Коли я приїхала додому, мене зустріла холодна квартира та сірі стіни. І щоб не псувати собі настрою, я тут же подзвонила до Лілі. Вона сказала, що збирається до Сергія у караоке-клуб і буде чекати мене там. Не то щоб мені хотілось туди йти, я була доволі виснажена, але сидіти у квартирі зі своїми навіженими думками теж не хотілось. Тому кинувши валізу, не переодівшись, я взяла ключі від машини та вийшла на вулицю. Вже через чверть години, я зайшла в бар та побачила Лілю за барною стійкою. 

Підійшовши до неї,я сильно обійняла її та положила голову на спину. Повернувшись, вона вмить накинулась на мене, що я ледь встояла на ногах.

— Оу! Легше, — сказала я, обіймаючи її. 

Ліля відступила крок та провела поглядом по мені.

— Засмагла! Така красуня,— радісно сказала вона. — Як там Ігор?

— Все добре,— відповіла я, сідаючи біля неї.

В цей момент до нас підійшов Сергій. Посміхнувшись, він сів на барну стійку, притиснув мене до себе та поцілував в щоку.

— Як поїздка? 

— Все супер. Налий мені кока-коли, — посміхнувшись, сказала я.

Сергій наповнив стакан кока-колою та пішов до клієнтів.

— Як ти? — зворушливо запитала Ліля.

Я глибоко вдихнула та зробила ковток кока-коли.

— Вроді все впорядку, але… Не знаю, — я відвела погляд в сторону. Пустий погляд болю. 

— Не допомогло?

— Не знаю. Нічого не знаю.

Ліля торкнулась моєї руки та міцно стиснула. Її підтримка для мене це щось неймовірне, і я їй безмежно дякую, що вона не лізе в душу зі своїми питаннями, а просто, мовчки, підтримує мене. Не хочеться говорити про нього. Рани живі та несамовито боляче, коли хтось торкається їх своїми словами. Вмить я відчула, що мені потрібно на сцену. Здавалось, що спів загладить всі душевні рани. І мені дійсно стане краще.

Не сказавши нічого, я пішла на сцену. Коли взяла мікрофон в руки, я завмерла та опустила очі вниз. Не була впевнена, що зумію заспівати хоча б одну пісню без сліз. Але я повинна. Музика завжди допомагала. Повинно стати краще. Я повернулась до людей та усміхнулась, але вмить усмішка зникла. Мої очі зустрілись з його зеленими очима. При вході стояв Тимур, спершись об стіну. Божевільний постріл в саме серце похитнув мене. Сильно стиснувши мікрофон, я все ж таки набрала сміливості не втекти якнайдалі. Цього разу я навмання вибрала пісню, хоча краще б цього не робила. Відразу випала пісня Irama “Tu no”.

 Quando non c’eri

E non stavo in piedi

Avrei voluto aggrapparmi a un ricordo

Soltanto per vivere

E griderò forte

Ma non starò meglio

Cado ma in fondo me lo merito

Il fondo è così gelido

E dimenticherò chi sei

Mi dimenticherò di te

E non lascerò

Non ti lascerò

Ancora una volta vedermi crollare.

Від кожного слова боліло так, що хотілось плакати. Ми не відводили погляду, як в цей перший вечір, але сьогодні ми обмінялись болем одне з одним.  Сльози вже майже стояли в очах, тому доспівавши одну єдину пісню, я поставила мікрофон та зійшла зі сцени.

