0. Для початку - знайомство
1. Обнова вчительського складу
2. В гостях у директора
3. Пішли, поїхали проблеми
4. Коли університет стає божевільнею
5. Від однієї непритомності до іншої
6. Маман і бісики
7. Сни, що розкривають таємниці
8. Момент прозріння і назад в темряву
9. Коли світло починає гаснути
10. Перший слід
11. Повернення заблудшої сестри
12. Драсьте, я твій батько
13. Яка на смак магія?
14. Маньяк номер 3
15. Джейсон вийшов на полювання
16. Купідон, психопат і нова стрижка
17. З днем народження мене!
18. Коли Боги льють на твої штани свій чай
19. Батько-наркодилер і неадекватний дід
20. Побачення з покійниками
Вíторі Фéрріс
Са́ра Дже́й
21. Фізичне зцілення і моральне каліцтво
22. Перетворення Віоріки у Брута
23. Хвилинка до гулянки
24. Останній день Помпейї
25. Перезавантаження
26. Згадати усе
27. Дежавю
28. Нові викрадення і нові вчителі, або як позбутись злодія в одну розмову
29. Невже нудний паскудний хепі-енд?
30. Нібито я можу йому відмовити
Пролог. Кожен кінець - це новий початок
2. В гостях у директора
В неділю ми з Анабель прийшли до вже знайомої нам квартири, що належала Ронні. Відчинив нам двері той, хто учора довів мою сестру до гикавки.
- Ронні, твої гості прийшли! - лише крикнув він і пішов назад. - Хоча, що це я, де ж мої манери? Роззувайтесь, дівчата. Давайте сумочки, а то ж незручно.
Ми віддали свої сумочки та пакет з гостинцями, зробивши нашого директора імпровізованою вішалкою.
- Привіт красуням і вішакам! - крикнув Ронні, заходячи до коридору і постукуючи брата по плечу.
- Почую ще один жарт про вішаки, зламаю ніс. Тобі, - відповів на це наш директор.
- Ой-ой, які ми чутливі! - поскаржився Ронні, - А ну, дівчат, пішли на кухню, я спік дещо смачненьке.
Ми мовчки пройшли за ним, відчуваючи себе трохи некомфортно в присутності його брата.
- Кому скільки цукру до чаю? - спитав хазяїн кухні.
- Дві, - відповіла Бель.
- Півтори, - сказала вже я.
- Яка точність! - усміхнувся на це пан директор, сідаючи поряд зі мною, - три.
- А не злипнеться? - поскаржився Ронні.
- Липнутися має в тебе, після тої порції солодкого, що ти вчора впихнув у себе, коли думав, що я не слідкую! - відповів на це його брат, на що ми з Бель почали хихотіти.
- Саме з цієї причини я вирішив жити окремо. Через цю твою надмірну турботу.
- Ой-ой, які ми чутливі, - перекривив він слова брата, що той сказав недавно.
- Тримайте свій чай! - сказав Ронні, виставляючи на стіл чай та гостинці до нього. Одна тарілка була набита солодощами, друга печивом, а третя випічкою, що духм'яно пахла на все приміщення.
До речі, кухня була дуже затишна та мила, ніби тут жила якась добра леді, а не два дорослих чоловіки.
Ніжно блакитні шпалери з ледве помітним візерунком, білосніжна стеля і така ж плитка на підлозі. Стіл, що стояв в центрі кімнати, стільці, навколо нього, тумби, вздовж однієї зі стін, серед яких встановили плиту та духовку, і шухляди над ними були зроблені із білого дерева. Скатертина та рушники були такого ж кольору, як стіни. Білосніжний холодильник був завалений магнітами та стікерами з нагадуваннями. Стіна навпроти тумб вкрита малюнками, картинами, постерами і фотографіями. Я б хотіла собі таку кухоньку, але спочатку треба знайти собі власну квартиру, а потім там хазяйнувати.
