Дванадцятирічному королю Бламанша, Трінланду Другому, доводилося весь час задирати підборіддя, щоб хоч щось бачити поверх свого пишного жабо. На троні хлопчик практично лежав. Його тонкі ніжки злегка бовталися, поблискуючи дорогоцінним камінням, нашитим на білі туфлі. За спинкою трону кам'яну стіну прикрашав гігантський портрет його діда та попередника, Трінланда Першого. Дивлячись на нього, створювалося враження, ніби жодна королівська особа з їхньої династії, не уявляла свого існування без жабо та мережив, що робили їх схожими на ігуан.

— Тож які у вас думки з цього приводу? — звернувся намісник Дагвуст, стоячи біля свого юного королика. Цим він відволік Х'ярда від спроби підібрати якесь нове порівняння, що підкреслювало б особливості придворної моди.

Дагвуст, як завжди, переважно спирався на праву ногу. Стояти прямо йому заважала травма, отримана в юності. Намісник ніколи нікому про неї не розповідав, але всі й так чули історію, про те, як його колись підступно лягнув кінь. Ще тоді, коли він допомагав на стайні, будучи бастардом свого батька.

— Пане наміснику, — достатньо твердо звернувся Х'ярд, — Міри, які ви пропонуєте, йдуть на противагу головним принципам нашого ордену, а також перекреслюють сенс самого нашого існування.

— Тобто ви хочете й надалі залишатися осторонь? Поки Альянс зазнає нападок Імперії?

— Феантрійці поза політикою. Так завжди було. Це наше головне правило.

— Так було, бо вам вистачало роботи, пов'язаної з винищенням чудовиськ. Але після Великого Чищення їх майже не залишилося, і ви просто сидите без діла у своїх так званих храмах і проїдаєте королівський бюджет. У той час як вашим талантам можна було б знайти набагато ефективніше застосування.

— Ви праві, чудовиськ майже не лишилося. Однак все ще залишається загроза нападу з боку інакших. Хто стане на захист Бламаншу, якщо ми відправимось воювати на далекий острів? Армія Альянсу? Якщо так, то столиця паде менш ніж за добу.

Молодий король перестав гойдати ногами. Схоже, слова Х'ярда налякали його.

— Але ж цього може і не статися, — стояв на своєму намісник, — Вже понад сто років про Білого Короля нічого не чути. Чому б йому раптом виходити зі своєї сплячки саме зараз?

— Може, не статися. А може й статися. На вашому місці я не робив би ставки в цьому питанні. Якщо помилитися, це буде дорого коштувати всім нам.

Дагвуст, тримаючи руки зімкненими внизу живота, задумливо постукав пальцем по срібному персню з сапфіром.

— Що ж, — сказав він згодом, — схоже, ваші алакійські колеги іншої думки в цьому питанні.

— Що ви маєте на увазі, мілорде? — не зрозумів його Х'ярд.

— Декілька днів тому наша розвідка повідомила, що імператор Варнемус почав формувати спеціальні військові загони, зібрані з феантрійців. Схоже, він налаштований рішуче. Ми зобов'язані відповісти тією самою монетою, якщо не хочемо бути розгромленими протягом найближчих місяців.

— Ви впевнені, що розвідники не помилились? Їхнє представництво не могло… — занепокоївся Х'ярд.

— Знаєте, у чому полягає різниця між королем та імператором? — перебив його Дагвуст. — Накази імператора не обговорюються навіть лідерами ордену. Їм сказали взятися за зброю, і вони взялися, не розводячи полеміку про те, що правильно, а що ні. А в нас орден довгий час вважався незалежним позаполітичним об'єднанням. Ви звикли вважати короля лише партнером. Король не може наказувати. Тільки просити. Вам не здається, що це не зовсім справедливо по відношенню до країни, яка спорядила вас усім необхідним, включаючи рідкісний метал, з якого куються ваші мечі?

— Феантрійці захищають простих людей та готові віддати за них свої життя у разі масштабної загрози. — нагадав Х'ярд.

— Захищали. Захищали, ви хотіли сказати, — виправив його намісник. — Зараз цим займається переважно проста армія Альянсу. Прості солдати так само віддають життя за свою батьківщину. Тільки на відміну від вас, богиня Феантрес не наділила їх своїм даром, — Дагвуст ненадовго переніс вагу тіла на іншу ногу. Схоже, травмоване стегно спричиняло йому чималий дискомфорт, — Моя думка: цю традицію час змінювати. Або ви почнете виконувати накази короля, або ми припинимо фінансувати орден, і всі ви перетворитеся на обшарпаний нікому непотрібний натовп. Тільки так можна закликати до порядку тих, хто звик до повної свободи дій. Подібної думки дотримуюсь не тільки я, але й усі члени високої ради.

