Подорож через Безкрйню Долину виявилась для нещасного мула непосильним завданням. У рану на стегні потрапила інфекція, і тепер вона знову почала гноїтись. Ноги тварини все частіше підкошувалися, поки одного дня він не повалився на землю і вже не зміг підвестися. Айліс нічим не могла йому зарадити. Хіба що, полегшити страждання, перш ніж до нього дістануться хижаки, що вже відчули легку здобич. Якщо ще раніше його не замучить спрага. Витягнувши один із ножів, вона зробила те, що була повинна. Мул не чинив опір. Тяжко і часто дихаючи, він здригнувся раз і затих, з полегшенням прийнявши свою смерть.
Відстебнувши сумку від вже бездиханої тварини, Айліс закинула її собі за плече, глибше натягла на голову капюшон, щоб вберегти очі від пилу, і продовжила шлях. Вона вже перестала рахувати дні, адже всі вони сплелися в одне нескінченне одноманітне полотно. Бляклий рівнинний пейзаж лише зрідка перемежувався каньйонами або висохлими озерами, на місці яких тепер зростали деякі непридатні для їжі рослини. Гірський хребет, наче спина велитенської рептилії, тягнувся ліворуч. Айліс воліла триматися від нього на відстані, адже саме там, серед ущелин, таїлася найбільша загроза. Голкоходи. Хоча іноді вони зустрічалися і на рівнині (піщана земля все ще деінде зберігала на собі відбитки їхніх ніг, що нагадували норки ящірок).
За приблизними підрахунками Айліс, до Межі залишалося ще близько двох тижнів. Було б менше, якби їй не довелося кілька діб проторчати серед каміння, нерухомо вичікуючи, поки зграя вовків, що зійшла з гір, не забереться кудись подалі. Якби це були звичайні вовки, їй би ніщо не завадило швиденько їх розігнати, але ці тварюки були чимось іншим. Айліс сумнівалася, що вони взагалі мали якусь назву, адже мало хто наважувався дослідити живність Мертвого Континенту.
Вона помітила, що вже кілька днів поспіль у небі над нею літає птах. Іноді він губився серед густих зелених хмар, а потім знову виринав, робив кілька кіл і знову зникав. Чи був це весь час один і той самий птах чи щоразу інший, Айліс знати не могла, але в будь-якому випадку це її насторожило, адже на Мертвому Континенті пернаті майже ніколи не зустрічались.
Щоб якнайшвидше дістатися до Межі, вона йшла вдень і вночі, без відпочинку. Дякуючи тілу, що дісталося їй завдяки змішанню несумісних за своєю природою генів. Тілу, що зробило її єдиною у своєму роді, а також об'єктом загального інтересу. Хтось сказав би: "Завдяки йому, ти живеш на цьому світі вже друге століття. Тебе не беруть хвороби, а рани гояться прямо на очах. Ти не старієш, не витрачаєш багато часу на сон, можеш місяцями обходитися без їжі і води, а ще самотужки протистояти небезпечним чудовиськам і навіть інакшим. То чому ж ти весь час скаржишся?"
Та тому, що саме воно — це тлінне тіло, визначило образ її існування, яке не можна було назвати життям. Адже воно, не зважаючи на всі свої переваги, не робило її безсмертною. Вічна гонка, підсвідоме прагнення вижити, втекти, сховатися. Правила, які Айліс сама собі встановила. Порушивши хоча б одне з них, вона ризикувала бути виявленою та вбитою. Тож чому радіти?
До Межі залишалося приблизно днів десять, коли Айліс зустріла серед Долини людину. Живу, не мерця. Так далеко від Межі дібратися міг тільки виняткових фізичних можливостей камнешукач, або ж...
