Айліс вп'ялася в гарячу, пульсуючу горлянку вовка лівою рукою, а правою розпорола йому черево мисливським ножем. На землю вивалилися смердючі кишки та інші нутрощі, поки тварюка все ще дригала задніми кінцівками. Потім Айліс відкинула тушу, що важила не менше ста тридцяти фунтів, і зустрілася поглядом з останнім зі зграї.
Вона називала їх вовками умовно, оскільки жодної іншої назви цим потворним безшерстим створінням з дивними виростами на голові ще ніхто не придумав. Просто не знайшлося того, хто зайшов би в Безкрайню Пустку настільки глибоко, щоб зустрітися з ними особисто і при цьому повернутися додому. Хоча ні. Кмерти називали їх якимось своїм невимовним звуком, але Айліс навіть не стала намагатися їх копіювати.
Звір, побачивши долю, яка спіткала його родичів в кількості трьох особин, не поспішав нападати. Він був розумнішим. Або вона, судячи з випираючих боків. Ворухнувши виростами на голові, що нагадували короткі роги, тварюка розвернулась і пішла назад у гори, звідки, власне, вранці і спустилася зграя. Певно, не хотіла ризикувати майбутнім потомством.
Айліс видихнула з полегшенням і присіла на камінь, намагаючись вгамувати тремтіння в руках. До того, як вовки зачули її, вона сподівалася причаїтися серед валунів і перечекати. Не вийшло, бо вітер, як на зло, дмухав саме від неї. Довелося оборонятися.
Вона знову пригнічено подивилася у напрямку півночі. Скільки б днів вона не йшла, бляклий рівнинний пейзаж лишався одноманітним, лише зрідка перемежаючись каньйонами або висохлими озерами, на місці яких тепер подекуди зростали непридатні для їжі рослини. Гірський хребет, наче спина гігантської рептилії, незмінно тягнувся ліворуч. Айліс воліла триматися від нього на відстані, адже саме там, серед ущелин, таїлася найбільша загроза. Голкоходи. Хоча іноді їх можна було зустріти й на рівнині. Піщана земля все ще деінде зберігала на собі відбитки їхніх ніг, що виглядали як глибокі чорні дірки.
За підрахунками Айліс до Межі залишалося ще близько двох тижнів. Було б швидше, якби не ось такі от зустрічі з місцевою фауною, що мріяла зробити її частиною свого харчового ланцюжка. Щоб якнайшвидше дістатися до поселення, Айліс йшла і вдень, і вночі, без відпочинку. Дякуючи тілу, що дісталося їй завдяки змішанню несумісних за своєю природою генів. Тілу, що зробило її єдиною у своєму роді, а також об'єктом загального інтересу. Хтось напевно сказав би: "Завдяки йому, ти живеш на цьому світі вже друге століття. Тебе не беруть хвороби, а рани гояться прямо на очах. Ти не старієш, не витрачаєш багато часу на сон, можеш місяцями обходитися без їжі і води, а ще самотужки протистояти небезпечним чудовиськам і навіть інакшим. То чому ж ти весь час скаржишся?"
Та тому, що саме воно — це тлінне тіло, визначило образ її існування, яке ніяк не можна було назвати нормальним життям. Адже воно, за всіх своїх переваг, не робило її безсмертною. Вічна гонитва, підсвідоме прагнення вижити, втекти, сховатися. Правила, які Айліс сама собі встановила, й порушивши хоча б одне з них, вона ризикувала бути виявленою та вбитою. Ось, що уявляло собою її життя. Тож чому радіти?
Закінчивши рефлексувати, Айліс протерла ножа від вовчої крові й повернула його в піхви на попереку. Вона вже зібралася продовжити шлях, коли раптом помітила в небі птаха. Все б нічого, якби на Мертвому Континенті взагалі колись водилися пернаті. Птах, схожий на величезного ворона, описав коло прямо над її головою, а потім увірвався в товщу зелених хмар, де й в результаті зник. Річ у тому, що Айліс бачила його вже вдруге з того часу, як покинула табір кмертів. Вона не знала, чи то був один і той самий птах, але в будь-якому випадку це явище її насторожило. Такі дива рідко пророкують щось позитивне. І це “не позитивне” не змусило довго на себе чекати.