Скроні Х'ярда прорізав гострий біль, що перекотився в перенісся. На якийсь час усі думки в його голові перемішалися, перетворившись на одне настирливе дзижчання. У спробі їх упорядкувати, він втягнув носом повітря і затримав погляд на вікнах під стелею. Зовні яскраво світило сонце. Цвірінькали пташки. Здалеку долинав стукіт молотка по дереву. У такий погожий день хотілося опинитися будь-де, тільки не в стінах королівського палацу.

— Ви слухаєте мене, Х'ярде? — з роздратуванням вимагав його уваги Дагвуст.

— Що про вашу пропозицію думають лідери інших представництв ордену? - запитав Х'ярд.

— Ясна річ, ви перший, з ким я про це говорю. Ви тут, у Бламанші, а вони далеко.

— Тоді я утримаюся від прийняття рішення, доки з цього питання не висловляться інші глави. Я не можу прийняти його одноосібно.

Губи намісника стиснулися в тонку смужку. По гладко виголеному підборідді прокотилися вузли напружених м'язів.

— Добре, — зрештою сказав він, — Їм сьогодні ж будуть надіслані листи. А ви тим часом ще раз добре все обміркуйте. Якщо Альянс програє війну, вам також прийдеться несолодко. З іншого боку, якщо ви допоможете здолати імперців, вам це обіцяє величезні почесті. Подумайте про сім'ю.

Не треба було мати винятковий розум, щоб зрозуміти, що це насправді попередження, яке межує з погрозою. Дві чаші терезів. Все або нічого. Здавалося б, вибір очевидний.

— Я обдумаю ваші слова, мілорде, — відповів Х'ярд.

— Сподіваюся, ваша відповідь задовольнить короля та наших союзників. На цьому все. Ідіть.

Х'ярд вклонився, але не Дагвусту, а королю. Втім, обидва перебували близько один до одного, тож намісник навряд чи це помітив.

Х'ярд покинув залу. Пройшовши повз варту, він затримався перед головними сходами, що вели надвір, і зустрівся поглядом із начальником королівської охорони. Вігмарту вже перевалило за п'ятдесят, і з кожним роком зморшок на його обличчі ставало все більше, а волосся на голові все менше. Єдине, що залишалося незмінним – це густі, сиві брови та вуса. Він служив у королівській охороні ще за часів Трінланда Першого і був на короткій нозі з покійними батьками нинішнього юного монарха.

Вігмарт кинув обережний погляд за спину, потім бровами подав Х'ярду сигнал. Вони сховалися в тіні величезної колони, що підпирала козирок палацу.

— Як настрій у намісника? — у півтону спитав літній охоронець.

Замість відповіді Х'ярд піджав губи й з досадою похитав головою.

— Отакої, з цією війною всі як на голках. Сподіваюся, тобі не дуже дісталося.

Між ними з Вігмартом якийсь час назад сама собою сформувалася своєрідна напіввербальна дружба. Х'ярд навіть не міг згадати, з чого саме вона почалася. Просто буває так, що люди випадково вловлюють один в одному споріднені душі. Так сталося й з ними.

— Не сильно, — злукавив Х'ярд. Більшого все одно не скажеш, — Все хотів тебе запитати. Як справи в короля? Виглядає бадьоро, але підозрюю, що смерть батьків не могла не залишити свій слід.

Вігмарт зітхнув, ворухнувши густими вусами.

— Хлопчику нелегко. Крім вчителів і Дагвсута він майже постійно один. Лікар при дворі щодня носить йому якісь заспокійливі ліки. Мені це не подобається. Перед смертю Фелесті теж носили якусь гидоту. Може, це ніяк не пов'язано, та все ж... Маю тривожне передчуття.

Х'ярд поклав йому руку на плече.

— Наглядай його. Ти єдиний, на кого він може по-справжньому розраховувати. Але не забувай про обережність і власну безпеку.

— Пам'ятатиму, друже мій. Пам'ятатиму.

