Я відкрила двері у конференц зал та гордовитою ходою зайшла всередину. Артур та Тимур, які активно щось обговорювали, тут же підняли голову та поглянули в мою сторону. На обличчі обох красувалась посмішка.

— Доброго ранку, – дзвінко сказала я, сідаючи навпроти Тимура, який пильно розглядав мене.

— Доброго ранку, Єво, — відповів Артур Григорович. — Як твої справи?

— Все впорядку, — посміхнулась я та витягнула папку із своєї сумки, та поставила на стіл.

— А ти з кожним днем все гарніша, — посміхаючись відповів Тимур, спираючись на крісло.

Сьогодні я наважилась одягнути червону сукню трішки нижче коліна з не глибоким вирізом. Вона сильно обтягувала мою струнку фігуру та підкреслювала тонку талію. Чорні туфлі на високих підборах робило моє тіло сексуальним і привабливим. На підсвідомому рівні я робила так, щоб Тимур не зводив від мене очей.

— А твій язик з кожним днем все нагліший, — зі сарказмом відповіла я, відкриваючи свою папку.

— Артур вона завжди була такою грубою? Навіть на компліменти реагує так, ніби я щойно обізвав її не гарним словом?

Я сильно здивувалась, почувши те, як він розмовляє з Артуром Григоровичем. Щось їх пов'язує, і я повинна це дізнатись. Буде можливість напряму спитаю у Тимура.

Артур Григорович тільки хотів щось сказати, але мої слова вилетіли з рота першими.

— Ні, коли тебе зустріла — відразу змінилась. Ти народжуєш у людях зло та ненависть, — злісно сказала я, кладучи папери на стіл.

— І не тільки це!

Тимур підняв брови та швидко пробігся язиком по губах. Його хитра усмішка виводила мене із себе. Тіло відразу відреагувало на його рухи язиком. Дихання втратило ритм. Серце пришвидшилось. Мене кинуло в жар. Не розумію, як буду тримати себе в руках надалі. Моя сила вже втрачається, та відключається мозок. А що буде як я знову опинюся з ним наодинці? Я ж просто збожеволію або віддамся почуттям. Хоча, в моєму випадку, краще збожеволіти.

— Надіюсь, ви закінчили свій вкрай важливий діалог, і ми можемо приступити до роботи? Можливо, у вас вдосталь часу, але у мене його обмаль, — твердо сказав Артур, переводячи погляд то на Тимура, то на мене.

— Артур Григорович, вибачте. Це більше не повториться, — сором'язливо сказала я.

— Артур, вибач! Втрачаю голову, коли бачу таку красуню. Ну ти мене розумієш, — Тимур підморгнув.

Я лише голосно зітхнула. В нього дійсно язик без кісток. Зовсім не контролює свої розмови. Я вирішила більше не звертати уваги на цього красеня, а перейти до роботи. Чим скоріше ми закінчимо, тим краще. Мені протипоказано бути в кількох метрах біля нього. Краще уникати зустрічей з ним. А то натворю стільки всього, що потім буду жалкувати не тільки про свій крок, а і про свої думки.

— Я вчора вивчала проєкт. Ну…. Все стандартно. Нічого особливого. А ви мене знаєте, — я хитро посміхнулась.

Тимур уважно дивився на мене, в повному непорозумінні.

— Що на цей раз ти придумала? — з посмішкою запитав він.

Я простягнула йому свій план проєкту.

— Придумала? — здивовано запитав Тимур. — Якщо я не помиляюсь, то поправки чи ідеї — робота архітектора.

Я злісно зітхнула та поглянула на нього. Поглядом хотілось просто розірвати на шматки це красиве тіло.

— Твоя робота сидіти та мовчати, коли інші говорять, — люто сказала я. Ще кілька таких фраз і я вирву його язик без наркозу.

Тимур стиснув зуби, і більше нічого не відповів. Поки Артур Григорович вивчав проєкт, я спостерігала за Тимуром. Невинним фліртом вже і не пахло. Натомість прийшов гнів. Нервозність була присутня у кожному його русі. Ручка скакала від однієї руки до іншої, водночас він не голосно стукав пальцями по столі. Брови то піднімались вгору, то опускались. Від злості з'явилася маленька зморшка на лобі. Різкі рухи щелеп також вказували на його незадоволення. Всередині я щиро посміхнулась. Мені було приємно спостерігати за ним.

— Це неймовірна ідея, — згодом відповів Артур Григорович та передав папери Тимуру. – Тобі потрібно було б змінити професію. Ти б стала чудовим архітектором.

— Ой, ні! Мені моя професія більш до вподоби, — з посмішкою відповіла я, та перевела погляд на Тимура, який уважно розглядав проєкт. Він напружив брови, і знову з'явилася ця зморшка на лобі. Зосереджений, вдумливий, серйозний… Зовсім інший. Серце приємно стиснулося. Хотілось дивитися на нього, не відводячи очей. Просто насолоджуватися. Але зараз на кону стоїть мій план проєкту. Відкинувши в сторону свої почуття, я старалась зосередитися на роботі. Мені так хотілось, щоб він підтримав мою ідею. Вона дійсно була неймовірна. Цей готельний комплекс потребує цього. По його емоціях не було зрозуміло, чи йому подобається чи ні, тому я вирішила не чекати монологу, а почати першою.