Я вийшла на вулицю, щоб вдихнути свіже повітря. Досі перед очима цей гнівний погляд відчаю. Піднявши голову вгору, я намагалась зупинити приступ сліз.  Але в ту ж мить мою руку стиснули чиїсь пальці та повернули до себе. Зі страху моє серце чуть не зупинилось. Переді мною стояв Тимур.Його обличчя було червоне, як буряк. Очі горіли від злості. Вони прям палали від гніву. Здалось, що одним тільки поглядом все довкола загориться та згорить вщент за лічені секунди. Кожен міліметр мого тіла вмить напружився. Я міцно закусила нижню губу та очікувала розмови. Розмови, якої ніяк не могла уникнути. Хоча в душі надіялась на це. Також надіялась, що коли побачу його мої почуття не прокинуться, але і тут я помилилась. Недооцінила себе. Моє серце тихо занило, нагадавши цей біль, який він мені приніс. Біль, який кожної секунди нагадував про себе. Кислотний біль, рани якого не затягуються. І я вже не впевнена,що затягнуться. Я намагалась відсторонитись, але його руки міцно стискали мої плечі. Зібравши всі сили докупи, я поглянула в ці зелені очі відчаю. Він змінився. Обличчя заросло щетиною, розкуйовджене волосся. Синці під очима. Втомлений. Виснажений, але красивий. Красивий, але на жаль не мій. І ніколи не буде моїм. Як це болить усвідомлювати цю гірку правду. А ще гидкіше стає від того, що я повірила йому та дозволила своєму серцю відкритися. Важке дихання змішалось, як і всі мої почуття. Біль, безвихідь, кохання, сум, печать, горе… І так можна продовжувати вічно. Кожне почуття мордувало мене до такої степені, що хотілось збожеволіти.

– Одразу побігла до колишнього? Ось так лікуєш рани? Чи це просто була гра? Ніяк почуттів до мене не існує?

Він говорив все через зуби, стримуючи себе.

Його безглузді питання завдавали ще більших страждань.

– Це ти мені говориш про гру? По-моєму, це ти весь час грався зі мною. Мріяв про фірму та гроші. Ось і все. Твої почуття фальшиві, а не мої.

Я старалась говорити впевнено, але мій голос тремтів так, що букви скакали в різні сторони. На очі знову навертались сльози. 

– Якщо ти не знаєш, то в мене достатньо грошей, щоб добре жити. Мій вчинок не заключався в грошах, а в тобі. Я вибачився  та  старався все виправити. А ти навіть слухати не хотіла.

Я силою штовхнула його, але він ніби очікував такого вчинку. Тимур навіть не поворухнувся.

– Ти думаєш твої вибачення щось змінять? Своїм вчинком, можливо ти рахуєш його не таким і серйозним, зробив мені боляче. Я довіряла тобі, попри застороги, які переслідували мене. А ти мене зрадив.

Я дивилась на нього та розуміла, що водночас, попри свої почуття, я ненавиджу його.

– Так, я допустив помилку. Пробач мені.

– В нас немає стосунків, і ніколи її не буде. Нас з тобою нічого не пов'язує. Ми дві паралелі. 

Мені так було важко говорити. Кожне слово, ніби душило мене, заставляючи замовчати, щоб не приносити чергового болю. Я гордо дивилась на нього, не відвертаючи погляду. Ледь стримувала себе, щоб не розплакатися. Цей погляд відчаю не чіпав моє серце. Я знала, що все це брехня, а зараз він грає прекрасну акторську гру. Заради чого? Невже доказати собі, що знову зможе завоювати мене, а потім розтоптати? 

— Весь цей час страждання мучили мене. Кожного ранку дорікав собі про свою провину. Мені не хотілось жити. Це все вбивало мене,– в повному відчаї говорив він.

– Прибережи ці фрази для когось іншого. Мені Ліля сказала, як ти страждав… У компанії нашої сексуальної шльондри, — я посміхнулась. Але за цим сміхом, приховувала кислотний біль. — Я не вірю ні одному твоєму слову. 

— У мене нічого з нею не було. Те, що вона ходить довкола мене нічого не означає, — злісно сказав він.

— А тобі, судячи з того, це подобається.

— Не можу я її послати куди подальше, лише через те, що вона крутиться біля мене, — виправдовувався він.

— Звичайно, ти тільки вмієш зі мною так поводитися. Причиняти мені біль. Я ж особлива, — гнівно відповіла я.

— Ти ж нічого не розумієш.

— Знаєш, мені все рівно. Ти маєш право робити все, що захочеш. 