Х'ярд тепло попрощався зі старим приятелем і спустився сходами. За головною брамою палацу височіла кам'яна статуя того ж самого Трінланда Першого. У її тіні від палючого літнього сонця ховалися близнюки Шедок та Уме. Шедок ліниво блукав поглядом по обличчях перехожих, тримаючи руки схрещеними на грудях. Як завжди серйозний, він напевно і кроку з місця не зробив, поки чекав на повернення Х'ярда. На відміну від своєї сестри, яка безсовісно вляглася на кам'яну стопу померлого короля і тепер вказівним пальцем малювала у повітрі зрозумілі лише їй символи. Її губи при цьому безшумно ворушилися. Вартові, що гуртувалися неподалік, кидали на Уме несхвальні погляди.

Побачивши командувача, Шедок сказав їй щось, і дівчина різко схопилася. Схоже, вона була рада нарешті піти звідси.

— Ти довго, старий, — поскаржилася Уме, як завжди не соромлячись у висловлюваннях. Х'ярд вже давно залишив спроби перевиховати її.

Шедок не став нічого запитувати. Мабуть, і так усе зрозумів з його обличчя. У цієї веселої парочки була одна голова на двох, і носив її саме Шедок.

— Ну і спека сьогодні. Даремно я потягнув вас із собою, — сказав Хьряд, відчуваючи, як піт стікає попереком, а в штанах пріють геніталії, — Однак, у мене ще є деякі справи в місті. Якщо бажаєте, можете повертатися до храму без мене.

— Нарешті! — зраділа Уме.

— Ми підемо з тобою, — рішуче заявив Шедок, і сестра витріщилася на нього, як на зрадника.

— Це не обов'язково, — заперечив Х'ярд, — Те, куди я йду, не має жодного відношення до справ ордену.

— Ми підемо з тобою, — уперто повторив Шедок. 

Х'ярд зрозумів, що сперечатися марно. Залишалося лише поспівчувати Уме, для якої єдиним авторитетом у всьому світі був її брат.

Вони довго йшли центральними вулицями. Пройшли повз королівський сад, огороджений високими залізними прутами (гуляти по ньому могли лише обрані). Багатий район закінчився торговою площею. Цього дня на ній було дуже мало народу – мабуть, через спеку. Далі мощені доріжки стали змінюватися притоптаною землею. Притоптана земля змінилася брудом і смородом стічних каналів, а також випорожнень, що виплескувалися прямо з вікон. Охайно одягнені люди теж залишилися позаду. На очі все частіше траплялися жебраки та відщепенці впереміш із простии робітниками. Все це було звичайною справою. У цьому місті нічого не змінювалося вже дуже багато поколінь. Бламанш ніби плавно перетікав з одного агрегатного стану в інший, і що далі позаду залишався королівський палац, тим разючішим ставав контраст.

Зрештою вони увійшли на територію нетрів. Район, де відбувались найбрудніші справи, і куди воліли зайвий раз не потикатися. Багато хто тут ховав обличчя під каптурами і ходив, притискаючись до стін. Так, тут панувала зовсім інша атмосфера. Здавалося, тут навіть світло сонця було якимось іншим. З якимось сірим відтінком.

Х'ярд усе ще добре пам'ятав усі ці злачні провулки, які у “верхньому” місті намагалися не помічати. Не помічати всіх тих жахів, що там діялися цілодобово. Та вони все ще снилися Х'ярдові ночами.

У пам'яті близнюків вони також залишалися свіжим шрамом. Можливо, навіть кошмарнішим, ніж у нього самого. У Х'ярда хоча б була мати, хай і не довго. А в них нікого.

— Навіває спогади, га? — напівжартома запитав Х'ярд, коли в темряві одного з провулків промайнув чийсь труп. Скільки він там лежав – можна було лише гадати.

Шедок спідлоба дивився в обличчя перехожих, ніби намагаючись завчасно розпізнати загрозу. Цьому вмінню ніде, крім як у нетрях Бламанша не навчишся. Воно змалечку відбивається в темних глибинах свідомості й працює на рівні інстинкту.

Х'ярд почав здогадуватися, чому хлопець ув'язався разом із ним. Мабуть, він одразу зрозумів, куди той прямує, і йому захотілося подивитись та згадати. Х'ярд розумів це відчуття, як ніхто інший. З минулим завжди так. Як би ти не намагався назавжди його позбутися, воно продовжує тягтися за тобою нескінченно довгим іржавим ланцюгом, куди б ти не йшов.

