0. Для початку - знайомство
1. Обнова вчительського складу
2. В гостях у директора
3. Пішли, поїхали проблеми
4. Коли університет стає божевільнею
5. Від однієї непритомності до іншої
6. Маман і бісики
7. Сни, що розкривають таємниці
8. Момент прозріння і назад в темряву
9. Коли світло починає гаснути
10. Перший слід
11. Повернення заблудшої сестри
12. Драсьте, я твій батько
13. Яка на смак магія?
14. Маньяк номер 3
15. Джейсон вийшов на полювання
16. Купідон, психопат і нова стрижка
17. З днем народження мене!
18. Коли Боги льють на твої штани свій чай
19. Батько-наркодилер і неадекватний дід
20. Побачення з покійниками
Вíторі Фéрріс
Са́ра Дже́й
21. Фізичне зцілення і моральне каліцтво
22. Перетворення Віоріки у Брута
23. Хвилинка до гулянки
24. Останній день Помпейї
25. Перезавантаження
26. Згадати усе
27. Дежавю
28. Нові викрадення і нові вчителі, або як позбутись злодія в одну розмову
29. Невже нудний паскудний хепі-енд?
30. Нібито я можу йому відмовити
Пролог. Кожен кінець - це новий початок
27. Дежавю
– Агов, Саро, дай списати домашню! Дуже треба! – пронісся по всьому кабінету схвильований голос Роуві. У мене відчуття дежавю. Мабуть, це через те, що тиждень повторюється. Крістін попереджала, що мене повернуть у мій час, але за тиждень до мого дня народження.

Я дістала свій зошит і віддала його Роуві. Він буквально впав на стілець поруч зі мною, було видно, що він біг сюди, довго і швидко. Навіть не віддихавшись вдосталь, він почав списувати домашню з англійської мови, ніби від цього залежало все його життя і навіть більше.

– Дякую! З мене обід. Замовиш все, що твоя душа схоче, я заплачу́.

– Та, не варто. Поясни краще, чого ти нічого не виконав? – Все-таки я ж не знаю, що Торі приїхав. У пам'яті немає спогадів про те, щоб хто-небудь мені про це розповідав.

– Це звісно, незвично щоб наша мила ненажерка й від їжі відмовилась, але якщо сьогодні тобі інформація стала цінніше їжі, то хай так і буде. Суть в тому, що я вчора пізно додому вернувся, та ще й брат в гості приїхав, ні з того ні з сього. Чесно кажучи, то поганий знак.

– Це чого ж?

– А з того, що він мене не попередив і причин приїзду не назвав. Сказав лиш, що сюрприз мені готує.

– Знаєш, а я ніколи його й не бачила.

– Якщо вийде, може познайомлю вас пізніше, чом би й ні? – запропонував він, всміхнувшись.

Тут затріщали динаміки і по всьому університету зазвучав голос Торі:

"Шановні учні та вчителі! Маю честь повідомити Вам, що, на жаль, вчора Ваш директор був звільнений від своїх обов'язків в зв'язку зі своїм досить поважним віком. Починаючи з сьогоднішнього дня, вашим директором є Віктор Ферріс, який за сумісництвом буде викладачем іноземних мов. Дякую всім за увагу."

Я тільки зараз примітила собі оце "звільнений від своїх обов'язків в зв'язку зі своїм досить поважним віком". Чоловіка, котрому за сімдесят, в зв'язку з його досить поважним віком змінив чоловік, котрому за триста.

Я повернулася до Роуві і, не зважаючи на те, що вже бачила його реакцію на цю заяву, я всеодно здригнулася від вигляду його обличчя. Він ніби в цій промові всі жахи світу почув. Лице – біліше мармурової скульптури. Та й рухливість така ж.

– Агов, все в порядку? – лагідно, ніби боячись розбити його цими словами, спитала я.

– Саро... – тільки й зміг він вимовити здавленим голосом.

– Ну що? Кажи!

– Це ж чорт забирай мій брат. Мій брат – мій директор.

– А чого ти так боїшся? Дивись, може, в навчанні допомагатиме, – спробувала я заспокоїти його, наперед знаючи, що Торі не щадитиме.

