10. Перший слід
Ранок. Ненавиджу їх! В мене завжди проблеми з прокиданням зранку. Через це я часто спізнююсь до університету. Я підозрюю, що я знову спізнюсь.
Котра година до речі? Як це полудень? Не може такого бути! Чому мене ніхто не розбудив?
Я швидко знайшла в сумці потрібні речі і, одягнувшись, вибігла з кімнати. В нас немає дресс коду, в мистецькій школі, на нього б ніхто і не зважав, тому я накинула вузьку футболку, великовату кофту, тугі джинси і шкарпетки з пандами на носках.
А чому тут Торі? Точно, я ж у Феррісів.
– Чому мене ніхто розбудив? – тихо спитала я, визираючи з-за дверей кімнати.
Торі розвернув голову до мене і повернувся назад до плити.
– Я думаю, що після вчорашнього, твої вчителі зможуть проявити хоч трохи співчуття і зрозуміти чому я дозволив тобі пропустити заняття. Тим більше, що вчора тобі було не до уроків.
В мене в голові одразу ж промайнули кадри вчорашнього дня. Доброго ранку, пані Депресія!
Я сіла за стіл, поки Торі щось готував. Пізній сніданок, мабуть.
– Я сподіваюся, що ти не проти яєшні? – спитав кухар, розвертаючись до мене.
– Ні, – тільки й вимовила я, але раптом в голові промайнуло давнє питання. – А у таких, як ти, бувають синяки?
– Тобто? – судячи з інтонації, він дійсно не розумів до чого зараз таке питання.
– Я пам'ятаю, що вдарила тебе ногою по обличчю. Але по тобі не скажеш. Щока якою була, такою й лишилась.
– А, це... – він зробив паузу, задумавшись. – Магія, одним словом. Вона зцілює будь які пошкодження.
– А звідки береться ця магія?
Він хмикнув і, задумавшись, поставив переді мною тарілку, на неї виволік яєшню, посипану шматочками ковбаси, цибулею і тертим сиром. Поставив хліб та чашку чаю. Вишневого. Потім всівся навпроти мене і почав свою розповідь:
– Загалом, магію можна отримати, віддати, вкрасти, вирвати і виробити. Отримати і віддати можна в дар, або за угодою. Вкрасти з допомогою заклять чи проклять. Вирвати можна зі смертю носія магії, тобто той, хто вбив – отримує магію. А ось виробити, означає використовувати власну магію. Я, наприклад, використовую власну магію.
– І хяк фвона зсяфвяєтця? – спитала я з повним ротом (якщо що, я мала на увазі: "І як вона з'являється?").
– Ну, дивись, – він взяв кулон на моїй шиї, що він вчора назвав моєю душею. – Душа – це оболонка для іскри. Іскри магії, що підтримує в тобі життя. Вона горить з самого народження (чи навіть раніше) і не потухає аж до смерті, фізичної чи психологічної.
– Психологічної?
– Поки тобі в дріб'язки не розіб'ють серце, – серйозно заявив Торі. – Допоки ти не перестанеш відчувати хоч якісь емоції. Але суть не в тому, – ніяково перевів він тему, відводячи очі. – Суть в тому, що саме ця іскра і є джерелом магії. З душі, магія потрапляє в організм, де знаходиться постійно, аж до використання. В деяких народів магія зберігається в крові, в інших в шкірі, в когось в кістках, дехто зберігає її в талісманах, а дехто в волоссі. – Він посмикав своє волосся.
– Ха тхоія магхія тге? – (А твоя магія де?)
– Як я вже казав, частина моєї магії дарована, інша вроджена. Дарована біжить по моїх венах разом з кров'ю, вроджена в волоссі, через це, до речі, в нас з Ронні такий яскравий колір волосся.
– То це не фарба?! – я була дійсно шокована. Такий яскравий вогняний колір не міг бути природним. Хоча, після його розповіді це не здається такою дивовижею.
– Ні, не фарба, – Торі відкрито сміявся з моєї реакції.
Я потягнулася до його волосся з метою торкнутися його, але він вдарив мене по руці.
– Не чіпай! Я не люблю, коли мого волосся торкаються.
– Чому?
Він поглянув на мене, знову задумавшись. Він зітхнув і, розвернувшись до мене спиною, припідняв волосся, що в розпущеному вигляді ледве сягало йому плеча. Серед рудих пасем на потилиці виділялись чорні.
– Це нагадує Рапунцель з того нового мультфільму, – зауважила я, жартома. – Чому вони чорні?
– Мені їх обрізали розпалі бою. Таке волосся, як в нашого народу, треба обрізати по певним правилам, щоб не нашкодити. Як бачиш, мені їх просто рубанули, не багато, але відчутно. Волосся росте далі, але магія в них не накопичується.
– І це не можна вилікувати?
– Ні.
Я повільно потягнулась рукою до його потилиці і м'яко торкнулась почорнілих пасем, таких холодних і жорстких. Торі ледь помітно здригнувся і розвернувся до мене.
– Я сказав тобі не чіпати моє волосся!
В нього було настільки зле і незадоволене обличчя, що я злякалася.
– Вибач, – тихо і здавлено промовила я, продовживши свою трапезу.
Раптом мій телефон звякнув знову і я рванула назад в кімнату з надією, що це повідомлення стосується Бель.
Знову цей незнайомий номер і якийсь шифр. Це точно прийшло мені не помилково.
– Торі, – гукнула я. – Тут знову повідомлення з шифром.
Він різко розвернувся до мене і, вставши, швидко підійшов до мене, вириваючи телефон з рук. Швидко пройшовшись очима по незрозумілих мені словах, він віддав мені телефон і пішов до себе в кімнату, нічого не сказавши. Що на цей раз не так? Що там написано?
Я глянула на повідомлення, там було написано:
"Віторі Ферріс, ю фгадні бижу дане лацо ди, лопудь срафу бнаекрануїж лаї сфінріррю. Міре баднепро тефциро, ша сонос сролатидьзю с дапая. Ірже тефцодо, ша балимгафа здоми шіндфоли лаєл баджугер Сари, сролатидьзю ф дібме до пісбіче. Паги ша. Ягша софдно ш Сара Джей рі с'юфидьзю ф филене Зеор, зігдане С, гелроде 309, а 11 катире норгу со фожил цозал, с ержили тефцодоли лаші здодизю шась бакорі. Пфаю ци циюзь ержо бнизудрездь, гнел Сара, сопанаріро".
