– Кажуть, алакійська столиця відома своїми нефритовими купальнями. Все б віддав, аби зараз опинитись у гарячій воді, наповненій ароматами олій, – мрійливо промовив Даарен, поки корабель неквапливо входив у затоку. Він завбачливо опустив ту частину своїх фантазій, де серед густої пари йому сором'язливо посміхаються пишногруді алакієчки, кокетливо притримуючи верхні краї вологих рушників.

Айліс якось дивно глянула на нього, ніби змогла зазирнути в його думки, і Даарен ніяково кашлянув.

– Так, вода і мило вже на тебе зачекались. Хоча, твій захисний панцир зі смороду зможе послужити додатковим маскуванням. На немитих волоцюг рідко хто звертає увагу, – зрештою просто відзначила вона, в черговий раз за ранок окинувши його оцінюючим поглядом.

Даарен чудово знав, що за останні кілька тижнів його щетина перетворилася на вигорілу бороду, а шкіра обвітрилася і набула морської засмаги. Іноді він і сам морщився, вдихаючи аромат власного тіла, і міг лише позаздрити своїй супутниці, зовнішність якої зовсім не змінилась з дня відплиття з Мертвого Континенту.

Напередодні ввечері Меленгород відшукала десь на кораблі шмат замизканого сірого полотна, частково роз'їденого сіллю, частково вкритого плямами риб'ячого жиру, і пошила з нього щось на кшталт плаща, під яким Даарен міг би приховувати і свій меч з ефіріалу, і своє обмундирування. Тож тепер він і правда нагадував якогось забулдигу–безхатька. Сама ж Айліс лише накинула на голову глибокий каптур, в тіні якого гострі риси її обличчя ставали ще гострішими, але водночас трохи розмитими і бляклими, немов на портреті, вкритому товстим шаром пилу.

Аклідя – столиця Алакійської Імперії, гордо височіла над затокою, наче золотий вінець. Ранкове сонце відбивалося в позолочених куполах химерних будівель, грало яскравими відтінками кольорових вітражів. Висока статуя богині Феантрес велично споглядала вниз з гострого піку, вітаючи мореплавців і ніби дякуючи їм за виявлене терпіння на шляху додому.

Ніколи раніше Даарен не бачив такої розкоші. Різниця між Аклідією та столицею його рідної країни була просто колосальною. Дивлячись на це, можна було подумати, що тільки одна зі сторін була зараз залучена у війну. Хоча Бламанш і до війни виглядав брудним і убогим. Похмурим, як і самі його жителі. Тут навіть океан здавався якимось іншим. Начебто, блакитнішим.

Корабель нарешті спустив якір. На причалі вартовий, одягнений у помпезний парадний обладунок, стоячи під палючим сонцем, перевіряв документи мандрівників. Піт буквально градом стікав по його обличчю. Затуманений погляд ліниво ковзав по чорнильних написах та штампах.

– Пощастило. Цей не стане прискіплюватись, - озвучила свої думки Айліс, і Даарен тільки зараз помітив, що вона трохи нервує. Обличчя напівкровки зберігалося безпристрасним, але її видавали руки. Вона без кінця крутила на вказівному пальці непримітне мідне кільце, позбавлене жодних прикрас. Таке непримітне, що досі Даарен і не здогадувався про його існування.

Черга повільно підступала до них. Даарен теж почав трохи хвилюватися, адже він не мав жодного документа, який можна було б продемонструвати. В Прифії його головним документом завжди був ефіріал.

– Заспокойся, – порадила Айліс, помітивши його переминання, - Від тебе потрібно лише мовчати. Ми вже це обговорювали.

Даарен спробував надати собі невимушеного вигляду, але несподівано він відчув, як йому на плече щось шмякнулося. Він вже знав, що це. Через якусь безглузду закономірність, обумовлену неординарним почуттям гумору богині, це відбувалося з ним постійно. Навіть зараз з усього натовпу вибір чайки пав саме на нього, і тепер її білий послід плавно стікав униз по плащу, який, як здавалося раніше, вже нічим не можна було зіпсувати. Даарен зітхнув і навіть не став шукати очима винуватицю. Він і так чудово чув верескливий стогін цієї пернатої паскуди, сповнений тріумфу. Птахи всіх країн і континентів неначе мстилися йому за якийсь злочин, скоєний ним проти них у минулому житті.

Нарешті настала їхня черга. Айліс простягла вартовому прохідний аркуш із печаткою, і той схвально кивнув. Потім перевів погляд на Даарена.

