Чудовий день! Мене до чортиків налякала своєю поведінкою Богиня, що буквально дригає за ниточки весь світ, ніби маріонетку, я, виявляється, проклята, їм тортик на святкуванні власного шестиріччя, хоча я тільки-тільки досягла двадцяти. Саме через це і ховаюсь в власній шафі, що не бачила з дванадцяти років.

За ті дві хвилини, що я в минулому, я побачила хіба що свої старі шмотки в такій же старій шафі.

Одне щастя: Крістін десь дістала мені шматок торта на блюдці і виделку. Хоча, чого це десь? Моя кімната на другому поверсі, а свято проводиться прямо піді мною.

Звісно, образливо, що вона пішла вишукувати того ненормального, що наклав на мене закляття, а я повинна відсиджуватися тут, бо вона боїться мене відпустити назовні саму, а з собою брати не хоче через мою непідготовленість до... чогось там, словом.

Раптом скрипнули двері. Я ховалася в шафі, тому, логічно, її двері були причинені, а моє поле зору було доволі обмеженим. Я не бачила того, хто зайшов досередини. Тільки чула тяжкі кроки, явно чоловічі. Тато, мабуть, зайшов за чимось.

Тільки б до шафи не поліз. Будь ласка. Доле моя, якщо ти мене якимось дивним чином мене чуєш, скажи Долії, щоб тато пішов кудись деінде.

Доля разом Долією мене підвели.

– Ви ще хто?! – почула я крик, що ледве не оглушив мене.

Я розкрила очі, що до цього я міцно заплющила, з надією, що це допоможе виконанню мого бажання.

Я наледве впізнала тата. Він здавався років на двадцять п'ять молодше, хоча дійсна різниця – чотирнадцять років. Чорні кудрі вилися хвилями по його голові, карі очі зло і злякано витріщились на мене, а прямий ніс смішно дриґався – так стається кожного разу, коли він злився, чи бісився. А цю сорочку я досі пам'ятаю! Яскраво помаранчеве нещастя, що я потім пустила на ганчірки, бо так треба! Хоча, за нею ніхто й не сумував. Крім тата, звісно.

– Хто Ви така і що Ви робите в шафі моєї доньки?! – знову крикнув він. Навіть зараз він звертався до мене на Ви. Це зветься виховання, леді та джентльмени.

– Я хотіла тортика, – промямлила я єдине, що прийшло в голову, презентуючи порожню тарілку, з розмазаним по ній кремом.

– Ви жартуєте? Або Ви серйозно відповідаєте на моє питання, або я викликаю представників правоохоронних органів.

– Ти в будь-якому випадку викличеш їх, – сказала я собі під ніс, але він всеодно все почув.

– Гаразд, тоді давайте договір. Я даю тобі цілий торт і не кажу нікому про твою присутність тут, а ти кажеш мені хто ти і що тут робиш, – запропонував він, непомітно перейшовши на ти. – Підійде?

– Ніби в мене є вибір, – буркнула я і врешті вилізла з шафи.

Дехто роздумує про сенс життя, дехто осмислює механізм всесвіту, а я з шести років намагалася зрозуміти куди дівся мій торт, що я бачила власними очима, але так і не з'їла. Таємниця всього мого життя розгадана! Все-таки я його з'їла. Тільки не мала я, а старша я.

– То може ти представишся? – спитав мене тато, коли я вже почала жадібно вминати торт за щоки. Це вже третій торт за день.

– Я Сайма, – сказала я перше прийшовше в голову ім'я. – А ти в нас...? – вичікуюче спитала я, й так знаючи його ім'я.

– Вікрам Джей, – він простягнув мені руку і я енергійно потиснула її. – Господар цього будинку. То... нащо ти тут?

Думай, Сарочко, думай! Хоча, ні, не думай, ти брехати не вмієш.

– Скажу чесно. До нас поступила інформація, що якийсь анонім хоче вчинити замах на життя чи свободу вашої молодшої доньки. Мотиви та особистість поки невідомі, але точно відомо, що це відбудеться сьогодні. Моя колега поки десь вишукує цього зловмисника, а я вирішила, що від мене буде більше користі, якщо я сидітиму тут і не заважатиму нікому до початку чогось серйозного.