Нічого не зрозуміло. Чому моє ім'я тут повторюється три рази? І ім'я Торі стоїть на початку, ніби повідомлення було придназначене для нього.
– Ти можеш це перевести? – спитала я, коли Торі вийшов зі своєї кімнати уже в своїй "уніформі".
– Давай потім, – перебив він мене швидко. – І дай телефон, мені треба буде його декому показати.
– Айрону? – перепитала я, але не збиралась віддавати йому свою гарнюню.
– І йому також. А тепер віддай.
– Ні! Я теж хочу піти. Та й що мені робити поки тебе немає?
– Тут є Белармін і Сайміра. А мені дійсно треба твій телефон. Віддай, будь ласка.
Я дивилася на нього злістно і вередливо, коли він дивився, як батько дивитися на неслухняну дитину. Його погляд виграв.
– Вибач, – промямлила я, опустивши погляд, але потім продовжила, вже впевненіше. – Але ж ти не збираєшся лишати мене тут? Саму, коли він знає, що я в тебе, інакше б він не писав повідомлення тобі на мій телефон.
Торі злісно подивився на мене, піджавши губи – зрозумів, що я права. Дев'ятнадцяти річна дівчина отримала перемогу в дискусії з трьохсот двох річним чоловіком. Я дійсно рідкісний випадок!
Та діло не в тому, що я хотіла піти. А в тому, що я не хотіла лишатися. Не через того скаженого, а через ту самотність, що загрожує мені. Я боюся думок, що можуть прийти до мене, ці філософські мозкодовби, що колупають психологічні травми краще за всіх.
– Гаразд, – протягнув переможений у відповідь. – Але попереджаю, там є чіткий дресс код, суворі правила поведінки і більшість розмовляє на лафо.
– Що за "лафо"? – спитала я, все інше було зрозумілим.
– Це назва мови, – сухо сказав Торі, розглядаючи мене.
– Чого витріщився?! – різко крикнула я, побачивши куди напрямлений його погляд.
– Я ж сказав, там є чіткий дресс код. В твоєму випадку треба буде зайти до Тафік. Вона, скажімо так, костюмер.
Він різко взяв мене за ліву руку і, відкривши портал, буквально вкинув мене туди і стрибнув за мною.
Я боялася, що впаду на щось тверде, але, щастя, я впала на кучу обривків тканин. Та яка там куча! Го-о-ора! Аж до стелі. І така м'яка, щас засну і не прокинусь.
На жаль, мене вирвали з мого м'якого куточка за руку, що вже мала б стати синьою від постійних хапань і тянучок.
– Це ще хто? – почула я різкий, високий і зверхній жіночий голос. – Невже, хоч хтось з неприступних Феррісів здався чарам весни?
Я розкрила очі і побачила перед собою дуже бліду жінку незрозумілого віку. Вона мала різкі і кривуваті для людини форми, забагато пальців і не тільки на долоні, а й кілька далі по руці, колін було два (на кожній нозі), а лице було трохи задовгим, в порівнянні з людським.
– Але я очікувала кращого вибору, хоча б від тебе, Віторі, – закінчила вона, зітхнувши.
– Не роби поспішних висновків, борра, – відповів спокійно Торі. Але це був фальшивий спокій, як накидка, щоб прикрити лють від такого вульгарного зауваження.
– Знов ти мене так називаєш? – невдоволено бурчала вона, дивлячись в очі Торі, що стояв перед нею. – Я дозволила тобі називати мене по імені, а тобі й цього мало! Фбіндя́л!
– Гонко́! – не залишився в боргу Торі.
– Олпо́м!
– Кузго́!
– Міто́нь!
– Нічого не зрозуміла, – вставила я, нагадавши всім про себе.
– А ця тобі нащо? – спитала жінка, не пам'ятаю її імені, на що Торі, вже спокійно, відповів:
– Вона – частина мого розслідування і мені потрібно, щоб ти пошила їй костюм.
– Йди-но сюди, ломіцо! – запросила мене жінка до себе.
– Це ж не образа? – спитала я, дивлячись на Торі і підходячи туди, куди мене запросили.
– Як дивитись. Ломіцо перекладається як малеча, – роз'яснив мені Торі.
– А все інше?
– Скупий приклад образ, від ходячого словника мови лафо, – сказав він, махнувши рукою в сторону "словника".
– То на цій мові також є лайка? -
– спитала я, поки майстриня знімала з мене мірки.
– А на якій немає, тидиро? – зауважила вона.
Я кинула погляд на Торі і він, зрозумівши мене відповів:
– Тидиро – це дитина.
– Вона що, зовсім не знає лафо? – здивувалась жінка. – Я остаточно розчарована в тобі і твоєму смаку, Ферріс.
– Мовчи і ший, ми спішимо.
– Вже почала шити, – крикнула вона, відбігаючи кудись в іншу кімнату.
– Ти ж не образилась на мене? – перервав тишу замовник мого костюму.
– Чому це я повинна на тебе ображатись?
– Я був доволі грубим, недавно, – нагадав він, нервово потираючи шию.
– Торі, якби я ображалась кожен раз, як до мене були грубими, я б не мала ні друзів, ні родичів, – сміючись сказала я.
– Ломіцо! – почувся знову голос швеї – Йди-но сюди, приміряєш.
Я підкорилась її проханню і пройшла до її майстерні, чи однієї з її кімнат.
Судячи з рейваху навколо, майстерня в неї всюди. Мені, як художнику, це знайомо. Особливо, коли твоя рука – твоя палітра, сестра – дилер матеріалів, а підлога – незапланована частина полотна, чи його продовження.
Я встала посеред кімнати і мені одразу ж всучили мій новенький костюм.
– Ось там є місце, де можна переодягнутися. Давай швидко, мені не терпиться побачити тебе в цьому, – говорила майстриня, всплескуючи, час від часу, руками.
Я швидко зайшла за штору і почала знімати свій одяг. Слідом, я почала натягувати на себе новенький костюмчик, водночас розглядаючи його.
Весь чорний – істинно чорний, не сіруватий, з темно синім візерунком. Штани були одним цілим з чоботями, як у "уніформи" Торі. Сама не розумію, чому ніколи не сприймала слово "уніформа" всерйоз. Далі йшов плащ – з гудзиками, з широкими рукавами, що різко звужувались на зап'ястях, високим коміром, що прикривав мою потилицю. Спереду плащ закінчувався на рівні пояса і плавно видовжувався, все нижче й нижче, тому позаду він сягав мені колін. Вузькі штани підкреслювали плавні вигини ніг, темний комір виділяв тонку і довгу шию, рукава не заважали і ховали чорнила з ручок, що досі не вимились з рук, плащ був приталений, а далі був свобідний, створюючи ілюзію, що в мене є хоч якійсь форми.