Напівкровка почала щось пояснювати йому алакійською, а вартовий, судячи з інтонації, поставив ще кілька додаткових запитань. За підсумками розмови він ще раз кивнув, і вони змогли пройти далі.

– Що ти йому сказала? – поцікавився Даарен пізніше, коли вони зійшли з причалу.

– Сказала, що ти каменешукач і працюєш на мене. Він спитав, чи є при тобі значок гільдії шукачів скарбу, і мені довелося збрехати, що ти загубив його на Мертвому Континенті.

– І він тобі повірив?

– Як бачиш. Не думаю, що за такої спеки він має бажання розбиратися.

Даарен похитав головою, погоджуючись.

Вони пройшли крізь золоті ворота і опинилися на вулиці, якою снував натовп людей. Як і припускав Даарен, люди тут теж дуже відрізнялися від прифійців. Переважно світловолосі, але смагляві, вони рясніли яскравим одягом різноманітних новомодних фасонів. Багато жінок були одягнені в сукні з настільки тонкої тканини, що він міг розгледіти їхні соски.

Айліс звернула ліворуч у вужчий провулок, який закінчувався сходами, що вели вгору до будівлі цирульника. Величезні ножиці, вирізані з дошки, висіли над ґанком, ледь не чіпляючись за голови перехожих.

Місто мало каскадне планування, через що їм доводилося знову й знову підніматися по звивистих сходах, проте тепер вони опинилися на височині, звідки відкривався вид на центральну площу. Даарен затримався біля залізної огорожі, перед якою були дбайливо висаджені рожеві дрібноквітки, і окинув поглядом скупчення всього-всього.

– І звідки вони в них стільки грошей? – дивувався він.

Айліс, яка зазвичай ігнорувала його запитання, чомусь, цього разу вирішила відповісти.

- Просто Імперії пощастило, що війни з інакшими в основному торкнулися західної та північної частини континенту. Це надало їй можливість розвиватися відносно спокійно. До того ж, у них тут багато покладів золота. Щоправда, через особливості ґрунту, у них погано вирощуються зернові культури, тож імпорт є невід'ємною частиною їхньої економіки.

– Дивно, що за таких можливостей вони ще не виграли війну, – міркував Даарен.

– Розв'язуючи її, імператор Варнемус, мабуть, думав так само. Однак, йому варто було врахувати той факт, що Прифія останні кілька століть провела у нескінченних війнах, в тому числі міжусобних, сформувавши кілька поколінь найкращих генералів та полководців у світовій історії. Золото золотом, але багатий бойовий досвід та багаторазово відпрацьовані стратегії – це тобі не жарти. Імперці, що звикли до заможного життя, нехай і одягнені в свіжо-викувані блискучі лати, на полі битви почуваються набагато менш впевнено.

Даарен, вислухавши її пояснення, вирішив, що воно більш ніж логічне. Дивно, що він сам про це ніколи не думав. Досі війни для нього здавалися чимось зовсім далеким. Чимось, що його не стосувалось.

– Гаразд, годі стояти, у нас багато справ, – нагадала Айліс, напевно, маючи на увазі свой власні справи. Так чи інакше, Даарен був змушений відірватися від милування столичним пейзажем.

Нарешті вони прийшли до непоказної сірої будівлі, що ховалася в тіні інших вищих будівель. Вона не мала жодної вивіски, лише трикутний символ, висічений над входом у підвальне приміщення, що позначав гільдію каменешукачів. Він зображував схрещені кирку та меч.

Айліс спустилася і зникла у темному проході. Даарен не був упевнений, чи варто йому теж туди спускатися, але все ж таки вирішив піти за напівкровкою.

Перед ними з'явилося загратоване віконце, навпроти якого вже стояла пара клієнтів. Виглядали вони, як і всі каменешукачі - відразливо. Даарен був змушений визнати, що зараз він, як ніхто інший, ідеально вписувався в їхню братію.

Коли черга дійшла до Айліс, вона опустила на прилавок торбу зі скарбом. Крамар професійним поглядом попередньо огледів її вміст і, насупившись, покликав когось на ім'я Кадіп. Принаймні Даарен припустив, що це саме ім'я, а не щось інше.

З-за солом'яної штори вискочив молодий худорлявий чоловік, судячи з зовнішніх ознак, син крамаря. Разом вони почали поратися зі скарбом Айліс, очевидно, намагаючись його оцінити.