– А тому, що він безсумнівно скоро побачить всі ті скарги про спізнення і зриви пар, що вчителі так люблять писати. І якщо там виявиться моє ім'я, я можу прямо зараз почати збирати гроші на лікування.

– Це ж чому?

– Бо він мені ноги переламає, ось чому! – крикнув він мені в лице, нарешті поворухнувши хоч чимось, крім губ. – Якщо раніше я міг дозволити собі пропустити пари, чи забувати про деякі негативні коментарі вчителів, то зараз мені за таке доведеться платити, Сарочко, дорого платити! Тому не заспокоюй мене, допоки не взнаєш того, хто зараз сидить в директорському кабінеті!

– Взагалі-то я зараз не в кабінеті, – пронісся по майже безлюдному приміщенні такий знайомий мені залізний голос. Ми з Роуві, як єдині, хто був в кабінеті, крім нового директора, водночас повернули голови в бік новоприбулого.

Цього разу він виглядав інакше, ніж в нашу першу зустріч. Замість того, щоб бути заплетеним, його волосся стирчало в усібіч, як у мене десять хвилин тому. Суворий одяг, що носили всі вчителі змінився гардеробом, що більше припадав студентам: кросівки, джинси та футболку з легким піджаком поверх неї. Схоже він змінив тактику завоювання учнівських симпатій.

– Це найгірший сюрприз, що я коли-небудь отримував від тебе! – крикнув Ронні, вставши на рівні ноги, тим самим вирвавши мене з роздумів про оновлення стилю нового директора.

– Цей сюрприз не для тебе! А для них, – відповів на це Торі, вказавши рукою в бік коридору, де бісилися на перерві інші студенти.

– А який же мій?

– Я тепер житиму в тебе! – відповів він з недоброю посмішкою.

Сам Роуві не взмозі більше стояти, від такої новини, впав на свій стілець. Я ж, до сих пір мовчавша, різко встала і крикнула, бо він придавив мені руку своєю п'ятою точкою. І дарма, лише зараз мене врешті помітив наш новий директор.

– Ти не проти представитись? – спитав пан директор голосом, одночасно зігріваючим і паралізуючим. – Хоча я впевнений, що бачив тебе десь, – додав він ледь чутно, ніби сам для себе. Що ж нехай згадує, а я тим часом зроблю йому кілька натяків.

– Я Сара Джей.

– Невже дочка того самого Вікрама Джея?

– Мабуть того самого, – стенувши плечима, затвердила я.

– Що ж, тоді це пояснює чому твоє обличчя таке знайоме.

– Невже я така знаменитість в вимірі Зеор? – насмішливо спитала я.

– Можна й так сказати. А можу я поцікавитись, поки в нас є час до початку занять? – спитав він, сідаючи за вчительський стіл. – Ти також сідай. – Не знаючи, що ще я можу зробити, сіла. – Я впевнений кожен, хто тут вчиться чув питання: "Ким ти хочеш бути?".

Він зробив паузу, тому я поспішила відповісти:

– Я б хотіла бути художником-реставратором.

– Чому?

– Ну, тоді я зможу торкатися пам'яток культури і історично важливих речей, щоб зробити їх такими, якими вони були раніше. Відкриватиму щось нове для себе і допомагатиму музеям, наприклад.

– Це гідна відповідь, але мене цікавило, хто ти зараз? – повільно вимовив пан директор.

– Не розумію, – прикинувшись розгубленою його питанням, спитала я.

– Ну, наприклад, це нещастя, – пояснив він, вказуючи на Роуві, – непоганий знавець зброї та бойових мистецтв, як звичних, так і магічних, неймовірний рукодільник, майстер створювати проблеми і непоганий кухар.

Роуві лише хмикнув на його репліку, дістаючи деякі свої речі з рюкзака.

– Навіть не знаю, що казати, – відповіла я після деяких роздумів. – Важко оцінити самого себе. Думаю, я непоганий художник і скульптор, лише трохи рукодільниця, непогана цілителька і провидиця, шалена фантазерка і завзятий читач всього підряд, а іноді намагаюсь писати власні книги, та не скажу, що це витвори мистецтва.