– Це Крістін твоя колега? – спитав він посміюючись, а я ледве не вдавилась. То він знає Крістін? – Легше, легше! – прикрикнув він, плескаючи мене по спині, щоб я не вдавилась тортом, злякавшись через мій нестримний кашель.

– О, я, звісно, рада, що ви знайшли один одного, – почула я голос Крістін, – але давайте краще займемося справою.

– Ні, – сказав тато, підходячи до Крістін, що стояла в дверях. – Спочатку ти поясниш мені слова цієї юної особи.

– Ах, це, – якби ненароком згадала вона. – Коротше кажучи, на Сару хочуть накласти синтез закляття і прокляття, тому ми припхались сюди щоб цьому завадити.

– Яке закляття? Нащо? – спитав він, побілівши і округливши очі. Його ніс знову став дриґатись.

– Синтез закляття симпатії та прокляття всесторонього кохання. На протязі двадцяти років воно їй не заважало, але потім почалось таке, що навіть Долія не проти нашого втручання.

– А ця тобі нащо, якщо ти всеодно запхнула її до шафи? – спитав він, тикаючи пальцем в мене. – І чому саме до цієї?

– Бо твоя Сара не підійметься сюди аж до кінця свята. Ти взагалі знаєш хто є "ця" з шафи? – спитала Крістін, переводячи погляд то на мене, то на тата.

– Єдине, що я знаю, це те, що її звуть Сайміра і що вона твоя "колега", – останнє він сказав якось кривляючись.

– Це вірно, але вона ще й провидиця. Провидиця по нитках, якщо бути точніше. Вона тут, бо зняття з Сари закляття безсумнівно впливає і на її майбутнє, а мені потрібно щоб її пам'ять з цієї часової паралелі збереглась.

– Відчуваєш цей запах? – спитав раптом тато, принюхуючись до чогось. Я також зосередилася, на тому, що чув мій ніс і відчула... щось знайоме. Легкий запах квіткових парфумів.

– Сайма, йдеш зі мною, – почала раптом Крістін. – Вік, йдеш донизу, наглядаєш за малою.

– Вік? – спитала я, коли ми, традиційно, вистрибнули з вікна назовні. Крістін, звісно, всеодно, що це другий поверх, а мені тим більше, мене ж зловили. Вона трохи подумала, кудись ведучи мене, і врешті відповіла:

– Розкрию тобі таємницю, яку знають всі фарматоне: твій батько – головний постачальник хіздома на найближчі двісті п'ятдесят вимірів. Його знають всі. Мати – фарматоне, а сам він родився безсилим – без магії, але це не завадило йому стати великою шишкою в вимірі Зеор. Ніхто не знає звідки він бере все, що продає, але всі знають точно, що будь-який його товар якісний і штирить як треба.

– Це як наркодилер? – поцікавилась я.

– Що? Ні! Це абсолютно легально і не порушує ніяких моральних принципів. Це такий же товар, як... ну, солодощі, припустимо. Всі його мають, всі вживають і всім подобається. Якщо бути чесною, то ми з Долією – його головні клієнти. – Вона голосно та дзвінко розсміялась. – Вважай, що більшість того, що в тебе з Бель є – наша з Долією заслуга. – Знову заливистий сміх.

– А чому ми тут? – вирішила я трохи змінити тему.

– Бо я впізнала запах. Так пахне магія клану Фітлетів. Якщо говорити точніше, то це магія наймолодшого з нині живучих – Джейсона.

– Чекай но! Того, що приклав руку до мого викрадення? Той, що двоюрідний брат мого батька? Це ти про того Джейсона з клану Фітлетів, чи я ще когось не знаю?

– Так, це той Джейсон, а тепер ховайсь і вмовкни, – пошепки прикрикнула вона і пихнула мене в кущ, що ріс поруч. Було боляче падати на землю через зграю гострих гілочок, але Крістін полізла в трояндовий кущ, тому мені, видно, нема на що жалітися.

Я огляділась, в пошуках шухера і побачила нашого Купідона. Цікаво, він би прогулювався тут так само вальяжно, якби знав те ж, що і я? Наприклад, його признання і моє теперішнє місцезнаходження.

– Джейсі! – крикнула Крістін, вистрибуючи з кущів, вся в колючках і листках. – Також до малої на свято прийшов?

– Міс Ферріс? – злякано спитав Джей, відходячи назад, але Крістін вже схопила його за плече і тримала поруч з собою.