Меленгорд терпляче чекала, тримаючи руки схрещеними на грудях. Навіть тут, у напівтемряві підвалу, вона не стала знімати каптур. Нарешті, через кілька хвилин, Кадіп накалякав щось на папірці і простяг його Айліс, посміхаючись так, ніби для нього не існувало більшого щастя, ніж бачити перед собою обличчя клієнтки. Однак клієнтка щось емоційно вигукнула, що, без сумніву, означало розчарування. Вона почала активно заперечувати, цифри виведені на клапті паперу, але Кадіп, зберігаючи найпроменисту посмішку світу, почав чемно пояснювати, чим обумовлені ці цифри. До дебатів приєднався головний крамар, і вдвох вони явно перемагали. Зрештою, Айліс, прошипівши крізь зуби немилозвучне слівце, була змушена прийняти озвучені умови. Скарб, в результат, і перемістився під прилавок, а Меленгорд отримала свій мішечок з грошима. До віконця підійшов наступний клієнт.

Вони вийшли назад на вулицю, і напівкровка від душі вилаялася. Даарен не розібрав ні слова, але деякі вирази були інтуїтивно зрозумілими для буль-кого в усіх куточках світу.

– Двісті п'ятдесят сім! Це просто грабіжництво! Ці сучі діти, знають свою справу, – зрештою перейшла вона на прифійську.

– А скільки ти очікувала? – обережно поцікавився Даарен.

– Щонайменше триста тарлів. Але, бач-те, частину товару роз'їла морська сіль, а на ртутний камінь впав попит, бо вчені знайшли йому більш дешевий аналог. Бісова наука…

Іноді Даарен забував, що Айліс Меленгорд вже сто одинадцять років. Тобто він сам проживав зараз лише четверту частину її життя. Йому стало цікаво, якою вона була в його віці. Напевно, справжньою фурією.

Завершивши виплескувати своє обурення, Айліс потягла його за собою далі, і зрештою вони повернулись на ту саму центральну площу, якою зовсім недавно милувався Даарен. Посеред площі красувалась велика будівля, зведена у формі хреста з масивним куполом посередині. На фасаді були виведені літери "Т" і "Г", а оскільки алфавіти в алакійському та прифійському мали багато спільного, Даарен швидко зрозумів, що це банк "Тернівальда та Гассо". У Бламанші теж малося їхнє представництво, щоправда, там його будівля була в рази меншою.

Опинившись усередині, Даарен високо запрокинув голову, вражений висотою стелі. Якби хтось вирішив зістрибнути з величезного підвісного канделябру, він би напевно розбився на смерть, і кров з його тріснутого черепа розтіклася б по мармуровій підлозі яскравим червоним килимом.

На відміну від бламанського банку, тут було не одне, а цілих вісім вікон, і у кожного стояли клієнти. Кроки Айліс луною розносилися по залі, поки вона йшла до того, у якого стояла лише одна людина. Якийсь пузатий вельможа, судячи з кількості підборідь та перснів на товстих пальцях.

Поки той спілкувався із представником банку, до них ззаду підійшла ще одна клієнтка. Даарен обернувся і оглянув її з ніг до голови. Вона була справжньою красунею з коротким золотистим волоссям і яскраво-зеленими очима. З її акуратних мочок звисала пара сережок із смарагдами. Одягнена вона була не як звичайна столична модниця. Замість легкої сукні її фігуру обтягував шкіряний костюм, стягнутий ременями під грудьми. На поясі висів тонкий довгий меч.

"Вона з ордену", - здогадався Даарен і поспішив відвернутися, але перед цим жінка встигла подарувати йому привітну усмішку. Ця усмішка була настільки гарна, що йому лише через силу вдалося придушити в собі бажання обернутися знову. Він непомітно поправив на собі плащ.

Айліс, тим часом, вже вирішувала свої питання з банкіром, і цього разу, отримуючи гроші, виглядала задоволеною. Повертаючись до виходу, Даарен на секунду порівнявся з незнайомкою і знову на неї глянув. На свій подив він виявив, що вона все ще йому посміхалася.

– Що ж, могло бути й гірше. Цих коштів мені вистачить, щоб не бідувати ще найближчі півроку, - прикинула Айліс, коли вони знову опинилися на площі.

– Слухай, а ти помітила… – почав Даарен, але Айліс його випередила.

– Ту феантрійку, яку ти ледь не трахнув поглядом? Звичайно. Саме тому нам з тобою краще тут довго не тупцюватись. Вона могла відчути... мене.

– І куди тепер? Якщо чесно, мені не гріє душу цілий день тягатися за тобою, наче муха за коровою, - поскаржився Даарен, відчуваючи, як його шлунок стягується від голоду, а по спині стікає піт.

– Взагалі-то в мої плани на сьогодні ще входив кравець. Але, так і бути, перенесу його на завтра, – пожаліла його Меленгорд, – Тоді підем одразу до нього.

