Генерал у відставці, Етьєр фор Гауз, дивився на Х'ярда, як на безнадійного новобранця, який не піддається навчанню. Що ж, його правда. Командувати величезним військом – не те саме, що очолювати організацію, в якій усі бойові завдання мали переважно груповий характер. Підходи тут зовсім різні. Саме тому Верховна Рада і, зокрема, Дагвуст, вирішили приставити до Х'ярда когось на кшталт консультанта з питань військової підготовки.

— Тепер, коли ви познайомилися, перейдімо до питань наявних у нас ресурсів, — діловито промовив Дагвуст, що сидів на чолі дев'ятикутного столу, виконанного у формі щита. На тому місці, де зазвичай мав би сидіти король. Радники займали свої місця з обох боків. У кінці, ближче до виходу із зали, сиділи Гауз та Х'ярд.

— Якщо вірити отриманому звіту, — говорив Дагвуст, розглядаючи нігті на власній руці, — у бламанському представництві ордена у нас наявні сто десять бійців. Я правильно говорю?

— Я б сказав, дев’яносто п’ять або дев’яносто шість. Частина з них все ще діти. Я не хотів би залучати їх до участі у війні, — виправив його Х'ярд.

Обличчя намісника зробилося таким, наче йому хотілося сказати: «Ну от, він знову за своє».

— Ми ж зараз говоримо про надлюдей. Феантрійці наділені даром богині. Силою, яка дозволяє їм легко вбивати чудовиськ, з якими не справляються навіть цілі загони важкоозброєних солдатів. Давайте не ставитися до них, як до звичайних людей. Впевнений, навіть діти можуть принести велику користь і допомогти перемогти у цій війні. Врешті-решт, у цьому мають бути зацікавлені всі, — висловився Дагвуст із притаманною йому отруйною делікатністю.

Радники закивали, погоджуючись з його твердженням.

Х'ярд непомітно від усіх стиснув під столом руку в кулак. Він дивився на намісника, на всіх цих рум'яних, пересичених усіма можливими благами, радників і думав про те, які вони беззахисні. Сидять перед ним, наче відгодовані поросята, які звикли думати, що якщо вовк має ланцюг на шиї, то він ніколи не вкусить. Але ж він міг би просто знести Дагвусту голову, навіть залишаючись беззбройним, а потім розправитися з рештою ще до того, як вони виваляться з-за столу й добіжать до дверей. Х'ярд так мальовничо уявив собі цю картину, що…

— Ви знаходите це смішним? – поцікавився намісник.

— Ні, мілорде, не вважаю.

— Тоді припиніть посміхатися, ми тут не жартами обмінюємось.

— Так, мілорде. Прошу вибачення.

Дагвуст кашлянув, повертаючись до теми розмови.

— Тож загалом на всі сім представництв у нашому розпорядженні є трохи менш як п'ятсот бійців. Цифра не надихає оптимізмом, але якщо врахувати, що кожен з них окремо вже становить чималу загрозу, гадаю, ми маємо у своєму арсеналі справжнє непереможне військо.

— Сім представництв? – перепитав Х'ярд.

— Так, сім. А в чому проблема?

— Ви порахували й Убертон? Але ж їхнього представництва вже давно не існує.

– Це правда, офіційно його не існує. Але серед тих, хто діє поза орденом, знайшлися добровольці. Як бачите, деяких навіть умовляти не довелося, —  дорікнув його Дагвуст. От тільки Х'ярда збентежило не це.

— Скільки їх. Тих, що з Убертону? – спитав він.

– Здається, троє. Вони мають прибути день у день. Чому це вас так непокоїть?

Х'ярд і сам не міг пояснити собі чому. Мав погане передчуття. З цими трьома точно будуть проблеми.

Убертон багато років тому перетворився на місто-примару, після того, як на його території сталося зіткнення інакших. Це був перший і єдиний випадок, коли інакші билися не проти людей, а одне з одним. І єдиний випадок, коли феантрійці билися пліч-о-пліч з тими, кого століттями знищували і ненавиділи. Навіть таке, здавалося б, неприступне місто, як Убертон, не змогло оговтатися після битви таких величезних масштабів. Тієї фатальної ночі майже ніхто з феантрійців, що захищали його стіни, не вижив. Але це було давно. Зрозуміло, зараз там тепер існувало нове покоління, хоча мало хто з них офіційно йшов до лав ордену.

— Просто здивувався. Я, як голова ордену, мав би знати, що при Убертоні є діючі феантрійці. Дивно, що цей факт прослизнув повз мене. Ще більш дивно, що ви, наміснику, знали про це, — сказав Х'ярд. Слова його прозвучали з неприхованим докором та підозрою.

