Коли ми повертались додому, Тимур запропонував поїхати до нього. Деякі важливі документи, які завтра потрібно взяти на роботу, знаходились у нього вдома. Я була не проти. Спершу ми заїхали до мене, для того, щоб я взяла кілька своїх особистих речей. Останній раз була в Тимура ще в цю першу ніч, яку ми провели разом.

Я сиділа на дивані, в кухні, заклавши ногу на ногу та спостерігала, як Тимур готує вечерю. Він категорично заборонив мені готувати самій. Хоче сам здивувати мене своїми навичками кухаря. За цих кілька тижнів, що ми прожили разом, в основному готувала я, інколи вечеряли у ресторані. Тому мені було цікаво, що з цього всього вийде.

— Слухай, я дорогою додому думала про наш одеський проєкт та в мене виникла одна ідея. Де в тебе знаходиться листок та ручка? Або олівець? — запитала я, піднімаючись.

— В спальні. У одній із тумбочок біля ліжка, — відповів Тимур, пробуючи соус на смак. — Хочеш спробувати? — запропонував мені.

— Ні. Я все ж таки дочекаюсь до повноцінної вечері, — я посміхнулась та пішла у спальню.

З того моменту, коли я була тут останній раз нічого не змінилось, не рахуючи постільної білизни. Минулого разу вона була темно синього кольору, а сьогодні білосніжно біла. Я сіла на ліжко та вдихнула аромат подушки. Пахло Тимуром. Іскристий бергамот, з нотами лимонної цедри. Аромат, який зводить з розуму і без того божевільне серце. Згадавши по що прийшла, я відкрила першу шухляду, але вона виявилась пустою. Коли я відкрила другу, в очі відразу кинулась зелена папка. На ній було написано “Секретне майбутнє”. Біля неї лежали блокнот та ручка, але чомусь моя увага впала лише на папку. Якесь незрозуміле першіння відчула у своїх грудях. Назва досить дивна та незрозуміла. Але опанував себе я взяла блокнот з ручкою та закрила шухляду. Кілька секунд я думала над цією назвою. Мені дуже кортіло, хоча б один оком глянути, що в ній, хоча звички брати чужі речі в мене немає. А цей момент моя цікавість переборола принципи, і я знову відкрила її т взяла папку в руку. Повільно провела пальцями по назві, яка не давала спокою моєму серцю. Воно завмерло, ніби перед стрибком у прірву. Коли я відкрила її, то побачила звичайний договір. Швидко пробігла очима по ньому. Договір на покупку фірми “Світ дизайну” у Берліні. На моє здивування він був не підписаний ні однією стороною.

— Дивно, — вголос сказала я та ще раз провела очима по останній сторінці договору. Те, що я прочитала заставило мене завмерти. Прізвище, ім'я та по батькові мого батька. Затамувавши подих, я повернулась назад та знову прочитала цей договір. Мій батько продає Тимуру цю фірму? Звідки він знає мою сім'ю? І чому договір не підписаний? Можливо він чекає на якісь гроші? А можливо це і зовсім не продаж? В голові крутились безліч запитань, на які я не могла відповісти. Але на останній сторінці отримала відповідь на одне із запитань. Там знайшла свою фотографію.

Вмить відчула як піднімається тиск в моїх грудях. Брак повітря заставив моє серце прокинутися. Воно стукало так шалено, що кожен його удар віддавав пекучим болем в скронях. Думки порозбігались в сторони та залишилась лише одна думка. Я — ключ до омріяного секретного майбутнього. Але не могла зрозуміти до кінця, в чому закладається моє, так сказати, партнерство. До чого вони обидва домовились? Зробили мене пішкою у своїй грі. Як вони могли так вчинити зі мною? Тимур... Батько... Дві найрідніші людини посміли зрадити мене? 

Тремтячими руками я взяла свою фотографію. Це було кілька років тому, коли я приїжджала до батьків у гості. Фото біля бранденбурзьких воріт.

Нерухомо із скляним поглядом я вдивлялась в свою фотографію. А всередині все дико пекло від болю. Він посмів зрадити мене. Брехнею завоював моє серце. Як він міг? Я відчула як по щоках покотились гарячі сльози. Повільно біль роздирав на шматки мою крихітну душу. Нестерпно було не лише дихати, а й жити на цьому світі. А кілька хвилин тому, я була найщасливішою, не підозрюючи нічого.

— Крихітко, ти знайшла? — позаду я почула голос Тимура.

Зібравши всю свою силу в кулак, я повернулась до нього.

— Що це? — голосно схлипуючи, запитала я та показала йому папку.

Він завмер та голосно зітхнув. Провівши рукою по своєму волоссю, він лише мовчки дивився на мене, ніби шукав слова пояснення, виправдання… Але тут було все ясно.

— Як ти міг… — я закрила очі та сльози знову покотились по щоках.

— Я тобі все поясню, — нарешті відповів він та зробив крок в мою сторону.

— Не наближайся до мене, — злісно сказала я. — Ти знаєш мене, моїх батьків… Навіщо ти приїхав? По моє серце та душу? Яку роль відіграю я у вашій грі?

