Залишившись стояти посеред вулиці з клаптиком паперу, на якому він не міг розібрати жодного слова, Даарен відчув себе ідіотом. Роздратовано скомкавши папірець, він хотів жбурнути його під ноги, але стримався.

– От же паскудство… – процідив він, марно намагаючись повернути папірцю колишній вигляд. 

Можливо, варто було наздогнати Айліс, як того вимагав обов'язок перед орденом? Та раптом в уяві дуже чітко утворилося її розлючене обличчя, а на ньому – тонкі губи, з яких злітає малоприємне слівце на його адресу. Якесь нове  гостроязике порівняння, чи щось на кшталт. Тож Даарен вирішив, що цього разу зробить виключення.

Він неохоче попрямував далі, у напрямку порту, де, ймовірно, мала бути крамниця алхіміка. Знайти її дійсно виявилося нескладно. Складніше було б її не помітити. Через відкриті стулки на вулицю просочувався різкий хімічний запах, а з димаря на даху в небо піднімався стовп фіолетового диму, схожий на величезну ефемерну гусеницю.

Місцевий, що проходив повз, закашлявся і затиснув ніс рукавом. Злісно зиркнувши у бік вікна, він прогавкав щось, очевидно, недоброзичливе, після чого поплентався далі.

Двері були трохи прочинені, і Даарен увійшов. Усередині приміщення стояв легкий бузковий туман. Даарен пройшов крізь кімнату, яка нагадувала маленьку приватну бібліотеку, схожу на ту, що була в підвалі Лайзека. 

Всі ці вчені та чаклуни чинили справжній культ довкола книг і, можливо, навіть вірили у свого книжкового божка. При чому, чим товстішою була книга, тим з більшим трепетом і хтивістю вони до неї ставилися. Немов стискали в руках пишну дівку, що охоче розсувала перед ними ноги. Проводили з нею всю ніч, пестячи шорсткі сторінки. А коли книга виявлялася прочитаною, ставили на полицю і дуже швидко забували її зміст, переходячи до нової.

Праворуч починалась ще одна кімната, більше схожа на лабораторію. Книги тут замінював цілий лабіринт трубочок та колб, з'єднаних шнурами. Зліва височіла шафа, щільно заставлена ​​склянками всіляких форм, наповненими всіляким вмістом всіляких кольорів та відтінків. І взагалі кімната являла собою суцільну "всілякість".

Серед цього впорядкованого хаосу вошкалася худорлява згорблена постать старого з нічним ковпаком на голові. Виглядав він так, наче вже кілька діб не лягав спати, мабуть, підживлюючись лише вченим духом, або, радше, фанатичністю. Чоловік переливав якусь пурпурову рідину з однієї ємності в іншу і зовсім не помічав гостя, тому Дааренові довелося кашлянути, щоб привернути його увагу до себе. Спроба, однак, виявилася марною. Алхімік не перервав свого зосередженого заняття і підняв погляд лише після того, як із ємності вилилася остання крапля. Прикрутивши вогонь на спиртівці, він зняв з себе товсті рукавиці і підійшов до клієнта, виглядаючи дуже невдоволеним. Чоловік щось запитав, але Даарен, не зрозумівши його, просто простяг тому список. Алхімік з ще більшим роздратуванням вихопив папірець і пройшовся по ньому очима. Ознайомившись зі списком, він підозріло глянув на Даарена поверх окулярів з маленькими круглими скельцями, закріпленими на тонкій, як дріт, оправі. Знову щось запитав.

— Я ні бельмеса не зрозумів з того, що ти сказав, старий. Просто дай мені, що в тебе є з цього переліку і візьми грошей, скільки треба, — сказав Даарен і висипав на стіл жменю монет.

Алхімік зморщив сухого лоба, міркуючи над чимось, після чого став ходити лабораторією і складати в кошик товар за товаром, періодично звіряючись зі списком. За останнім йому довелося піти в ще одну кімнату, звідки він повернувся з маленькою прозорою пляшечкою, заповненою рідиною, що мала легкий блакитний відтінок.

Старий поставив кошик перед клієнтом, але пляшку все ще тримав у руці. Знову щось сказав, цього разу, повільно і по складах, але Даарен лише спантеличено примружив око. Тоді вчений, намагаючись донести думку іншим шляхом, постукав нігтем по склу, після чого широко розвів руками і в міру експресивно вигукнув: "Бум!"

— А-а, ні, бум нам не треба. Дякую за застереження, буду дуже обережним.

Алхімік взяв вугільний олівець і на тому ж аркуші накарлякав число — вартість за товар. Даарен розрахувався і поспішив назад на свіже повітря, вже відчуваючи легке запаморочення від всіх цих хімічних запахів.

