Цілу ніч я провела, сидячи на підвіконні у кухні. Сльози вже давно закінчились, і натомість прийшов кислотний біль. Його гострі удари били в саме серце, яке ще намагається втекти від цього. Але йому нема куди тікати. Порятунку нема. Порожнеча та відчуття втрати самої себе. Як тепер жити? Як існувати в цьому проклятому світі? Він посмів закохати мене у себе, забрати моє серце та вбити його. Мені здавалось, що тепер це лише кусень м'яса, який б'ється лише тому, що мій організм фізично здоровий.

А ще й мої батьки…

Мене зрадили найрідніші люди, і ще і так жорстоко. Самотність… Відчай… Біль…. Ось моє майбутнє. Але як мені вижити в цьому колі пекла? Як не зламатися від цих страждань? Відповіді на це питання не існувало. Всередині утворилась яма, яка заповнена обтяжливими муками. І це лише тільки початок катувань. З кожним днем тортури посилюватимуться, поки не вимучать мою душу до останньої краплі. Можливо, тобі я відчую спокій, тому що біль закінчиться і я буду вільна.

З думкою про те, що через кілька годин я повинна бути на робочому місці вводила мене у стан потрясіння. Емоції, як і нервова система виходять із ладу і знову хочеться плакати. Але цього разу сліз не було, лише голосні схлипування та безнадійні вдихи.

Вбивало те, що Тимур буде поряд, і що я не зможу нічого вдіяти. Не буду в змозі ігнорувати його, тому що робота напряму пов'язана з ним, але попри мій сильний характер, я навряд справлюся зі своїм болем. Це зовсім не схоже на те, що було кілька років тому. Вся середина пекельно горить, я відчуваю, як плавиться кожна клітина мого тіла, як вона б'ється в конвульсіях, з надією вирватися в цього вогняного кільця. Виходу немає. Душа замкнута у пастці свого ж власного тіла та приречена на страждання.

У затьмареному розумі, я все ж таки позбиралась та поїхала на роботу. Зайшовши в офіс, я відразу попрямувала у свій кабінет, з надією, що мене ніхто не помітить. Не хотілось нікого бачити, зі з ким розмовляти, лише сидіти в своєму кабінеті цілу вічність. Включив ноутбук, я намагалась сконцентруватися на роботі, але мозок навідріз відмовився працювати. Біль був настільки сильний, що я крім нього більше не відчувала нічого. Я сперлась об спинку крісла та закрила очі. Тіло благало про хоча б п'ятихвилинний відпочинок, але в цей момент задзвонив робочий телефон. Коли я взяла трубку, почула голос Артура Григоровича.

— Єво, ти скоро? Ми чекаємо тебе в конференц залі.

Зовсім забула про сьогоднішні збори. Ось і початок робочого дня.

— Я вже йду, — хриплим голосом відповіла я та поклала слухавку.

Піднявшись, я підійшла до дзеркала. Не було сенсу приводити себе в порядок, це нічого не змінить. Очі запухли до невпізнання, червоні розриви в області білкової оболонки та знівечений погляд. Ось воно, кохання! Близько хвилини я дивилась на себе порожнім вимученим поглядом. Щастя, в моєму розумінні, виглядає приблизно ось так. Після того наділа окуляри, взяла потрібні документи та попрямувала в зал.

Я зовсім не була готова до зустрічі з Тимуром. Знову відчула легке тремтіння та комок, який от-от наближався до горла.

“Візьми себе в руки. Ти сильна!” — сказала моя свідомість.

Коли відкрила двері залу, голови повернулись в мою сторону.

— Доброго ранку. Пробачте, що заставила вас чекати, — сухо сказала я та сіла біля Артура Григоровича.

— Доброго ранку, — відповіли всі в один голос.

Я відкрила папку та вдала вигляд, ніби щось шукаю. Відчувала незрозумілі погляди, від яких пекло все тіло, але мене це не хвилювало. Тимур сидів навпроти, але я не сміла поглянути, навіть в його сторону. Серце забилось в самий дальній кут грудної клітки та стиснулась від чергового удару болі. Відчула як наближається приступ сліз. Затамувавши подих, я з усіх сил старалась зупинити його.