Хоча Уме виглядала цілком розслабленою. За словами Шедока, вона майже нічого не пам'ятала зі свого раннього дитинства до того моменту, поки Х'ярд не підібрав їх у віці восьми років. Що з ними відбувалося до цього – здогадатися було неважко. Достатньо було подивитися на те, якими вони виросли.

Нині близнюкам було по шістнадцять. Пів життя в одному світі, пів життя в іншому. Начебто зовсім ще діти, але дивлячись на них, Х'ярд бачив далеко не дітей.

Вони вирішили обійти найбільш темний, брудний і вбивчий район нетрів, і незабаром опинилися на ширшій вулиці. Подолали ще один квартал і нарешті прийшли.

Затиснутий між будинками, тут тіснився ніби сплющений з двох боків двоповерховий будинок. На мотузці під вікном висів дитячий одяг в марній спробі висохнути там, куди майже ніколи не діставали прямі сонячні промені.

Х'ярд постукав. За дверима почувся дзвін посуду та дрібні кроки.

"Куди ти побіг? Я сама відкрию!"

Двері відчинила жінка з копицею світло-рудого волосся, недбало зібраного в пучок. На її нижній губі був маленький шрам, який лише трохи впадав в око і зовсім не псував її краси. Хоча саме красунею господиню будинку назвати було важко, але в її рисах існувало щось таке, що робило її особливою. Принаймні для Х'ярда. Такі обличчя врізаються в пам'ять раз і назавжди.

— Ах, це ти, — видихнула рудоволоса, тримаючи на руках маленького трирічного хлопчика. Ще двоє старших стирчали на сходах, що вели на другий поверх. Впізнавши Х'ярда, вони одразу з радісними вигуками побігли вниз.

— Так, Фіналет, це всього лише я. А ти, як завжди, дуже рада моєму візиту, — жартівливо дорікнув Х'ярд і поцілував у щоку спочатку жінку, потім молодшу дитину.

Фіналет глянула поверх його плеча на близнюків, що тупцювалися позаду, і відступила, пропускаючи всередину. Уме мала намір зайти одразу за командувачем, але Шедок притримав її за лікоть і поглядом дав зрозуміти, що вони залишаться чекати зовні.

Як тільки двері зачинилися, дітлахи миттю обліпили Х'ярда, хором розповідаючи накопичені новини з їхнього наповненого пригодами життя. Хто з ким побився, куди подівалось сусідське щеня, де вони знайшли загублену кимось солдатську бляху і так далі.

Матір суворо розігнала їх, вимагаючи, щоб вони дали Х'ярдові спокій, і вони вдвох змогли поговорити.

— Навіщо ти весь час тягаєш цих дітей із собою? Ще й щоразу залишаєш їх зовні, — спитала Фіналет, водночас ставлячи на стіл посуд, — Знаєш же, який тут небезпечний район, постійно грабують, б'ють. Краще дозволив би їм увійти.

— По-перше, я їм нічого не забороняв. Думаю, Шедок просто не хоче вас з дітьми зайвий раз бентежити. Він славний хлопчина, хоч і похмурий. А по-друге, ці діти небезпечніші за більшість професійних найманих убивць. За кого я точно не хвилююся, то це за них, — відповів Х'ярд, — А тягаю я їх за собою, щоб вони вчилися. У Шедока дуже гострий розум та задатки гарного командира. Я хочу, щоб він у майбутньому допомагав Даарену вести справи.

— А дівчинка?

— А за нею потрібен постійний нагляд. У неї досить часто проявляється схильність до агресії. Вона погано контролює свої емоції, і тільки Шедок у разі чого може її осадити. Тож краще їм увесь час бути разом. І, до речі, я давно казав, що тобі треба підшукати новий будинок у безпечнішому районі. Я дам грошей.

— Знаю. Але з переїздом завжди стільки клопоту. Нехай спершу народиться малюк.

Х'ярд звернув увагу і помітив, що живіт у Фіналет трохи округлився. Та й загалом вона набрала вагу.

— Як ти почуваєшся? — спитав він.

— Так само як і за всіх минулих вагітностей. Паршиво, — зізналася вона, — Не схоже, що дитина буде якоюсь особливою. Принаймні я на це сподіваюся.

— Не думаю, що ти відчуєш різницю зараз. Навіть якщо діти народжуються з ефіром, він, як правило, проявляється лише після семи років. Ти так сильно боїшся, що дитина буде феантрійцем?

— Для когось це благословення, але не для матері, яка знає, яка доля чекає на тих, хто народжується з цим даром. Феантрійці ніколи не вмирають своєю смертю. Ти сам казав.