– Провидиця? – зацікавлено протягнув пан директор, ніби пробуючи це слово на смак, пропустивши повз вуха все, що слідувало за цим словом.

– Я читаю нитки долі.

– Тобто? – вклинився в розмову Роуві. – Якого чорта я про це не знаю? Тейс хоча б про це знає?

– Я не впевнена, – промямлила я. І дійсно, пам'ять мені таких спогадів не показує. Зате показує спогад, де Долія з Кайтеном просять не розповідати про наші заняття і про мою здібність узагалі. Упс.

– Чого ти про це мовчала? Ти хоч знаєш, що це може бути цінною підказкою?

– Цінною підказкою для чого? – поцікавився Торі.

– Я з тобою не розмовляю! – рикнув Роуві, вказавши пальцем на брата.

– Агов, риба фугу, довго будеш на мене дутись? – крикнув на це Торі.

– Так! Чи ти думав, що припхавшись сюди з іншого кінця світу, ставши моїм вчителем і проти моєї волі поселившись в моїй квартирі, я зустріну тебе з розпростертими обіймами?

– А бувало інакше? Та годі тобі! – сказав пан директор через кілька хвилин мовчання. – Я ж привіз тобі подаруночки!

– Я слухаю, – швидко відповів Роуві, абсолютно забувши про образу і мої здібності провидиці.

– Цуценя, кіло солодощів і байк.

– Братику! – крикнув хлопець, що донедавна був рибою фугу, простягши руки в боки і встаючи, з наміром обійняти свого брата.

– Давай оце вже потім, – зморщивши носа від неприязні до такого виявлення емоцій, попросив він. – Домовилися?

– Навіщо аж кілограм солодкого? – спитала я у обох одразу.

– Бо я знаю наскільки легко він може на мене образитись, – відповів пан директор.

Тим часом в коридорі продзвенів дзвінок і всі почали тиснутись до кабінету. В натовпі я помітила Вікторію, що одразу направилась до нас з Роуві, при цьому окинувши зацікавленим поглядом нового директора. Коли всі розсілись, Торі почав свій урок. При цьому вся та доброзичливість і відкритість, що була на перерві, знову зникла і перед нами стояв суворий чоловік з холодним поглядом, залізним голосом і кам'яним обличчям. Але юнацький одяг пом'якшував такий суворий вигляд.

– Так як це мій перший робочий день тут, я прошу вас дістати подвійні листки і коротко написати ту інформацію про себе, яку ви вважаєте я повинен знати, щоб мені було легше з вами співпрацювати, – почав він урок.

– А на якій мові це писати? – спитав хтось у класі.

– Яку я мову в вас викладаю, панове? – спитав він розчаровано і роздратовано.

– Англійську.

– То на якій мові ви повинні писати всім зрозуміло, чи не так? – Всі кивнули. – І прошу писати акуратно і без лишньої маячні. Ці твори дозволять мені оцінити вас і ваш рівень знання мови, тому прошу мене не розчаровувати.

– А чому б вам просто не зазирнути до журналу? Там чітко і ясно виставлені оцінки кожного, – пролунало у класі елементарне питання.

– Бо краще один раз побачити, ніж сто раз почути.

Після цих слів всі почали мовчки писати в своїх листочках аж до кінця уроку, боячись лишніх зауважень від нового директора.

Як тільки продзвенів дзвінок, всі по черзі почали здавати свої роботи прямо в руки Торі. Блискавично швидко пробігшись поглядом по листку, він або кивав на роботи, або кривився. На роботу Вікторії, що була здана майже першою, він тільки невдоволено закотив очі. А от як тільки Роуві здав свою роботу, Торі мертвою хваткою вхопив брата за комір і поставив поруч з собою, злісно глянувши на нього та його твір. Я ж, здавши листочка, поспішила піти далі, з метою знайти свою сестру. Вона знайшлась швидко. Точніше знайшлась тут я, так як вона перша мене помітила і, випадково злякавши мене, потягнула вбік від основного потоку людей.

