- Доню, так ти вже прийняла рішення? Ти вже другий місяць думаєш над нашою пропозицією, - в черговий раз запитала мама, коли подзвонила з Німеччини.

Я голосно зітхнула та закотила очі.

- Мамо, я вже давно тобі сказала про своє рішення. Я можу приїхати до вас лише на кілька днів відпочити. Але не готова залишати свою роботу та переїжджати жити в другу країну.

- Роботу? – обурилась мама? - Тут ти будеш володіти цією компанією. Це ж твоя мрія, а ти добровільно від неї відмовляєшся.

- Я не відмовляюсь від своєї мрії. Просто я хочу добитися все сама, без вашої допомоги. Ви з батьком самі всього добилися. Дайте мені шанс зробити теж саме, - обурилась я.

- Але ти у нас єдина донька, і ми хочемо, щоб ти була щаслива та успішна. Рано чи пізно – весь наш бізнес буде твій. І твого майбутнього чоловіка. Твоєї сім’ї. Вже час подумати і про це.

Її голос був досить грубий, але водночас ніжний та турботливий. Було помітно хвилювання в її очах, але, на жаль, вона ніколи мене не розуміла. Завжди говорила, що потрібно робити, а на мій внутрішній світ – наплювати.

- Мамо, прошу тебе. Не починай старої розмови. Це моє життя, і я маю право на свій власний вибір. Без вашого втручання. Чому наші розмови завжди закінчуються однаково? Я втомилась від цього. Іноді, мені навіть говорити не хочеться, знаючи, яка розмова мене очікує.

В душі було присутня важкість та образа. Мені, інколи так хочеться розказати їй про своє життя, поговорити відверто, як мама з донькою, але не можу. Бо вона мене не розуміє. Їм з батьком важливо тільки те, щоб я переїхала до них та взяла в руки компанію, яку вони відкрили для мене. Дизайнерське агентство – мрія всього мого життя, але я повинна сама відкрити його, без будь-якої допомоги.

- Ти мене ображаєш своїми словами, - ображено відповіла мама.

- Сьогодні і так важкий день. Ігор завтра вже їде в Америку на стажування в архітектурне агентство. Сьогодні ми влаштовуємо на роботі прощальну вечірку.

- Ось бачиш. Деякі люди, заради своєї кар’єри готові на все, а ти… - Вона розвела руками. Її брови, від незадоволення та злості, підіймались то вгору, то вниз.

- Мамо, я повинна вже йти. Пізніше передзвоню!

Я розуміла, що розмова заходить глухий кут, і тому краще закінчувати цей клятий діалог.

- Знову не хочеш говорити?

- Не починай. Мені дійсно потрібно бігти. Мене чекають друзі.

- Гаразд! Біжи доню!

Посміхнувшись, я відправила повітряний поцілунок та відключилась. Закривши очі, я сперлась об спинку крісла та покрутилась. Глибоке дихання знімало напруження. Після кожної розмови з батьками відчуваю себе морально виснаженою. Я народилась у бідній сім’ї. Мій батько був архітектором, але були такі часи, що роботи не було. Кожного разу, коли з’являлась вакансія, він йшов на співбесіду, але вона закінчувалась провалом. Успіху не було ні в яких починаннях. Перших п’ять років мого життя, в розмов мами, ми жили настільки бідно, що інколи не мали за що купити їжу. Ось, одного разу, моєму батьку запропонували вигідну пропозицію, але потрібно було вкласти великі гроші, яких у нас не було. Попри його «везіння», вони з мамою вирішили прийняти пропозицію та взяти кредит у банку. Тут успіх їм посміхнувся. Рік за роком, і батько став головним архітектором в Львові, а зовсім недавно батьки переїхали у Німеччину, Берлін, та продовжують свій бізнес за кордоном. По сумісництву, батько почав вивчати дизайнерську сферу, та відкрив дизайнерську компанія «Стиль» у Берліні, якою мала керувати я. І ось весь час я відмовляю їм. Розумію, що вони все роблять заради мене, але я не хочу володіти тим, чого не добилась сама. Я нічим не гірша за них, адже я їх донька. Вони виховали мене, але добитися успіху хочу без їх допомоги. У свої двадцять п’ять, я працюю дизайнером інтер’єру у невеликій архітектурній компанії « П’ять зірок». Своєю наполегливою працею я добилась успіху та поваги не тільки свого колективу, а й наших клієнтів. Але підтримки та гордості за мене з їх сторони я не відчуваю, і це мене ображає. Інколи відчуваю себе самотньою та нікому не потрібною. В серці з’являється порожнеча, яка поступово збільшується. Але попри все, я ніколи не показую цього болю. Нікому. Навіть сльози на самоті – знак слабкості. Це була межа, за яку у мене немає дозволу переступати.

Робота була єдиним місцем, де можна було б відпочити від всіх цих проблем. Там працювали дві важливі людини в моєму житті: Ліля – найкраща подруга, ми з нею разом ще з дитинства. Тому і разом вирішили вивчитися на дизайнера, а потім і працювати. Ми з нею були нерозлучні. Як сіамські близнюки. Вона найважливіша людина в моєму житті. Людина, від якої ніколи не віяло лицемірством, заздрістю та негативом; Ігор - головний архітектор нашої компанії. Ще на початку ми були закохані одне в одного, але згодом зрозуміли, що між нами лише дружба. Ми були дуже близькі з ним, і коли я дізналась, що він покидає нас та відправляється на роботу в іншу країну, це стало великим потрясінням. Розумію, що після нього залишиться чергова порожнеча в моєму серці, яку не здатен ніхто її заповнити. Мені досить важко зближуватися з людьми. Мене це лякає. Перш ніж довіритися комусь, потрібен пройти час, щоб я точно було впевнена у довірі до цієї людини. Тому у мене є тільки дві людини, і одна з них вже завтра покине мене.