З почуттям виконаного обов'язку та кошиком повним усілякої хрінотінні він повернувся на ту ж саму вулицю, де нещодавно розійшовся з Айліс. Напівкровки ніде поблизу видно не було. Присутності інакшого теж більше не відчувалося. Від нічого робити Даарен присів на лаву під лимонним деревом і став бездумно спостерігати за містянами. Якоїсь миті зі сторони порту повіяв освіжаючий бриз, зашелестівши листям над головою. Даарен глянув на море і побачив, що від нього у напрямку суші насувається масивна хмара кольору свіжої гематоми. Деякі аклідійці, помітивши різку зміну погоди, заметушилися, стали затягувати до хат білизну, що сохла після прання, похапцем згортати торгові намети.

— І знову вона мала рацію, — усміхнувся Даарен і на якийсь час приплющив повіки, відкинувши голову назад. Він слухав. Суміш голосів (переважно алакійською), гуркіт ящиків на пристані, брязкіт візків, що підстрибували на бруківці, скрип флюгера, що швидко обертався довкола себе, і ляскання прапору, який значно вигорів на сонці. По свідомості Даарена почало розтікатися тягуче умиротворення.

Несподівано він відчув легкий дотик до власної гомілки і розплющив очі. Мініатюрна чорно-біла кішка, муркочучи, терлася об його чоботи. Даарен хмикнув і нахилився, аби погладити її по вигнутій спині.

— Схоже, тебе зовсім не турбує наближення грози, га? — запитав він. — Хоча, алакійська кішка теж навряд чи розуміє прифійську.

— Натомість я розумію.

Даарен підняв погляд і побачив перед собою усміхнену жінку з коротким світлим волоссям. Він одразу ж згадав, що вже бачив її раніше у банку "Тернівальда та Гассо". Та сама феантрійка, що стояла за ними в черзі. Кішка, чомусь, злякавшись незнайомки, зашипіла і чкурнула в кущі. 

Втім, таке часто трапляється в природі. Жінки не дуже полюбляють інших жінок.

Даарен запитливо підняв брову, не зовсім розуміючи, чого від нього хочуть.

— Виглядаєш набагато краще з новою зачіскою і без тої жахливої бороди, — промовила блондинка зі слабко помітним акцентом, що робив звук "Т" майже нечутним.

Даарен підсвідомо помацав підборіддя.

— Мабуть, мені варто подякувати за комплімент? — трохи розгублено запитав він.

— Облиш. Це ж лише констатація факту. Моє ім'я Сарда Ардійська, між іншим, — представилася вона.

— Даарен.

Він навмисне не став озвучувати своє родове ім'я. Надто багатьом воно могло бути відомим. Особливо в межах ордену.

— Маю підозру, Даарену, що ми з тобою колеги по ремеслу, — жінка постукала нігтиком по навершю свого меча, що спочивав збоку.

Ще за їхньої першої зустрічі Даарен звернув увагу на її вроду. Очі феантрійки виблискували свіжою зеленню, гармоніюючи зі смарагдовими сережками. На щоках виділявся здоровий рум'янець. Соковиті рожеві губи лишались злегка прочиненими. Якоюсь мірою Сарда Ардійська була навіть гарнішою за Айліс, хоча порівнювати їх було б не зовсім неправильно. Аж надто вони відрізнялись одна від одної. Немов день та ніч. Літо та зима.

— Як тобі наша столиця? Сильно відрізняється від Бламанша, чи не так? — поцікавилася вона, очевидно, маючи твердий намір зав'язати з ним розмову.

— Де ти так навчилася говорити по-нашому? — задав зустрічне запитання Даарен.

— Мій батько, до того, як безславно померти, багато вклав у мою освіту. Я знаю також кілька північних діалектів, а ще дорханську. Щоправда, з останньою успіхів в мене менше. Досі не зрозумію, за яким принципом вони будують речення.

— Розумні жінки часто становлять загрозу. Вони підступні, — з напівусмішкою зауважив Даарен, а в думках додав: «Останнім часом такі зустрічаються мені все частіше. Як би ці левиці в решті решт не розірвали мене на шматки”.

Сарда засміялася і кокетливо прибрала коротке пасмо за вухо.

— Мені подобається твоя прямолінійність. Цього дуже не вистачає в алакійському менталітеті. Особливо якщо говорити про чоловіків. Особливо, якщо говорити про Аклідію.

— Ти стежила за мною? — вирішив у лоба запитати Даарен, коли вже їй подобалася прямота. Що йому самому точно не подобалося, так це ходити навкруги.