- Дівчат, хочете побачити моє цуценя? - спитав Ронні на стільки захоплено, що це було навіть кумедно.
- Так, - відповіли ми з Бель в один голос.
- Я зараз, - відповів він та побіг кудись за межі кухні.
- Нічого не розумію, - пробубнив собі під ніс пан директор, коли його брат вибіг.
- Це Ви про що? - спитала я, бо Бель досі боїться навіть дивитись на нього.
- Робочий день закінчився ще у вчора, тим більше ми зараз поза межами університету, можна на ти, - відповів той, на що я трохи зніяковіла. Не часто власний директор просить звертатись до нього на ти.
- Г-гаразд, - лише й промовила я.
- То як нам Вас величати, пане директоре? - прокинулась врешті язикатість Бель.
- Торі, - відповів за нього його брат.
- Я б був задоволений просто Віктором, - вже роздратовано відповів чи то Торі, чи то Віктор.
- Ой, яке ж воно миле! - крикнула я, побачивши те, що весь цей час Ронні тримав в руках. Це був хаскі. Якось банально, але яке ж воно миле! Маленький клубочок з блакитними очима та білою з ніжно кавовим кольором шерсті. Як тільки мої руки потягнулись до цього дива, його мордочка потягнулась до мене.
- Як назвав його? - поцікавилась я.
- Я думав про Шанті. Це дівча.
- А чому Шанті?
- Так одну мою знайому прозвали.
- Знайому? - всміхнувся Віктор, на якого Ронні якось по злому подивитися.
- Знайому.
- А які ще є варіанти? - перевела тему Бель. Дуже вчасно.
- Давай на твою честь назвем? Буде Белармін, а якщо коротко - Бель.
- А я то мріяла щоб в мою честь прозвали зірки та планети, а тут собаку моїм іменем величають, - з'язвила Анабель.
- Тоді давай твоїм ім'ям прозвемо мою вівчарку, а це щастя буде Сарою, - запропонував пан директор.
- То в тебе також є пес? - вклинилась в розмову я.
- Сара потрапила в рай! Їй одна собака - то райські сади, а тут цілих дві! - сміялася Бель, на що я не образилась - на правду ображатися не можна.
- Зараз принесу, - сказав Ронні, ставлячи собаку мені на коліна, і знов покинув кухню.
- Не піднімай її! - крикнув Віктор йому вслід.
- То ти також не обрав ім'я для цуцика? Чи твій пес вже не цуцик? - почала запитувати я.
Віктор посміхнувся і, погладжуючи собаку на моїх руках, відповів:
- Я б не сказав, що вона цуцик, я забрав її лише вчора безіменною собакою. Там їм ніхто не давав імена, - це прозвучало якось сумно.
- А поки Ронні немає, хто ця Шанті? - перебила нас Бель.
- Шантейн. Шанті - це скорочено. Вона - перша закоханість Ронні.
- А що з нею зараз? - поцікавилась уже я.
- Мертва. Нещасний випадок.
Ми з Бель мовчали. Ми ж колись питали чого в нього дівчини нема, коли за ним плететься пів університету, то він віджартовувася і змінював тему, а тут... і так.
- А чого так тихо, га? Дивись кого врешті піймав, - гукнув Ронні, що вже повернувся. Зі слідом зубів на руці, до речі.
- Я ж просив не підіймати її! - крикнув на нього Віктор, - Сам в подряпинах, та ще й її лякаєш! - сварив він брата, поки пес, що опинився в його руках, облизував всім обличчя. А так як я сиділа поруч з ними, моє лице також постраждало від собачої слини.
- Припини! Лоскотно! - сміялася я, намагаючись забрати від себе собаку.
- То хаскі назвемо Белармін, так? - почала Анабель, коли собака відлинула від мого лиця. - А це диво як прозвете?
- Саранта! - сказав Ронні.
- Сайміра, - відповів його брат.