– До нього?

– До мага, – нагадала вона.

Вони підіймалися все вище і вище, долаючи чергову низку сходів і водночас наближаючись до північної частини Аклідії, де будівлі ставали дедалі нижчими, а люди дедалі біднішими. Блукаючи містом з самого ранку, Даарен і не помітив, як сонце опустилося до горизонту, подовживши тіні та заповнивши вулиці мідним світлом.

Вони зупинилися біля занедбаного двоповерхового будинку, фасад якого у cяйві заходу сонця, здавався охопленим полум'ям. Його вікна були забиті дошками, і крізь щілини між ними визирала пітьма. На похилому даху якимось дивом виросло тонке тремтливе деревце.

Раніше цей будинок міг вважатися цілком пристойним. Збоку він мав свій невеличкий садок, обгороджений невисоким парканом, прути якого були пофарбовані в чорний. Втім, садок давно перетворився на непрохідні нетрі, але крізь них все ще можна було розгледіти обриси старого бетонного фонтану. Не більше двох аршин у діаметрі.

– Не схоже, що тут хтось живе, - зауважив Даарен.

– Цей будинок колись належав чаклуну, якого жорстоко катувала і стратила інквізиція. Згідно з чутками, перед тим, як йому привселюдно відрізали кінець, він встиг прокричати якесь моторошне прокляття, через яке, нібито, всі нащадки імператорського роду, досягнувши певного віку, втрачають розум. Щось на кшталт прокляття божевілля. Так кажуть. З того часу забобонні аклідійці намагаються обминати його будинок десятою дорогою, – Айліс швидко озирнулася, ніби перевіряючи, чи не було за ними стеження.

– То що ж виходить? Тепер його зайняв твій друг? – не зовсім розумів Даарен.

– І так і ні. Скоро ти сам все побачиш.

Айліс стала обходити будинок по колу, після чого зупинилася біля хвіртки, що вела до саду. Вона легко штовхнула решітку, і та з тихим жалібним скрипом відчинилася. Вони пройшли умовною стежкою, яка давно заросла бур'янами, і опинилися біля чорного входу. Вузькі, старі двері виявилися не замкненими, і Айліс, відчинивши їх, увійшла. Даарен увійшов слідом.

Усередині було темно, але крізь щілини між дошками пробивалися помаранчеві смуги світла, ніби залишаючи на внутрішніх стінах свіжі шрами. Зір Даарена швидко адаптувався, і він побачив колись розкішні меблі, покриті товстим шаром пилу та павутиння. Оксамитовий диван, певно, колись мав винний відтінок. Подібне до нього крісло, чомусь, було перекинуте, а кут килима біля нього відвернуто. На підлозі чітко виділялися подряпини, так наче когось силоміць намагалися виволочити з дому. У протилежної від входу стіни, якою згодом вже пішли тріщини, був камін. З димаря долинало тихе тужливе завивання, що породжувалося повітрям, гуляючим по трубах.

На перший погляд будинок здавався цілком звичайним. У минулому в ньому міг жити будь-хто. Але якщо ти практикуючий маг епохи інквізиції, твоє житло і має бути звичайним, щоб ні в кого не викликати підозри. Даарен це чудово розумів. А також він розумів, що це не панацея.

Айліс підійшла до каміна і кінчиками пальців помацала кладку над ним. При цьому маленьке мідне кільце на її пальці засвітилося приглушеним помаранчевим кольором, ніби його щойно дістали з топки. Зі звіту про Меленгорд Даарен пам'ятав, що напівкровка не володіє магічними навичками. Отже, справа була не в ній самій, а в магічному предметі, виготовленому кимось іншим. Мабуть, у цьому й таїлася таємниця мідного кільця. На вигляд дешевого, та ніхто насправді не здогадувався про його цінність.

Айліс повністю притулила долоню до стіни, і Даарен відчув легкий енергетичний поштовх, що прокотився по підлозі. Його плечі обсипала штукатурка, але після риб'ячого жиру і пташиного посліду це здавалося справжньою дрібницею. На місці каміна зародилося холодне, сріблясте сяяння, яке поступово набуло форми витягнутого овалу. З нього тягнуло протягом і ще затхлістю.

– Це що, портал? – здивувався Даарен, про всяк випадок зробивши крок назад, – Я думав, більше не залишилося магів, здатних творити магію такого рівня.

Айліс не відповіла. Уся її увага була зосереджена на управлінні кільцем.

- Ходімо, - нарешті сказала вона, коли портал стабілізувався.