– Я люблю! Ні я обожнюю цей наряд, – кричала я на всю майстерню.
– Не репетуй, – гаркнула майстриня. – Дай-но гляну.
Я вийшла з-за штори і предстала перед жінкою в її витворі на собі. Вона лиш сплеснула руками і привідкрила рот, нестримавши здивування.
– Рійлафенро гнозо, – розтягуючи слова, сказала вона мрійливо.
– Та невже? – почула я голос Торі. – Можна я хоч гляну?
– Чекай, бнабоше! Я ще не закінчила!
Майстриня підбігла до свого стола і, взявши з нього щось, начепила на мене срібний кулон в формі птаха зі стилізованим деревом на спині, що розпростер свої крила.
– Ви що?! – кричала я пошепки. – Мені й костюма вистачає, не треба!
– Треба, – заперечила вона так само пошепки. – Послухай мене, тидиро, може він і не зізнається, але ти йому подобаєшся. І я так підозрюю, що він не відчепиться від тебе, якщо не станеться чого жахливого. А поруч з такими, як він, треба бути напоготові.
– Чому?
– В них періодично буває така мулька як ро́тмижаг. Коли надлишок магії в тілі стає завеликий, вона виплескується в якесь закляття, яке неможливо вгадати чи контролювати. Якщо не хочеш, щоб це закляття перекинулось на тебе – не знімай.
– Але ж... – я не встигла відповісти, бо вона вже криками звала Торі сюди.
Він швидко і спокійно зайшов всередину, але його обличчя змінилося після того, як він подивився на роботу майстрині. Очі округлились, по щоках та шиї розійшлись червоні плями, а губи зжались чи то зі здивування, чи то з люті.
– Ти що пошила? – спитав він, розвернувшись до швеї.
– А що не так? – спитали ми з нею водночас. Я щиро, а вона знущаючись.
– Ти знаєш про що я! – вибухнув він. – Вона не моя дружина і не родичка, щоб носити там костюм моїх кольорів!
– Тобто? – спитала я, не розуміючи до кінця його слова́.
Торі розвернувся до мене і значно спокійніше пояснив:
– Кожен в залежності від, скажем так, посади і професії, має свої кольори, що включаються в одяг. Мої кольори – чорний і темно синій, він провів рукою по своїй "формі", показуючи ці самі кольори. – Також тут присутній білий, що свідчить про те, що я кріа. А на тобі, якщо не помітила, костюм мого кольору без жодної білої плями!
– А чого ти так вбиваєшся? – вставила своє слово швея. – Ну, пройдеться поруч з тобою разок в такому вигляді, то й що?
– А те, що я ненавиджу плітки і перешіптування за моєю спиною про мене ж самого, – крізь стиснені зуби вимовив Торі і широким кроком вийшов з кімнати.
Я прослідувала за ним. Невже він через такі дрібниці так сильно нервує? Хоча, хто б казав. Дівчина, що розплакалась, бо її майже пустий альбом порвали. Але зважаючи на те, що мій альбом на 96 аркушів вчитель розірвав голими руками, це були сльози страху.
– Невже все так страшно? – тихо спитала я, підійшовши до нього ззаду.
– Ні, просто... – він запнувся, не маючи відповіді на моє питання і потираючи брови та потилицю. – Я ледве не все життя був беземоційною сволотою, як вважав кожен, хто мене зустрічав. А зараз... зараз я відчуваю себе істеричкою, бо просто не в силі стримати це все в собі.
– А ти й не зобов'язаний це все стримувати, – перебила його я.
– Тоді чому ти це все тримаєш? – він повернувся до мене і втомлено подивився, наче не на мене, а крізь мене.
– Я?
– Так! Чи ти думаєш, що я таке ж наївне дитя, як і всі, хто тебе оточував до цього? – роз'яснював він, чи то з жалістю, чи то з люттю, чи то з розумінням в голосі. – Тебе ж розриває страх і тривога, а ти стрибаєш, як шалена, тільки щоб цього ніхто не бачив. І я не знаю чому, але мене це лякає. Я розумію, що це твій спосіб справитись із страхом та стресом, але давай будемо чесними. Тобі ж начхати на все навколо. Точніше, тобі ж не до цього, – він глянув мені в очі з чистим співчуттям і нерозумінням.
Все, що приходило мені в голову – це опустити погляд і просто стати нерухомо.
– Пробач, я... – почав Торі, але я його перебила.
– На правду не ображаються. За правду не вибачаються. За правду дякують.
– Я приречений вічно вибачатися перед тобою, – зі смішком в голосі сказав Торі. – А ти, видно, вічно дякуватимеш мене.
– Чом би й ні? Гідне заняття в вічність, – сміючись відповіла я.
– Борра! – крикнув різко Торі. – Я вимагаю, щоб ти додала сюди хоча б клаптик білого кольору. Вона заслужила.
– Невже вона володіє магією? – спитала швея, що весь цей час люб'язно не втручалась в нашу розмову.
– Так. Зробиш за пів хвилини – плачу́ в два рази більше ніж треба.
– Так зачекай же! – скрикнула вона. – Не буду ж я прямо на ній шити!
– Я чекаю, – тільки й вимовив він, сідаючи в купу тканини, в яку я впала недавно.
– Ви неймовірна! – крикнула я, через деякий час, майстрині, що змогла виконати всі умови Торі.
Двадцять п'ять секунд і білі вставки на комірі, штанах і по нижньому краю плаща.
– Якби це було не так, я б тебе сюди й не привів! – крикнув Торі.
– От же ж ролопо! – пожалілася швея.
– Він зробив вам комплімент! – зауважила я. – Чому ви його знов ображаєте?
– Теж мені комплімент.
– Давайте я перефразую. Якби був хтось майстерніше за вас, він би пішов до нього. Як ми бачимо, він тут, тому нікого краще вас він не знайшов.
Майстриня аж очі витріщила на мене за таку заяву.
– А ти, я бачу лінгвіст, чи психолог?
– Художник-реставратор.
– Ви закінчили? – вимучено крикнув Торі.
Я глянула на швею і вона кивнула.
– Я тут! – крикнула я, біжучи до нього. Дарма я бігла, мені щось трапилось під ноги і, зачепившись, я впала, але не на підлогу, а в портал, що ніби "лежав" на ній, завдяки реакції Торі.