- Сайміра звучить краще, - погодилась Бель.
- Ти що скажеш? - спитали у мене.
- Сайміра, мабуть, - чомусь невпевнено відповіла я. Мені важко робити вибір, навіть якщо це щось незначне.
- Тепер на одну проблему менше, - сказав Віктор, погладжуючи собаку по голові та шиї обома руками. Я й сама почала її гладити, коли Бель забрала з моїх колін свою тезку.
- До речі, поки в вас є така можливість, пропоную сказати що вас не влаштовує в університеті, я тепер зможу це виправити, - запропонував Віктор.
- Ти ж мене знаєш, мене ніде і ніколи не влаштовує їдальня, - почав Ронні.
- Математика, - продовжила Анабель. - Я навчаюсь хореографії, нащо мені математика? Я її все одно ніде не використаю.
- Математика розвиває логіку, а нею ти будеш користуватися кожен день, - відповів на це пан директор і подивився на мене, але не як вчитель, скоріше... як приятель, чи що?
- Я не знаю на що можна поскаржитись. Мене влаштовує все... окрім деяких вчителів, - сказала я погладжуючи Сайміру.
- Наприклад?
- Просто дехто викладає так, ніби їх предмет - єдиний і найважливіший. Інші ставляться до учнів, як до в'язнів, або як до тварин. Ну... і мені не дуже подобається наш вчитель з художньої фотографії.
- Я згоден! - вставив Ронні свій коментар. - Він поводиться так, ніби він цар та Бог з цього предмету, а сам фотографує, як дитина. Хай би критиком був, а не вчителем.
- Ось як, - Віктор підпер голову рукою і задумався про щось, коли раптом Сайміра знову почала облизувати його, на що він лиш усміхнувся і спробував зняти з себе непосидючу собаку.
- А ще в нас якось різко скоротилось число студентів, - додала Анабель.
- Тобто? - спитали я та Ронні одночасно.
- Вчора за одною партою сиділи, завтра вже й сліду немає, хоч весь університет обшукай. Я так десятьох знайомих загубила, а інші казали ще мінімум двадцять таких же нещасть знають.
- Торі? - звернувся Ронні до брата, - Директора через це змінили, чи просто збіг обставин?
Ми всі переглянулись, всі мовчали і всім стало якось неприємно.
- Через це, - сказав врешті Віктор. Я аж здригнулася від його голосу - як метал до лоба приклали, холодно і твердо.
- Ну, це ж ясно, бо кого треба міняти коли з закладу натовпом тікають студенти? Директора! - спробував змінити русло думок Ронні. - Будуть всі жалітися новому директору, щоб той виправляв помилки старого. Хитрі які! До речі, Саро, я так тебе нікуди й зводив. Я ж обіцяв, ну, за ту домашню.
- А ось тут детальніше, - піднявши одну брову, спитав його брат.
- А що ти думав? Припхаєшся до брата, ввечері і той домашню буде спокійно робити, чи шукатиме тобі де й на чому спати, що поїсти та й виясняти чого саме ти приперся.
- Англійську списував?
- Ну,... так, - Ронні вже почав жаліти, що змінив тему.
- Твоя робота анулюється, робиш інше завдання, сам. А ти! - він повернувся до мене. - Хоча,... що я тобі зроблю, він же сам попросив тебе. Спробуй просто не погоджуватись на таке, домовилися?
Я змогла тільки кивнути. Зазвичай карають обох, а він тільки й сказав, що це не моя провина. Може брату мститься за щось? В братів та сестер привід завжди знайдеться, та й без нього можна, просто через традицію - бісити та виводити з себе. А взагалі, я що винна, що мене виховали доброю і співчутливою? Допомогла, бо попросив!
- А ти забудь про ту обіцянку, - попередила я Ронні. - Хоча просто вважай що ти її виконав. Смачним нагодував і песика дав погладити, навіть двох, мені цього вдосталь.