До Межі залишалося приблизно днів десять, коли Айліс зустріла серед пустки людину. Живу, не мерця. Так далеко від Межі міг дістатися хіба що виняткових фізичних можливостей каменешукач, або ж...
Людина з'явилась раптово. Не як маленька цятка, що поступово розростається на горизонті, а швидше, як по клацанню пальців. Якийсь час вони просто стояли і дивилися один на одного на відстані десь у третину ярда. Голова чоловіка була повністю замотана у сірий палантин, і саме тому вся увага Айліс зосередилася на його блакитних очах, що визирали крізь вузький проміжок між шарами тканини. Бакитних до неприродності.
Пусткою пронісся відчутний порив вітру, завихривши в повітрі пилюку, і один край палантина зісковзнув з його плеча, відкривши нижню частину обличчя. Вона була повністю покрита блакитними рунами, які зміїлися зверху вниз, заповзаючи під одяг. Айліс чомусь була впевнена, що ці руни покривають усе його тіло.
Інакший. Поза всяким сумнівом, це був інакший. При чому древній.
У небі закричав птах. Той самий ворон, описавши під хмарами вісімку, обережно спустився й сів на плече незнайомця. Чоловік при цьому не ворухнувся. Айліс раптом помітила, що очі ворона мають такий самий колір, що й у нього.
Її знайшли…
Попри всі запобіжні заходи, хтось таки зміг вийти на її слід. І, як на зло, вона залишилася без Тарли, а без неї печать не зняти. З цим обмеженням у битві проти древнього інакшого її шанси були близькими до нуля.
— Тебе прислав Елієс? — нарешті запитала Айліс, в спробі потягти час, хоч і знала, що це нічого не змінить. Просто вона не була готова померти сьогодні. Навіть маючи за спиною сотню років.
Інакший не поспішав із відповіддю. Його очі на тлі блідо-жовтих і сіро-зелених відтінків здавались неживими шматочками льоду.
— Передай моєму дорогоцінному племіннику, що якщо він вірить, що моя смерть допоможе йому втриматися на троні, то він нічим не відрізняється від людей. Боягузливих і жадібних.
Чоловік ніби трохи посміхнувся, але їй могло й здатися, адже за татуюваннями було важко розпізнати його міміку.
— Твої слова, — раптом заговорив він низьким, глибоким голосом, що ніби виходив із надр землі, — Я ніби чую в них голос твоєї матері. Вона була самовпевненою та впертою. Вважала, що може самотужки протистояти цілому світові. Її сміливість, при всій мізерності свого єства, заслуговувала б на повагу, якби не дурість, що була джерелом цієї сміливості.
Айліс перестала дихати. Ніхто, крім Лайзека, не говорив про її матір так, ніби знав її особисто. Як мінімум тому, що та померла ціле століття тому назад. З огляду на це, вона почала здогадуватись, ким являвся цей загадковий чоловік.
— Що стосується твого питання, — продовжив він, - Білий Король мене не посилав. Ба більше, наша з ним остання зустріч залишила не найприємніший відбиток на наших стосунках. Однак, тобі все ж варто припинити від нього бігати. Чи ти думаєш, що за стільки років він би не вбив тебе, якби справді цього хотів?
— На мене доволі часто нападають його поплічники, — відповіла Айліс, постаравшись надати голосу впевненості. Вона звикла діяти за основним принципом дикої природи, який стверджував: виявиш страх – помреш.
— Ти впевнена, що це саме його поплічники?
— Не було можливості поцікавитись в їхніх відрублених голів. Може, просто скажеш, що тобі від мене треба? Зазвичай ті, хто бажають моєї смерті, не вдаються до балачок.
Варто було спробувати дізнатися, на чиєму він боці.
— Я не перебуваю ні на чиєму боці. Тільки стежу за порядком, — сказав чоловік, і Айліс на мить злякалася, що він може читати чужі думки. Та, швидше за все, це був лише збіг.
— Яким ще порядком?