— І так, і ні, — загадково відповіла жінка. — Я дійсно наказала підлеглому простежити за тобою і твоєю супутницею. Не зрозумій неправильно, я відповідаю за безпеку в цьому місті, а ви двоє здалися мені підозрілими.

— Ти чи твій підлеглий входили до того будинку? — спитав Даарен, навмисно не уточнюючи, до якого саме.

— Хм, мабуть, ні. Та жінка дуже швидко помітила стеження, у зв'язку з чим воно перестало бути ефективним, і наш шпигун був змушений повернутися. Схоже, у неї просто… нелюдська інтуїція.

Останні слова Сарда промовила повільно, уважно дивлячись Даарену в очі.

Він трохи здивувався почутому. Помітила стеження? Чому Айліс нічого йому про це не сказала?

— Те, що ми знову зустрілися, мабуть, доля, — додала феантрійка, все ще зачаровуючи його усмішкою.

От тільки Даарен не вірив у долю. Він взагалі мало у що вірив. Але хто він такий, щоб сперечатися із вродливою жінкою?

— І коли вже доля так розпорядилася, — продовжувала Сарда, — Думаю, буде доречним з мого боку запросити тебе на вечерю в маєток, який ми тимчасово зайняли за розпорядженням імператора. Он він, зовсім поруч, — вона вказала на будівлю, що помітно височіла над сусідніми будиночками й мала кілька веж, кожна з яких була відзначена червоно-жовтим прапором Імперії. — Звідси простіше стежити за порядком.

— Чув, після Великого Чищення ваш орден перейшов у повне підпорядкування імператору, — згадав Даарен.

— Це правда, — зізналася Сарда, й усмішка на її обличчі якось напружено сіпнулася. Мабуть, ця тема була для неї неприємною або навіть принизливою. — Інакше нас би просто розпустили за непотрібністю. Тепер більшість нашого ордену виконує функції міської варти. Жалування, щоправда, при цьому цілком достойне, багатьом навіть подобається. Ліниве сите життя. Як-не-як краще, ніж блукати туманними болотами, вкритим багнюкою з ніг до голови в пошуках кровожерних істот. Голод і комашині укуси — твої найвірніші супутники. Ні тобі битв не на життя, а на смерть. Ні зламаних кісток. Ні регулярних поховань, овіяних спільною скорботою. 

— Повнісінька нудьга, — підсумував Даарен.

— От і я так вважаю, — погодилася Сарда. — Але така сьогоднішня реальність, як каже наш командувач.

— А ти іншої думки?

Жінка ненадовго замислилась, підшукуючи правильні слова.

— Я вважаю, що наша робота ще не закінчена. Наша головна робота, — уточнила вона.

— Маєш на увазі інакших? — спробував вгадати Даарен.

Сарда не відповіла. Вона подивилася поверх похилих дахів, що віддалялися у напрямку причалу. До цього моменту море набуло глибокого темного відтінку. Свинцеві хмари поступово наближалися до берега, розганяючи вітер, що здіймав дорожній пил. Флюгер у формі кота вже не просто обертався, а деренчав, погрожуючи будь-якої миті зірватися з кріплення і прилетіти комусь по голові.

— Здається, негоди не уникнути, — задумливо промовила феантрійка, хоча Даарену здалося, що говорила вона зовсім не про шторм.

— То що щодо вечері в нашому скромному помешканні? — раптом повернулася вона до своєї пропозиції, наче вивільнившись з тимчасового наслання. 

— Я ціную твою гостинність, але мені треба залишатися тут. Я декого чекаю.

— Який ти відданий песик, — єхидно зауважила Сарда. — Без своєї господарки не можеш навіть кроку зробити?

— Це тут ні до чого, — миттєво насупився Даарен.

— Звичайно-звичайно, — поспішила вона його заспокоїти, випромінюючи поблажливу посмішку. — Шкода. Адже після вечері ми могли б разом спуститися в нефритові купальні. З маєтку туди веде прямий тунель. Дуже зручно. Але нічого не вдієш. Песяча служба, вона така.

Даарен не вчора народився і чудово розумів, що вона робить і навіщо його провокує. Але навіть розуміючи це, він не завжди міг чинити опір подібним хитрощам. І не завжди хотів. Все ж таки, жінки дуже підступні. А він, на жаль, мав свої слабкості.

— Нефритові купальні, кажеш?

Ще зовсім нещодавно він міркував про те, як чудово було б їх відвідати хоча б раз у житті. І тут раптом, наче подарунок долі, з'явилася саме така можливість. "Ми могли б разом спуститися" — мовила феантрійка, і Даарен на мить уявив її голою, овіяною хмарою пари.