“Тримайся! Ти не можеш показати всім свою слабкість” — знову сказала моя свідомість.

— Єво, що сталось? — збентежено запитав Артур Григорович.

— Все добре. Прокинулась від жахливого головного болю. Світло вражає весь мозок, навіть дивитися не можу без окулярів, — ледь стримуючи сльози, сказала я.

— Можливо, ти краще підеш віддихнеш? — запропонував він.

— Ні! Все в порядку. Не варто хвилюватися. Ось, я дещо підготувала по одеському проєкті. Будівля вже на фінальній стадії, тому в нас не так багато часу, — я простягнула йому свої роботи.

— Ми якраз обговорювали цей проєкт. Вам з Тимуром необхідно поїхати туди…

Далі я вже не чула ні єдиного слова. Вмить навколо себе почула сильний звук, який розірвав на шматки мій мозок. Гуділо так, що думала я збожеволіла. Тільки на це… Що-небудь, катування, тортури, фізичний біль, тільки не залишатися з ним наодинці.

— Потрібно проконтролювати процес будівництва. Думаю Єві не помішає глянути на сам будинок.

Я, накінець-то, змусила себе поглянути на Тимура. Він виглядав не краще за мене. Припухлі червоні очі, та і обличчя було таке пом'яте, ніби він цілу ніч пив алкоголь. Погляд безнадії.

— Ти вмієш думати? — вороже запитала я. — Для тебе це не властиво. Люди, які володіють цією якістю, чуйні, розумні, правдиві, а ти не відносишся до цієї категорії.

Мені ледь вдавалось тримати себе в руках. Тіло було максимально напружене, але я розуміла, що ще кілька подібних слів в його сторону, і я втрачу контроль над собою і розплачусь. Я відвернула погляд від нього та подивилась на Артура Григоровича.

— Я не бачу сенсу в цій поїздці. Для мене вона безперспективна. Краще я витрачу час на роботу, якою я займаюсь. В мене безліч ідей, які повинна відтворити. Нехай кожен займається своєю роботою. А складати компанію таким людям, я відмовляюсь. Пробачте.

— Я можу поїхати з ним, — я почула дзвінкий голос Каріни.

Я стиснула зуби та закрила очі. На щастя, ніхто не бачив, як вони покрились сльозами. Було таке відчуття, ніби мене щойно облили лайном. Біль з новою силою атакував моє серце, яке вже ледь дихаючи чекало на нові удари.

Я сиділа… Сиділа та дивилась на свої руки, які тремтіли. Хотілось підійти до неї, взяти на вишвирнути через вікно цю кляту повію. Хоча, яке діло тепер до неї. Вона може вільно фліртувати з ним.

Але Артур Григорович проігнорував її чергову заявку. Він піднявся, опустив руки на стіл та поглянув на Тимура, а потім на мене.

— Ну що ж, ви всі вільні! А вас двох, Тимура і Єву, прошу залишитися, — злісно сказав він.

Виходячи з кабінету, Ліля торкнулась мого плеча та сильно стиснула. Від цього жесту на очі знову навернулись сльози. Хотілось кинутися їй в обійми та плакати доти, поки не закінчиться ця агонія.

Артур дочекався поки всі вийдуть, закрив двері та повернувся до нас.

— Друзі, я вас попереджав. Прошу залишити свої особисті проблеми вдома та не змішувати їх з роботою. Все зрозуміло?

Його голос звучав докірливо, грубо, незадоволено.

Я гордо підняла голову та зняла окуляри. Мені хотілось якнайшвидше закінчити цю розмову та повернутися до себе в кабінет.

— Між нами немає нічого. Подумаєш, провела кілька ночей разом. Це нічого не означає. А моє відношення до нього не змінилось. Від таких людей як він, я хочу триматися якнайдалі. Брехливих, брудних, зрадливих та меркантильних. Які заради грошей здатні вбити.

Артур Григорович витріщив на мене свої очі та присів. Він явно не очікував від мене такої відповіді.

— Єво, як ти можеш так говорити? — зворушливо сказав Тимур.

— Тебе прошу помовчати! — я піднялась на ноги та взяла папку в руки. — Я хочу займатися лише своєю роботою. Якщо вам не підходить, то я зараз же напишу заяву на звільнення.

