Дванадцятирічному королю Бламанша, Ятірусу Другому, доводилося весь час задирати підборіддя, щоб хоч щось бачити над своїм пишним жабо, яке виглядало на ньому дуже кумедним чином. На своєму троні він майже лежав. Його тонкі ноги бовталися, поблискуючи дорогоцінним камінням, нашитим поверх білих туфель. За спинкою трону майже всю стіну прикрашав портрет його діда та попередника, Ятіруса Першого. Здавалося, наче жодна королівська особа з їхньої династії просто не могла жити без об'ємних жабо, через які всі вони нагадували пустельних ящерів.

- То що ви думаєте з цього приводу, друже мій? - повторив запитання намісник Дагвуст, що стояв біля свого короля, і цим відволік Х'ярда від спроби підібрати якесь нове порівняння, що найкраще підкреслювало б особливість придворної моди.

Дагвуст при всій своїй зовнішній стриманості насправді був украй нетерплячий. Це виражалося в пересуванні його тонких, манірних брів і в тому, як він стукав пальцем по персню на лівій руці, поки обидві були з'єднані перед собою. Х'ярд вже вивчив, що останньою стадією його терпіння було, коли ці руки роз'єднувалися і зчіплюватися за спиною, очевидно, щоб ніхто не бачив, як вони стискаються в кулаки. Після цього існувала дуже висока ймовірність, що Дагвуст накаже відвести тебе або на найжорстокіший допит, або відразу на плаху.

- Якщо дозволите, пане наміснику, буду з вами відвертим. Я думаю, що запропонована вами міра йде на противагу з головними цінностями ордена феантрійців, а також перекреслює сенс самого нашого існування.

- Повторюєтесь, Х'ярде. Ви мені це вже казали.

- І повторюватиму стільки разів, скільки буде потрібно. Феантрійці не повинні брати участь у війнах людей. Адже ви пам'ятаєте, якими були наслідки подібного прийнятого рішення півтори сотні років тому. І ці наслідки все ще відчуваються на всьому континенті. Та навіть по всьому світу.

- Тому виною були маги, а не феантрійці, - уточнив Дагвуст, і руки його пересунулися за спину.

- Так, але маги були задіяні як відповідь. Понад сто років існувала заборона на магію. Тепер вона знову дозволена в певних межах. Існує ризик, що трагедія повториться.

- Що ж, схоже, в алакійців інша думка з цього питання. Ми отримали відомості, що імператор почав формувати спеціальні батальйони, що складаються з феантрійців. Деякі з них уже працюють у розвідці. Ми суттєво відстаємо від нашого супротивника з темпом прийняття рішень. Якщо ми не почнемо діяти без зволікань сьогодні ж, через місяць можна буде вважати війну програною.

Король Ятірус перестав бовтати ногами і тепер схвильовано дивився на перемовників. Дотепер він не надто вникав у розмову, але остання фраза намісника змогла заволодіти його увагою.

- Вони чинять велику помілку. Якщо ми візьмемо з них приклад...

- Ви ж знаєте, в чому різниця між королем та імператором? - перебив Дагвуст. Х'ярд на секунду перевів погляд на хлопця, потім повернув назад, - Накази імператора не обговорюються навіть головнокомандувачами ордену. Їм наказали взятися за зброю, і вони взялися, не розводячи полеміку про те, що є правильно, а що ні. А в нас орден довгий час вважався незалежним позаполітичним об'єднанням. Ви звикли вважати короля не більше ніж партнерам з деяких питань, та ще й при цьому отримувати фінансування з його скарбниці. Вам не здається, що це не зовсім справедливо по відношенню до країни, яка спорядила вас усім необхідним, включаючи рідкісний метал, з якого куються ваші мечі?

- Феантрійці платять за це власною кров'ю. Мілорде, - нагадав Х'ярд.