Якщо подумати, Айліс сказала, що сама знайде його. У крайньому випадку він міг би пізніше дочекатися її біля покинутого будинку.

— Отже, ти згоден? — втрутилася в його дилемні роздуми Сарда.

— Ну, тільки якщо ненадовго.

Вони йшли дорогою, що утворювала ліниві зигзаги. Феантрійка попереду, Даарен – слідом. Порівняння з відданим псом засіло в його голові, і він сильніше стиснув щелепи, усвідомлюючи, що в цьому є частка правди. Між будинками рвучко прошмигнув протяг, і від Сарди повіяло квітковим ароматом. Наче яблуневий цвіт.

Маєток мав свою закриту територію, окреслену кам'яною стіною. Однак, самі ворота виявилися відчиненими, і їх ніхто не охороняв. Втім, навряд чи комусь спало б на думку забрести в лігво місцевого ордена феантрійців. Будівля складалася із двох корпусів-близнюків, з'єднаних проходом на другому поверсі. Увійшовши всередину і піднявшись сходами, вони, власне, і пройшли цим коридором з широкими відкритими арками з обидвох боків. Крізь них Даарен звернув увагу на внутрішнє подвір'я, де маялися байдикуванням кілька феантрійців. Один кидав ножі у вузький стовбур дерева, понівечений регулярними тортурами. Кидав добре, не промахуючись, але останній ніж потрапив у рукоятку попереднього і з брязкотом відлетів убік, ледь не влучивши в товариша, що розвалився на солом'яній купі. Той злякано смикнувся, різко прокинувшись від напівдрімання, і гнівно вилаявся. Жінка-феантрійка сиділа на столі, ногами упираючись у лаву і, згорбившись, штопала шкіряні штани. Не підводячи голови, лише очима вона глянула на них із Сардою. Погляд суворий, але не ворожий. Скоріше за все, їй просто було цікаво, що за чужинець з'явився на їхній території.

Останнім Даарен помітив четвертого феантрійця, що сидів у тіні платана, привалившись спиною до дерева. Він читав книгу, але саме в цю секунду його погляд так само стежив за Даареном. Чоловік явно віддавав перевагу усамітненню, та й вигляд в нього був доволі маргінальний. Волосся чорняве, кучеряве, а шкіра мала бронзовий відтінок, який лише на пару тонів не дотягував до кольору шкіри жителів Дор-Хана. Метис – здогадався Даарен, відповідаючи на погляд його чорних очей.

Коридор скінчився, і вони опинилися на балконній терасі, в кутах якої стояли великі глиняні горщики з квітами. У центрі знаходився прямокутний кам'яний стіл, прибитий пилом і листям, що опало з дерев.

— Це не обідня зала, але мені подобається вигляд, що відкривається звідси, — повідомила Сарда.

Перші дощові краплі вже почали стукати парапетом. Небо заволокло імлистим серпанком.

З непомітного отвору у стіні на терасу вийшов хлопчик років дванадцяти і, з цікавістю подивившись на гостя, несміливо запитався про щось у Сарди. Вона відповіла ласкаво, хоч і не дивлячись на дитину, після чого хлопчина знову зник в отворі.

— Це Касій. Він допомагає на кухні, — суто механічно пояснила феантрійка.

Даарен раптом теж згадав своє дитинство, коли він був хлопчиком на побігеньках. Навіть статус сина командувача не вберіг його від цієї ганебної долі, адже, як казав батько, це також частина підготовки. От тільки Даарен ніяк не міг уторопати, яким чином викопування вигрібних ям мало допомогти йому стати сильнішим.

— То виходить, ти багачка? — вирішив запитати він. — Далеко не кожен батько витрачатиме стільки зусиль і коштів на освіту дочки.

Сміх Сарди дзвінкою треллю пробився крізь шум дощу, що поступово посилювався.

— Мого батька звинуватили у державній зраді, коли мені було тринадцять, а потім стратили, відібравши все родинне майно. Маєток, мисливське угіддя, стайні, поля, рабів. Навіть титулу мені не залишили. Тож ні, я зовсім не багачка. Більше ні.

Сарда говорила про це, як про щось зовсім неважливе, ніби розповідаючи не про себе, а про когось іншого. Можливо, їй уже просто набридло повторювати одне й те саме, відповідаючи на запитання людей про подробиці її минулого.

— І який титул у тебе був?

— Герцогський.

Даарен задумливо похитав головою.

— Герцогиня Ардійська. Добре б звучало, — зауважив він. — І що тепер? Яке в тебе зараз звання?

— Усього лише заступник командувача. Поки він у роз'їздах, я тимчасово виконую його роботу.