– Малий, скільки разів тобі повторювати, що мені на генетичному рівні не подобається слово "міс", особливо, коли воно звучить в мою адресу, – повільно та меланхолічно пояснила вона, поки Джей злякано бігав поглядом по всьому, що тільки можна було побачити. – То ти до малої, чи як?

– Ну, так. Все-таки моя родичка. Двоюрідна племінниця, вважай. – Тобто ця... *незграбний кашель* непорядна людина, скажімо так, знала, що я його родичка? Хтось заслуговує на удар по голові. – А ти чого тут?

– Бо твоя дійсна причина перебування тут не дуже влаштовує Долю і Долію разом з нею. Це ж тебе попросили накласти закляття на твою двоюрідну племінницю, чи не так?

– Закляття? – не второпав той. – Яке закляття?

– Синтез закляття симпатії та прокляття всесторонього кохання, Джейсі.

– Ти що? – щиро здивувався Джей. – Я ще не ввійшов в повну силу! В мене магії навіть на одне з цих заклять не вистачить, не те що синтез.

Крістін різко випрямилась і, ніби згадавши щось, почала швидко оглядатися навколо. Її голова застигла в напрямку сусіднього будинку і в очах застиг страх і розгубленість. Але Крістін швидко оволоділа собою і без попередження перестрибнула через мене і паркан за мною.

Джей, такий же ошелешений, як і я, стояв на місці свердлячи поглядом те місце, де секунду назад стояла стрибунка.

– Ти що тут забув? – знову почула я голос тата.

– Містер Джей, подяка Долі, хоч хтось адекватний за сьогодні. – вийшов зі ступору Джей. – Лоло просила щоб я забрав у Вас її замовлення.

– Весь час забуваю значення слова "лоло", – нагадав тато, дістаючи якийсь пакунок з кишені джинсів.

– "Мама" на вашому, містер Джей. Можна я просто заплачу́ Вам і піду, поки Крістін не повернулась.

– А де вона? – спитав тато, беручи до рук якийсь папірець і віддаючи пакунок.

– Перестрибнула паркан і тепер у сусідів. – Джей вказав в ту сторону, куди направилась Крістін. – Дуже вдячний, містер Джей, до побачення і нехай Доля Вас шанує, – казав він, зникаючи у мареві порталу.

Тато тільки закотив очі і пішов назад до будинку. Я ж, користуючись нагодою і самотністю, вилізла з кущів і спробувала перелізти через паркан.

Дуже важко перелізти через пласкі дошки, що виставили одною високою стіною, але в мене вийшло! Правда, потім я шубовснулась на землю, не втримавшись нагорі.

– Вставай, альпініст недороблений, – почула я голос Крістін, а потім і її руку, що різко смикнула мене за рукав плаща щоб я підвелась. – Я знайшла того виродка, що хотів накласти на тебе закляття.

– Невже все так просто? – не зрозуміла я. Ми навіть не встигли зробити нічого особливого.

– Просто?! – взревіла вона. – Я тут ледве життя не лишилася, а тобі все просто!

– Без обра́з, але ти просто іноді перебільшуєш. Наприклад з тим, що в мене тоді ледь серце не стало. А насправді в мене просто були проблеми з диханням.

– Навіть якщо так, то подумай про майбутнє, а не тільки про теперішнє. Ти розумієш, що плин долі вже почав змінюватися. Невже ти нічого не відчуваєш?

Я трохи задумалася, глянувши на небо. Та начебто все як було, так і лишилося. Хоча чекайте! Я закатала рукав і почала дивитися на тату, що повільно вимальовувалось на моїй руці. Крістін налякано і зосереджено роздивлалясь чорнила, що розтікались по моїй шкірі.

Врешті вона полегшено зітхнула, коли в складному візерунку стали вгадувались обриси квітки. А я, навпаки, ледь не вскрикнула. Під тату ховався шрам, невеликий, але раніше його тут не було.

Неочікувано для Крістін я припідняла край плаща. На боці, від живота до бедра тягнувся ще один шрам. Невже...

– Коли ми повернемося назад до майбутнього. – Крістін пустила смішок, але швидко заспокоїлась. – Коли ми повернемося, ми перевіримо звідки це в тебе.

– Я й так знаю, – тільки й сказала я, повертаючи плащ назад.

– Ну, то звідки? – наполягла вона на поясненнях.