Слова Фіналет трохи зачепили Х'ярда. Він розумів її почуття, і чого саме вона побоювалася. Але все ж таки йому хотілося, щоб вона трохи більше цінувала ту єдину дитину, яка мала народитися від нього. Проте він залишив ці думки при собі. Боявся почути щось, що засмутило б його ще більше.

Фіналет ніколи не казала йому, що кохає. Хоча, цілком імовірно, вона взагалі не вміла вимовляти ці слова. Це було зрозуміло, враховуючи те скільки чоловіків у неї було до нього. Змусити її сказати заповітне "Я люблю тебе" можна було лише за додаткову плату. І хоча це все давно залишилося в минулому, характер у неї анітрохи не змінився.

— Ти сьогодні був у палаці? — здогадалася Фіналет, поставивши перед ним тарілку з якоюсь кашею та маленьким шматочком м'яса. Вона продовжувала готувати найпростіші, найдешевші страви, попри те, що він давав їй достатньо грошей і просив годувати дітей нормальною їжею. "Це ж не твої діти, яка тобі різниця?" — зазвичай відповіла вона, не зізнаючись, куди насправді витрачає гроші.

— Так. Сьогодні намісник перевершив самого себе, — поділився Х'ярд, пробуючи на смак кашу.

— Цей Дагвуст знову намагається залучити тебе до чогось, чим ти не маєш займатися?

Фіналет, як завжди, виявилася дуже здогадливою. Однак він не міг обговорювати з нею подібні речі, тому просто кивнув, не уточнюючи деталі.

— І як ти плануєш вчинити?

Х'ярд ще сам не встиг подумати над цим питанням, але відчував, що вибору в нього стає все менше. Він знову промовчав.

— Чому б тобі не передати свої повноваження Даарену? Нехай би він сам із цим всім розбирався. — спитала Фіналет, яка ніколи не зустрічалася з Даареном особисто.

— Це було б надто егоїстично і безвідповідально, Фіналет, — суворо зауважив Х'ярд. — А ще невчасно.

Вона пирхнула і всадила на руки молодшого сина, що прийшов до неї.

— Не розумію. Коли ти став командувачем, тобі було менше років, ніж йому зараз. У чому проблема? Тобі так подобається цим займатися?

— Ти знаєш мене, чи не краще за всіх. Не кажи дурниць.

Фіналет зітхнула.

— Знаю. Просто… Ця війна… Я хвилююся за тебе.

Х'ярд посміхнувся. Вона рідко говорила про свої справжні почуття, і тому йому стало особливо приємно.

— Не хвилюйся, я про все подбав. Якщо зі мною щось станеться, вас у біді не залишать.

— До чого тут це? — образилася Фіналет. — Так, ти оплачуєш цей будинок, не даєш нам померти з голоду, але справа ж не тільки в цьому. Ти потрібен нам. Просто потрібен. Ось і все.

Вона засмучено опустила погляд на живіт.

Х'ярд хотів сказати щось лагідне, але тут з другого поверху знову збігли хлопчики і обліпили його з двох боків.

— Ти тільки глянь на них. Вони тебе обожнюють. Втім, мабуть, як і всі діти, — з усмішкою промовила Фіналет, але раптом її обличчя різко змінилося. — Ну! Що я тобі казала?!

Її погляд був спрямований у вікно. Х'ярд обернувся і побачив близнюків та ще когось. Судячи з різких рухів та міміки незнайомця, між ними спалахнув конфлікт. Х'ярд зрозумів, що мусить втрутитися, поки справа не дійшла до насильства.

— Відведи дітей нагору, — наказав він Фіналет, а сам скочив із-за столу і кинувся до дверей.

В цей момент незнайомець як раз схопив Шедока за нагрудник, плюючи йому в обличчя очевидну лайку. При цьому пальцем вільної руки він показував на Уме. Шедок вислуховував його з крижаним спокоєм, поглядом висловлюючи загрозу з відстрочкою в часі. Поки що хлопець терпів грубість незнайомця, але Х'ярд чудово знав, що буває, коли його терпець в решті решт обривається.

— Що за розбірки, панове? — вирішив він втрутитися, зачинивши за собою двері. Тепер стало зрозуміло, що чоловік не один. З ним було ще двоє таких самих неприємних типів, що належали до класичного контингенту нетрів.