Ворон на плечі інакшого раптом розправив одне крило і каркнув якимось старечим скреготом.
— Живучи в відчуженні, ти ніяк не могла знати, що у вас з Елієсом з'явився спільний ворог, і ворог досить могутній, — продовжив він, проігнорувавши запитання.
— Могутніший за самого Елієса? Щось не віриться.
— Поки що ні, але він стає сильнішим з кожним днем. Кількість його послідовників зростає. І вони вже шукають тебе.
Айліс раптом засміялася.
— Та що ти? Мене шукають? Нехай стануть у чергу.
— Він вивчає незвичайних істот, — продовжив інакший, пропустивши повз вуха її сарказм, — Хоче вивести новий вид. Вид, який зможе контролювати, але який не поступатиметься нам у силі.
— Незвичайних істот, на кшталт мене, як я розумію?
— Правильно розумієш. Якщо він заволодіє тобою, зваж, що перед смертю тобі доведеться пройти через довгий перелік різноманітних тортур.
— Дякую за попередження. От тільки я не розумію, яке тобі до цього діло.
— Я стежу за порядком, — повторив він сказану раніше фразу. Як і вперше, вона нічого не пояснювала, — Ти можеш не вірити моїм словам, але маєш взяти їх до уваги. На цьому моє втручання наразі закінчується. Приймай рішення самостійно. Як-не-як, ти дитя Ігнісара.
Якщо він думав, що згадка її спорідненості з цим чудовиськом надасть їй якоїсь рішучості, то він дуже помилявся.
— Я візьму до уваги твоє застереження, ким би ти не був. Вважаю за краще бути прихильною до всіх, хто не намагається мене вбити при першій же нагоді.
— Мудре рішення. Особливо у твоєму становищі. Більше не смію тебе затримувати.
Айліс відчула полегшення від того, що цей дивний діалог нарешті скінчився, і вона при цьому залишилася живою. Та раптом він додав.
— Точно, мало не забув.
Айліс розслабилася зарано, тому інстинкти її підвели. Попри солідну відстань між ними, всього за мить вона відчула на своєму зап'ясті сталеву хватку. Айліс злякано сіпнулася, але хватка не ослабла. Втім, як виявилося, чоловік не намагався їй нашкодити. Він лише зсунув край рукава її куртки й уважно вдивився в вузлувату мітку, що ховалася під ним. Його блакитні очі в цей момент наче стали ще яскравішими.
Ворон тим часом знову кружляв у небі, наче сторонній глядач.
— Як я й думав, — сказав інакший згодом, — Той, хто наклав цю печать… Я знав, що з нього вийде могутній маг. Навіть мені не під силу зняти її.
Айліс заклякла й оніміла від страху. На такій близькій відстані вона виразно відчувала його ауру. Цей інакший був не просто древнім. Він був одним із найдревніших, а отже, і з наймогутніших. Він міг вбити її менш ніж за мить, якби захотів цього.
Нарешті чоловік відпустив її руку, і Айліс поспішно поправила рукав, відступивши на крок. Відчуття було таке, ніби її роздягли до гола. Вона воліла нікому не показувати печать, адже та нагадувала їй про ту іншу її сутність, яку вона намагалася приховувати навіть від самої себе.
— Що ж, радий був зустрічі, — врешті решт сказав інакший, що в даній ситуації прозвучало якось аж занадто просто. Хотілося запитати: і це все?
— Як ти знайшов мене? — зажадала відповіді Айліс. Якщо він знайшов, то могли й інші. Значить, у її маскуванні десь були проріхи.
Інакший не відповів. Зненацька він розлетівся десятком воронів, таких самих, як той, що сидів на його плечі. Плескаючи чорними крильми, вони кинулися до неба, вигукуючи щось віддалено схоже на людську мову, але, швидше за все, то була лише слухова ілюзія. Незабаром сіро-зелені клуби хмар повністю поглинули їх, і Айліс почало здаватися, що їй все це примарилося. Навіть сама розмова. От тільки шкірою на зап'ясті вона все ще відчувала відлуння дотику холодних пальців інакшого.