Через кілька годин ми приїхали в готель. Це був один із готелів нашого замовника. Він був доволі скромний, порівняно з наступним проєктом. Так, мінімалізм — це лаконічно, просто, нічого зайвого, але мене ніколи це не приваблювало. Навпаки, цей стиль нагнітає мене. Сірий, білий, чорний… Кольори, які, скоріш за все, викликають депресію, чим задоволення від життя. Мені завжди хочеться чогось оригінально, цікавого, кольорового. Щоб сама будівля надихала, дарувала тепло та гармонію. Щоб зачаровано розглядати кожен куток та згадувати щасливі моменти, які стались у твоєму житті. Повинна бути чарівність, яка буде огортати своєю магією твою глибоку душу.

Я вже збиралась виходити із номера, як почула стук у двері. Відкривши їх, стояв Тимур. Після останнього його повідомлення, ми не промовили одне одному ні слова, і він виглядав доволі збентежений. Мене це непокоїло. Хвилювалась, що моє мовчання заставить його віддалитися від мене. І він стане холодним, і я буду змушена розказати йому, а мені цього не хочеться. Тому що вся поїздка буде зіпсована, і, насамперед, боюсь реакції на цю правду. Знаючи його імпульсивний характер, Тимур може підняти нагору те, що було приховано, і те, що заставить мене повернутися туди, де я закінчила. Він не залише це осторонь. Можливо тоді, пострадаємо ми обоє. І ця правда стане останньою для когось із нас.

Але зараз на його обличчі з'явилася щира посмішка, і всі мої переживання відійшли на другий план. Я впустила його в номер та закрила двері. Тимур ніжно обійняв мене та поцілував. Все, що потрібно для мого щастя. Поцілунки. Такі легкі та чарівні. Коли його губи торкаються моїх, час зупиняється. Наші серця зливаються в одне, і ця тонка грань падає, і ми стаємо одним цілим.

— Ходімо! Нас чекає важливий день. А твої поцілунки тільки відволікають мене від робочого процесу. Я повинна бути зібрана та сконцентрована лише на роботу. А це не так легко, коли поруч ти. Твій запах дурманить мене, і я повністю під владою закоханості.

Тимур міцніше обійняв мене, нахилив мою голову в сторону та провів губами по моїй шиї.

— Дразниш мене? — обурилась я, але не зупинила цей процес. Було настільки приємно, що я була не в силах цього зробити.

— Це ти в нас спеціаліст по цьому ділу, а я просто насолоджуюсь кількома хвилинами з тобою наодинці.

Відірвавшись від мене, він подивився в мої очі та погладив мою щоку. Погляд ніжності ласкав мою душу. Тиша, у якій літала беззвучна мелодія неймовірного почуття. Хотілось взяти його за руку та віддатися цьому танцю. Кружляти з ним в цьому паралельному світі та насолоджуватися кожним подихом та поглядом, який безсердечно обпалює кожну клітину тіла.

— Мені так багато хочеться сказати тобі, але коли дивлюсь в твої очі — слова зникають. Натомість з'являються почуття, непідвладні мені. Єво, — видихнув моє ім'я. — Ти зачарувала мене!

Він опустив голову, приходячи до тями після чергового візиту магії.

— Ходімо! Зараз дійсно не час говорити про почуття!

Він взяв мене за руку, поцілував її і ми вийшли із номера.

У фойє ми зустріли Артура Григоровича, та разом пішли у ресторан. Коли зайшли всередину, Артур махнув голову на столик, який стояв посередині. За ним сидів чоловік середнього віку. З посмішками підійшли до нього та привітались. Він піднявся, чемно потиснув нам руки і сів назад. Високий кремезний чоловік справляв гарне враження, попри свою зовнішність. Широкі чорні брови доповняли маленькі очі, збоку яких виднілись кілька зморшок. В погляді можна було помітити строгість, відповідальність, але водночас від нього віяло добротою. Коли він усміхнувся на щоках з'явилися ямочки. Це було так мило. Тембр голосу звучав досить грубо. Розмова була конкретною, без всяких лишніх запитань та відповідей. Не жартували, не говорили про особисті теми — суто по-діловому. Мене це приваблювало. Тому що не люблю, коли лізуть в душу зі своїми безглуздими питання. Особливо, всіх попередніх хвилювало питання: чому я ще не одружена, і чи є в мене кохана людина? А після моєї негативної відповіді, кілька з них намагались фліртувати зі мною. А ти лише сидиш на цьому кріслі і думаєш, коли вже нарешті закінчиться ця тупа балаканина і можна буде піти у номер.

— Я дуже вдячний Вам, що ви вибрали нашу фірму, — сказав Артур Григорович.

— Ваша фірма отримує хороші відгуки. А коли дізнався, що архітектор у вашій компанії сам Тимур Кріс — я вже і не думав далі. Ви дуже талановитий. Мої колеги у Берліні тільки про вас і говорять, і дуже жаліють, що ви покинули їх та повернулись в Україну.