З прорізу в стіні знову виринув Касій, несучи тацю з запеченою качкою, від якої все ще підіймався легкий димок. Слідом за ним з'явився молодший хлопчик, який ніс тацю з вином і персиками, нарізаними часточками. Вочевидь, на утримання алакійського ордену Імператор не скупився.

— Твій батько справді був зрадником? — спитав Даарен, коли малеча втекла назад до кухні.

— Може був, а може не був, — безпристрасно відповіла Сарда, — Всім відомо, що державна зрада — це універсальне звинувачення для всіх, хто так чи інакше впав у немилість правителя. Довести зраду буває складно, але ще складніше довести її відсутність. Так влаштована ієрархія влади. Чим вище підйом, тим нищівніше падіння. Сонце спопелить будь-кого, хто спробує наблизитися до його величі.

— Кажеш, як політик, — зауважив Даарен.

— Будь-який політик має вміло балансувати на тонкому лезі і не підставляти шию. Мій батько не зміг дотриматися цього правила і в результаті поплатився головою. У тому, що сталося, винен лише він один.

Даарен скуштував качине м'ясо. Солодкуватий жир розтікся по сухому горлу, а ковток вина додав приємної кислоти. Тілом пішли мурашки. В пах вдарило нав'язливе пульсуюче відчуття – бажання трахатись, поза всякими сумнівами.

— Ти сказала, робота феантрійців не закінчена, — згадав Даарен, сподіваючись, що серйозна тема допоможе придушити невчасну хіть.

Сарда зосереджено подивилася на нього поверх кубка, роблячи ковток вина. Невже і цього разу спробує втекти від відповіді?

Вітер ослаб, але тепер в повню міць хлистав дощ, за лічені хвилини перетворюючи вузькі провулки на струмки, а ями на каламутні ставки. У небі спалахнула гілляста блискавка, передуючи грому. Тяжкі краплі, ударяючись об парапет, розліталися дрібнішими бризками, і Даарен відчув, як плащ на спині поступово стає вологим.

Сарда поставила кубок і ненадовго заплющила очі. Її вії при цьому затремтіли.

— Поки Білий Король живий, людство не в безпеці, – після тривалого мовчання сказала вона.

— Не думаю, що людство в принципі колись буде у безпеці, — поділився своєю думкою Даарен.

— Ти маєш рацію. Однак інакші – єдина загроза, яка може поставити виживання нас як виду під знак питання. Все інше цілком можна пережити, неважливо, скільки країн воюватимуть одна з одною. Неважливо, які траплятимуться природні катаклізми. А ось інакші – зовсім інша річ. Вони нас ненавидять, а ми їх. Наші види не можуть співіснувати в одному світі. Залишитися має лише один.

Даарен відклав столові прилади, втративши інтерес до їжі. Втім, він продовжував пити вино.

Ще відносно недавно він був би повністю солідарний із Сардою в прагненні винищити всіх інакших. Однак після знайомства з Айліс його переконання дещо похитнулися. Що якщо не всі інакші заслуговують смерті? Як і не всі люди заслуговують на життя. Однак, Даарен не став озвучувати свої думки з цього приводу. Натомість він поставив інше запитання.

— Яким ти бачиш світ після того, як у ньому не залишиться інакших?

Він був упевнений, що їй знадобиться час, аби вигадати відповідь, але Сарда відповіла практично відразу. Певно, вона й раніше над цим багато міркувала.

— За правильного правління, гадаю, почнеться технологічний прогрес та світове зростання економіки. Навіть якщо трапляться локальні війни, не страшно. Іноді вони також сприяють розвитку науки та механізмів. А ще люди зможуть вирушити на північ. Зараз ніхто не ризикує туди ходити й тим більше підійматися в гори, хоч вони й сповнені корисних природних копалин. Дорогоцінного каміння, яке там ніким не видобувається. Самі інакші просто сидять на цьому багатстві, немов казкові дракони на золоті, і при цьому ні з ким не збираються ділитися.

Наші правителі зараз на межі того, щоб зробити найбільшу помилку, зіштовхнувши лобами феантрійців з різних представництв для участі у війні за якийсь клаптик землі посеред океану. Нас і так залишилося мало, а вони хочуть, щоб ми знищили себе у війні, яка не має жодного сенсу. Але ж ми єдина сила, здатна протистояти інакшим. Цікаво, що вони робитимуть, якщо ми вимремо, і для Білого Короля більше не залишиться факторів, що стримували б його від поневолення і масового вбивства людей. Мені здається, єдина причина, через яку він зараз сидить і не висовується, це розуміння того, що скоро ми й так усе зробимо замість нього. Потрібно лише зачекати. А часу в нього дуже й дуже багато.