- Як і звичайна армія, що складається з тих, кого богиня Феантрес обділила своєю щедрістю, - Дагвуст навіть на секунду підвівся навшпиньки, кажучи це, - Моя думка - цю традицію час змінити. Якщо ви не почнете виконувати накази короля, ми припинимо фінансування ордену, та всі ви перетворитеся на обшарпаний голодний зброд. Тільки таким методом можна закликати до порядку тих, хто звик до повної свободи дій. Подібної думки дотримуюсь не тільки я, але й усі члени високої ради.

Х'ярд чудово знав - члени ради тільки й вміють, що покірно кивати головами і погоджуватись з усім, що скаже намісник. 

Він відчув пульсацію в скронях. Голова боліла не перестаючи, через що Х'ярду важко було підбирати коректні слова, а під час розмови з намісником варто було бути особливо обережним у формулюваннях.

- Думаю, орден буде тільки радий виконувати накази короля, коли він навчиться промовляти їх власними вустами, - необачно сказав Х'ярд, надто пізно усвідомивши, що саме подібні формулювання Дагвуст хотів чути найменше. Він дуже не любив, коли йому нагадували, що через кілька років, його влада ослабне, і врешті-решт він буде забутий.

На якийсь час у величезній залі запанувала тиша. Чути було тільки як співають птахи у саду за вікнами, та десь далеко стукає молот будівельника. Обличчя Дагвуста і без того бліде, стало ще білішим, губи стиснулися в тонку смужку.

- Ви ж розумієте, що за подібне висловлювання, вас варто було б негайно стратити? - нарешті заговорив він. Ятірус злякано витріщився на намісника, а потім на Х'ярда, - Якщо ви забули, я вам нагадаю, що поки король не досягне зрілості, моє слово, тобто слово намісника, має таку ж вагу, як і слово монарха.

- Вибачте мою нетактовність. Зрозуміло, ваше слово безцінне. Я лише хотів сказати, що поспішні рішення рідко призводять до позитивних результатів, - спробував виправити ситуацію Хьярд. Він чудово знав, що його не стратять навіть якби він відверто образив короля чи його заступника, але переступати межу все ж таки не варто, адже після нього в цьому всьому доведеться варитися Даарену.

- Вважаю, що наш діалог затягнувся, - сказав Дагвуст, який чудово зрозумів, що насправді хотів сказати Х'ярд, – Мій ультиматум ви почули. Даю вам добу на те, щоб ще раз усе обміркувати. Врахуйте також, що командири інших представництв ордена вже підтвердили свою участь у війні. Оскільки прифійське представництво наразі є найчисельнішим і найбільш наближеним до короля, я чекаю, що ви, Х'ярде, не тільки приєднаєтесь до них, а й очолите нове військове формування. Подумайте також про те, які перспективи та привілеї це вам сулить.

Х'ярд, постоявши якийсь час без відповіді, вклонився, висловивши згоду поміркувати над вимогою намісника.

- Можете йти. Але чекаю побачити вас тут завтра у той же самий час.

Х'ярд ще раз вклонився, цього разу королю, і попрямував до виходу. Його кроки луною розносилися по залу, поки він відчував на собі пильний погляд намісника.

У дверях, що відділяли хол від вулиці, він зустрівся поглядом з Палмером, начальником королівської варти — немолодим, але все ще боєздатним, з широким обличчям та сивими бровами, але без жодної волосини на голові.

- Паршивий день, правда? – здогадався він.

- З кожним днем дедалі паршивіше, - погодився Х'ярд. В них з Палмером були дружні стосунки, бо три роки тому вони разом навчали майбутнього короля користуватись мечем. Допоки не померли його батьки, а слідом і дід, король Ятірус Перший. Попри суворе виховання Ятірус молодший був дуже доброю дитиною, і цілком міг одного разу перетворитися на справедливого короля. Справедливого, але слабкого. Його майбутнє бачилося Х'ярду у двох варіаціях. Або юнак стане маріонеткою в руках чиновників і зокрема Дагвуста, або на нього чекає така ж сама доля, що і його батьків. Так чи інакше, досягти того ж рівня величі, що і його дід, йому не судилося.