– Хто цей новий вчитель? – спитала вона мене, коли ми відійшли на достатню відстань від натовпу.

– Так мені також це дуже цікаво, – приєдналась до розмови Вікторія. – Бо цей "інтілігент" не постарався навіть представитись.

– Він – наш новий директор.

– Страшно було? – по-змовницьки тихо спитала Бель у нас. – Тільки чесно в мене зараз також англійська і сумніваюся, що вести його буде не він.

– Сухий і твердий, як та земля у пустелі, – коротко відповіла зеленоока.

– А я б не сказала, що він такий, та й надто вже приязним його назвати важко, – додала уже я. – Вчитель, як вчитель.

– Ну, ми це ще побачимо. Хоча я вже маю сумніви, – закінчила вона, показуючи на Роуві, що йшов до нас, потираючи голову, ніби після удару.

– Що вже сталося? – спитала я коли він наблизився до нас.

– Та нічого, просто язика за зубами не втримав, то він мене й лупнув.

– І що ж ти йому такого ляпнув? – посміхаючись, спитала Бель у першої жертви нового директора.

– Не важливо, – буркнув Роуві. – Сімейні справи.

Я задушу Роуві. І судячи з погляду Бель, вона готова зробити те ж саме, тільки зі мною.

– Тобто? – голосом повного неконтрольованої злості та надії на помилковість власних висновків спитала Бель.

– Ну, проста перепалка з братом. Ніби в вас такого не буває, – ображено заявив Роуві.

Все, мені не жити.

– Саро, – промовила моя сестра, направивши на мене спопеляюче-вбивчий погляд, – а ти знала, що брат Роуві наш новий директор?

– А звідки я могла таке знати? – намагаючись зобразити якомога правдивіше здивування, спитала я.

– Дівки, що тут відбувається? – спитав Роуві, що втратив будь-яке розуміння ситуації.

– Як ти уже сказав, проста перепалка між сестрами, – беземоційно підмітила Вікторія.

– Роуві, а ти нічого нового в Сарочці не помітив? – відверто знущаючись з бідолахи, спитала Бель. – Макіяж, наприклад, чи нову зачіску...

– Чи новий браслет, – закінчила за неї Вікторія. – Саро, це випадково не той браслет, що повинен даруватись на повноліття?

– Може бути, – якомога невинніше відповіла я. Невже мені судилося померти від рук найкращих друзів? Та ще й у переповненому студентами коридорі? Але ж ні! Помирати буду наодинці з цими маньяками, завдяки словам Роуві:

– Дівки, давайте кудись відійдемо, бо тут забагато людей, щоб сперечатись на теми магічні.

– І куди ти пропонуєш іти, геній? В дівчачий туалет? – з'язвила Бель.

– Ой, у мене ж мають бути якісь привілеї завдяки статусу брата? Пішли в його кабінет.

– Ні! Я нікуди не піду! Я хочу жити! – почала відмахуватись я, коли Бель, взявши мене за руку, потягнула вслід за Роуві. Як не дивно ніхто навколо на це ніяк не зреагував. Хоча, чому це має бути дивно? Я так роблю кожного разу, після уроку живопису. Люблю коли фарба лишається на мені, а не змивається драпачкою руками сестри.

– Що тут відбувається? – почула я голос свого спасителя – єдиної людини, що не освідомлена про мою боротьбу проти чистоти – Торі, що тільки зараз вийшов з кабінету англійської.

– О! Ми тебе й шукаємо, – оживився Роуві і підійшов впритул до брата. – У нас тут, скажімо так, дружня рада, але проблема у тому, що немає місця для приватної бесіди. Дай ключики від свого кабінету, будь ласка.

– Це ж про що ви збираєтеся бесідувати, що вона такий крик розвела? – спитав Торі, але ключі, все-таки, віддав.

– То особисте, не зважай, – тільки й промямлив Роуві і повів за собою Вікторію, що тягнула Бель, що в свою чергу тягла мене.

Я з докором й кликом на допомогу глянула на Торі, та той тільки стенув плечима, мовляв: "Я тут безсильний". Але раптом він трохи нахмурився і, глянувши кудись в бік, підморгнув мені, направившись назад досередини кабінету. Сподіваюся це означає, що в мене є шанс на спасіння.