Вихід з порталу знаходився в трьох метрах над підлогою, але не встигла я впасти, як мене підхопили чиїсь руки. Я була повернута лицем донизу, тому не бачила того, хто врятував мене від зустрічі з підлогою.
– Юго конро боре! – почула я чоловічий голос, мабуть, він належав моєму рятівнику.
– Не розумію, що Ви кажете, але дякую.
– Як панна з магічними силами може не розуміти лафо? – відповів він. – І за що ж тоді Ви мене дякуєте?
– За те, що я не врилася носом в підлогу.
– Девíлл, лашіж феттоди ліре тефциру, – почула я голос Торі.
– Да фаро дфаю? Рі лашро ш насгитодизю догили гнозурюли, Ферріс! – чоловік, що мене тримав, різко забрав руки і я продовжила своє падіння, вже перевернувшись лицем догори, але мене підхопили вдруге, але на цей раз Торі, вже під самою підлогою і одразу ж поставив на ноги.
– О дапе сроцить рили насгитодизь лашро? – відповів Торі і я поглянула на його співбесідника.
Він був два з половиною метри ростом, не менше, навіть нахилившись і впершись руками в коліна, він був трохи вище Торі, але навіть так Девілл здавався нижче свого співбесідника, якщо не ростом, то статусом і досвідом. Шкіра була молочно біла, волосся заміняло щось подібне на голки від чола до середини спини, ніс був такий же, як і у Воландеморта, райдужки ока не було, тільки зіниця.
– Я думала, що тут буде хтось дивніше за ось це, – зауважила я.
– Не буде. В цій частині виміру знаходяться тільки істоти з подібними рисами. Щоб нікого не лякати і не відволікати, – пояснив мені Девілл.
– Ось як.
– О роша ди бнидюкруф чя зяти? – судячи з інтонації, спитав Девілл уже у Торі.
– Цоздиро лака насзметуфоррю, – відповів той. – Пішли, – сказав він вже до мене.
– Ю тулоф чі дфаї галоррю! – сказав наостанок Девілл і буквально заржав.
– Він не Девілл, а дебіл, – тихо гаркнув собі під ніс Торі, тягнучи мене за собою.
– Чому?
Торі, ніби тільки зараз згадав, що я не знаю лафо, тому просто пробубнив щось схоже на "забудь" і потягнув мене далі. Я тільки зараз помітила де ми.
Ми йшли широким кроком по коридору, де снували туди сюди схожі і водночас не схожі на людей істоти. Стіни були білосніжно білі, підлога – скляна, можна було побачити такі ж коридори внизу, але по них ходили більш дивакуваті істоти і чим нижче, тим гірше, я глянула на стелю, що надвисала в двадцяти метрах над нами – також скло, чиїсь ноги і нуль уваги на тих, хто знизу. Стіни підпирались колонами, між якими була відстань в метрів десять і по дві двері.
Торі підійшов до одної з дверей, що не відрізнялась від інших, і зайшов, потягнувши мене за собою.
– Привіт бос. Вау, ти тепер ще красивіше, Саро, – крикнув Айрон, що сидів за одним з трьох столів.
Найширший і наймасивніший був напроти входу. За тим, що стояв біля правої стіни, сидів Айрон. Лівий був порожній, тільки папери були акуратно розкладені по стопках і папках.
– Куди дівся Зоф? – спитав Торі. Видно Зоф – власник лівого столу.
– Його визвав батько. Мій, звісно. Сказав, що діло для нього є.
– Он як, – кинув Торі на його заяву. – Саро, даси йому свій телефон, нехай запише те повідомлення, що прийшло тобі недавно. Айрон, подивись на номер, може він є в списках. Я скоро.
Він лупнув дверима і ми з Айроном лишились тільки вдвох.
– А чим конкретно ви займаєтеся? – спитала я, щоб не затягувати цю тяжку тишу, поки шукала те повідомлення.
– Взагалі ми допомагаємо босу, коли блукаючі душі блукають не там де треба. Це його прямий обов'язок. Ми з Зофом допомагаємо, коли проблема виходить з-за рамки дозволеного, але таке буває рідко. Бос – людина справи. А поки тих самих справ нема, ми займаємося чимось іншим. За винагороду, звісно.
– І які бувають справи?
– Найчастіше ми вправляємо плин долі. Це може бути розслідування, як в твоєму випадку, або нас можуть одразу відправити комусь вправити мізки, іноді треба когось... прибрати, – на цих словах він трохи скривився.
– Тримай, – сказала я, віддаючи йому телефон. – І як довго ти тут?
Він взяв телефон і, прочитавши повідомлення, відповів:
– Десь рік. Мене відправили сюди стажуватись одразу після мого повноліття. – Слідом він почав перевірку номеру. – Попрацюю тут деякий час і, може, займу місце батька. Оце то персонажик. І це воно тобі погрожує? – він із щирим здивуванням підізвав мене до себе і тикнув пальцем на екран... комп'ютера?
Це важко таким назвати і взагалі з чимось порівняти, але я, не зважаючи на це підійшда до Айрона і поглянула на те, що він мені пред'явив.
Там була фотографія чоловіка, дуже гарного та милого. Не в повний зріст, тільки по плечі. Винні ніколи такими не здаються. Але щось в його рисах мене бентежило, непокоїло.
– А в вас схожі очі, – зауважив Айрон.
По мені пройшлася ціла колонія мурашок.
– Що сталося? – почула я голос Торі, що вже стояв на порозі кімнати.
Я показала пальцем на фото і він підійшов ближче, щоб також це побачити.
– Вимкни, – наказав Торі, відводячи мене в сторону. Мене заціпило, я боялася хоч щось думати, говорити, рухатись. – Сідай, – тихо сказав Торі, всаджуючи мене за лівий стіл. З мене знову потекли сльози. Мені було якось всеодно.
– Що не так? – Айрон дійсно не розумів цієї ситуації. Абсолютно. Тому Торі тихо вивів його з кімнати, лишивши мене наодинці з собою. Я знову підійшла до все ще ввімкненого пристрою і подивилася на фото ще раз.
На фото було лице чоловіка, навіть хлопця. Плавні риси обличчя, скуйовджене, коричневе зі світлими кінчиками волосся, акуратний ніс і тонкі губи, а очі... такий доброзичливий і наївний погляд синьо-сапфірових очей. Моїх очей. Він був схожий на мого брата близнюка, якого в мене ніколи не було.
Я розуміла, що він мій родич, але точно не брат.