За воротами палацу на нього чекали близнюки Шедок і Уме. День був спекотним, без жодної хмаринки на небі, і вони ховалися в тіні, що падала від кам'яної статуї того самого Ятіруса Першого. Шедок стояв, склавши руки на грудях і ліниво блукаючи поглядом по обличчях людей, що пропливали повз. Як завжди серйозний, напевно, і на крок не зійшовший з місця де їх залишив Х'ярд, входячи на територію палацу. А от його сестра, вочевидь, не знаходила собі місця від нудьги. Вона навіщось вляглася на кам'яну стопу померлого короля і тепер малювали вказівним пальцем незрозумілі фігури в повітрі. Її губи при цьому трохи ворушилися. Вартові, стоячи біля воріт, кидали на неї докірливі погляди.

Побачивши головнокомандувача, Шедок сказав їй щось, і дівчина моментально підвелася, радіючи тому, що скоро вони зможуть полишити це місце.

- Ти довго, старий, - поскаржилася Уме, як завжди не соромлячись у висловлюваннях. Хьярд вже давно залишив спроби перевиховати її.

Шедок насупився. Він усе зрозумів по обличчю Х'ярда, тому навіть не став питати, як пройшла зустріч. У цієї веселої парочки була одна голова на двох, і носив її саме Шедок.

- Ну і спека сьогодні. Даремно я вас потягнув із собою, - сказав Х'ярд, відчуваючи, як піт стікає по попереку, а в штанах пріють геніталії.

- Якщо ти закінчив із справами у місті, ми можемо повертатися? - запитав Шедок.

- Закінчив, але я б хотів ще декуди зайти. Ви можете бути вільними.

- Так! - зраділа Уме, що їй більше не доведеться варитись на сонці.

- Ми підемо з тобою, - рішуче заявив Шедок, і сестра витріщилася на нього, як на зрадника.

- Це не обов'язково, - заперечив Х'ярд, - Там, куди я прямую, мені нічого не загрожує.

- Ми підемо з тобою, - повторив Шедок, який ставився до своїх обов'язків навіть із якоюсь нездоровою відданістю. У такі моменти сперечатися з ним було даремним. Х'ярду лише залишалось пожати плечима і поспівчувати Уме, для якої єдиним авторитетом у всьому світі був її брат.

Вони увійшли у вузький провулок, викладений старою бруківкою, що попливла через дощі. Х'ярд попереду, близнюки, схожі один на одного у всьому, крім темпераменту та статевих ознак, йшли слідом. Ці вулиці дуже нагадували ті, на яких Х'ярд колись знайшов їх. Голодних, з впалими щоками і темними кругами під очима. Брудних і диких. Постійно в пошуку тимчасового прихистку. Але наляканими вони не виглядали. Лише готовими захищатись. Від інших жебраків, від розлючених власників товару, що вони вкрали, від голодних собак і від відморозків, що могли просто від нудьги побити безпритульних дітлахів, за яких нікому вступитись. А нерідко і від ґвалтівників.

Нині їм було по шістнадцять. Начебто ще зовсім діти, але коли Хьярд дивився в їхні очі, то бачив у них далеко не дітей. Особливо це стосувалося Шедока. Уме, здавалося, вже давно забула минуле життя, її ніщо не хвилювало окрім миттєвих насолод або власних капризів. Її свідомість ніби збудувала непробивну стіну, що відгороджувала її від жахливих спогадів. Але, на жаль, в той самий же час ця стіна заважала їй думати наперед, бачити можливі наслідки її дій навіть у найближчому майбутньому. 

Із Шедоком ситуація була інакша. Захиститися від минулого йому заважала звичка піклуватися не лише про себе, але й про сестру, і це позначилося на його характері, перетворившись на гіперболізовану відповідальність у всьому, що він робив. Дуже часто, дивлячись на нього, Х'ярд впізнавав самого себе, що пройшов через схожі випробування.