Я не могла усвідомити цю жахливу правду. Тремтіла, як листок у вітряну погоду. Сльози дико котились по щоках, і навіть не намагалась їх зупинити, тому що не було сили боротись із собою. Ось ким я стала? Наївною, слабкою, довірливою... Де ділась ця колишня Єва, яка б не посміла допустити його до своєї душі. Тепер прийшли наслідки моєї слабкості.

— Єво, прошу тебе! Заспокійся та дай мені шанс все пояснити, — спокійно говорив Тимур, але ця нотка нервозності була добре відчутна. Йому не вдавалось тримати під контролем свої емоції. — Так, в мене з твоїм батьком існує певна домовленість, але...

Він на мить зупинився. Йому не хотілось озвучувати цю правду, він взагалі думав, що вона ніколи не випливе на поверхню. Його очі бігали з боку в бік. Він нервово закусував нижню губу, розуміючи, що притиснутий до стінки.

— Я повинен був завоювати твоє серце та вмовити тебе переїхати у Берлін. А після нашого весілля та фірма повинна була належати нам обом.

Він говорив рівним та холодним тоном, без всякого жалю.

— Так ти це зробив заради грошей?

І знову черговий удар болю відчуло моє напівживе серце.

Я дивилась на нього та не могла зрозуміти, що заради якихось папірців, він готовий розтоптати всіх.

— Ні! — голосно сказав він. — Ти думаєш твої батьки такі підлі люди, що одружили б тебе на людині, якій ти байдужа? — Його обурення ще більше завдавало болю. — Ти мені сподобалась ще в цей момент, коли я вперше тебе побачив. Біля холдингу твого батька. Ти стояла при вході та мило спостерігала за небом. Така мила, красива...

— Досить! — крикнула я. — Я тобі не вірю.

Істерика повною мірою володіла мною. Взявши себе в руки, я підійшла до нього та зі всієї сили кинула цю папку в його груди. Листки порозлітались по підлозі.

— Єво, вислухай мене! — він взяв мене за руку, але я швидко забрала її.

— Ти не випадково зайшов в караоке, не випадково заговорив зі мною, а ще й посмів провести зі мною ніч. А я то думала, чому ти не був здивований, коли побачив мене у кабінеті Артура Григоровича. Ось така твоя гра. Жорстока гра з моїм серцем. Як ти міг? Ти зрадив мене. Розтоптав як маленьку комашку.

— Це не зовсім так, — ледь чутно відповів він. — Повір мені.

Кожне його слово наносило окремий удар по вимученій болем душі. Я не могла більше знаходитись тут. Не зволікаючи, я швидко побігла в коридор. Взулась, взяла куртку та сумку та вибігла на вулицю.

Падав сильний дощ, але мене це не зупинило. Я йшла дорогою та ковтала свої сльози, які вже встигли змішатися з холодним дощем. Але вже через кілька хвилин, я почула позаду себе кроки. Це був Тимур. Він зупинив мене та повернув до себе.

— Прошу тебе. Давай поговоримо. Мої почуття щирі до тебе.

Його руки торкнулись моїх мокрих щік. Його дотики обпалювали мою шкіру, і попри холодну погоду, я відчувала як цей жар розтікається по тілу. Краплі дощу стікали по наших обличчях, по волоссю, але ніхто не звертав на це увагу. Я дивилась в його очі повних відчаю, безвиході і відчувала пекучий біль в області грудної клітки. Мене розривало на частини від несамовитих страждань. Тіло боліло так, ніби мені зламали всі кістки. Мене викручувало від болючих судом. Я ніколи не відчувала такого. Здалось, що от-от я втрачу свідомість.

— Між нами все скінчено! Я ніколи тобі не пробачу! — тремтячим голосом сказала я.

— Не говори так! Я повинен був тобі розказати, але я боявся… Боявся, що втрачу тебе. Тому що життя без тебе втратить весь сенс і я збожеволію.

Я торкнулась його рук та забрала їх зі свого обличчя.

— Ми втратили одне одного. Це кінець!

— Пробач… Прошу тебе…. Пробач, — він обійняв мене та міцно притиснув до себе.

Не зволікаючи, я вирвавшись із його обіймів та побігла. Бігла так швидко, ніби від цього залежало моє життя. Зупинившись за кілька сотень метрів, я сперлась об стіну та глухо застогнала. Серце дико пекло від агонії, яку неможливо було зупинити. Мені хотілось рвати на собі волосся, вирвати своє серце від цієї безвиході. Голосно вдихала повітря, але воно було лише отрутою для мого організму. Сівши на бордюр, я підняла голову вгору та безнадійно поглянула на небо. Де взяти сили пережити це пекло?

— Де? — крикнула я. Мені здалось, що з тим криком вийде хоча б трішки болі.

Я була вся мокра та сильно тремтіла. Піднявшись, я у затьмареній свідомості пішла вперед. Ноги не слухались, мозок відключив здатність реагувати. Я лише йшла прямо, дивлячись перед собою, та тихо ковтала сльози.

В одну секунду внутрішній світ зруйнувався та не залишилось нічого, лише попіл від моєї душі.