Кілька наступних днів я жила в пекельній атмосфері. Моральний стан погіршився. Я зламалась та дозволила горю заволодіти мною. Не було сил на боротьбу. Прийняла це як належне. Засипала та прокидалась від почуття розбитості, відчаю та болю. Цей біль огорнув мене в свої важкі тенета. Не давав дихати, заставляв плакати ночами. Один словом, помалу вбивав мене.

Тимур намагався всіма способами поговорити зі мною, пояснити свій вчинок. Хоча, просто виправдати себе, але мені лишалось ігнорувати. Це давалось дуже важко. Розуміла, що більше не витримую цього я вирішила взяти відпустку. Втекти подалі від цього пекла та відпочити. Хоча б фізично. На це я наважилась в п'ятницю, коли Тимур поїхав у відрядження в Одесу. Зранку у себе на столі знайшла великий букет білих троянд і лист від Тимура.

— Чому ти не можеш відпустити мене? Невже ти нічого не розумієш, — зі сльозами на очах сказала я, коли підійшла до квітів. — Цим ти робиш лише гірше.

Взявши лист в руку, я збиралася його порвати, але тут же зупинилась. Підійшла до шафи з книгами та помістила його в одну із книг.

З болем я ще раз поглянула на квіти та направилась до Артура Григоровича.

— До вас можна? — запитала я, коли відкрила двері його кабінету. Після цієї скандальної заяви про звільнення, мені було соромно дивитися йому в очі і я, як могла уникала його. Я тоді погарячкувала та в злості сказала те, що вперше спало на думку.

— Так, Єво! Заходь.

Я сіла навпроти та опустила голову. Дивилась на свої пальці, які нервово перебирала і не знала з чого почати розмову.

— Насамперед, пробачте мені за цей сплеск емоцій. Я була не в собі, — тихо сказала я, не дивлячись на нього.

— Все добре! Не хвилюйся. З ким не буває, — холодно відповів він.

Зі мною не буває. Я завжди контролювала себе. Не дозволяла гніву керувати мною, а тут все змінилось. Буквально за кілька днів стала другою дівчиною. Вразливою, безсилою та плаксивою.

Я наважилась підняти голову та поглянути в його очі.

—Артуре Григоровичу, ви можете дати мені відпустку на два тижні. Я виснажена, і чесно кажучи, не можу думати про роботу. Мені потрібен відпочинок.

Він голосно зітхнув та потер пальцями своє підборіддя. Проникливо Артур дивився на мене, але в погляді помітила розуміння та співчуття. Піднявшись, він підійшов до вікна та задумливо за чимось спостерігав.

— Тимур не проста людина, — почав він. Я беззвучно застогнала. Найменше мені хотілось слухати про Тимура. — Впертий, самовпевнений, гордий, принциповий, як його батько. На це є свої причини. Він пройшов непростий шлях і переніс багато страждань. Але він завжди обдумує свої дії. Його вчинки іноді божевільні, але вони мають логічне пояснення. І щоб він не зробив — повір, це був добре обдуманий вчинок. Значить так було потрібно.

Звичайно, потрібно! Хто відмовитися керувати фірмою у самому Берліні. А для того потрібно лише завоювати серце дівчини та одружитися на ній.

І ще одне! — Артур Григорович повернувся до мене. — Тимур по вуха закоханий у тебе, і це виводить його з рівноваги. Одного разу він зарікнувся, що ніколи нікого не підпустить до себе, щоб не страждати. Якщо ти знаєш історію його сім'ї, то ти розумієш, про що я. Але коли річ заходить про кохання — принципи, обіцянки зникають, і ти мусиш підкоритися цій слабкості. Йому дуже важко прийняти те, що він відчуває. Хоча він не подає виду. За цим щастя криється несамовитий страх. Страх, що він буде страждати.

