Я увірвалася в кабінет Артура Григоровича. Вперше, за весь мій робочий час, я запізнилась. А все через те, що якийсь кретин зайняв моє парковочне місце, і я повинна була зробити круг, щоб знайти вільне місце. Пунктуальність – це одна з найважливіших моїх рис, і тому, навіть, запізнення на кілька хвилин виводить мене з колії. А зараз вже о пів на десяту. Всередині мною аж трясло. Сьогодні важливий день: знайомство з потенційним архітектором та обговорення проєкту. Хоча знала, що Артур мені нічого не скаже, але присмак незручності все рівно присутній.

– Доброго ранку. Вибачте за запізнення, – проторохкотіла я. — Сьогодні дуже важкий ранок.

І справді, сьогодні я ледь прокинулась з диким головним болем. І ще і потрібно було повертатися додому, тому що забула папку з новим проєктом. Стояла перед шефом вся збуджена та на нервах. Мені хотілось по-скоріше залишити цей кабінет та випити каву, аромат якої я сьогодні не відчула. Тому що не знайшла і ложки кави.

– Доброго ранку. Нічого страшного, – він посміхнувся, та вказав рукою на крісло навпроти.

– Я вчора говорила з Лілею на рахунок мого проєкту, — не зупинялась я. — Вже передала його їй. Сьогодні вона візьметься за роботу.

Я говорила так швидко. Мої легені то вдихали, то видихали важке повітря із шаленою швидкістю.

– Єво, заспокійся та присядь, – він знову показав рукою та крісло. По лівій стороні я почула легкий смішок. Повернула голову та не повірила своїм очам. Біля мене сидів той самий зеленоокий незнайомець. В мене перехопило дихання. Кожна клітина мого тіла затремтіла, і я відчула як мої щоки наливаються червоним кольором. Опустивши голову вниз, я почала перебирати пальці. Я не могла зрозуміти, що він тут робить. Хоча хвиля приємного спогаду накрила мене. Згадуючи його дотики, божевільні поцілунки та приємне дихання – м'язи внизу живота болісно скоротились, і я захотіла відчути це ще раз. Коли я наважилась підняти голову та знову подивитися в ті зелені очі, по моєму тілу пройшовся електричний струм. Незнайомець не був здивований, коли побачив мене. Я б сказала, що він очікував на мою появу. Мила посмішка не зникала з його обличчя. І я ще більше затремтіла. Я мимоволі обвела губи язиком, які вмить стали сухими. Стук свого серця відчувала у своєму горлі.

— Дівчина, яка не терпить чужої думки, і думає, що весь світ крутиться навколо неї, — сказав незнайомець, пильно дивлячись на мене.

Я округлила очі та підняла голову. Вся ця пристрасть кудись зникла.Не могла повірити своїм вухам. Попри проведену ніч, він посмів таке сказати. В цю мить я прокинулась від містичного гіпнозу. Всередині тут же з'явився гнів та ненависть до цього незнайомця. Емоції ейфорії посунулись на другий план. Відповідь на це запитання не чекала часу. Стріляючим поглядом, я впилась йому в очі

— Що цей неввічливий хам тут робить? – стиснувши зуби, запитала я.

— Неввічливий хам? Я думав, ти придумаєш вже щось оригінальніше, — хіхікнув він. Своїми зеленими очима він намагався взяти в полон моє серце, яке попри його слова стукало все голосніше.

– А ви знайомі? — здивувався Артур Григорович. Я перевела свій злісний погляд на нашого директора, який сидів та незрозуміло дивився то на мене, то на нього. Він чекав хоча б якось відповіді. Злість пробирала до кісток. Я ніяк не могла зрозуміти, чи це такий жарт, чи сон, від якого от-от прокинусь.

– На жаль, але нічого доброго про цю людину сказати не можу. Невихований хам, який багато чого собі дозволяє.

Артур зупинив свій погляд на незнайомцеві.

– Я висловив свою думку! А ти не вмієш сприймати критику. Звикла, що тебе всі хвалять. Мамина і татова донечка,– зі сарказмом сказав він.

І знову ця єхидна посмішка. І я почула легкий посміх Артура.

Агресія просто вибухнула в мені. Я швидко піднялась на ноги.

– Хто ти такий, щоб зі мною так говорити?