Котра година до речі? Як це полудень? Не може такого бути! Чому мене ніхто не розбудив?
Я швидко знайшла в сумці потрібні речі і, одягнувшись, вибігла з кімнати. В нас немає дресс коду, в мистецькій школі, на нього б ніхто і не зважав, тому я накинула вузьку футболку, великовату кофту, тугі джинси і шкарпетки з пандами на носках.
А чому тут Торі? Точно, я ж у Феррісів.
– Чому мене ніхто розбудив? – тихо спитала я, визираючи з-за дверей кімнати.
Торі розвернув голову до мене і повернувся назад до плити.
– Я думаю, що після вчорашнього, твої вчителі зможуть проявити хоч трохи співчуття і зрозуміти чому я дозволив тобі пропустити заняття. Тим більше, що вчора тобі було не до уроків.
В мене в голові одразу ж промайнули кадри вчорашнього дня. Доброго ранку, пані Депресія!
Я сіла за стіл, поки Торі щось готував. Пізній сніданок, мабуть.
– Я сподіваюся, що ти не проти яєшні? – спитав кухар, розвертаючись до мене.
– Ні, – тільки й вимовила я, але раптом в голові промайнуло давнє питання. – А у таких, як ти, бувають синяки?
– Тобто? – судячи з інтонації, він дійсно не розумів до чого зараз таке питання.
– Я пам'ятаю, що вдарила тебе ногою по обличчю. Але по тобі не скажеш. Щока якою була, такою й лишилась.
– А, це... – він зробив паузу, задумавшись. – Магія, одним словом. Вона зцілює будь які пошкодження.
– А звідки береться ця магія?
Він хмикнув і, задумавшись, поставив переді мною тарілку, на неї виволік яєшню, посипану шматочками ковбаси, цибулею і тертим сиром. Поставив хліб та чашку чаю. Вишневого. Потім всівся навпроти мене і почав свою розповідь:
– Загалом, магію можна отримати, віддати, вкрасти, вирвати і виробити. Отримати і віддати можна в дар, або за угодою. Вкрасти з допомогою заклять чи проклять. Вирвати можна зі смертю носія магії, тобто той, хто вбив – отримує магію. А ось виробити, означає використовувати власну магію. Я, наприклад, використовую власну магію.
– І хяк фвона зсяфвяєтця? – спитала я з повним ротом (якщо що, я мала на увазі: "І як вона з'являється?").
– Ну, дивись, – він взяв кулон на моїй шиї, що він вчора назвав моєю душею. – Душа – це оболонка для іскри. Іскри магії, що підтримує в тобі життя. Вона горить з самого народження (чи навіть раніше) і не потухає аж до смерті, фізичної чи психологічної.
– Психологічної?
– Поки тобі в дріб'язки не розіб'ють серце, – серйозно заявив Торі. – Допоки ти не перестанеш відчувати хоч якісь емоції. Але суть не в тому, – ніяково перевів він тему, відводячи очі. – Суть в тому, що саме ця іскра і є джерелом магії. З душі, магія потрапляє в організм, де знаходиться постійно, аж до використання. В деяких народів магія зберігається в крові, в інших в шкірі, в когось в кістках, дехто зберігає її в талісманах, а дехто в волоссі. – Він посмикав своє волосся.
– Ха тхоія магхія тге? – (А твоя магія де?)
– Як я вже казав, частина моєї магії дарована, інша вроджена. Дарована біжить по моїх венах разом з кров'ю, вроджена в волоссі, через це, до речі, в нас з Ронні такий яскравий колір волосся.
– То це не фарба?! – я була дійсно шокована. Такий яскравий вогняний колір не міг бути природним. Хоча, після його розповіді це не здається такою дивовижею.
– Ні, не фарба, – Торі відкрито сміявся з моєї реакції.
Я потягнулася до його волосся з метою торкнутися його, але він вдарив мене по руці.
– Не чіпай! Я не люблю, коли мого волосся торкаються.
– Чому?
Він поглянув на мене, знову задумавшись. Він зітхнув і, розвернувшись до мене спиною, припідняв волосся, що в розпущеному вигляді ледве сягало йому плеча. Серед рудих пасем на потилиці виділялись чорні.
– Це нагадує Рапунцель з того нового мультфільму, – зауважила я, жартома. – Чому вони чорні?
– Мені їх обрізали розпалі бою. Таке волосся, як в нашого народу, треба обрізати по певним правилам, щоб не нашкодити. Як бачиш, мені їх просто рубанули, не багато, але відчутно. Волосся росте далі, але магія в них не накопичується.
– І це не можна вилікувати?
– Ні.
Я повільно потягнулась рукою до його потилиці і м'яко торкнулась почорнілих пасем, таких холодних і жорстких. Торі ледь помітно здригнувся і розвернувся до мене.
– Я сказав тобі не чіпати моє волосся!
В нього було настільки зле і незадоволене обличчя, що я злякалася.
– Вибач, – тихо і здавлено промовила я, продовживши свою трапезу.
Раптом мій телефон звякнув знову і я рванула назад в кімнату з надією, що це повідомлення стосується Бель.
Знову цей незнайомий номер і якийсь шифр. Це точно прийшло мені не помилково.
– Торі, – гукнула я. – Тут знову повідомлення з шифром.
Він різко розвернувся до мене і, вставши, швидко підійшов до мене, вириваючи телефон з рук. Швидко пройшовшись очима по незрозумілих мені словах, він віддав мені телефон і пішов до себе в кімнату, нічого не сказавши. Що на цей раз не так? Що там написано?
Я глянула на повідомлення, там було написано:
"Віторі Ферріс, ю фгадні бижу дане лацо ди, лопудь срафу бнаекрануїж лаї сфінріррю. Міре баднепро тефциро, ша сонос сролатидьзю с дапая. Ірже тефцодо, ша балимгафа здоми шіндфоли лаєл баджугер Сари, сролатидьзю ф дібме до пісбіче. Паги ша. Ягша софдно ш Сара Джей рі с'юфидьзю ф филене Зеор, зігдане С, гелроде 309, а 11 катире норгу со фожил цозал, с ержили тефцодоли лаші здодизю шась бакорі. Пфаю ци циюзь ержо бнизудрездь, гнел Сара, сопанаріро".
Нічого не зрозуміло. Чому моє ім'я тут повторюється три рази? І ім'я Торі стоїть на початку, ніби повідомлення було придназначене для нього.
– Ти можеш це перевести? – спитала я, коли Торі вийшов зі своєї кімнати уже в своїй "уніформі".