— Тимуре! — він повільно підняв очі та поглянув на мене. — Розумію, що це не моя робота, і в мене немає ніяк прав вводити корективи, свої ідеї у проєкт, не поспілкувавшись з тобою. Пробач! Але кожного разу, коли наша компанія береться за проєкт, проти моєї волі мені приходять ідеї, як можна його вдосконалити. І я стараюсь їх втілити в життя. Повір, а ні один замовник не пожалів про мої божевільні ідеї, навпаки. І зараз — це виглядає круто. Ти сам це розумієш. Мені потрібна твоя підтримка. Підтримка досвідченого архітектора. Розумію, що це не так просто втілити у життя, але ми зможемо. Разом.

Він уважно слухав мене, не говорячи ні слова. Голосно зітхнувши, Тимур знову поглянув на проєкт, а потім на мене.

— Парковочне місце. Над цим треба подумати. Воно мене бентежить найбільше. Якщо його перенести, відстань від головного входу буде доволі велика.

— Ти думаєш клієнти п'ятизіркового готелю, будуть зважати на відстань? Ти зараз серйозно?

Мені здалось, що Тимур просто вигадує причини, щоб не погодитися, а можливо, і злиться, що така ідея не прийшла йому в голову. Він замовчав та знову поглянув на проєкт. Глибокий вдумливий погляд не давав спокою. Невже він відмовиться від цього плану, лише через те, що його придумала я. Але це робота, а не вияснення стосунків, і тим більше не доказ хто кращий, а хто ні. Він повинен бути професіоналом. Знову перевів погляд на мене. Холодний, скляний, за яким не можливо нічого побачити. Навіть, прихованої посмішки не було. Ця його серйозність мене трішки збентежила. Затамувавши подих, я чекала його рішення. Яким би воно не було, я повинна погодитися. В мене не було іншого виходу. Останнє слово тільки за Тимуром. Поглядом благала дати шанс цій ідеї.

— Ну що ж. Ідея мені подобається, але є свої нюанси. Сьогодні, думаю, Єво, якщо ти не проти, залишимось після роботи та разом обговоримо те, що мене бентежить.

Він з особливою тональністю сказав моє ім'я. Ніби проспівав його з ніжним переходом з однієї букви на іншу. Це звучало так ніжно та рішуче. Але саме речення не потребувало моєї відповіді. Він поставив мене перед фактом. Ось і все. При думці, що сьогодні ввечері я опинюсь з ним в одному кабінеті на відстані кількох сантиметрів одне від одного — мене відразу кинуло в жар. Це будуть тортури. Почуття буду намагатись проявлятися, і потрібно докласти максимум зусиль, щоб ні одне із них не вилізло назовні. Робота — це все, що нас пов'язує. Більше нічого.

— Я згодна, — коротко відповіла я.

— Ось і прекрасно. У вас в запасі кілька днів. В понеділок зранку ми їдемо в Карпати. У нас зустріч із замовником. План проєкту повинен бути готовий, — відповів Артур Григорович, поглядаючи на годинник.

— Не хвилюйтесь. Все буде під контролем, — з посмішкою відповіла я.

Артур ще раз поглянув на годинник.

— Друзі, мені потрібно йти. В мене термінова зустріч.

Він піднявся, поправив галстук та піджак.

— Я на вас надіюсь,— додав він та зник за дверима.

Його стандартна фраза, яку він не змінює вже кілька років. Ми його ніколи не підводили, і думаю цей раз не буде винятком. Коли йде мова про роботу, решта сунеться на другий план. Хоча знаючи Тимура, він так просто не залишить цей вечір, і знову буде шукати зближення зі мною. Це мене непокоїть, але водночас, якась частинка мене хоче відчути його тепло та подих. Скучила за його поцілунком. І до болі хочу його відчути. Боротьба між собою триває, і доки я буду протистояти їй – невідомо.

— В тебе талант дивувати людей, — сказав Тимур, спершись на крісло та заклавши руки за голову. — Ніколи не знаєш, чого очікувати від такої дівчини. Хоча, це заводить.

Хитрий, хтивий погляд заставляє моє серце додавати удари.

— Щось ти дуже швидко заводишся. В твої роки — це проблема, – жартома сказала я, підводячись на ноги.

— Твоя вина, що бачачи тебе я втрачаю контроль і божеволію.

— Ну-ну, — посміхнувшись сказала я. – Не перекладай свої проблеми на чужу голову. Взявши свою папку, я направилась до дверей.

Тимур швидко підвівся на ноги та пішов слідом за мною. Коли я намагалась відкрити двері, він рукою притримав їх. Я лише закотила очі, але на нього не поглянула.

— Твій язик багато чого собі дозволяє, — прошепотів Тимур мені на вухо. Моє тіло миттю покрилось мурашками.

— Беру приклад з тебе. Ходімо! — я торкнулась його руки та відвела її в сторону. Лише на одну секунду Тимур затримав мою руку у своїй, і мені вистачило цього. Його тепло заповнило все моє тіло. Не зволікаючи ми вийшли із зали.