Я уважно слухала його, а моє серце тихо плакало. Кохає? Чому він мені цього не скаже? Чому всі мені говорять, що Тимур кохає мене, а я цього не відчуваю. Відчуваю лише нестерпний біль, який стріляє по моїх нервових волокнах. Три слова, які б можливо змінили хід історії. Можливо, я б постаралась зрозуміти його. Я лише чую “вибач” та “ почнемо все спочатку”. Страх? У мене також він був, але я позбулась від нього. Відкрилась йому, а він відразу ж розчавив моє серце.

— Це вже немає ніякого значення. Ми всі повинні відповідати за свої вчинки! І Тимур не виняток.

—Єво, я знаю тебе досить давно! Ти не здатна ось так покінчити з усім, не розібравшись!

— Чому ви його захищаєте? — обурилась я.

— Я його не захищаю. Просто хочу врятувати вас від необдуманих вчинків.

— Я у всьому розібралась та все обдумала, повірте мені. І якщо він вам так сильно довіряє, нехай розкаже, який жахливий вчинок зробив. Тоді я з радістю послухаю ваші міркування.

Він посміхнувся на повернувся назад у крісло.

— Ви одне одного варті. Знаєш, Єво, я проти любовних стосунків на роботі, але ви два закохані …. — він на секунду замовк. Я здогадалась, що він мав на увазі. — Які руйнують своє життя після однієї сварки. Ми прості смертні люди, які, на жаль, здатні помилятися.

Але ніхто не задумується над тим, який біль приносить одна лише необдумана помилка. І що ця агонія пожирає тебе заживо. Знову і знову. І ти не в силах це зупинити. Ніхто не в силах. Тому що ми прості смертні люди.

Я більше нічого не говорила. Не хотіла ще більше виснажувати себе розмовами про Тимура.

— Можливо, дійсно тобі потрібно відпочити та тверезо оцінити ситуацію, що склалась. Надіюсь, що це допоможе тобі прийти до себе.

— Дякую! — посміхнулась я. — Дякую за розуміння.

— Я ж не робот, у мене теж є співчуття та розуміння.

Після цього я написала заяву на відпустку і Артур Григорович її підписав. Він побажав мені успіху, і я вийшла із кабінету. Відразу попрямувала на вулицю. Вийшовши, я глибоко вдихнула повітря та закрила очі. Що буде далі? Чи зумію за тих два тижні забути його? Витягнула сигарету та закурила. Цей дим, останнім часом, здавався отрутою, який не допомагав, а лише дратував мою понівечену душу. Не докуривши, я нервово викинула її у мусорне відро та піднялась у свій кабінет.

Я вже знала, як проведу свої вихідні, тому ще вчора замовила білет в Америку до Ігоря. Залишилось лише подзвонити до нього та сказати, що прилітаю в гості. Це єдине місце, де я можу податися. Взявши телефон, я написала йому повідомлення, і вже через кілька хвилин почула дзвінок телефону.

Побачивши його номер, моє серце трішки зраділо. Я дуже скучила за ним, а зараз найбільше потребую його, в якості друга та підтримки.

— Привіт, — я почула його радісний голос.

— Привіт! — сказала я та сіла на крісло. — Так скучила за тобою.

— І я теж скучив! Як ти? Що нового?

— Я їду до тебе в гості. Післязавтра виліт!

— Ого. Щось сталось? — здивовано запитав він.

Мені стало ніяково. Невже він проти того, щоб я приїхала. Ніби, отримала важкий удар в грудну клітку, і мені стало важко дихати.

— Ти проти? — тихо запитала я.

— Звичайно, ні! Як ти можеш про таке думати. Просто ти мене здивувала. Не очікував такої новини.

— Я хочу провести з тобою час! Як зі своїм кращим другом.

Ти можеш зустріти мене та знайти мені готель на сім днів?

— Стоп! Єво, що сталось? Я чую твій сумний голос, і ця поспішна поїздка. Знаючи тебе, тут щось не так, — тривожно говорив Ігор.