- Ага, зараз, як обіцяв, то виконаю. Ніяких компромісів!
- Ти серйозно?
- Питай того, хто мене так виховав, - відповів він і вказав на свого брата.
Точно, він же ж казав, що їх батьки померли, коли йому було чотири, тому й брату довелось за ним дивитись.
- А можна питання по іншій темі? - почала я, на що Ронні кивнув, - А яка конкретно ваша різниця у віці?
- Він на шість років старше, - сказав Ронні.
- Значить в десять... - прошепотіла я сама собі ледве чутно. Не знаю як Віктор почув те, що я сама ледве розчула, але він привстав і крикнув Ронні:
- Нащо ти їй про це розповів?
- Вони мої найближчі друзі, тим більше, що це не державна таємниця, кажу кому хочу. - відповів той одразу після того, як, нарешті, докумекав що мав на увазі його брат.
- Ви це про що? - не зрозуміла Бель.
- Про наших батьків, він не любить про це говорити, - шепнув Ронні, поки його брат сідав назад за стіл, засмучений і злий. А все так добре починалось.
- Ронні, а може лишимо цей чай, бо якийсь чай розбрату. В тебе ж є настільні ігри, я точно пам'ятаю. Хоча, чекай, в тебе ж був Твістер? - він кивнув, - То діставай, чого сидиш?
Він усміхнувся моїй ідеї, але якось неохоче пішов за грою.
- Давай тут розкладемо. - сказав він розстелаючи "поле" для гри, - Ось тільки хто буде крутити стрілку?
- Я хочу, ви тільки й сидите та говорите на заняттях, а ми мовчки танцюємо. Тепер ви потанцюєте мені, поки я сидячи поговорю, - сказала Анабель.
- Ну дивись, якщо не вони, то я відіграють за таке відношення, це вже точно, - засміявся Віктор, дивлячись на Бель, що вже примостилась на підлозі.
Ми стали там, де потрібно та почали гру. Я завжди падала перша. Дивовижно, як хлопець, що бігає лише коли спізнюється, їсть все підряд і чхає на зарядку, може так добре грати в Твістер. Це я про Ронні, якщо що. Врешті під час четвертої гри, я навчилась ставати так, щоб як падала я - то падали всі. Як не мені, то нікому. Та не тільки я ставала причиною закінчення гри. Одного разу Белармін вирішила залізти на спину Ронні прямо під час гри. І залізла, і сиділа, і все їй було добре, поки я не впала, потягнувши всіх за собою. Ну, гаразд, тільки я була причиною закінчення гри.
- Дівчат, а не запізно? - спитав Ронні через деякий час. Через п'ять годин! Це ж треба, а ми й не помітили.
- Це ж як так? Чого раніше не сказав? - стала сваритися Бель.
- Ти ж сиділа навпроти годинника, чого не дивилася?
- Так, бабки базарні! - крикнув Віктор, - Сваритися потім будете. Дівчата вдягайтесь, я вас відвезу додому, в мене авто недалеко припарковано.
- Там кілька хвилин пішки, не варто, - почала я, але не вийшло.
- Ага, відпустити двох молодих дівчат гуляти серед ночі самим. Що я буду за друг, чи, тим більше, вчитель, якщо я вам таке дозволю? - привів той аргумент.
- А я? - розчаровано спитав Ронні.
- Посуд мий і гру складай. Приберись одним словом.
Ми одяглись і спустились вниз. Довелося обійти дім, бо з цієї сторони парковка заборонена. Я не розбирають в автомобілях і їх марках, але, судячи по округленим очам Анабель, авто було або дуже поганим, або надзвичайно крутим. Я не хотіла питати, а то ще й насміхатися будуть, хтозна. Напевно, спортивне, чорне і матове авто, червоні покришки і тоноване скло - все, що я можу сказати точно.
- На вчительську зарплатню таке не купиш! - сказала захоплено Бель.