— Все рівно? — крикнув він та, накінець-то, відпустив мене та відійшов на кілька кроків назад. — Ось і прекрасно. Хочеш, щоб я трахнув її? Так і зроблю. Ти ж проводиш час зі своїм колишнім, а чому мені не трахнути цю повію, яка мріє про мене.

— Одного разу тобі не вистачило? Хочеш знову побачити її брудне тіло? Звичайно. Вона має досвід, і з нею набагато цікавіше.

— Що ти маєш на увазі?

— Давай опустим цей момент, де ти не розумієш про що я. Трахнув її. Ось і йди знову віддайся цій хвойді.

Я доклала максимум зусиль, щоб сказати це, і не розплакатися. 

Він підняв голову вгору та голосно зітхнув.

— Хочеш правду? Так, я хотів її трахнути в цей вечір, коли дізнався, що ти поїхала до свого колишнього. Втішатися з ним. Тому що я не вірю в дружбу між хлопцем та дівчиною. Хотів помститися тобі, але не зміг. Не зміг навіть поцілувати ту кляту хвойду. Не зміг. Тому що ти в моєму серці. Ти, — голосно крикнув він та показав пальцем в груди. — І не думай, що я повівся на ті фото в Інстраграмі. Догадався, що це було для того, щоб викликати ревність. Клята ревність, яка зриває дах. І я втратив контроль. Твоє щастя, що ти не підняла трубку. 

Тимур несамовито кричав. 

Його слова, як стріли, встромлялись у серце, яке вже і так на грані коматозного стану. Від злості його щелепа ходила в сторони. 

— Що? Злість керує тобою.  А знаєш, що керує мною? Біль. І ти собі уявити не можеш, якої він сили. Я б краще заживо згоріла кілька разів. А щоб, якось відволіктись, я поїхала до свого друга з надією, що він морально допоможе пережити це горе. Друга. Тому що я не могла впоратись самостійно. І знаєш — це не допомогло, тому що коли я побачила тебе, перше що мені захотілось — це вирвати своє серце. А ти думаєш, що я поїхала втішатись з ним? Як ти можеш?  Не звинувачуй мене ні в чому. Ти сам все наробив. І тільки ти винен у всьому, що сталось.

Після цих слів я відчула полегшення. Мені було чомусь важливо, щоб він знав все, що робиться у мене на душі. Тимур нерухомо стояв, але після моїх слів кинувся до мене. Мовчки підняв та обійняв. І я не пручалась, і відчула як потекли сльози. Сльози смутку та відчаю. Цих два тижні були надто важкою ношею. Виснажена, втомлена. Я сильно притиснулась до його грудної клітки та тихо плакала. Пальцями міцно стиснула його спину, шукаючи якось невидимої сили в ньому, щоб захистила мене від нього. Абсурд… В цьому абсурді  живу. Я розумію,  що він потрібен мені, розумію, що без нього я пропаду, але не можу переступити через себе. Не в цей раз. Все закінчено. Раз і назавжди. Назад дороги немає. 

Відсторонившись від нього, я підняла свої заплакані очі. Його пальці торкнулись моєї щоки та легко повитирали їх. Серце стиснулось від чергових відчуттів. Як я ненавиджу себе за те, що кохаю його. Колись було простіше. А зараз… Можливо, це і є справжнє кохання. Тому що я не можу ні відпустити його, ні пробачити. Це глухий кут, огорнутий муками.

— Я так скучив за тобою. Так скучив. 

— Стій. Не потрібно нічого говорити, — схлипуючи говорила я. 

— Чому ти закриваєшся попри свої почуття? Дай мені шанс.

— Назви хоч б одну причину, — збентежено відповіла я.

Ось він отримав шанс. Від його відповіді залежить наше майбутнє.

Але у відповідь я почула лише мовчання та важке зітхання. Тимур не відводив свого погляду від мене. Ніби, хотів, щоб я відповідь прочитала в його очах. Але я зрозуміла одне. Дійсно, тут кохання немає. Просто якісь незрозумілі почуття,в яких він не може розібратися.Це зовсім не страх, про який говорив Артур Григорович.

