кучерявий мох біля коріння ліщини, що зберігав чіткий відбиток солдатського черевика. Почувши зауваження, Х'ярд не перервав свого заняття і не став вдавати, ніби воно прозвучало якось несподівано. Навпаки, якщо Альстер сам вже зачепив цю тему…

- Не довіряю? Так, не довіряю, - погодився він, - Тут справа яка. Цих п'ятьох я знаю вже багато років, а близнюки мені взагалі як діти. Я підібрав їх ще малечею, коли вони тинялися трущобами, скривджені, замурзані й голодні, ображені на цілий світ. Я знаю, чого очікувати від кожного. Їхній потенціал. Їхню межу. Знаю навіть імена членів родини Циско. Що ж до тебе... Ти в нас темна конячка. Більше того, з твого боку не відбувається жодних дій, направлених на завоювання нашої довіри. Я списую це на те, що не всі люди за своєю природою товариські, але, про всяк випадок, краще продовжу спостерігати за тобою. Адже на мені лежить занадто велика відповідальність. Розумієш?

Х'ярд відщипнув шматочок моху і понюхав його. Потім розтер між пальцями і понюхав ще раз.

- Розумію. Ви не дуже схожі на головнокомандувача, - раптом зазначив Альстер.

- Невже? Теж хочеш сказати, що я занадто м'який? - посміхнувся Х'ярд.

- Не знаю. У мене ніколи не було командира. Я звик працювати один. Мабуть, добре, коли ти можеш покластися на когось, крім себе.

Х'ярд підвівся і уважно поглянув на убертонця, обличчя якого завжди виражало приблизно одне й те саме.

- Мій батько... - невпевненно почав Х'ярд. Йому завжди було якось ніяково використовувати слово "батько", наче він вкрав щось, що йому не належало, - ...був набагато кращим командувачем, ніж я. От на нього дійсно завжди можна було покластися. А я навіть ніколи не хотів займати цю посаду.

Альстер якийсь час зберігав мовчання, ніби старанно над чимось міркуючи.

- Ви хороша людина, - зрештою несподівано промовив він, - Вашим людям пощастило.

Після сказанного здоровань відвернувся, ніби помітивши щось в стороні, і зрештою розпочав пошуки, так наче перед цим між ними двома не відбулося ніякого діалогу.

Минуло трохи менше години, коли Х'ярд наказав усім знову зібратися, аби обмінятися знахідками та спостереженнями. Здебільшого вони в усіх були однаковими. Відбитки ніг. Залишки крові. Стара купа лайна, яку майже повністю розмили дощі. Вона була виявлена ​​Фініаном за кущами, трохи далі від галявини. Певно, хтось встиг спорожнитися перед смертю і відправитися на той світ без зайвого вантажу.

Єдиною дійсно важливою знахідкою був мутний уламок скла, який, затиснувши між вказівним і великим пальцем, тримав Шедок, демонструючи його решті команди. Уме схилила над ним обличчя, та одразу відскочила назад, затиснувши носа руками. Різкий запах, що йшов від уламка, відчували усі феантрійці.

- Ось і наша колба з отруйним газом. Або, принаймні, її рештки, - швидко дійшов висновку Х'ярд.

Шедок закинув уламок подалі в кущі, щоб не вдихати отруту.

- І що з того? Ми ж і так про це вже знали, - розчаровано зазначила Мег.

- Не поспішай. Пропоную подумати, чому ця колба опинилася тут, хоча її мали застосувати у ворожому таборі, - задав вектор аналізу Х'ярд.

- А що тут думати? Певно, застосували не все, або взагалі нічого не застосували, і одна просто вивалилася під час метушні, коли на загін напали, - припустив Фініан.

- Такі небезпечні речі не носять у кишені, щоб вони могли ось так просто вивалитися. Як правило, їх у чомусь транспортують. Наприклад, найпростіше рішення – ящики. Навіть якби колби розбилися, уламки скла залишилися б усередині, – не погодився з ним Х'ярд.

- Тоді де самі ящики? - спитав Фініан.

- Очевидно, їх забрали тоді ж, коли забирали тіла. Командування Вежі не могло допустити, щоб вони разом із вмістом потрапили до рук ворога. Але, факт того, що ми знайшли уламок, вказує на те, що як мінімум один з ящиків був відчинений. Хоча ми й не знаємо, на якому етапі і навіщо.

- Командувачу. Ви казали, загін не чинив опору, – нагадав Циско.

- Так, якщо вірити спостереженням сержанта Кольта.

- Можливо, моє припущення прозвучить дивно... Але чи могло статися так, що на момент обезголовлення солдати вже були мертвими?

В колі обговорення повисло гнітюче мовчання. Припущення підстаркуватого феантрійця справді звучало дикувато, але в ньому, все ж таки, ховався деякий сенс.

- Хочеш сказати, хтось навмисне відчинив один з ящиків і розповсюдив газ? Навіщо тоді було рубати голови, якщо солдати й так вже були мертві? Це ж повна маячня? - дивувався Фініан.

- Ні-ні, в цьому є неочевидний сенс, - заперечив Х'ярд, - Шедок. Ти вже здогадався?

Юнак стояв абсолютно непорушно, повністю занурений у свої міркування. Уме спостерігала за братом. З виразу її обличчя ставало очевидно, що вона взагалі нічого не кумекала.

- Не впевнений, - заговорив Шедок, ніби побоюючись озвучити свої думки з цього приводу.

- Навіть якщо це прозвучить як повний абсурд, ми повинні розглянути всі можливі версії, - підбадьорив його Х'ярд. Він хотів, щоб молодий феантрієць сам дійшов до потрібного висновку.

- Справа в тому, що, - зрештою, приступив до роз'яснення Шедок, - якби солдати просто отруїлися власним газом, в ції події б не було нічого феноменального. У штабі списали б на необережність і нещасний випадок, тож і розслідувати тут було б нічого. А от відрублені голови… явище зовсім іншого маштабу. Схоже на те, що перший етап (застосування отруйного газу) був підготовкою для переходу на наступний етап. Обезголовлення. Так простіше. Не потрібно кожного окремо виловлювати, наче кролів, що розбіглися лісом. Солдати прифійської армії й самі не підозрювали, що, взявши із собою хімічну зброю, підготували для вбивці плацдарм, аби той міг здійснити свій план із найменшими для себе зусиллями та ризиками.

- Який ще план? - досі не розуміла Мег.

- План із привернення нашої уваги, - закінчив свою думку Шедок.

Вони з Х'ярдом обмінялися поглядами, які ніхто з присутніх, крім них самих, не міг зрозуміти. Обидва згадали їхню нещодавню розмову з приводу участі в конфлікті гіпотетичної третьої сторони.

Шедок дуже чітко висловив те, що хотів сказати Х'ярд, і навіть доповнив деякими деталями, на які він сам би навряд чи звернув увагу. Він вкотре відчув по-батьківськи тремтливе почуття любові до цього хлопчини. Однак для сентиментальності момент зараз був вкрай непідходящий. Судячи з облич Мег, Фініана та Циско, вони вже зрозуміли, на що це все вказувало.

- Виходить, нас сюди заманили? - Мег насторожено обвела поглядом місцевість, звертаючи увагу на кожну підозрілу тінь.

- Будьте пильні. Є дуже велика ймовірність, що ми тут не самі, – попередив Х'ярд.