– Так, Сарочко, а тепер кажи все ясно й по порядку, – сказав Роуві, коли ми вже зайшли до кабінету директора і він радо розкинувся в кріслі брата, поки ми розсідались по стільцях навпроти нього.

– Що саме? – прикинувшись розгубленою, спитала я.

– Звідки в тебе цей браслет, чого Бель так взбісилась через Торі і... що це за кулон? – додав він в кінці, показавши пальцем на кулон в формі птахи, що виднівся крізь легку футболку.

– Кулон? Просто подарунок від Тафік.

– Тафік? – піднявши одну брову, перепитав Роуві. – Це ж сам Скрудж тільки жіночої статі. Вона й шиє тільки за подвійну платню і велике дякую у вигляді надбавки. Хоча, шиє якісно й швидко, повинен признати. Як ти отримала в неї цей кулон, Сарочко? Невже ти в злодюжки записалася? – додав він, театрально охнувши зі здивування.

– Що? Ні! – заперечила я. Невже я так схожа на злодійку?

– Тоді як? Я не відчеплюсь доки не відповіси-и-и, – буквально проспівавши останнє речення, попередив він.

– Вона мені його дала, бо я назвала твого брата Торі, – ледве чутно промямлила я.

– А це вже цікаво, – почула я тихі слова Вікторії позаду.

– З чого б це раптом ти його так назвала? – спитав Роуві. – Навіть не так. З чого б це раптом він тобі це дозволив?

– Не знаю, – так само тихо мямлила я.

– Роуві, облиш дитя. Бачиш їй не хочеться про таке говорити, – м'яко запропонувала Вікторія.

– Гаразд, – зітхнувши, промовив Роуві, зрозумівши, що з цього нічого не вийде. – Перейдемо до іншого. Що це за браслет? Він ще тиждень не повинен бути в тебе. Неповнолітнім бойрський метал небезпечний.

– Просто подарунок на день народження, – невпевнено сказала я.

– Заздалегідь подарунки не дарують, – серйозно промовив Роуві, нахилившись до мене. – І щось забагато подарунків за один день, чи не так?

– Саро, – приєдналась до розмови Бель, – ти ж іще казала, що випадково стрибнула у часі.

Ні, ну можна було промовчати? Але ні! Бель повинна долити спирту в полум'я!

– Що! – буквально вибухнув криком Роуві. – Саро! Да що з тобою? Спочатку про дар вмовчала, потім про браслет і кулон, та ще й про подорожі в часі! А що далі?

– А далі кохання, – вкотре підлила масла в вогонь Бель. Роуві направив на мене погляд повний розгубленості і нерозуміння.

– Тільки не кажи що... – промямлив він, видно, склавши до купи заяву Бель і те, як я зверталась до його брата при Тафік, але так і не закінчивши речення впав назад в крісло і почав просто нити: –Саро! Саро. Саро, просто скажи чого він? Чого зараз?

– А що такого сталося зараз? – насторожилась я.

– Він, чорт забирай, одружується, – напів проричав, напів простогнав він, сповзаючи з крісла на підлогу так само, як моє серце сповзало в п'ятки зі страху й неочікуваності.

– Ой, та це одруження таке ж справжнє, як твоя колекція перук, і таке щире, як твоє кохання до Віоріки, – почула я голос винуватця такого дружнього горя у нас з Роуві. Я повернула голову на голос і побачила самого Торі, що розлігся по всьому підвіконню, погладжуючи рукою ту хижу рослину.

– Тобто воно не справжнє? – пролунало з моїх вуст і я помітила короткий кивок від Торі. Аж легше стало.

– Хто ця Віоріка? – спитала водночас зі мною Вікторія.

– Тобто у Роуві є колекція перук? – не менш здивовано спитала разом з нами Бель.

– Вона була, але згоріла ще на Помпейї, – скривившись сумним спогадам, заявив Роуві.

– В тебе була колекція перук? – не вгаваючи, допитувалась Бель. Тепер видно як вона переживає за розбите серце молодшої і єдиної своєї сестри.

