0. Для початку - знайомство
1. Обнова вчительського складу
2. В гостях у директора
3. Пішли, поїхали проблеми
4. Коли університет стає божевільнею
5. Від однієї непритомності до іншої
6. Маман і бісики
7. Сни, що розкривають таємниці
8. Момент прозріння і назад в темряву
9. Коли світло починає гаснути
10. Перший слід
11. Повернення заблудшої сестри
12. Драсьте, я твій батько
13. Яка на смак магія?
14. Маньяк номер 3
15. Джейсон вийшов на полювання
16. Купідон, психопат і нова стрижка
17. З днем народження мене!
18. Коли Боги льють на твої штани свій чай
19. Батько-наркодилер і неадекватний дід
20. Побачення з покійниками
Вíторі Фéрріс
Са́ра Дже́й
21. Фізичне зцілення і моральне каліцтво
22. Перетворення Віоріки у Брута
23. Хвилинка до гулянки
24. Останній день Помпейї
25. Перезавантаження
26. Згадати усе
27. Дежавю
28. Нові викрадення і нові вчителі, або як позбутись злодія в одну розмову
29. Невже нудний паскудний хепі-енд?
30. Нібито я можу йому відмовити
Пролог. Кожен кінець - це новий початок
16. Купідон, психопат і нова стрижка
– Ні, ведвежата, нам воно ще знадобиться, – мямлила я, не прокинувшись до кінця.

Але мені допоміг прокинутись пристойний ляпас, що безсумнівно мав би лишити на моїй щоці помітний слід.

Я побачила силует, що, видно, й дав мені той ляпас. Він зайшов за мою спину, тому я його не бачила.

– Ведвежата? Ця мала сміє звати ведвежатами клан Фітлетів? – почула я невдоволений і лютий голос, що явно належав чоловікові.

– Це не про нас, тупень! Вона ж марила уві сні. Тим більше, що вона про нас нічого не знає, – пролунав вже спокійніший і тихий, також чоловічий голос.

Спочатку я вирішила оглядітись. Одна біла стіна, дві, три, повернутись назад мені заважало те, що спинка стільця була зависока і те, що я була прив'язана до цього самого стільця: ноги до ніжок, а руки до підлокітників, більше нічого не потрапляло в поле мого зору, окрім хлопця справа від мене, що видно й був одним з співбесідників.

Він був мого віку, в костюмі такого ж типу, що й в мене, з золотавими кучерями, округлим, але суворим личком, карими очима і милим округлим носиком.

– А ти ніколи не думав стати моделлю? – спитала я в нього.

– Це ти мені? – не змінюючи свого кам'яного виразу обличчя, спитав хлопець.

– Так. Я маю натреноване на такі речі око, тому будь впевнений, якщо я кажу, що ти станеш моделлю, то ти нею станеш!

– Невже на твою думку я настільки гарний? – лукаво всміхаючись спитав він.

– Я б не сказала, що такий вже й гарний, – повільно вимовила я, на що він припинив всміхатися і знову натягнув кам'яне обличчя. – Я просто кажу, що в тебе гарний образ. З тебе вийшов би прекрасний Ерос.

– Вона про Амура? – спитав другий голос. – Ні, ну вона вже точно знущається!

– Годі! – голосно відповів хлопець. – Вийди звідси. Я й сам впораюсь.

– Але ж...

– На твою думку я не впораюсь зі зв'язаною дівкою? – перейшовши на крик спитав хлопець.

– Та ні, я просто... Я вже йду, – здався другий, під нищівним поглядом хлопця.

Позаду мене скрипнули, а потім і гучно гримнули, двері, яких я не могла побачити. По звуку можна сказати, що вони металеві і, можливо, броньовані. Це ж куди мене притягнули?

– Ти мене пам'ятаєш? – неочікувано для мене пролунав в кімнаті голос хлопця.

– Не зрозуміла.

– Ти знаєш хто я? – перефразував він своє питання.

– Джейсон?

– Вірно. – Куточки його губ здригнулись і на його обличчі з'явилася легка, ледь помітна посмішка. – Про прізвище я й питати не буду. Ти ж не вважаєш нас достатньо гідними, щоб запам'ятати таке.

– Ти про що? Кого "нас"?

– Ми вчимося в одному університеті, Саро. З однією тільки відмінністю, що я музикант, а ти художник. Скажи, хіба в художників не має бути гарною пам'ять щоб писати картини?