Не дочекавшись відповіді, я вибігла із кабінету. По щоках вільно котились теплі великі сльози. Забігши у свій кабінет, я силою закрила двері та спустилась вниз. Коли поглянула перед собою, побачила Лілю. Вона тут же кинулась до мене та обійняла. Я положила голову на її плече та голосно заплакала. Ліля мовчки обіймала мене, стараючись заспокоїти своїми погладжування по спині та плечах. Я ковтала свої безневинні сльози та схлипувала. Не знаю, скільки часу ми так простояли, але я відчула незначне полегшення. Сльози зупинились. Відсторонившись від неї, я пішла в сторону дивану та сіла, підібравши ноги під себе.

— Судячи по тому, що я бачу, ви сильно посварились, — сказала вона, сідаючи навпроти.

— Ми не сварились. Я покинула його, — очі знову заплили сльозами. Я колись перестану плакати чи ні?

— Що сталось? — вона округлила очі та взяла мене за руку, яка ледь тремтіла.

Я замовкла та згадала вчорашній вечір. Надіялась, що коли розкажу їй стане краще, але ні… Краще не стало.

— Тільки прошу тебе, нічого не говори. Не можу слухати про те, який він кретин і тому подібне. Взагалі, не хоче говорити на цю тему. Вона закрита. Раз і назавжди.

— Ти завжди закриваєшся…

Не встигла Ліля договорити, як двері мого кабінету відкрились. Коли повернула голову, побачила Тимура. На секунду ми зустрілись поглядом і нас об'єднав шалений біль, і він заповнив кімнату своїми отруйними газами. Серце отримало черговий укол страждань. Сиділо у кутку та тихо стогнало.

— Лілю, залиш нас наодинці, будь ласка!

Голос був грубий та зухвалий. Як він сміє вриватися в мій кабінет та говорити такий тоном?

— Залиш мене. Нам нема про говорити!

Я відвернулась від нього та поглянула навпроти. Але мою просьбу проігнорували. Ліля відразу піднялась та вийшла, і я залишилась з ним наодинці.

Не зволікаючи, Тимур підійшов до мене, присів та торкнувся моєї руки. Крутило від болю так, що хотілось збожеволіти. Забравши руки, я дивилась перед собою та відчувала його подих, який ще вчора був такий рідний, а сьогодні став отрутою, який вбиває мене. Здавалось, що от-от і мене розірве на шматки від цього горя, хоча це мабуть краще, чи все життя відчувати цю пекельну агонію.

— Я тебе дві хвилини, — холодно сказала я.

— Я пішов на це крок лише для того, щоб бути з тобою. Так, це моя помилка, я вчинив підло, але час не повернеш. Не в силах змінити минуле. Мені нічого не потрібно. Тільки ти. Пробач мене. Дай мені шанс довести, що ти найдорожче, що в мене є, — зворушливо говорив він. Його слова завдавали ударів. Брехливі, лицемірні слова.

— В тебе все? — я з усіх сил старалась триматися байдуже, не подавати виду, що мені нестерпно боляче.

— Не став крапку в наших стосунках. Що мені зробити, щоб ти повірила мені та повернулась?

На обличчі з'явилася божевільна посмішка і я повернула голову в його сторону.

— Знаєш про що я жалію? Що в цю ніч дозволила собі піти про принципів та переспала з таким покидьком, як ти. Хочеш, щоб я тебе пробачила? Зроби мені черепно-мозкову травму, щоб я забула тебе, і тоді ти зможеш знову зіграти зі мною в свою гру. А зараз встав і пішов геть з мого кабінету!

— Єво…

— Геть! — крикнула я.

В цю ж секунду, він піднявся та попрямував до дверей.

— І до речі, раз ви з Артуром Григоровичем друзі, то будь добрий, скажи йому, щоб нашу з тобою роботу звів до мінімуму.

— Як скажеш, — понуро сказав він та вийшов із кабінету.

Обійнявши свої коліна, я закрила очі. Сили для боротьби залишили мене, тягар для моєї душі непідйомний… Що ж робити далі? Де знайти вихід? Хоча, навряд чи він є. Залишається гнити від душевних тортур в власній в'язниці.