– Так була! – гаркнув Роуві. – Не нагадуй мені про неї. Це було моє друге кохання і я досі за всіма ними сумую. Але не так, як за Шантейн.

– Пішло-поїхало, – стомлено зітхнувши, пожалівся Торі.

– Ой, хто б казав, – кривляючись, підмітив Роуві. – У тебе самого вже на п'ятий тірус ломка по тій дівці була. Півтора дня знайомі і те, тільки три години з усього цього часу спілкувались і ти вже ні про що інше думати не можеш. – Чому в мене таке відчуття, що це він про мене говорить? – І це ще й при тому, що в нього дівчину стратили.

– Тобто стратили? – сполошилась я. – Віоріку вбили?

Разом зі мною сполошився Роуві, запідозривши мене у чомусь. Його обличчя розслабилось, а погляд затуманили активні роздуми. Невже він навіть не задумувався над цим раніше? Хоча, йому тоді нанесли глибоку моральну травму, тому його небажання згадувати і підозрювати що-небудь легко пояснити. А ось Торі, на відміну від брата, хитро всміхнувся, видно, підтвердивши свої підозри щодо моєї особистості.

– То це ти та сама двадцятирічна Сара Джей з Еаси? – ніби смакуючи ці слова, повільно і з задоволенням протягнув він.

– Їй ще поки дев'ятнадцять, тому розслабся, крутелик, – їдко підмітила Бель.

– Та невже? – зобразивши щире здивування, спитав Торі. – А ось браслетик на її руці, дуже знайомий запах магії і твердий погляд, що виражає майже непохитне розуміння ситуації, каже мені, що це та сама Сара Джей, що цибала крізь час і простір і напоролась на проблеми. Чи я не правий, Сайма? – спитав він, перевівши жадібний погляд на мене. І хоча його голос висловлював повну впевненість в своїх здогадках, в погляді читалась суміш зі страху і німого благання, щоб я підтвердила його теорію.

– Так, все вірно, – ледь помітно всміхнувшись йому, погодилась я.

– Сарочко, – невпевнено почала Бель, – прости за слово, але якого...?! – вже почала вона буквально верещати своє питання, як Вікторія просто заткнула її рота руками, щоб вона не наговорила лишнього при нашому новому директорові.

– Слухай, я можу все пояснити, – виправдовувалась я перед нею.

– Пояснюй! – грізно гаркнула мені Бель, відірвавши руки Вікторії від своїх губ, але ззовні продзвенів дзвінок, сповіщаючи про закінчення надто вже довгої перерви.

Я ось тільки не розумію: я врятована, чи навпаки приречена, бо за час пари Бель напридумує собі достатньо щоб придушити мене і без моїх пояснень.

– Я ще з тобою розберуся! – просичала мені Бель і з образою в кожному русі вийшла з кабінету.

– Даю їй п'ятнадцять хвилин, – промовила спокійно Вікторія. – За час пари трохи позлиться та й заспокоїться.

– Я на це сподіваюся, – зітхнувши, відповіла я і почала підійматись, як раптом Торі промовив:

– Зажди ти. Повчитися завжди встигнеш. Скажи краще чи багацько змінила у своїй долі?

– Є трохи, – тихо підмітила я.

– Трохи? – всміхнувся Торі. – Ти тоді казала, що до двадцятиріччя навіть не підозрювала, що ти фарматоне. А зараз вчишся магії з семиріччя, одразу після того, як закінчилась тендітний до магії вік. Та й я щось не чув щоб твій бік якось страждав від холодної зброї.

– Саро, – спитала Вікторія з напівмилою, напівманіакальною посмішкою, – поясниш якого чорта ти йому це розповідала? І про що він узагалі меле?

– Може не все одразу, га? – вже трохи розлютившись, спитала я. Набридли ці допити, чесне слово. – Я за останні дні стільки питань почула, що мені на все життя вистачить! Всі щось від мене хочуть, а на те, що я також маю питання, всім начхати! Власні спогади, Долія і Торі – єдині, хто хоч якось пояснював мені все, що відбувалось навколо мене! Якийсь паршивий серіальчик виходить!