В душі народилась дика образа та присмак гнилі. Відчула відразу до себе, що я посміла лягти під цю бридку та бездушну людину.

Він хотів щось сказати, але Артур Григорович підняв руку, тим самим заставив його замовчати.

– Він новий архітектор – Тимур Кріс. Від сьогодні цей, невихований хам, буде частиною нашого колективу, – відповів Артур Григорович.

Я закам'яніла. Земля перестала крутитися навколо осі, і я ніби попала у вакуум. Чула лише якісь глухі звуки, які доводили розум до божевілля. Тимур піднявся, підійшов до мене та подав руку.

– Можливо, забудемо старі образи та будемо працювати разом? Як одне ціле? — він мило посміхнувся та провів язиком по своїх верхній губі. — Я думаю ми зможемо.

Я простягнула руку. Від його дотику по тілу пройшовся легкий електричний розряд, і я знову згадала цю божевільну ніч. Почуття зраджують. Ця переміна моїх почуттів жахають мене.

Перевівши подих, я стиснула його холодну руку та впритул підійшла до нього. Хоча він був вищий від мене на півтори голову, я встала на носочки.

– Це не старі образи, а з тобою я працювати не буду. Ти не мого рівня.

Я легко відштовхнула його від себе та звернулась до Артура Григоровича. Той лише мовчки спостерігав за ситуацією. На обличчі сяяла невидима посмішка. Йому явно подобалось спостерігати за нами.

– Я відмовляюся від цієї роботи. Знаходитися поряд з ось цим,– я скорчила гримасу та жестом показала на нього, – я не буду. Нехай Лілія займається проєктом, а я продовжу свій, – не приховуючи емоцій гніву відповіла я.

– Єво, заспокойся. По-перше, в Лілі немає такого досвіду, як у тебе, а по-друге, це твоя робота та моє рішення,– він говорив спокійно та впевнено. За роки роботи з Артуром Григоровичем в пам'яті немає моментів, де він міг собі дозволити підвищити голос. Яка б ситуація не склалась, він залишався врівноваженим.

Тимур сів біля мене та пильно вивчав мене поглядом. Його палке відлуння відчувала зсередини.

Стиснувши зуби, глибоко зітхнула. В цей момент мені хотілось кинути свою папку на стіл та сказати, що звільняюсь, але я проковтнула цю слабість.

– Я згодна, – ледь чутно сказала я.

– От і чудово. Сьогодні ознайомся з новим проєктом. Тимур пізніше зайде до тебе, і ви обговорите деталі. Зовсім скоро зустріч із замовником, і ми повинні бути готовими.

– Прекрасно! Я можу йти? – мій голос був ображений та злий. Мене розривала ця клята безвихідь всередині. Вперше, я пожалкувала, що не прийняла пропозицію батьків.

– Так, можеш йти.

Я піднялась та підійшла до Тимура. Руки опустила на бокові підставки та нахились до нього. Наші губи знаходилась в кількох сантиметрів одне від одного. Важке дихання та шалений стук серця збивав з колії.

– Ти запам'ятаєш цю роботу на все життя. Ще поплатишся за свій брудний рот,– сказала я, та вийшла з кабінету, голосно грюкнувши дверима.

В коридорі я зіштовхнулась з Лілею.

– Ходімо у мій кабінет, – сказала я, та потягнула її за руку.

Злість розривала мене зсередини. Я була в не собі, та хотілось розтрощив все, що бачила. Відкривши двері свого кабінету, я гнівно сіла на крісло, шепочучи під ніс, як ненавиджу його.

– Що сталося? – збентежено запитала Ліля.

Я перевела погляд на неї. Мені здавалось, що ця ненависть виливалась з усіх моїх клітин назовні, і зовсім скоро заповнить цю кімнату, і ми обоє потонемо в ній.

– Ти вже знайома з тим неввічливим хамом, який зветься Тимур?

Моє тіло аж затремтіло, коли я назвала його ім'я.

– А. Ти про нашого нового архітектора. Артур Григорович ще перед робочим днем познайомив нас з ним. Дуже красивий чоловік та досить милий.

Я агресивно поглянула на неї.

– Ще раз від тебе таке почую, то дружити будеш з ним, а не зі мною.

Від здивування вона підняла очі вгору.

– Єво, що сталося? Що цей чоловік встиг тобі зробити за кілька хвилин?

Я голосно зітхнула та піднялась на ноги.