Незабаром вони вийшли на портову вулицю, де завжди лунали крики моряків, скрип пришвартованих човнів, брязкіт снастей, стукіт цвяхів і, само собою, шум хвиль, що розбивались об причал. Пахло морською сіллю та сирою рибою. Дорога виблискувала на сонці від луски, що прилипла до землі.

- О, здається, я зрозуміла, куди ми йдемо, - сказала Уме, розплившись у глумливій усмішці.

Шедок кинув на неї суворий погляд, і вона, тихо хіхікнувши, утрималася від подальших висловлювань.

Нарешті вони зупинилися біля непримітного двоповерхового будинку, що ховався в черговому тісному закутку. На мотузці під вікном висів дитячий одяг, який не мав жодного шансу висохнути там, куди майже ніколи не проникали прямі сонячні промені.

- Чекайте тут, - скомандував Х'ярд і постукав у двері.

"Куди ти побіг? Я сама відкрию!" - почувся жіночий голос, і через деякий час двері відкрила жінка з копною волосся гарного рудого відтінку, яке вона недбало збирала в пучок. На нижній губі жінки був маленький шрам, який лише трохи впадав в око і зовсім не псував її вроди. Хоча, саме красунею господиню будинку назвати було важко, але в її рисах було щось таке, що робило її особливою. Принаймні для Х'ярда. Такі обличчя врізаються в пам'ять раз і назавжди.

- Ах, це ти, - сказала вона, тримаючи на руках маленького трирічного хлопчика. Ще двоє старших стирчали на сходах, що вели на другий поверх, і крізь поруччя дивилися, хто прийшов. Впізнавши Х'ярда, вони одразу з радісними вигуками побігли вниз.

- Так, Фіналет, це лише я. А ти, як завжди, невимовно рада моїй появі, - жартівливо дорікнув Х'ярд і поцілував у щоку спочатку жінку, потім молодшу дитину.

Фіналет глянула поверх його плеча на близнюків, що тупцювались трохи осторонь, і нарешті впустила гостя до будинку. Дітлахи миттю обліпили його з усіх боків, хором розповідаючи накопичені новини з їхнього наповненого пригодами життя. Хто з ким побився, куди подівалось сусідське щеня, де вони знайшли загублену кимось солдатську бляху та багато іншого.

Мати розігнала їх, вимагаючи, щоб вони дали Х'ярду спокій, і вони вдвох нарешті змогли поговорити.

- Навіщо ти весь час тягаєш цих дітей за собою? Ще й щоразу залишаєш їх на дворі, - спитала Фіналет, одночасно ставлячи на стіл посуд, - Знаєш же, який тут небезпечний район, то і діло грабують, б'ють. Краще дозволив би їм увійти в будинок.

- По-перше, вони не погодяться. А по-друге, ці діти небезпечніші за більшість професійних найманих вбивць. За кого я не хвилююся, то це за них, - відповідав Х'ярд, - А тягаю я їх за собою, щоб вони вчилися. У хлопця дуже гострий розум і задатки гарного командира, я хочу, щоб у майбутньому він допомагав Даарену вести справи.

- А дівчинка?

- А за нею потрібен постійний нагляд. У неї досить часто проявляється... схильність до жорстокості. Тільки Шедок у разі чого може погасити її спалахи агресії, тож краще їм увесь час бути разом.

Х'ярд раптом помітив, що живіт у Фіналет трохи округлився.

- Як ти себе почуваєш? – запитав він.

- Так само як і під час минулих вагітностей. Паршиво, - зізналася вона, - Не схоже, що дитина буде якоюсь особливою. Сподіваюся на це.

– Не думаю, що ти відчуєш різницю на період вагітності. Навіть якщо діти народжуються з ефіром, вони починають відчувати його в собі лише після семи років. Ти так сильно боїшся, що дитина народиться з ефіром?