Людина з'явилась раптово. Не як маленька цятка, що поступово розростається на горизонті, а швидше, як по клацанню пальців, приблизно на відстані в триста ярдів. Якийсь час вони просто стояли на місці і дивилися один на одного. Голова чоловіка була повністю замотана у сірий палантин, і саме тому вся увага Айліс зосередилася на його блакитних очах, що визирали крізь вузький проміжок між слоями тканини. Блакитних до неприродності. Пронісся відчутний порив вітру, і один кінець палантину зісковзнув з його плеча, відкривши нижню частину обличчя. Вона була повністю розписана рунами, які зміїлися зверху вниз і заходили під одяг. Швидше за все, усе його тіло було вкрито ними.
Сумнівів не залишалося. Перед нею був інакший.
У небі прокричав птах — той самий, і, описавши під хмарами коло, опустився на плече чоловіка. Той не ворухнувся. Птах виявився величезним вороном, з яскраво-блакитними очима, того ж відтінку, що й у господаря, наче в них був один зір на двох.
Її знайшли…
Незважаючи на всі запобіжні заходи, хтось таки зміг вийти на її слід. До того ж, у цьому незнайомцю одразу вгадувався серйозний супротивник, не з молодняку. Швидше за все, йому було кілька сотень років. І, як на зло, вона залишилася одна, а самостійно зняти печать Айліс не могла. Так, в даний момент вона була сильнішою за будь-кого з чоловіків чи жінок, але інакші це це зовсім інше.
- Тебе надіслав Елієс? - наважилася запитати вона.
Вони стояли на достатньо великій відстані один від одного, але могли добре чути і бачити. Незнайомець не поспішав із відповіддю. Його очі на тлі блідо-жовтих і сіро-зелених відтінків здавались неживими шматочками льоду.
- Передай моєму дорогому племіннику, що якщо він вважає, що моя смерть допоможе йому утримати владу, то він нічим не відрізняється від людей. Боягузливих і жадібних.
Чоловік начебто трохи посміхнувся, але їй могло й здатися, адже за татуюваннями було важко розпізнати його міміку.
- Твої слова, - раптом заговорив він низьким, глибоким голосом, що ніби виходив з надр землі, - я ніби чую в них голос твоєї матері.
Айліс на мить перестала дихати.
- Вона була такою ж самовпевненою. Вважала, що може самотужки протистояти цілому світові. Її сміливість, при всій мізерності своого єства, заслуговувала б на повагу, якби не дурість, що була джерелом цієї сміливості.
Айліс почала здогадуватись, ким був цей чоловік, але не спішила вірити кожному його слову.
- Що стосується твого питання, - продовжив незнайомець, - Білий Король мене не посилав. Більше того, наша з ним остання зустріч лишила не найприємніший відбиток на наших відносинах, - він говорив повільно, роблячи великі паузи, в той час як Айліс хотілося якнайшвидше дістатися до суті, - Однак, тобі варто припинити від нього бігати. Чи ти думаєш, що за стільки часу він би не вбив тебе, якби справді цього хотів?
- Вважаю за краще не ризикувати, - відповіла Айліс, - До того ж, його слуги і досі нерідко на мене нападають.
- А ти певна, що це саме його слуги?
- Якось не доводилось спитати в їхніх відрублених голів, - різко зазначила Айліс, - Може, просто скажеш, що тобі від мене треба? Зазвичай ті, хто бажають моєї смерті, не вдаються до балачок, - варто було спробувати дізнатися, на чиєму він боці.
- Я не знаходжусь ні на чиєму боці. Лише стежу за порядком, - сказав він, і Айліс злякалась, що він вміє читати думки, але, скоріш за все, це було просто співпадіння.
- За яким ще порядком? - не розуміла вона.
Птах на плечі інакшого раптом розправив одне крило і крикнув якимось потойбічним скреготом.
- Живучи в відчуженні, ти ніяк не могла знати, що у вас з Елієсом з'явився спільний ворог, і ворог досить могутній, - продовжив він, проігнорувавши запитання.
- Могутніший, ніж сам Елієс? Щось не віриться.