— Не твоя справа! — огризнувся той, що вчепився в Шедока, і Х'ярд миттю вловив сморід гнилих зубів. Його сальне волосся нагадувало річкову твань, що обліпила масивний череп. Круглі бляклі очі видавали обмеженість розуму.

— Все гаразд, ми розберемося. Виникло непорозуміння, — спокійно запевнив Шедок.

— Непорозуміння? Я власними вухами чув, як ця мала сучка назвала мене хтивою свинею! Нехай попросить вибачення, або ж я та мої хлопці покажемо, що переживають справжні свині на свинофермах!

Хлопці, про яких він говорив, не виглядали тверезими, та все ж були налаштованими підтримати товариша. 

Уме тим часом ховалась за спиною брата, вдаючи повнісіньке нерозуміння й непричетність. Проте Х'ярд чудово знав її характер і бачив у її очах бешкетний відблиск. Вона часто так робила. Наривалася, знаючи, що брат завжди за неї заступиться.

— Тобі почулося, — запевнив Шедок, якого все ще тримали за нагрудник.

— Хріна лисого мені почулося, зрозумів?

— Уме, вибачся, будь ласка, — попросив Х'ярд, поки ситуація не набула трагічного повороту.

— Що-о?! Я нічого не зробила! — заперечила вона, наче мала дитина.

Х'ярд приречено зітхнув.

— Шедок, зроби милість.

Хлопець скосив на Х'ярда сумнівний погляд, та все ж, подумавши, сухо промовив.

— Уме. Вибачся.

Дівчисько зчепила зуби на знак протесту. Усі чекали.

— Ти мене чула? Негайно, — повторно наказав Шедок тією самою лячною інтонацією, яка завжди на неї діяла.

— Гаразд! — зрештою здалася вона, — Вибач, що назвала тебе хтивою, жирною худобою!

"Та наче ж було не так", — згадав Х'ярд, відчувши ще більшу напругу.

Троє мужиків переглянулися, ніби вирішуючи між собою, чи можна це вважати вибаченням. На щастя, мабуть, цим тупоголовим покидькам не так хотілося бійки, як скоріше випити ще по одній, тому вони вдовольнилися тим, що є.

— Валіть звідси, щоб ми вас тут більше не бачили! Шпана…

Гнилозубий відпустив Шедока. Двоє інших задоволено всміхалися.

Х'ярд зітхнув з полегшенням, вважаючи конфлікт вичерпаним. Як виявилося, зарано.

Забулдиги зібралися йти, але насамкінець ображений кинув на Уме неприємний погляд, і Х'ярду раптом спало на думку, що її витівка, імовірно, дійсно мала підґрунтя. Хоча це її й не виправдовувало.

— Язиката сучка. В таких рот завжди має бути чимось зайнятий, — пробурмотів він собі під ніс й огидно погигикав. Якби не феантрійський слух, його ніхто б не почув. Та все ж Шедок мав гострі вуха…

«Лайно…», — тільки встиг подумати Х'ярд, коли хлопець зірвався з місця і, схопивши недоумка за комір, завалив його на спину. Перш ніж двоє інших встигли щось зрозуміти, Шедок заїхав одному коліном у живіт. Другий отримав по голові кулаком. До нього потяглася рука, і він враз захопив її. Почувся хрускіт кісток, що вистрибували із суглобів. Тим часом гнилозубий спробував підвестися, але до веселощів раптом доєдналася Уме. Вона не без задоволення зарядила йому по обличчю ногою в черевику із залізним носком. Зі зламаного носа бризнула кров, а об стіну будинку стукнулася пара вибитих зубів. Гнилих, певна річ. Коли чоловік знову впав, дівчина наступила йому між ніг і провернула підбором, скалячись при цьому в садистській усмішці. Бідолаха пискнув і застогнав. Двоє інших борсалися в багнюці, не здатні підвестися після того, як Шедок перерахував їм кістки. 

Вся ця сутичка сумарно зайняла буквально кілька секунд. Х'ярд не встиг би нічого зробити, навіть якби сильно захотів. Тож тепер близнюки просто стояли над побитими невдахами, як ні в чому не бувало. Уме посміхалась, наче здобувши перемогу в якійсь дитячій грі. Шедок хмурився, уникаючи зустрічі поглядом із командувачем. Благо, ніхто не стане підіймати шум через трійку неприкаяних мешканців нетрів. Як колись не підіймали через пару голодних і всіма покинутих дітей.

Х'ярд потер перенісся. Ці діти, вже майже дорослі, не переставали спричиняти йому нескінченного головного болю.