- Для когось це благословення, але не для матері, яка знає, яка доля чекає на тих, хто народжується із цим даром.

Слова Фіналет трохи зачепили Х'ярда. Він розумів її, і чого саме вона боїться, але вважав за краще, аби вона трохи більше цінувала ту єдину дитину, яку мала народити від нього. Втім, він вирішив не порушувати це питання. Боявся почути щось, що засмутить його ще сильніше. Фіналет ніколи не казала йому, що кохає. Хоча, цілком імовірно, вона взагалі не вміла вимовляти ці слова, і це було зрозуміло з огляду на те, скільки чоловіків у неї було до нього. Змусити її сказати заповітне «Я люблю тебе» можна було лише за додаткову плату. І хоча це все давно залишилося у минулому, характер у неї ні краплі не змінився.

- Ти сьогодні був у палаці? - здогадалася Фіналет, поставивши перед ним тарілку з якоюсь кашею і маленький шматочок м'яса. Вона продовжувала готувати найпростіші, найдешевші страви, не дивлячись на те, що він давав їй достатньо грошей, і просив годувати дітей нормальною їжею. "Це не твої діти, тож яка тобі різниця?" - зазвичай відповідала вона, не зізнаючись, куди насправді витрачає гроші.

- Так, сьогодні була дуже важка розмова, - поділився Х'ярд, пробуючи на смак кашу.

- Цей Дагвуст знову намагається залучити тебе до чогось, чим ти не повинен займатися?

Вона була дуже здогадливою, але Х'ярд не міг обговорювати з нею подібні речі, тому просто кивнув, не додаючи деталей.

- І як ти маєш намір вчинити?

А справді. Як? Хьярд ще не відповів для себе на це питання, але відчував, що вибору у нього залишається дедалі менше. Він знову промовчав.

- Чому б тобі не передати свої справи Даарену? Нехай він сам з цим усім розбирається, - запитала Фіналет, яка не знала Даарена особисто.

- Це було б надто егоїстично і безвідповідально, Фіналет, - суворо зауважив Х'ярд.

Вона фиркнула і посадила на руки молодшого сина, що прийшов до неї.

- Не розумію. Коли ти зайняв цю посаду, тобі було менше років, ніж йому зараз. В чому проблема? Тобі так подобається цим усім займатися?

- Ти знаєш мене, чи не найкраще за інших, не кажи дурниці.

Фіналет зітхнула.

– Знаю. Просто… Ця війна… Я хвилююсь за тебе.

Х'ярд посміхнувся. Вона рідко зізнавалась в подібному, і від цього йому було особливо приємні чути ці слова.

- Не хвилюйся, я про все попіклувався. Якщо зі мною щось трапиться, про вас подбають.

- Причому тут це? - образилася Фіналет, - Ти купив цей будинок, не даєш нам померти з голоду, але справа не тільки в цьому. Нам потрібен ти. Просто потрібен. От і все.

Вона засмучено опустила погляд на живіт.

Х'ярд хотів біло сказати щось лагідне, але тут з другого поверху спустилися хлопці і знову обліпили його з обох боків.

- Ти тільки глянь на них. Вони тебе обожнюють. Втім, , мабуть, як і всі діти, - з усмішкою промовила Фіналет, але тут вираз її обличчя різко змінився. - Ну от, я ж тобі казала!

Її погляд був спрямований у вікно, в якому маячили постаті близнюків. Схоже, у них зав'язався конфлікт з кимось із перехожих, і тепер вони з'ясовували стосунки. Поки що за допомогою слів.

- Відведи дітей нагору, — наказав Х'ярд, а сам підвівся з-за столу і наблизився до вікна, щоб краще роздивитись ситуацію. Можливо, все було не так погано. Але варто йому було про це подумати, якийсь мужик схопив Шедока за нагрудник, випльовуючи в обличчя лайку.

Шедок дивився на нього з незмінно серйозним обличчям і поки не робив ніяких дій. Пальцем вільної руки незнайомець вказував на Уме.