Судомний біль нагадав про себе. Я стиснулась, як від холоду та закрила очі.

— Мені необхідно приїхати, — стримуючи сльози, відповіла я.

Це не телефонна розмова, та і не місце. Тут безліч зайвих вух, які можуть підслухати, а потім пліткувати за моєю спиною.

— Добре, але зупинишся у мене. Я кілька днів тому взяв в оренду великий будинок. Так що місця вдосталь.

— Ігорю! Я думаю це погана ідея залишатися в одному будинку. Ти пам'ятаєш нашу останню зустріч, — суворо сказала я.

— Пам'ятаю, але я вже тобі сказав, що це нічого не означає. В мене немає до тебе почуттів. Ти моя краща подруга, і на тому крапка, — ще більш суворіше сказав він. Рідко коли він міг суперечити мені, і це здалось дивним.

— Добре! — коротко відповіла я.

В мене не було сил та бажання суперечити йому. Що зі мною сталось? Ці містичні почуття пробудили в мені слабкість, безсилля. Я стала жалюгідною, немічною та плаксивою дівчиною.

— Надіюсь, Ірен не буде проти, якщо я зупинюсь у тебе?

— Про це не думай!

Вона завжди ревнувала його до мене, а тут так просто він пускає мене у свій дім, незважаючи на її думку. Це щось новеньке.

— Дякую, що хоча б ти не відвернувся від мене, — я шморгнула носом.

— Не знаю, що в тебе сталось, але ти завжди можеш розраховувати на мою підтримку. Завжди. Зрозуміла мене?

— Так! — сумно посміхнулась я.

— Як сядеш у літак напишеш мені. Я обов'язково тебе зустріну. Єво, мені потрібно бігти! До зустрічі!

— До зустрічі!

Ігор зовсім не був схожий на себе. Вимогливий та категоричний. Щось в ньому також змінилось. Нове місце, стосунки з Ірен чи ще щось невідоме мені.

Я надіялась, що ця поїздка допоможе мені. Найбільше хотілось, щоб це виявилась звичайна захопленість, а не кохання. Я в це вірила. Але вже через кілька хвилин надія згасла. Запищав телефон. На екрані висвітлилось повідомлення від Тимура. Тремтячими руками взяла його та відкрила.

“Я не відпущу тебе, тому що ти моя! Навіки!”

По щоках покотились сльози. Сльози смутку та горя. Тіло тремтіло, як листок у вітряну погоду, від цієї боротьби. Серце благало про прощення, але я не могла дати йому шанс. Не могла переступити через себе. Він зрадив мене, і ще й приховав правду. Якби Тимур розказав все перед тим, як я дізналась, все можливо було б по-іншому.  Через кілька хвилин я наважилась на відповідь.

“Я не пробачу тобі цього”.

Я дивилась на телефон та чомусь чекала чергової відповіді. Шматок моєї душі хотів побачити три слова. Три слова, які б можливо щось би змінили. Які б дали маленьку надію на те, що колись ми ще можемо бути разом. Можливо, вони б мали владу зупинити цю пекельну агонію. При владі кохання ми здатні на божевільні вчинки, без логічного пояснення.  

“Ти повинна, бо твоє серце належить мені! Я його володар!”

— Самовпевнений егоїст. Ненавиджу тебе, — крикнула я та кинула телефон.

На щастя він полетів в диван. Закривши очі, я голосно вдихнула, зібралась з силами та піднялась. Немає тут кохання,  і ніколи не було. Він, попри все, хоче щоб я належала йому.  Біль відпустив, і натомість відчула сильний гнів. Йому пощастило, що він не біля мене, а то удар по обличчю був би гарантований. Зробивши ще кілька глибоких вдихів, я взяла телефон в руки та відключила. Взявши всі свої речі, я вийшла із кабінету. У мене є два тижні, щоб забути все. Два тижні.... Чотирнадцять днів.