– Я б сказала, що в нас має бути добра короткочасна пам'ять. Художникам не потрібно пам'ятати всі деталі, ми їх додаємо самі на нечіткий образ. Хоча, це дивитися які художники, бо є ж скульптори, живописці, мініатюристи, чи якось так, є ті, хто малює лише фарбами, а інші беруть до рук лише олівці та ручки. Це як питати скрипаля, чи потрібні йому такі ж міцні легені, як у... трубача, допустимо. А до чого тут пам'ять, до речі.

Він підняв брови, видно, забувши своє питання через мою лекцію, але швидко отямився.

– До того, що за тобою бігає в пошуках взаємних почуттів ледве не половина хлопців з нашого університету.

– Та ну! – випалила я, перебивши його.

– Так! І в цьому й уся проблема, Саро! – зірвався він на злісний крик. – Ти спілкуєшся лише з ідіотом Феррісом і своєю сестрою. Ти навіть шансу нікому не даєш!

– Але ж я не знала!

– Ти хоч уявляєш скільки тобі відсилали листів, цукерок і квітів? Скільки хлопців натякали тобі на свої почуття, а ти просто відмахувалась від них, ніби ти навіть не розумієш їх слів.

– Та я й справді не розуміла! А листів і подарунків на моє ім'я я в житті не бачила!

Він раптом заспокоївся і зробив нерозуміюче лице.

– Тобто не бачила? Серйозно?

– Якби я їх і бачила я б розуміла про що ти говориш, а я сиджу, як пень дурна, і не можу ніяк зрозуміти чи правду ти говориш, чи просто насміхаєшся наді мною!

– От же... дурень! – повільно сказав він, сідаючи на підлогу і закриваючи обличчя руками.

– Це ж чому? Ти на дурня не схожий.

– А на кого тоді схожий? – промямлив він, не забираючи рук від лиця.

– На Купідона.

– Так... так, це моє прізвисько в універі. Допомогаю аромантикам знайти своє щастя, – мямлив він, посміюючись. – А як своє щастя побачив, то ніяк не зміг до неї дібратись.

– Я можу тобі допомогти, якщо бажаєш.

Він підвів на мене сумний погляд, що прямо казав: "Я в цьому дуже сумніваюся".

– А, це я, на твою думку, твоє щастя, так? – вимовила я так, ніби кажу це кожен день.

– Так, – сухо відповів він.

– Я сумніваюся, що я тобі підійду.

– Це ж чому?!

– Дві людини мистецтва в одній парі – це вибухове місиво.

– Я так не думаю. Так простіше знайти спільну мову.

– Дві хворих на фантазію людини? Знайти спільну мову? А в нас в університеті хіба не проходять змагання між різними відділеннями. На скільки я пам'ятаю художники завжди найбільше дзьобались з музиками.

– Прямо Ромео і Джульєтта. Любов між членами ворогуючих кланів.

– Джей, можна я так тебе називатиму? – Він кивнув. – Слухай, я знаю, це грубо та жорстоко ось так все казати, але я сиджу прив'язана до стільця, незрозуміло де, з хлопцем, що признається мені в коханні, після того, як викрасти мене прямо з-під дверей мого будинку.

– Це не я тебе викрав. Я просто скористався можливістю поговорити з тобою, – виправив він мене.

– Ми ж вчимося в одному університеті! Міг би там спокійно зі мною поговорити. Давай, коли це все нарешті скінчиться, ми сходимо кудись в кафе чи просто прийдемось разом по місту і спокійно поговоримо, бо мої зв'язані кінцівки не сприяють приємній розмові.

– А розмова й не мала бути приємною, – почула я зовсім інший голос. Він належав жінці, такий м'який і приємний.

Джей різко став на ноги і потупив погляд в підлогу.

– Вийди звідси, – сказала жінка. Незважаючи на грубе звернення, вона сказала це співчуливо і бережно. Мабуть, вона його мати.

Це можна було сказати по їх схожій зовнішності. Жінка мала таке ж золотаве волосся, заплетене в косу, що спадала на плече, округле лице, бурштиново-карі очі і схожий на мій костюм. В костюмі були присутні білі елементи. Здається, це означає що вона володіє магією.

– Ти знаєш чому ти тут? – спитала вона мене після того, як Джей вийшов назовні.

– Через мій дар?

– Вірно.

– Ну, я й так знаю, що вірно. Це вже третє моє викрадення. Хоча, я б не назвала моє попереднє викрадення викраденням, скоріше незвичайним запрошенням на чай. Але якщо рахувати всі викрадення з якими пов'язана моя особа, то їх взагалі сімнадцять, якщо не більше.