– Давай потім, – перебив він мене швидко. – І дай телефон, мені треба буде його декому показати.
– Айрону? – перепитала я, але не збиралась віддавати йому свою гарнюню.
– І йому також. А тепер віддай.
– Ні! Я теж хочу піти. Та й що мені робити поки тебе немає?
– Тут є Белармін і Сайміра. А мені дійсно треба твій телефон. Віддай, будь ласка.
Я дивилася на нього злістно і вередливо, коли він дивився, як батько дивитися на неслухняну дитину. Його погляд виграв.
– Вибач, – промямлила я, опустивши погляд, але потім продовжила, вже впевненіше. – Але ж ти не збираєшся лишати мене тут? Саму, коли він знає, що я в тебе, інакше б він не писав повідомлення тобі на мій телефон.
Торі злісно подивився на мене, піджавши губи – зрозумів, що я права. Дев'ятнадцяти річна дівчина отримала перемогу в дискусії з трьохсот двох річним чоловіком. Я дійсно рідкісний випадок!
Та діло не в тому, що я хотіла піти. А в тому, що я не хотіла лишатися. Не через того скаженого, а через ту самотність, що загрожує мені. Я боюся думок, що можуть прийти до мене, ці філософські мозкодовби, що колупають психологічні травми краще за всіх.
– Гаразд, – протягнув переможений у відповідь. – Але попереджаю, там є чіткий дресс код, суворі правила поведінки і більшість розмовляє на лафо.
– Що за "лафо"? – спитала я, все інше було зрозумілим.
– Це назва мови, – сухо сказав Торі, розглядаючи мене.
– Чого витріщився?! – різко крикнула я, побачивши куди напрямлений його погляд.
– Я ж сказав, там є чіткий дресс код. В твоєму випадку треба буде зайти до Тафік. Вона, скажімо так, костюмер.
Він різко взяв мене за ліву руку і, відкривши портал, буквально вкинув мене туди і стрибнув за мною.
Я боялася, що впаду на щось тверде, але, щастя, я впала на кучу обривків тканин. Та яка там куча! Го-о-ора! Аж до стелі. І така м'яка, щас засну і не прокинусь.
На жаль, мене вирвали з мого м'якого куточка за руку, що вже мала б стати синьою від постійних хапань і тянучок.
– Це ще хто? – почула я різкий, високий і зверхній жіночий голос. – Невже, хоч хтось з неприступних Феррісів здався чарам весни?
Я розкрила очі і побачила перед собою дуже бліду жінку незрозумілого віку. Вона мала різкі і кривуваті для людини форми, забагато пальців і не тільки на долоні, а й кілька далі по руці, колін було два (на кожній нозі), а лице було трохи задовгим, в порівнянні з людським.
– Але я очікувала кращого вибору, хоча б від тебе, Віторі, – закінчила вона, зітхнувши.
– Не роби поспішних висновків, борра, – відповів спокійно Торі. Але це був фальшивий спокій, як накидка, щоб прикрити лють від такого вульгарного зауваження.
– Знов ти мене так називаєш? – невдоволено бурчала вона, дивлячись в очі Торі, що стояв перед нею. – Я дозволила тобі називати мене по імені, а тобі й цього мало! Фбіндя́л!
– Гонко́! – не залишився в боргу Торі.
– Олпо́м!
– Кузго́!
– Міто́нь!
– Нічого не зрозуміла, – вставила я, нагадавши всім про себе.
– А ця тобі нащо? – спитала жінка, не пам'ятаю її імені, на що Торі, вже спокійно, відповів:
– Вона – частина мого розслідування і мені потрібно, щоб ти пошила їй костюм.
– Йди-но сюди, ломіцо! – запросила мене жінка до себе.
– Це ж не образа? – спитала я, дивлячись на Торі і підходячи туди, куди мене запросили.
– Як дивитись. Ломіцо перекладається як малеча, – роз'яснив мені Торі.
– А все інше?
– Скупий приклад образ, від ходячого словника мови лафо, – сказав він, махнувши рукою в сторону "словника".
– То на цій мові також є лайка? -
– спитала я, поки майстриня знімала з мене мірки.
– А на якій немає, тидиро? – зауважила вона.
Я кинула погляд на Торі і він, зрозумівши мене відповів:
– Тидиро – це дитина.
– Вона що, зовсім не знає лафо? – здивувалась жінка. – Я остаточно розчарована в тобі і твоєму смаку, Ферріс.
– Мовчи і ший, ми спішимо.
– Вже почала шити, – крикнула вона, відбігаючи кудись в іншу кімнату.
– Ти ж не образилась на мене? – перервав тишу замовник мого костюму.
– Чому це я повинна на тебе ображатись?
– Я був доволі грубим, недавно, – нагадав він, нервово потираючи шию.
– Торі, якби я ображалась кожен раз, як до мене були грубими, я б не мала ні друзів, ні родичів, – сміючись сказала я.
– Ломіцо! – почувся знову голос швеї – Йди-но сюди, приміряєш.
Я підкорилась її проханню і пройшла до її майстерні, чи однієї з її кімнат.
Судячи з рейваху навколо, майстерня в неї всюди. Мені, як художнику, це знайомо. Особливо, коли твоя рука – твоя палітра, сестра – дилер матеріалів, а підлога – незапланована частина полотна, чи його продовження.
Я встала посеред кімнати і мені одразу ж всучили мій новенький костюм.
– Ось там є місце, де можна переодягнутися. Давай швидко, мені не терпиться побачити тебе в цьому, – говорила майстриня, всплескуючи, час від часу, руками.
Я швидко зайшла за штору і почала знімати свій одяг. Слідом, я почала натягувати на себе новенький костюмчик, водночас розглядаючи його.
Весь чорний – істинно чорний, не сіруватий, з темно синім візерунком. Штани були одним цілим з чоботями, як у "уніформи" Торі. Сама не розумію, чому ніколи не сприймала слово "уніформа" всерйоз. Далі йшов плащ – з гудзиками, з широкими рукавами, що різко звужувались на зап'ястях, високим коміром, що прикривав мою потилицю. Спереду плащ закінчувався на рівні пояса і плавно видовжувався, все нижче й нижче, тому позаду він сягав мені колін. Вузькі штани підкреслювали плавні вигини ніг, темний комір виділяв тонку і довгу шию, рукава не заважали і ховали чорнила з ручок, що досі не вимились з рук, плащ був приталений, а далі був свобідний, створюючи ілюзію, що в мене є хоч якійсь форми.