– Коли мені було 10, ми потрапили в аварію. Такі ж шрами має, чи мав, Пітер. Виходить, в тій аварії постраждала я, а не він. Або обидвоє. Чи...

– Вгомонися дитя! Прибудемо назад – вияснимо. А поки пішли, я тебе з деким познайомлю, – заспокоїла вона мене і потягнула мене вже за іншу руку в сторону будинку сусідів.

Всередині будинку на дивані спали наші сусіди, здається, цілі та неушкоджені, на відміну від чоловіка, що лежав на підлозі поруч з дверима.

Я оглянула його з усіх боків, спочатку сплутавши його з Марденом. Вони були надзвичайно схожі, ось тільки риси обличчя чоловіка, що був переді мною, були більш різкими і кутастими, ніс довше і тонше, а під оком майорів синяк. Якось швидко він з'явився.

– Це ти його так? – спитала я у Крістін.

– Ні, цей ліхтарик в нього вже був, коли я прийшла. Я вважаю, що все сталося так: він, – Вона вказала на чоловіка. – вирішив накласти закляття звідси, щоб ніхто його не помітив: прийшов, приспав ваших сусідів, наклав закляття і пішов. Здається, що просто, але коли з'являюсь я, починається справжнє місиво! – захоплено розповідала Крістін. – Якщо коротко, я ввалилась сюди, вирубила, зв'язала і пішла шукати тебе.

– І оце все так швидко? – не вірила я.

– Я ж профі, – задерши носа заявила Крістін, аж раптом чоловік почав просинатись. – О, дивись, оклемався! Давай влаштуємо йому допит. Тільки питання задаю я, а ти просто зроби вигляд, ніби те, що зробила я, це квіточки на фоні того, що можеш зробити ти, – пояснювала вона мені, попутно беручи до рук вазу з квітами і виплескуючи воду в ній прямо в лице чоловікові.

Від такого неочікуваного "душу" він різко сів, але, побачивши мене з Крістін і відчувши зв'язані за спиною руки, вирішив сидіти далі.

– Що це було? – почав він говорити, переводячи погляд майже чорних очей з мене на Крістін. – Хто ви і... – він раптом запнувся. – Хоча не відповідайте. Ти – борець за справедливість, Крістін Ферріс, а ти – помилка природи, Сайміра Джей.

– Чому це одразу помилка природи? – спитала Крістін, випередивши у цьому мене. – Доволі гарна й мила панночка.

– Така ж помилка природи, як і її брат! – викрикнув на це чоловік. – Якщо Мардену не вистачило одного покарання, то нехай страждає двічі!

– А він тобі чим не вгодив? – не втримала я своє запитання.

– Тим, що ганбить свою фамілію, сім'ю та батьків, – роздратовано гарчав він. – Ми ще терпіли його хворобу, терпіли його жарти та характер, він не був найгіршим в цьому плані, але те, що він назвав Кайтеном і своїм сином, – було останьою краплею. В нього був вибір між сином та силою, але він обрав не те, на що ми очікували. Але врешті Доля розпорядилась інакше і наші плани були здійснені без нашого втручання. На жаль, цього разу довелось вплинути на плин Долі.

– Оце його понесло, – пошепки, тільки для мене, зауважила Крістін. – Розговорився не на жарт.

– Та хто Ви взагалі такий, щоб вирішувати таке? – знову не втрималась я від запитання, проігнорувавши слова Крістін.

– Я – його батько. Я – Тейс Маєсто. А ти не маєш ніякого права на життя! – крикнув він, пнувши мене по ногах.

Я, не втримавши рівновагу, почала падати і відкрила під собою портал, боячись вдаритись головою об край тумби, що так невдало вмостилась позаду мене.

Навіть не задумувалася куди я направилась, головне щоб подалі від нього. Подалі від того, хто бажає мені смерті і страждань моєму батькові. Просто туди, де мені буде добре...

– Що вона там робить?! – почула я знайомий голос, що верещав щось, але я не встигла побачити кому він належав через ударну хвилю, що змела мене з землі і закинула куди подалі.

Знову втрачаю свідомість. Щось в мені каже, що це – саме те, що мені потрібно, а щось інше нагадує, що це починає набридати, або просто входити в звичку.

"Байдуже, краще просто посплю!" – було моєю останньою думкою.