- Хто казав, що я завжди був вчителем? - сказав Віктор. - Я тобі такий список спробуваних мною професій напишу - щелепа відпаде!
- А на кого ти навчався? - спитала я, сідаючи в авто позаду нього.
- Спочатку на вчителя, потім на лікаря, згодом на адвоката,...
- Та ще й працювати встигав, диво на ніжках! - перебила його Бель, що вже всілася поруч зі мною. - Нарешті в університеті з'явився хтось, хто дійсно заслуговує поваги, чи не так, Саро?
- Так, - одне моє слово, а так ніяково стало, сама не розумію чому.
- Передасте те саме для Ронні, бо він досі вважає мене своєю нянею. Йому весело, а мені якось неприємно.
- Як я тебе розумію, - протягнула я, дивлячись на Бель.
- Я думав, що ти молодша, - підмітив Віктор.
- Так, все вірно, - відповіла я під спопеляючим поглядом Анабель.
- Так, дівчат, показуйте куди повертати.
Після цих слів ми помітили, що авто вже готове виїжджати на головну дорогу.
- Спочатку вправо, - ми їхали кілька хвилин мовчки. - зараз наліво і заїжджай в двір.
- Ось як, - лиш пробубнив він.
- Я перша! - крикнула Анабель, вибігаючи з авто, направляючись додому широким кроком.
- От же забудька! Ключі-то у мене, - хихикнула я. - І... дякую за те, що відвіз нас додому, цей вечір був чудовим.
- Мені також було весело як ніколи. Сподіваюсь завтра ви не будете засинати на моїх уроках? Це погано скажеться як на вашій, так і на моїй репутації.
- Я також на це сподіваюсь. Але впевнена, що ти впораєшся з новою посадою. На добраніч!
- Добраніч.
Я вийшла з авто і помахала на прощання, а він мені. Я зачекала поки він виїде з двору і направилась до нашої квартири, щоб Анабель не вибила двері.
- Ну нарешті! Чого так довго? - зірвалася Анабель.
- Я просто виховано сказала "добраніч" нашому новому директору, - сказала я, відчиняючи двері.
- Ой, і справді треба було попрощатися нормально. Чого ти мені не нагадала?
- Бо ти зірвалася з місця з криком "Я перша!". Що я мала робити? Заходь забудька.
Ми зайшли додому і єдине, що ми зробили - це пішли в душ і повлягались спати. Ми були стомлені, але щасливі і радісні.
- А ви непогано ладнаєте, - подала голос Бель, крізь темряву.
- З ким? - не зрозуміла я.
- З нашим директором, з ким ще?
- Ну, ще був Ронні та песики!
- Тобі б лиш песиків! А якщо серйозно, ви мила пара, коли в нього в очах немає жаги до вбивств.
- Бель! Він наш вчитель і директор! І він не хоче нікого вбивати. Ну, нас як мінімум точно.
- Тебе точно, а я за своє життя боюсь. Він мене точно ненавидить, на відміну від тебе. Ти помітила як він на тебе дивиться?
- Ні, не помітила і не збираюсь! Це все твої фантазії. Ти собі нікого знайти не можеш, то й відігруєшся на мені. І взагалі, я не збираюсь продовжувати цю розмову! Добраніч! - кинула ображена я і повернулась в протилежну до неї сторону.
Але, хтозна...
© Бізельмоній ,
книга «З дівок у леді».
3. Пішли, поїхали проблеми
Комментарии
Упорядочить
  • По популярности
  • Сначала новые
  • По порядку
Показать все комментарии (3)
Christina_Sarapin
2. В гостях у директора
чудовий твір
Ответить
2018-10-21 10:29:48
2
Лео Лея
2. В гостях у директора
Диво на ніжках... Треба запам'ятати. Тааак, щось починає закручуватись. Щось таємниче. Люблю таємниці)
Ответить
2021-02-01 14:39:54
1