- Поки що ні, але він стає сильнішим з кожним днем. Кількість його послідовників зростає. І вони вже шукають тебе.
Айліс засміялась.
- Та що ти? Мене шукають? Нехай стануть у чергу.
- Він досліджує незвичайних істот, - сказав інакший, пропустивши повз вуха її сарказм, - Хоче вивести новий вид. Вид, який зможе контролювати, але який не поступається нам у силі.
- І він вбачає в мені ту саму незвичайну істоту, як я розумію.
- Правильно розумієш. Якщо він заволодіє тобою, зваж, що перед смертю тобі доведеться пройти через довгий перелік різноманітних тортур.
- Дякую за попередження. Ось тільки не розумію, яке тобі до цього діло.
- Я стежу за порядком, - повторив він сказану раніше фразу. Як і вперше, вона нічого не пояснювала, - Ти можеш не вірити моїм словам, але маєш взяти їх до уваги. На цьому моє втручання наразі закінчується. Приймай рішення самостійно. Як-не-як, ти дитя Ігнісара.
Якщо він думав, що згадка її спорідненості з цим чудовиськом надасть їй якоїсь рішучості, то він дуже помилявся.
- Я прийму до уваги твоє застереження, ким би ти не був. Вважаю за краще бути прихильною до всіх, хто не намагається мене вбити при першій же зустрічі.
- Мудре рішення. Але й у цьому правилі мають бути винятки. Не кожен намагатиметься вбити тебе відразу.
Айліс не бачила сенсу заперечувати очевидне.
- Більше не смію тебе затримувати, - сказав інакший, і Айліс відчула полегшення через те, що цей дивний діалог нарешті закінчився, а вона залишилася жива. Але раптом він додав, - Ах так, мало не забув.
Айліс розслабилася зарано, тому інстинкти її підвели. Їх розділяла відстань у триста ярдів, але усього лише за мить вона відчула на своєму зап'ясті сталеву хватку. Айліс злякано сіпнулася, спрбувала звільнитись, але хватка видалась міцнішою за будь-які кайдани. Чоловік, проте, не намагався їй нашкодити, він лише зсунув край рукава її куртки і уважно вдивився в вузлувату мітку, що ховалася під ним. Його очі в цей момент змінили відтінок, ставши ніби ще яскравішими.
Птах тим часом знову кружляв у небі.
- Як я й думав, - сказав він через деякий час, - Той, хто наклав цю печать... Я знав, що з нього вийде могутній маг. Навіть мені не під силу зняти її.
Айліс знову сіпнулася. Їй не подобалося, що цей тип, ким би він не був, знаходився занадто близько, та ще й дозволяв собі так нахабно торкатися її тіла. Вона вже була готова вдарити його, але інакший раптом відпустив її руку. Айліс поспішно відступила назад, насамперед поправивши рукав. Відчуття було таке, ніби її роздягли до гола. Айліс воліла нікому не показувати свою мітку, адже та нагадувала їй про ту другу її сутність, яку вона намагалася приховувати навіть від самої себе.
- Що ж, радий був зустрічі, - нарешті сказав чоловік, що прозвучало якось занадто просто. Хотілось запитати: "І це все?"
- Як ти знайшов мене? - насамкінець зажадала відповіді Айліс. Якщо він знайшов, то могли й інші. Значить, у її маскуванні десь були проріхи.
Інакший не відповів. Зненацька він розлетівся десятком чорних воронів, точно таких, як той, що сидів на його плечі. Змахами широких крил вони підняли пилюку і кинулися до неба, вигукуючи щось віддалено схоже на людську мову, але, швидше за все, це була лише слухова ілюзія. Незабаром сіро-зелені хмари поглинули їх, і Айліс почало здаватися, що їй все це лише примарилося. Навіть сама розмова. От тільки шкірою на зап'ясті вона все ще відчувала відлуння дотику холодних пальців інакшого.