Доводи Сарди звучали цілком переконливо, Даарен не міг нічого ні додати, ні убавити. Вона явно мала чітку позицію і власне бачення ситуації. Даарен же наявністю чітких переконань похвалитися не міг. Зрештою він воїн, а не мислитель.

Зараз, сидячи й слухаючи похмурий гул дощу, він виразно усвідомив, що Х'ярду й справді доводиться постійно думати не тільки про щоденні завдання ордену, пов'язані з убивством чудовиськ, а й про глобальну роль феантрійців на політичній арені. Водночас Даарен раптом вперше поставив собі запитання – а чи потрібно йому взагалі все це. Вся ця дипломатична метушня. Адже він не політик. За великим рахунком, він навіть не герой, і сприяти вирішенню світових конфліктів ніколи не входило в його плани на життя. Може, раніше, коли землі повнилися монстрами, і орден був повністю залучений у боротьбу з ними, тоді бути головнокомандувачем було відносно легким і почесним заняттям. Але після Великого Чищення світ дуже змінився. А він, Даарен, який виріс на історіях і баладах про незламних героїв-феантрійців, все ще вірив, що та епоха триває і продовжуватиметься вічно.

Цікаво, а Х'ярд уже зрозумів, що це не так?

— Щось ти похмурнів, — зауважила Сарда, висмикнувши його з виру роздумів. Вона допила залишки вина і посміхнулася. — Невже мої слова справили на тебе таке глибоке враження?

— Чому мені здається, що ти привела мене сюди саме заради цього? — запитав Даарен.

У зелених очах феантрійки відбився сполох далекої блискавки.

— Ну, що ти? Я всього лише відрізняюся безмежною товариськістю і постійно невибірково запрошую на вечері усіляких іноземців, — з очевидною іронією відповіла вона, а потім, після недовгої паузи, продовжила вже серйозніше, — Вечеря з тобою — це теж свого роду політика. Адже не щодня представники розділених гілок ордена можуть ось так просто сісти та обговорити наболілі питання. Вважай це обміном досвідом.

— Однак, вмієш ти вишукано балакати, — оцінив її риторику Даарен, при цьому здогадуючись, що правди в словах Сарди було стільки, скільки залишалося вина в глечику. Приблизно половина.

Тут його раптом охопило відчуття, що він ледве не проґавив якусь важливу деталь у всьому цьому перевантаженому словесному потоці. Щось настільки очевидне і лежаче на поверхні, що він сам здивувався власній тугодумності та сліпоті.

— Стривай-но, - Даарен подався трохи вперед, поклавши лікті на стіл, — Коли ти кажеш про ймовірну участь феантрійців у війні, це ж не просто гіпотетичний приклад? Невже Імператор хоче, щоб ви доєдналися до військового конфлікту?

— Варнемус ще не дав прямого наказу, але це лише питання часу. Недаремно він зараз такий щедрий до нас – намагається завоювати нашу прихильність. А що тебе так дивує?

У пам'яті Даарена випливла розмова з Х'ярдом того дня, коли брат видав йому наказ знайти напівкровку. Командувач мимохіть сказав про щось подібне, тільки тоді йшлося про їхнє власне представництво та прифійську армію. Даарен не надав тоді цьому особливого значення, тому що його з пелюшок переконували, що феантрійці ніколи не беруть участі у війнах людей. Що це суперечить їхньому кодексу. Так, Х'ярд явно про багато що змовчав того дня. Але чому?

— Значить, і до нас теж рано чи пізно причепляться, — дійшов він до логічного висновку.

— Якщо цього ще не відбулося. Ти ж давно не був удома? Багато чого могло змінитись за цей час, — припустила Сарда.

Так і є. Коли Даарен залишав Прифію, стояв кінець літа, а зараз уже була середина осені. Чому Х'ярд випровадив його саме зараз, у такий важкий для ордену період?

Запитання випливали одне з одного і множилися зі швидкістю грибів після зливи. На кшталт тої, що йшла зараз.

— Але ти не засмучуйся, ми ще маємо шанс уникнути братовбивства, — запевнила його Сарда, вміло граючи інтонацією голосу. Стало ясно, що за цією фразою стоїть ціла стратегія, яку вона от-от була готова озвучити. Ось навіщо він тут.

Дощ тим часом потроху стихав. Грім долинав звідкись здалеку, і крізь сіру вуаль уже просвічувалися ділянки блакитного неба.

— Я відправила на Флагос свою людину для проведення переговорів з кимось із представників вашого ордену, — нарешті продовжила Сарда, уважно стежачи за емоціями на його обличчі. — Він має невдовзі повернутися, щоб повідомити про результати переговорів.