Піднявшись на ноги, я підійшла до шафи та відкрила її. Сьогодні субота, і ми вирішили влаштувати маленьку прощальну вечірку. Провівши очима по платтях, мій погляд впав на чорне коротке плаття з глибоким декольте. Воно висіло у шафі близько року. Його одівала лише один раз. Мій стиль доволі стриманий. Ділові костюми, плаття нижче колін та туфлі на високих підборах. Волосся кожного разу зібрано в пучок. Стильна та ділова. Але сьогодні хотілося чогось іншого. Посміхнувшись, я взяла це плаття в руки та приклала до себе. Я поглянула в дзеркало. Мене ще ніхто і ніколи не бачив в такому образі, окрім Лілі. Розпустила волосся та зробила об’єм руками. Я стояла та дивилась на себе. Мені подобалась така зміна в собі, і в цей момент я вирішила кардинально все змінити. Повністю змінити свій імідж. Інколи мені приходили такі ідеї в голову, але я із тих, хто боїться змін. Але думаю прийшов час це зробити. Завтра же піду в торговий центр та забіжу до свого стиліста. Це мене трошки розвеселило.

Зібравшись, я ще раз поглянула в дзеркало. Мені дуже подобався мій образ. Я цьому платті я виглядала такою мініатюрною. Своїм ростом я ніколи не хизувалась. Звичайно, метр шістдесят – це не модель, але я собі подобалась. Чорне довге волосся легко лягло на мої плечі.

- Потрібно зробити каре, - вголос сказала я.

Підправивши губи прозорим блиском, ще раз посміхнулась та вийшла на вулицю. Цього разу машину залишила вдома, та поїхала в офіс на таксі. Хотілось сьогодні розслабитися, що бувало теж дуже рідко.

Вийшовши із таксі, я попрямувала до офісу. Повз мене пройшов Артур Григорович, не сказавши ні слова.

- Доброго вечора, - крикнула я йому в спину.

Той повернувся та округлив очі від здивування.

- Єво? Пробач, я тебе не впізнав. – Він ще раз провів погляд по моїй зовнішності. – Ти виглядаєш чарівно.

- Дякую, - я щиро посміхнулась.

Ми зайшли всередину. Нікого ще не було, і Артур Григорович вирішив використати цей момент та поговорити зі мною.

- В понеділок я познайомлю всіх з новим архітектором. Це бездоганна людина з великим досвідом. Він працював за кордоном, але тепер вирішив повернутися в Україну та продовжити роботу в країні, у якій народився. В нас назріває один проєкт, і я хочу, щоб ви обидва керували ним.

- Я ще минулий проєкт не завершила, - сказала я.

- Це не важливо. Передай його Лілі. Ти найкращий дизайнер, і тому ти повинна бути відповідальна за цей проєкт. Він дуже важливий і для мене, і для нашої фірми. Я думаю ми вийдемо на новий рівень.

- Добре. А що за проєкт? – з цікавістю запитала я.

Він сів на крісло, взяв ручку в руку та почав стукати нею по столу.

- Пам’ятаєш фірму «Мегаполіс», яка зовсім недавно виграла тендер на будівництво готельного комплексу у Карпатах? – Я махнула головою. – Так ось. Фірма не виконала їх умов, і вони розірвали контракт. Якимось чином замовники вийшли на нас та запропонували цей проєкт нам.

- Нічого собі. Це ж круто, - з посмішкою відповіла я.

Він щасливо усміхнувся. Спостерігаючи за реакцією Артура Григоровича, мені здалось, що він щось недоговорює. Не все так просто у цій ситуації. За цей тендер змагалися багато фірм, і ми не були у списку, тому що це була надзвичайно велика сума, яку фірма не потягнула б. А тут – все так просто і легко. З’явились гроші, а саме тоді, коли до нас приходить новий архітектор. Я трішки насторожилась, та всередині з’явилось легке хвилювання.

- В понеділок у нас буде важкий день. Ми повинні втрьох детально обговорити проєкт.

- Добре, я тоді не буду зволікати, а вже завтра передам Лілі свою роботу, щоб тиждень почати з нової сторінки.

В цей момент ми почули голоси колег в коридорі.

- Ходімо! – сказав він та піднявся.

Я посміхнулась, піднялась та пішла вслід Артура Григоровича.

В голові я ніяк не могла уявити собі роботу з новою людиною. В мене народилась якась відраза до нього, лише через те, що він стане заміною Ігоря. Щось всередині мені підказує, що мене чекають неймовірні події, які кардинально змінять моє життя. Постає одне питання, чи це буде до кращого? Чи дійсно мені краще прийняти пропозицію батьків та поїхати у Німеччину? Вперше я сумнівалась у моєму рішенні. І це мене доволі насторожило. Можливо, я підсвідомо не підпускаю до себе ніяк змін, тому що страх перед невідомістю переслідує мене. Він переслідує мене ще з того моменту, коли моє світле життя перетворилось на темну боротьбу із самою собою.