– Я люблю! Ні я обожнюю цей наряд, – кричала я на всю майстерню.
– Не репетуй, – гаркнула майстриня. – Дай-но гляну.
Я вийшла з-за штори і предстала перед жінкою в її витворі на собі. Вона лиш сплеснула руками і привідкрила рот, нестримавши здивування.
– Рійлафенро гнозо, – розтягуючи слова, сказала вона мрійливо.
– Та невже? – почула я голос Торі. – Можна я хоч гляну?
– Чекай, бнабоше! Я ще не закінчила!
Майстриня підбігла до свого стола і, взявши з нього щось, начепила на мене срібний кулон в формі птаха зі стилізованим деревом на спині, що розпростер свої крила.
– Ви що?! – кричала я пошепки. – Мені й костюма вистачає, не треба!
– Треба, – заперечила вона так само пошепки. – Послухай мене, тидиро, може він і не зізнається, але ти йому подобаєшся. І я так підозрюю, що він не відчепиться від тебе, якщо не станеться чого жахливого. А поруч з такими, як він, треба бути напоготові.
– Чому?
– В них періодично буває така мулька як ро́тмижаг. Коли надлишок магії в тілі стає завеликий, вона виплескується в якесь закляття, яке неможливо вгадати чи контролювати. Якщо не хочеш, щоб це закляття перекинулось на тебе – не знімай.
– Але ж... – я не встигла відповісти, бо вона вже криками звала Торі сюди.
Він швидко і спокійно зайшов всередину, але його обличчя змінилося після того, як він подивився на роботу майстрині. Очі округлились, по щоках та шиї розійшлись червоні плями, а губи зжались чи то зі здивування, чи то з люті.
– Ти що пошила? – спитав він, розвернувшись до швеї.
– А що не так? – спитали ми з нею водночас. Я щиро, а вона знущаючись.
– Ти знаєш про що я! – вибухнув він. – Вона не моя дружина і не родичка, щоб носити там костюм моїх кольорів!
– Тобто? – спитала я, не розуміючи до кінця його слова́.
Торі розвернувся до мене і значно спокійніше пояснив:
– Кожен в залежності від, скажем так, посади і професії, має свої кольори, що включаються в одяг. Мої кольори – чорний і темно синій, він провів рукою по своїй "формі", показуючи ці самі кольори. – Також тут присутній білий, що свідчить про те, що я кріа. А на тобі, якщо не помітила, костюм мого кольору без жодної білої плями!
– А чого ти так вбиваєшся? – вставила своє слово швея. – Ну, пройдеться поруч з тобою разок в такому вигляді, то й що?
– А те, що я ненавиджу плітки і перешіптування за моєю спиною про мене ж самого, – крізь стиснені зуби вимовив Торі і широким кроком вийшов з кімнати.
Я прослідувала за ним. Невже він через такі дрібниці так сильно нервує? Хоча, хто б казав. Дівчина, що розплакалась, бо її майже пустий альбом порвали. Але зважаючи на те, що мій альбом на 96 аркушів вчитель розірвав голими руками, це були сльози страху.
– Невже все так страшно? – тихо спитала я, підійшовши до нього ззаду.
– Ні, просто... – він запнувся, не маючи відповіді на моє питання і потираючи брови та потилицю. – Я ледве не все життя був беземоційною сволотою, як вважав кожен, хто мене зустрічав. А зараз... зараз я відчуваю себе істеричкою, бо просто не в силі стримати це все в собі.
– А ти й не зобов'язаний це все стримувати, – перебила його я.
– Тоді чому ти це все тримаєш? – він повернувся до мене і втомлено подивився, наче не на мене, а крізь мене.
– Я?
– Так! Чи ти думаєш, що я таке ж наївне дитя, як і всі, хто тебе оточував до цього? – роз'яснював він, чи то з жалістю, чи то з люттю, чи то з розумінням в голосі. – Тебе ж розриває страх і тривога, а ти стрибаєш, як шалена, тільки щоб цього ніхто не бачив. І я не знаю чому, але мене це лякає. Я розумію, що це твій спосіб справитись із страхом та стресом, але давай будемо чесними. Тобі ж начхати на все навколо. Точніше, тобі ж не до цього, – він глянув мені в очі з чистим співчуттям і нерозумінням.
Все, що приходило мені в голову – це опустити погляд і просто стати нерухомо.
– Пробач, я... – почав Торі, але я його перебила.
– На правду не ображаються. За правду не вибачаються. За правду дякують.
– Я приречений вічно вибачатися перед тобою, – зі смішком в голосі сказав Торі. – А ти, видно, вічно дякуватимеш мене.
– Чом би й ні? Гідне заняття в вічність, – сміючись відповіла я.
– Борра! – крикнув різко Торі. – Я вимагаю, щоб ти додала сюди хоча б клаптик білого кольору. Вона заслужила.
– Невже вона володіє магією? – спитала швея, що весь цей час люб'язно не втручалась в нашу розмову.
– Так. Зробиш за пів хвилини – плачу́ в два рази більше ніж треба.
– Так зачекай же! – скрикнула вона. – Не буду ж я прямо на ній шити!
– Я чекаю, – тільки й вимовив він, сідаючи в купу тканини, в яку я впала недавно.
– Ви неймовірна! – крикнула я, через деякий час, майстрині, що змогла виконати всі умови Торі.
Двадцять п'ять секунд і білі вставки на комірі, штанах і по нижньому краю плаща.
– Якби це було не так, я б тебе сюди й не привів! – крикнув Торі.
– От же ж ролопо! – пожалілася швея.
– Він зробив вам комплімент! – зауважила я. – Чому ви його знов ображаєте?
– Теж мені комплімент.
– Давайте я перефразую. Якби був хтось майстерніше за вас, він би пішов до нього. Як ми бачимо, він тут, тому нікого краще вас він не знайшов.
Майстриня аж очі витріщила на мене за таку заяву.
– А ти, я бачу лінгвіст, чи психолог?
– Художник-реставратор.
– Ви закінчили? – вимучено крикнув Торі.
Я глянула на швею і вона кивнула.
– Я тут! – крикнула я, біжучи до нього. Дарма я бігла, мені щось трапилось під ноги і, зачепившись, я впала, але не на підлогу, а в портал, що ніби "лежав" на ній, завдяки реакції Торі.
Вихід з порталу знаходився в трьох метрах над підлогою, але не встигла я впасти, як мене підхопили чиїсь руки. Я була повернута лицем донизу, тому не бачила того, хто врятував мене від зустрічі з підлогою.