Х'ярд вирішив вийти та втрутитися.

- Що відбувається, панове? - запитав він, зачинивши за собою двері. 

Виявилось, що незнайомець був не один. Трохи осторонь стояли ще двоє, просто їх не було видно з вікна.

- Не твоя справа! - огризнувся перший із явним імперським акцентом. Судячи з одягу, він був моряком і регулярно плавав з імперії до королівства і назад.

- Все гаразд, ми розберемося, - спокійно сказав Шедок, - Лише невеличке непорозуміння.

- Непорозуміння? Я абсолютно чітко чув, як ця сучка обізвала мене імперською свинею. Нехай вибачиться, або я та мої хлопці відправимо її на корм рибам.

Уме стояла за спиною брата і кривляла лице, нариваючись ще більше. Це було цілком у її стилі.

- Вам почулося, - наполягав Шедок, якого все ще тримали за нагрудник.

- Хріна з два мені почулося, зрозумів?

- Уме, вибачся, будь ласка, - попросив Х'ярд, поки ситуація не набула трагічного повороту.

- Що? Я нічого не зробила! - заперечила вона, як мала дитина.

Х'ярд приречено зітхнув.

- Шедок, зроби милість.

Хлопець скосив на Х'ярда погляд, а потім сухо, через силу вимовив.

- Уме. Вибачся.

Дівчина надулася, зчепивши зуби.

Усі чекали.

- Ти мене чула? - знову звернувся до неї Шедок тією інтонацією, яка зазвичай завжди на неї діяла. І цей раз не виняток.

- Гаразд, - здалася вона, - Вибач...

Вона ніби хотіла додати "...свиня", але, на щастя, їй вистачило розуму цього не зробити.

- Так уже краще. Шпана.

Імперець відпустив Шедока. Двоє інших задоволено скалили пики.

- Якщо конфлікт вичерпаний, розходьмось, - запропонував Х'ярд, відчувши полегшення.

Моряки зібралися в купку і повільно покрокували своєю дорогою. Дві компанії майже розійшлися, коли імперець раптом повернув голову і кинув наостанок: «А сучка нічого. Без язика була б ще краща, хе-хе...». Він сказав це тихо, можливо, навіть не розраховуючи, що хтось, крім його супутників, це почує, але феантрійці мали набагато кращий слух.

«Лайно...», - тільки встиг подумати Х'ярд, коли рука Шедока схопилася за комір імперця і смикнула вниз так, що чоловік завалився на спину. Удар коліном у живіт дістався іншому моряку, який навряд чи встиг щось зрозуміти. Удар кулаком у голову. Захоплена рука третього моряка та хрускіт вистрибуючих із суглобів кісток. Імперець намагався підвестися, але отримав по обличчю ногою Уме. Зі зламаного носа бризнула кров. Коли він знову впав, дівчина наступила йому поміж ніг і провернула стопою, скалячись при цьому в садистській посмішці. Бідолаха пискнув і застогнав. Двоє інших на той момент лежали не в змозі піднятися після отриманих травм. Вся ця бійка сумарно зайняла буквально кілька секунд. Х'ярд не встиг би нічого зробити, навіть якби дуже захотів.

Шедок загалом був цілком урівноваженим і розсудливим, але у кожного є та найчутливіша точка, торкнувшись якої можна спровокувати навіть найбільш терплячу людину. Для нього такою точкою були жарти на адресу сестри. І так, це теж було відлунням з минулого. Звичайно, ці моряки не могли цього знати. В результаті три скалічені людини, стогнучи, гойдалися по землі, а близнюки просто стояли над ними, як ні в чому не бувало. Уме посміхалась, наче здобувши перемогу в якійсь дитячій грі. Шедок хмурився, уникаючи зустрічі поглядом із командувачем.

Х'ярд помасував перенісся. Головний біль до цього моменту минув, але ці поганці створили йому нову.