– З цим невихованим кретином я ще вчора познайомилася. Це була випадкова зустріч в караоке-барі.

Я їй розказала все, лише приховала розповідь про відчуття, які в мене виникли, коли вперше його побачила. Насамперед, перед собою. Тому що ці містичні почуття потрібно відкинути якнайдалі від мого серця.

– Ось так знайомство, – вона щиро посміхнулась, сідаючи навпроти мене. — Я думала це лише твої бажання, які не втіляться в реальність, а ти свідомо пішла на такий крок. Круто! І потім, випадково, ти зустрічаєш його тут. Можливо, це доля? – вона підморгнула очима.

Я округлила очі. Гнів наростав з новою силою.

– Ти хоча б думаєш, що говориш? З цим кретином нас нічого не пов'язує, лише робота, і то я не впевнена, як буду з ним працювати.

Зціпивши зуби, я нервово стукала пальцями по столу.

— Єво, ви провели з ним ніч. Ти думаєш на цьому все закінчиться? Це лише початок. Повір мені, він зіграє важливу роль у твоєму житті. Або позитивну, або негативну.

Я глибоко зітхнула та вдала вигляд, що шукаю якість папери на своєму столі. Мені не хотілось визнавати того, що десь всередині частина мого серця порадувалось, що я знову побачила його. Але це була лише чергова слабість, яку я не повинна ніколи відпускати назовні. Тому що в один момент все закінчиться трагічно.

— Прийму пропозицію батьків та поїду звідси, — не подумавши сказала я. — Щоб не бачити його обличчя ніколи та не чути тих брудних та образливих слів в мій адрес.

Ліля звузила очі та підозріло дивилась на мене.

— Тобі сподобалась ніч з ним і ти боїшся, що твоє нутро захоче ще і ще. Я права?

— Не говори дурниць, — обурилась я. — Звичайна ніч. Нічого особливого.

Я піднялась на ноги, взяла сигарету в руки та піднесла її до носа. Вдихнувши аромат тютюну, я голосно видихнула. Потім жбурнула її на стіл та підійшла до вікна.

— Не обманюй мене, — хитро посміхнулась вона та пригрозила вказівним пальцем. — Я досить давно тебе знаю, і можу з упевненістю сказати, що він тобі сподобався. Ти б так просто не провела ніч з незнайомою людиною.

— Досить! Досить говорити про нього, обговорювати цю ніч. Це кара мені за те, що дозволила собі розслабитися. Урок на майбутнє, що за кожен свій вчинок треба платити, — не відвертаючи очі від вікна, говорила я.

Мені здалось, що чим більше ми обговорюємо цю ніч, тим більше відчуття стають реальними, і бажання також.

— Не перебільшуй! Ми всі маємо право на відпочинок. І тобі він був потрібен, хоча був досить ризикований. Але ти не така як всі. Ти любиш ризик, і цього разу твій вчинок не залишився осторонь. Інтуїція підказує, що це до кращого. Не суди його. Ти ще не знайома з ним.

Я дивилась, як пливуть хмари по небу. Злість відступала. Напруження зникло, і я видихнула його залишки назовні. І я знову згадала його дотик. Дотик, який піднімав до небес. Від якого божеволіла кожна клітина мого тіла. Усміхнувшись, я провела пальцями по своїй руці. Ліля права. Не потрібно судити людей, доки не взнаєш їх — мої слова. Повернувшись до неї, я поглянула в її очі.

— Це була прекрасна ніч! Я ніколи такого не відчувала. Я була суцільна оголена клітина. Коли він торкався, мені хотілось збожеволіти. Це було щось неймовірне. Вперше, я відчула щось подібне.

Вона дивилась на мене та усміхалась.

— Але це не повинно повторитися. Ніколи!

— Відпусти себе. Роби, нарешті, те, що хочеш! Ти ув'язнюєш свою душу. Дозволь її покохати по-справжньому, — її голос став більш серйозним.

— Я не хочу це обговорювати. Крапка в коханні вже давно поставлена, — відмахнулась я.

Ліля лише розвела руками.

— Йду я працювати. Потім побачимось, — вона піднялась на підійшла до дверей. Зупинившись, Ліля повернулась до мене.

— Надіюсь, доля поставить все на свої місця!!!

Не дочекавшись моєї відповіді, вона вийшла з кабінету.