Мої очі округлились і я повернулась в сторону Тимура. Такого я не очікувала. Знаменитий архітектор? А я про це нічого не знаю. Хоча, я взагалі про нього нічого не знаю, лише про нещасну долю його сім'ї. Та і не було часу розпитувати. Ми були зайняті лише своїми стосунками. Сконцентровані на почуттях, які не дають дихати, які кожного разу атакують нас, не даючи і маленького шансу та те, щоб дізнатися одне одного. Ми повинні дізнатися один про одного більше, і почнемо вже сьогодні.

— Тут мій дім. І я повинен робити красу у своєму домі, а не на чужині. У них свої, і доволі хороші архітектори, — твердо сказав Тимур, але посмішка не зникала з обличчя. Його самооцінка піднялась ще вище. Звичайно, хвала та компліменти — це його стихія.

— Я у захваті від цього проєкту. Особливо від льодової арени. Мені б і в голову не прийшла така ідея, — Ігор Васильович ще раз і ще раз переглядав проєкт, та не міг насолодитися ним. — Це ще раз підтверджує вашу професійність та досвід.

— Ну це не моє ідея. Це запропонував наш дизайнер, Єва! Вона власник цієї ідеї.

Я мило посміхнулась та кивнула головою.

— Ну і команда у Вас Артур Григорович. Я в захваті. Мені вже все подобається, і не буду довго тягнути час. Зараз же ми підпишемо договір, і якнайшвидше почнемо будову. Мені не терпиться подивитися на готову роботу. Деталі обговоримо з Вами наодинці. Як ви дивитеся на зустріч в неформальній обстановці, скажімо через півгодини.

— Як я можу бути проти, — радісно відповів Артур Григорович.

Вже через кілька хвилин, Ігор Васильович поклав на стіл контракт і Артур Григорович підписав його.

— Ну, що ж ласкаво просимо.

Він взяв контракт та засунув його в папку. Піднявшись, він поправив піджак та знову мило посміхнувся. Ми піднялись вслід. Одна рука Тимура лягла на мою талію. Моє тіло тут же напружилось та ледь затремтіло.

— Тимуре, мені було дуже приємно з вами познайомитися. Надіюсь, зовсім скоро побачимось, — Ігор Васильович потиснув йому руку.

— І я на це надіюсь!

Його обличчя була настільки близько до мого, що я відчувала подих на щоці. Болюче приємне поколювання відчувала в кожній нервовій клітині. Це, ніби, повз тебе проходить секундний точковий електричний струм.

— Єво! — він взяв мою руку і поцілував. І цю мить відчула, як Тимур силою стиснув пальцями талію. Ревнує? До чоловіка, якому уже пятдесят на носі. Зовсім голову втратив. — Ви дуже талановита жінка. Бажаю Вам успіху.

— Дякую! — я посміхнулась.

Вони з Артуром Григоровичем переглянулись та попрямували до виходу.

Розслаблено, ми опустились на крісла.

— Так ти знаменитий архітектор, – сказала я, закладаючи ногу на ногу. Дивлячись на свій бокал вина, яке я навіть не пригубила, вирішила зробити ковток. Мені потрібно було трішки розслабитися.

– Ну як знаменитий, – він посміхнувся.

– Ой, не включай скромність. Ще її не вистачало у твоєму комплекті. Знаєш, я дійшла до висновку, що ми зовсім не знаємо одне одного. Це якось неправильно.

— Не бачу в цьому ніякої проблеми. Ходімо. Прогуляємось та поговоримо, — посміхнувся він та присунувся до мене. — Я ще в караоке тобі говорив, що хочу знати про тебе все.

Його рука торкнулась мого підборіддя. Він легко підняв його та поцілував в губи. Ніжний солодкий поцілунок, від якого паморочиться в голові та тріпоче серце.

— До речі, що це був за прояв ревності? — сказала я, після чергового поцілунку.

— Торкатися до тебе маю право тільки я. А цей старий ще й посмів поцілувати твою руку. Якби він не був нашим замовником, я б сказав йому кілька слів.

Я закотила очі та відпила ще трішки вина.

— По-моєму, ревність у твоєму випадку безглузда. Я і так належу тобі. А проявляти агресію до ввічливої людини…

— То ти знову натякаєш, що я невихований? — піднявши брови, обурився Тимур.

— У всіх є недоліки, — я посміхнулась та знову зробила ковток вина.

Вилиці від гніву напружились, і на лобі з'явилася знайома зморшка.

— Мені подобається, коли ти злишся. Мені подобаєшся ти зі своїми недоліками. Тому що якби не вони, ми б не познайомились. Я б ніколи не змінила в тобі нічого. Ти особливий.

Я загадково дивилась на нього, не зводячи очей. Знав би він, наскільки припав моєму серцю, наскільки мої почуття сильні до нього. Надіюсь, що це не одержима пристрасть, яка зовсім скоро згасне, а справжні почуття, які народились у нашому серці.

Злість проходила, і він ледь посміхнувся. Тимур взяв мене за руку та міцно стиснув.

— Думаю, нам варто піти звідси!

— Ходімо!

Ми піднялись, він притягнув мене до себе на знову поцілував.

— Моя крихітко! — прошепотів він. — Я… — Тимур промовчав та знову накрив мої губи своїми.