— Отже, відправила його, щоб запропонувати стратегію, яка вимагає об'єднання зусиль? Може поділишся зі мною її тонкощами? — попросив Даарен, паралельно відзначивши ще одну деталь. Хтось із його ордену зараз перебував на Флагосі. Однак, ця деталь ще не була фактом, бо він поки що ніяк не міг її перевірити.

— Ні, — рішуче відповіла Сарда, — насамперед я хотіла б почути звіт від свого посланця, а тоді побачимо. Сподіваюся, що до цього моменту ти все ще будеш тут, в Аклідії.

— Не можу гарантувати, — відповів Даарен. На мить йому захотілося зізнатися їй, що він – ймовірний майбутній глава прифійського ордену. Може, тоді б вона перестала говорити загадками і виклала б усе, як є, без тяганини. Але він відразу відкинув від себе цю небезпечну думку.

— Схоже, я зовсім завантажила тобі голову своїми роздумами. Тобі варто розслабитися, — порадила Сарда, яка зовсім не виглядала стомленою цією довгою розмовою. — Я розпоряджуся, щоб тобі відкрили прохід у купальні. Як я й обіцяла.

Даарен насупився. Йому? Тобто вона з самого початку не планувала йти разом з ним? Все-таки, жіночому підступству немає межі.

— Ти не йдеш? — обережно запитав він, намагаючись звучати невимушено.

— Ні. Нажаль, в мене купа справ за відсутності командувача.

Даарен хотів було запитати, де саме зараз перебуває їхній лідер, але інтуїція і досвід підказували, що вона не дасть прямої відповіді.

Він також задумався над тим, щоб відмовитися від походу в купальню і якнайшвидше повернутися до Айліс, але, з іншого боку, він не приймав повноцінну ванну з моменту відплиття з Прифії. Тільки омивався з тазів у міру можливості, щоб хоч якось боротися з неприємним запахом, не кажучи вже про бруд. Те, що йому так щедро запропонували поніжитися в купальні – це рідкісний подарунок долі, і заради такого він навіть був готовий у неї (у долю) повірити. Зрештою, ще одна година ролі не зіграє.

Юна феантрійка з полохливими очима і вухами, що кумедно стирчали з-під волосся, супроводила Даарена до тунелю, який плавно уходив під землю. Залишивши гостю чистий рушник і мило, вона, не підводячи погляду, швидко пурхнула назад.

Тунель виявився досить довгим. Арочні конструкції з каменю та дерева були єдиною опорою, що не давала тоннам землі обвалитися. Вогні смолоскипів тремтіли через протяг, при цьому подекуди освітлюючи візерунки, висічені на стінах. Дааренові раптом стало ніяково. Що як це якась пастка, і наприкінці на нього чекає засідка? Хоча, це, звичайно, малоймовірно, але часом різні думки лізли в голову.

Нарешті він вловив приглушені голоси та аромат чистоти. Попереду лунали тихі сплески води. Тунель закінчився досить різко, і Даарен сам не зрозумів, як опинився у купальні. Її стіни та стеля і справді відсвічували зеленим. Біля краю басейну сиділа нефритова жаба з гранатовими очима і ніби стежила за порядком. Повітря було наповнене запахом евкаліпта та шавлії. У світі, де сморід суттєво переважав над ароматами, вдихати його здавалося особливим сортом насолоди.

Однак, на превелике розчарування Даарена, серед відвідувачів він не побачив жодної жінки. Натомість один із басейнів, що мав форму груші, вже займали троє чоловіків. Ті, яких він раніше бачив у внутрішньому подвір'ї. Вони дивилися на нього з цікавістю, але поки нічого не говорили. Двоє були до пояса занурені у воду, поки третій сидів на краю, тримаючи рукою книгу. Його стегна були замотані в рушник, що здавався сліпучо білим на тлі смаглявої шкіри. Схоже, цей чолов'яга взагалі ніколи не розлучався зі своєю книгою. Може, він і під час битви тримав її вільною рукою? А перебуваючи в постелі з жінкою?

Даарен, надавши своєму обличчю якомога більш нейтрального виразу, сказав алакійською "Вітаю" (єдине, що він примудрився вивчити за добу), після чого відійшов убік, аби зняти одяг. Протягом всього процесу за ним уважно спостерігали, через що Даарен почувався дещо напружено. Втім, соромитися йому не було чого. Чоловіки є чоловіки. Вони, ніби, з науковим інтересом, оцінювали його поглядом, а один навіть щось сказав іншому. Не факт, що репліка стосувалася чогось пов'язаного з анатомією, але Даарена це напружило ще більше.