– Годі! – зупинила вона мій словесний потік.

– Ой, вибачте. Зазвичай я не така говірка, просто щось ніби змушує мене говорити.

– Так, це мій дар тебе змушує. Але я хотіла спитати в тебе дещо інше.

– Ну так питайте. Мені здається, що зараз мене не заткне навіть...

– Я хотіла спитати, – перебила вона мене, – про місцезнаходження Мардена.

– А нащо він вам? В вас є дар, що здібний розв'язати язика кожному, чи не так? Чи Вас цікавить не його дар?

– Ні, мене цікавить конкретно його місцезнаходження. Я чудово знаю, що ти там була, але на твоїй нитці долі не відмічено жодного координата кількаденної давності.

– О так! Торі вчепив мені якийсь брелок, щоб ніхто не знав де я була.

– Як ти його назвала? – зі щирим здивуванням спитала вона.

– Чому ви всі так цьому дивуєтесь?

– Бо останній, хто назвав Віторі скороченим ім'ям без його дозволу, ледве не помер. Лише двоє людей мають право звертатися до нього так само як і ти тільки-но.

– І хто ж до нього так звертається?

– Сауреві та Долія.

Я трохи помовчала, згадуючи хоч когось на ім'я Сауреві.

– Хто такий Сауреві?

– Це його брат.

Так і знала, що він мені тоді збрехав! Ронні, чи вже Сауреві, може готуватись до жорстокої помсти від мене і Бель!

– А як щодо Крістін?

– Фактично, Крістін ще навіть не народилась. Її день народження через більш ніж тисячу років. Вона лише стрибає між вимірами та часом заради розваги. Каже, що під старість їй нудно стало.

– А скільки їй років?

– Це як дивитись. Робити такі стрибки вона почала в вісімдесят, тому молодше цього віку ти її тут і зараз не побачиш.

Наступила пауза. Я все обдумувала, а вона просто згадувала щось, втупившись в стелю.

– Ану зачекай! – раптом з усієї люті крикнула вона. – Я спитала тебе де Марден, а ти почала тут гомоніти про все підряд! Більше ти зуби мені заговорювати не будеш. Відповідай чітко та прямо. Де Марден Маєсто?

– То його прізвище Маєсто?

– Відповідай на моє питання! – взревіла вона, впившись нігтями в спинку стільця, на якому я сиділа, по обидва боки від моєї шиї.

– Я не знаю, – спокійно відповіла я.

Що зі мною взагалі чвориться сьогодні? Балакаю без умовку, її не боюсь, ще й не заїкаюсь, хоча в таких ситуаціях повинна була б.

– Все ти знаєш! Ти ж була там!

– Але ж портал відкривала не я.

Вона заглянула мені в очі. Я бачила в її погляді чисту лють і жагу відповідей.

Раптом в динаміках заграла музика. Я знаю цю пісню! Це Bohemian rhapsody. Виконавця, правда, ніколи не могла запам'ятати, але зараз це не важливо.

– Хто ввімкнув музику?! – взревіла вона. Раптом до неї прийшло усвідомлення чогось. – Ні! Ні, вони не могли втекти!

– Хто? – мала я необережність спитати в такий делікатний для неї момент.

Вона ж лиш глянула на мене і зі злості вдарила кулаком по спинці стільця в сантиметрах від моєї голови.

Стілець перевернувся і я вже лежала, сидячи на стільці, так само не взмозі поворухнути жодною кінцівкою.

– Ти мале хитре..., – мямлила жінка підходячи до мене. Я побачила, як блиснув в її руках кинжал і закричала, не в змозі стриматись. Не закричала, заверещала.

Коли вона вже була готова опустити кинжал в мене, хтось гримнув дверима. Останнє, що я побачила, перед тим, як кинжал різко впився мені в бік, це жінку, в чию ногу потрапив вже інший кинжал, схвильованого Ронні і Торі з чомусь чорним волоссям.

– Нова стрижка? – тільки й промовила я, перед тим як вкотре втратити свідомість.
© Бізельмоній ,
книга «З дівок у леді».
17. З днем народження мене!
Комментарии
Упорядочить
  • По популярности
  • Сначала новые
  • По порядку
Показать все комментарии (1)
Лео Лея
16. Купідон, психопат і нова стрижка
От тобі й на!
Ответить
2021-02-13 18:54:53
Нравится