– Юго конро боре! – почула я чоловічий голос, мабуть, він належав моєму рятівнику.
– Не розумію, що Ви кажете, але дякую.
– Як панна з магічними силами може не розуміти лафо? – відповів він. – І за що ж тоді Ви мене дякуєте?
– За те, що я не врилася носом в підлогу.
– Девíлл, лашіж феттоди ліре тефциру, – почула я голос Торі.
– Да фаро дфаю? Рі лашро ш насгитодизю догили гнозурюли, Ферріс! – чоловік, що мене тримав, різко забрав руки і я продовжила своє падіння, вже перевернувшись лицем догори, але мене підхопили вдруге, але на цей раз Торі, вже під самою підлогою і одразу ж поставив на ноги.
– О дапе сроцить рили насгитодизь лашро? – відповів Торі і я поглянула на його співбесідника.
Він був два з половиною метри ростом, не менше, навіть нахилившись і впершись руками в коліна, він був трохи вище Торі, але навіть так Девілл здавався нижче свого співбесідника, якщо не ростом, то статусом і досвідом. Шкіра була молочно біла, волосся заміняло щось подібне на голки від чола до середини спини, ніс був такий же, як і у Воландеморта, райдужки ока не було, тільки зіниця.
– Я думала, що тут буде хтось дивніше за ось це, – зауважила я.
– Не буде. В цій частині виміру знаходяться тільки істоти з подібними рисами. Щоб нікого не лякати і не відволікати, – пояснив мені Девілл.
– Ось як.
– О роша ди бнидюкруф чя зяти? – судячи з інтонації, спитав Девілл уже у Торі.
– Цоздиро лака насзметуфоррю, – відповів той. – Пішли, – сказав він вже до мене.
– Ю тулоф чі дфаї галоррю! – сказав наостанок Девілл і буквально заржав.
– Він не Девілл, а дебіл, – тихо гаркнув собі під ніс Торі, тягнучи мене за собою.
– Чому?
Торі, ніби тільки зараз згадав, що я не знаю лафо, тому просто пробубнив щось схоже на "забудь" і потягнув мене далі. Я тільки зараз помітила де ми.
Ми йшли широким кроком по коридору, де снували туди сюди схожі і водночас не схожі на людей істоти. Стіни були білосніжно білі, підлога – скляна, можна було побачити такі ж коридори внизу, але по них ходили більш дивакуваті істоти і чим нижче, тим гірше, я глянула на стелю, що надвисала в двадцяти метрах над нами – також скло, чиїсь ноги і нуль уваги на тих, хто знизу. Стіни підпирались колонами, між якими була відстань в метрів десять і по дві двері.
Торі підійшов до одної з дверей, що не відрізнялась від інших, і зайшов, потягнувши мене за собою.
– Привіт бос. Вау, ти тепер ще красивіше, Саро, – крикнув Айрон, що сидів за одним з трьох столів.
Найширший і наймасивніший був напроти входу. За тим, що стояв біля правої стіни, сидів Айрон. Лівий був порожній, тільки папери були акуратно розкладені по стопках і папках.
– Куди дівся Зоф? – спитав Торі. Видно Зоф – власник лівого столу.
– Його визвав батько. Мій, звісно. Сказав, що діло для нього є.
– Он як, – кинув Торі на його заяву. – Саро, даси йому свій телефон, нехай запише те повідомлення, що прийшло тобі недавно. Айрон, подивись на номер, може він є в списках. Я скоро.
Він лупнув дверима і ми з Айроном лишились тільки вдвох.
– А чим конкретно ви займаєтеся? – спитала я, щоб не затягувати цю тяжку тишу, поки шукала те повідомлення.
– Взагалі ми допомагаємо босу, коли блукаючі душі блукають не там де треба. Це його прямий обов'язок. Ми з Зофом допомагаємо, коли проблема виходить з-за рамки дозволеного, але таке буває рідко. Бос – людина справи. А поки тих самих справ нема, ми займаємося чимось іншим. За винагороду, звісно.
– І які бувають справи?
– Найчастіше ми вправляємо плин долі. Це може бути розслідування, як в твоєму випадку, або нас можуть одразу відправити комусь вправити мізки, іноді треба когось... прибрати, – на цих словах він трохи скривився.
– Тримай, – сказала я, віддаючи йому телефон. – І як довго ти тут?
Він взяв телефон і, прочитавши повідомлення, відповів:
– Десь рік. Мене відправили сюди стажуватись одразу після мого повноліття. – Слідом він почав перевірку номеру. – Попрацюю тут деякий час і, може, займу місце батька. Оце то персонажик. І це воно тобі погрожує? – він із щирим здивуванням підізвав мене до себе і тикнув пальцем на екран... комп'ютера?
Це важко таким назвати і взагалі з чимось порівняти, але я, не зважаючи на це підійшда до Айрона і поглянула на те, що він мені пред'явив.
Там була фотографія чоловіка, дуже гарного та милого. Не в повний зріст, тільки по плечі. Винні ніколи такими не здаються. Але щось в його рисах мене бентежило, непокоїло.
– А в вас схожі очі, – зауважив Айрон.
По мені пройшлася ціла колонія мурашок.
– Що сталося? – почула я голос Торі, що вже стояв на порозі кімнати.
Я показала пальцем на фото і він підійшов ближче, щоб також це побачити.
– Вимкни, – наказав Торі, відводячи мене в сторону. Мене заціпило, я боялася хоч щось думати, говорити, рухатись. – Сідай, – тихо сказав Торі, всаджуючи мене за лівий стіл. З мене знову потекли сльози. Мені було якось всеодно.
– Що не так? – Айрон дійсно не розумів цієї ситуації. Абсолютно. Тому Торі тихо вивів його з кімнати, лишивши мене наодинці з собою. Я знову підійшла до все ще ввімкненого пристрою і подивилася на фото ще раз.
На фото було лице чоловіка, навіть хлопця. Плавні риси обличчя, скуйовджене, коричневе зі світлими кінчиками волосся, акуратний ніс і тонкі губи, а очі... такий доброзичливий і наївний погляд синьо-сапфірових очей. Моїх очей. Він був схожий на мого брата близнюка, якого в мене ніколи не було.
Я розуміла, що він мій родич, але точно не брат.
Коментарі
Упорядкувати
- За популярністю
- Спочатку нові
- По порядку
Показати всі коментарі
(1)
10. Перший слід
А за поворотом іще поворот...
Відповісти
2021-02-04 21:38:30
Подобається