Дагвуст дивився на нього з невдоволеним прищуром, а потім, зневажливо смикнувши губами, сказав.

— Хіба це не ваше упущення, Х'ярде? Кого ви намагаєтеся звинуватити у своєму невігластві?

Намісник був слизьким, як вугор.

— Дозвольте поставити запитання, мілорде, — заговорив до нього один з радників, чиє підборіддя виглядало, як крихітний горбок на тлі величезного вола замість шиї. Він відав питаннями законодавства та суду.

Дагвусту не сподобалося, що йому не дали почути, як виправдовуватиметься Х'ярд, але все-таки жестом руки дозволив товстунові продовжити.

— Не стверджуватиму, що я все знаю про правила і порядки в ордені, але ... - радник перевів погляд на Х'ярда, — Наскільки мені відомо, всі, хто офіційно поза орденом, позбавляються права носити зброю з ефіріалу і бути членом будь-яких інших озброєних групувань. А якщо вони не слідують цим обмеженням, то стають або відступниками, або вигнанцями, що займаються розбоєм. Їх слід відловлювати і страчувати.

— Це правда, — підтвердив Х'ярд, стежачи за реакцією Дагвуста. Радник щойно, можливо, навіть не усвідомлюючи цього, допоміг йому здобути маленьку перемогу. — Тому я й здивувався, що вам відомо про цю трійцю, а мені ні.

— Вам не здається, що ми витрачаємо дорогоцінний час на теми, які ніяк не можуть наблизити нас до перемоги у війні? У мирний час, можливо, ця розмова б і мала сенс, але не зараз. Закликаю вас зосередитись на головному.

Радники знову закивали.

— Отже, генерале Лойц, яке в нас наразі становище?

Шенріс фор Лойц, чинний генерал бламаншської армії, підвівся з-за столу та вклонився. Вигляд він мав, як завжди, хворобливий. Очевидно, кровопускання не надто допомагало йому в боротьбі із сифілісом.

— За даними розвідки, наразі на острові поки що присутні лише рядові війська противника. — Лойц вийшов наблизився до мапи, що висіла на стіні. Мапа охоплювала частину союзних королівств, названих Альянсом, на заході, частину Алакійської Імперії на сході та Флагоські острови, розташовані приблизно посередині. Більшість острівців цього архіпелагу були крихітними, але серед них виділявся один великий. Власне його і називали островом Флагос, нехтуючи значимістю решти, — Вони утримують східне узбережжя і повільно просуваються до центральних територій. Кілька тижнів тому через сильний шторм частина імперських кораблів потонула і ще частина довго не могла пришвартуватися через ризик розбитися об скелі. Нам пощастило. Завдяки цьому ми змогли виграти зайвий час та підготувати лінію оборони біля Смарагдової Вежі, на невеликому підйомі. — генерал вказав на зелений прапорець, — Поки що ми утримуємо ці позиції, але в алакійців нещодавно з'явилися нові метальні машини: требушети, здатні жбурляти каміння на майже вдвічі більшу відстань і висоту. Під час шторму частина їх опинилась на морському дні, але незабаром вони привезуть нові.

— Що щодо імперських феантрійців? — поцікавився Дагвуст. Здавалось, зараз це була єдина хвилююча його тема. Новітні технології супротивника мало його бентежили.

— Ми все ще не знайшли явних ознак їхньої присутності на острові, але схильні думати, що вони беруть участь у розвідці.

— Звідки таке припущення? — втрутився Х'ярд, — У вас немає прямих доказів, але при цьому ви стверджуєте, що вони там. На чому базується ваша здогадка?

Лойц кашлянув, очевидно, намагаючись виграти кілька секунд для обмірковування відповіді.

— Річ у тім, що... — він глянув на Дагвуста, ніби запитуючи про дозвіл. Намісник коротко кивнув, — Річ у тім, що трохи більш як місяць тому хтось перебив увесь наш розвідувальний загін на острові.

— Хтось? — перепитав Х'ярд. Поки що він не розумів, чому ця подія здається їм такою значущою, адже на війні солдати гинуть щодня.

— Ніхто не вижив, тож нікому було розповісти подробиці. Їх усіх знайшли вбитими одним конкретним чином. Шляхом… шляхом відсікання голови.

На якийсь час у залі повисло гнітюче мовчання.

— Це ж ваш стиль бою, чи не так? — нарешті обірвав тишу Дагвуст.

Х'ярд не поспішав із відповіддю. З одного боку так, обезголовлення є відносно універсальним способом умертвіння будь-яких живих істот, і насамперед чудовиськ. А з іншого… Для того, щоб убити людину, такі радикальні заходи зовсім не є обов'язковими. Та, може, в Алакійській Імперії у феантрійців свої звичаї?