Тимур нахилився, щоб поцілувати, але я відвернула голову.

— Я не можу. Ці тортури занадто сильні, щоб пробачити. 

Він дивився з надією, що це все нісенітниці, і я попри свої принципи дам йому шанс.

— Нам потрібно відпустити одне одного. Це кінець. Зараз нас пов'язує лише робота. Більше нічого. Хоча для мене і це занадто.

Я зробила крок назад,  знову відчула холод та бажання кинутися в його обійми. Голова крутилась від тих почуттів, які рвуть мене на частини, заставляють душу несамовито кричати.

— Ні! — він кинувся до мене. — Я не відпущу тебе. Ти повинна належати мені. І тільки мені.

Тимур схопив за руку та притиснув до себе. Його серце шалено стукало. 

— Я не річ, щоб тобі належати. Відпусти мене.

Я намагалась вирватися, але він міцно стиснув мене. — Відпусти мене. Прошу, — благаюче сказала я.

Він опустив руку, і тут я зрозуміла одну річ. 

— Знаєш, думаю, що і робота між нами неможлива.

— В якому сенсі? — насупивши брови, запитав він.

— Скоро дізнаєшся!

В цю мить я прийняла безповоротне рішення. Рішення, яке назавжди змінить нашу долю. 

— Що ти маєш на увазі? – ледь чутно сказав він.

Я замовкла, лише ще раз поглянула в його зелені очі, які  до сих пір викликають ураган в моїй душі. Зовсім скоро, і я більше не побачу цього погляду. Можливо, це буде своєрідним лікарством. Хоча, в моїй ситуації, час це лише тортури над моїм пораненим серцем. Ці кілька секунд знову огорнули нас своїм закоханим покривалом, але почуття болі тут же відкинуло його. Це непробивна броня. Повернувшись, я пішла в сторону бару. 

— Я їду додому, — сказала я, беручи сумку в руку.

— Ти говорила з Тимуром? — запитала Ліля.

Я скоса поглянула на Сергія. Мені не хотілось обговорювати Тимура в його присутності. Ліля вже була напоготові позбутися від нього, але я поклала руку на її плече.

— Все добре. Поговоримо завтра. А зараз мені потрібно відпочити, — я через силу успіхнулась, поцілувала її в щоку та пішла.

Сівши в машину, я не поспішала її заводити. Сперлась об руль та голосно заплакала. Як я втомилась від цих страждань. Де взяти сили, щоб забути, викорінити його зі свого серця. Шанс, який сьогодні дала, мав довести чи він дійсно щось до мене відчуває, а натомість почула його кляте мовчання, яке так різало вуха, що хотілось дико кричати. Втомилась думати. Голова розколювалась на дрібні шматки та благала про спокій. Спокій… Де його віднайти? Можливо, як не буду зустрічатися з ним, відчую його. Можливо? Це слово не вселяє надію, а навпаки. Відчуваю страх перед майбутнім. Заспокоївшись, голосно зітхнула, я завела машину та поїхала додому. 

Коли я проїхала приблизно кілометр, я побачила Тимура. Він сидів на лавці біля свого під'їзду з опущеною головою. Зупинила машину та з болем дивилась на нього. Мені було так погано, я потребувала його більше чим клятого повітря. Більше не думаючи ні про що, ні про наслідки, ні про те, що він натворив, я відкрила машину та побігла до нього. Тимур потрібен мені зараз. Хоча це нічого не змінить у наших стосунках, але повинна хоч трошки погасити цей пекельний вогонь всередині самої себе. 

Підбігши до нього, я присіла та торкнулась його обличчя. Він підняв очі. Погляд страждань та мук.

— Ти думаєш я не скучила? Де б я не була, ти завжди будеш поряд. І це найболючіша правда. Правда, через яку буду страждати вічність. І це ти мені подарував вічність страждань. Але я не можу тебе просто відпустити від себе, але і бути з тобою теж не можу. 

Тимур не дав мені договорити, різко притиснув мене до себе та поцілував.