Коли він плавно опустився у воду біля протилежного краю басейну, його різко перестало турбувати бодай щось. Нехай хоч сама Феантрес розколить землю навпіл, він, Даарен, не зрушить з місця і буде віддаватися цьому прекрасному відчуттю до останньої секунди свого життя. Він зітхнув з насолодою, і хтось із феантрійців тихо реготнув, мабуть, віднайшовши в поведінці гостя щось комічне. Потім усі троє почали про щось перемовлятися, але оскільки Даарен не розумів жодного слова, йому було начхати, що там за предмет їхнього обговорення. У якийсь момент феантрієць, який не так давно метав ножі на подвір'ї, почувши жарт товариша, розреготався так, що по воді пішла бриж. Смаглявий закрив книгу і трохи стукнув нею веселуна по голові, нагородивши того суворим поглядом. Очевидно, серед них трьох він був трохи головніший.

— Як тобі Аклідія, друже? — несподівано спитав він прифійською. На відміну від Сарди, акцент у нього був просто жахливий. Даарен навіть не відразу його зрозумів, але здогадався про зміст за назвою міста.

— Багата країна – багата столиця, — тільки й відповів Даарен. Він чудово знав, що цьому хлопцю до дупи його думка про Аклідію. Насправді він намагався поступово промацати його, почавши з простих запитань.

Якийсь час метис мовчав, не зводячи з Даарена пильного погляду. Здавалося, він і зараз читав книгу, тільки обернуту в плоть та кров.

— Мене звуть Джахед. А це Іґі та Жуель, — нарешті сказав він, представивши себе та інших. Іґі звався той, що нещодавно реготав, а Жуель з усіх трьох здавався найменш загрозливим. Обидва мовчки стежили за їхнім діалогом, по міміці та жестам намагаючись зрозуміти контекст.

Даарен також назвав своє ім'я. Найменше йому зараз хотілося розбиратися в цьому акценті, що безжально різав вуха, але, схоже, йому не залишили вибору.

— Що ти таке читаєш, Джахед? — вирішив він запитати, щоб перехопити ініціативу в цій дивній розмові.

— Це? Хм… — метис глянув на обкладинку книги так, ніби бачив її вперше. Якийсь час йому знадобилося, щоб сформулювати відповідь прифійською. — Це божественна книга з батьківщини моєї матері. З Дор-Хана.

Божественна книга? Ось кого-кого, а релігійних фанатиків Даарен на дух не переносив.

— І як? Цікава? — спитав він не без скепсису.

— Ні, — несподівано відверто відповів Джахед. — Але вона й не повинна бути цікавою. Її, хм… призначення в іншому, – пояснив він після того, як зміг підібрати потрібне слово.

"Боюся запитати, в чому", — подумав Даарен і був радий, що той не почав пояснювати її зміст.

— Про що ти говорив із Сардою? — поцікавився Джахед, вирішивши, що з прилюддям достатньо.

— Чому б тобі самому в неї не запитати? — запропонував Даарен, провівши мокрою долонею по волоссю. — Чи, може, ти цікавишся, бо вона твоя жінка?

Дор-ханський напівкровка добре вмів керувати своїми емоціями. Однак, у чорноті його очей, все-таки, промайнув небезпечний блиск. Чоловік якийсь час мовчав, пильно дивлячись на співрозмовника. Судячи з усього, Даарен, сам того не припускаючи, влучив у його больову точку.

— Ні. Вона жінка мого брата, — знову доволі прямо відповів феантрієць. — Зараз він виконує одне її важливе… хм, доручення.

"Чи не те, що пов'язане з Флагосом?" — припустив Даарен, проте не став уточнювати.

— Отже, ти доглядаєш її поки твій брат відсутній? Як вдало, — не зміг утриматися від шпильки Даарен, оскільки вона сама буквально спливла в його свідомість, наче на блюдечку.

— Ти тут чужинець. Тож краще б тобі стежити за язиком, — попередив Джахед.

— Мені з дитинства ця наука давалася насилу. Я про стеження за язиком, — відповів Даарен.

Іґі та Жуель, відчувши зміну в інтонації старшого товариша, стали дивитися на гостя ворожіше. Вони були готові будь-якої миті вступити в бійку, нехай навіть голяка. Даарен вже й сам зрозумів, що перегнув. Мабуть, причиною тому було вино.

— Слухай, це ж лише жарт, не заводься, друже, — вирішив повторити його звернення Даарен. — Ви ж там над чимось сміялися, от і я вирішив пожартувати.

Джахед насупився.

— Ви, східні, завжди надто… — знову замислився, підбираючи слово, — недбалі у спілкуванні...