— Як бачите, не ми це почали, — продовжив Дагвуст, — Однак ми зобов'язані на це відреагувати.

Х'ярд мовчав ще якийсь час, але потім вирішив висловитись.

— За всієї поваги, мілорде, але це якийсь абсурд. Одні лише відрубані голови не можуть вказувати на причетність феантрійців. Ви надто поспішаєте.

— Я розумію ваші почуття, Х'ярде. Нелегко визнавати, що ваші колеги за ремеслом, хай і з ворожої країни, здатні на подібну жорстокість. Але подумайте самі. Хто ще це міг бути? — наполягав намісник.

Х'ярд замислився над його питанням, і зрозумів, що поки що не готовий дати на нього відповідь. Можна було б подумати на інакших, які часто вбивали голими руками, однак вони вже дуже давно не покидали північ. Та й навіщо їм втручатись в конфлікт за якийсь клаптик землі посеред океану? 

Тоді маги? Ні, це зовсім не їхній стиль. Хтось із людей? Тут Дагвуст має рацію, звичайній людині таке не під силу. Але звинувачувати в тому, що сталося, феантрійців, сенс існування яких полягав у захисті людства…

— Втім, якщо ви відправитесь на Флагос і особисто віднайдете докази того, що це зробив хтось інший, я готовий переглянути своє рішення про відправлення на острів членів ордену, — досить несподівано запропонував намісник, — Візьміть із собою кілька довірених людей. Чоловік із пів дюжини не більше. По можливості уникайте битв і постарайтеся не привертати до себе зайву увагу. Також буде краще, якщо ви візьмете із собою звичайні сталеві мечі. Чудовиськ на острові немає, але є ті, хто розуміється на залізі.

Стало абсолютно зрозуміло, що Дагвуст підготував цю пропозицію задовго до початку засідання. Намісник крок за кроком підводив до неї Х'ярда й озвучив її в найліпший момент. Так, щоб він не зміг відмовитися, адже відмова означатиме примирення з діями Дагвуста. Х'ярд подумки посварив себе за те, що так легко попався у пастку.

— Але… Якщо я попливу на острів, то опинюсь повністю відірваним від своїх людей, — все ж спробував посперечатися він, вже знаючи, що на нього чекає поразка. — Крім того, хіба ви не хотіли призначити мене головнокомандувачем об'єднаної армії феатнрійців?

— Хотів, — визнав намісник, — Але тепер басу, що в вас недостатньо мотивованості для цієї ролі, яка вимагає максимальної самовідданості та патріотизму. Замість вас я вирішив обрати Міда Сталевого зі Штіра. За підтримки генерала Гауза вони зможуть в короткий термін підготувати таке необхідне нам військо.

Х'ярд відчув себе загнаним у кут. При цьому він чітко усвідомлював дві речі. Перше: Дагвуст недарма обрав саме Міда Сталевого, найбільш безшабашного з шести командувачів, яким, однак, було легко маніпулювати. А друге: його самого позбувалися. Не повністю, а лише на якийсь термін достатній, щоб за час його відсутності перекроїти систему ордену. Намісник зрозумів, що не має над Х'ярдом повного контролю, і тому замість того, щоб наділити його ще більшою владою, вирішив зробити протилежне.

Хьярд перевів погляд на відставного генерала. Вигляд у старого був такий, ніби його мали поховати ще минулого літа. Майже всю нараду Гауз мовчав, і часом складалося враження, ніби він спить із напіввідкритими очима, злегка погойдуючись на своєму стільці. І йому Х'ярд мав довірити своїх людей? Щоб він їх консультував?

— Не хвилюйтеся за своїх підопічних, — вирішив заспокоїти його Дагвуст, безпомилково розпізнавши емоції на його обличчі, — Генерал Гауз хоч і досяг похилого віку, все ще є джерелом знань зі стратегії та тактики, накопичених з часів роздробленості королівств. Впевнений, після вашого повернення додому ви не впізнаєте своїх людей. І вже тоді ви зможете командувати справжнім військом, а не купкою найманців.

Х'ярд ненавидів, коли феантрійців порівнювали з найманцями, і Дагвуст чудово про це знав.

— Якщо вам більше нічого сказати, далі ми продовжимо нараду без вас. Оскільки ви не є членом Ради, є теми, в обговоренні яких ваша участь буде зайвою. Можете йти й готуватися до подорожі.

Х'ярд навіть не відразу усвідомив, що його женуть — настільки він був приголомшений. Та коли брови намісника запитливо вигнулися, він підвівся, вклонився і, ледве відчуваючи власне тіло, попрямував до виходу із зали.