– Скоріше мюзикл, – зауважив Роуві. – Троє чоловіків – потенційні батьки, одруження любого чоловіка і трохи зшиблена маман. "Мамма Мія", не інакше.

– Моя мати не зшиблена! – ледве не визжала я. – І я знаю хто мій батько!

– Хто? – в один голос спитали всі присутні.

– Марден, – вже через силу і сльози говорила я. – Марден Маєсто.

– А як же..? – вже хотів щось спитати у мене Роуві, але Торі і Вікторія почали р'яно жестикулювати йому щоб той вмовк.

– Саро, тобі б вмитися перед тим, як іти на урок, – м'яко і співчутливо зауважила Вікторія. – Віторі, проведи її, – вже командирським тоном промовила вона до Торі. Та не зважаючи на таку прояву зневаги до його персони, він мовчки підвівся і повів мене до виходу з кабінету, наостанок сказавши:

– Малі, знайдіть пані Жанну і попросіть провести пару замість мене. І кабінет зачиніть.

– Буде виконано, бос, – вже якось повеселівши, погодилась Вікторія.

Після цього я не почула нічого, окрім гримання дверима і тихих кроків, що належали мені і Торі. Жіноча вбиральня була недалеко, тому вже через півтори хвилини я омивала червоне від сильних переживань обличчя льодяною водою.

– Краще? – спитав Торі, ззовні вбиральні. Навіть якщо тут нікого немає, не означає, що він має право сюди заходити.

– Так. Трохи. Щоправда, минулого разу, як я розревілась, ти відвів мене до свого підвиміру і напоїв газованою водою з озера.

– Я налив газованку в озеро?

– Я також була здивована, – сміючись, зауважила я. – А ти тільки й спитав: "А чом би й ні?".

– На мене схоже, – хмикнув він весело.

– Торі, а можна кілька питань? – Сподіваюся він дозволить. Було б неприємно наступити на ті ж граблі удруге.

– На цей раз можна, – відповів він, видно, також згадавши ту розмову.

– А на кому ти одружуєшся? І нащо, якщо ти до неї нічого не відчуваєш?

– То просто завдання, – якось невпевнено відповів він, ніби виправдовуючись переді мною. – Вона до біса важлива шишка в плані Долі, але її потрібно направити в вірне русло, щоб усе вийшло. Шлюб буде оформлений тільки юридично, не більше. – Тут пам'ять різко видала правила по оформленню шлюбу в фарматоне: "Саме́ одруження – це обряд, що виконується в підвимірі одного з наречених один на один, без свідків і родичів. При обряді промовляються клятви і на руку наречених переходить біле татуювання сімейного звіра їх пари, від фарматоне до смертного". – Та й я зможу розлучитись із нею, але тільки через рік і три місяці, – раптом почула я крізь лекцію слова Торі.

– А чому саме тоді?

– Бо її підірвуть, – з погано прихованою радістю відповів він, через що я ледве не захлинулась повітрям.

– Ти що, потішаєшся над цим? – спитала я, виходячи з вбиральні.

– Є трохи, – чесно визнав він. – Вона не надто надійна дівка. Їй важко що-небудь довірити чи попросити. При кожному натяку на її нездатність щось правильно зробити вона зі швидкістю світла починає відстоювати свої права, при чому в її словах складно вловити будь-який сенс. А вгодити їй вважається нездійсненною місією ще з її семиріччя. Благо вона хоч проста смертна і не знає про капризи Долі.

– А чому б комусь іншому не взятись за це завдання? – спитала я доволі резонне питання.

– По-перше, за словами Карми, я єдиний, хто припадає під її ідеал і за кого вона буде згодна вийти заміж. По-друге, мені за це дуже щедро платить Долія. По-третє, ця сама Долія заключила зі мною дуже цікавий спір, від якого я просто не міг відмовитись. І вчетверте, я не думав, що ти заявишся саме зараз. Я вже потихеньку почав думати, що ми щось у датах наплутали і ти з'явишся пізніше ніж через двісті вісімдесят років. Вважай, три місяці і мені уже триста три.

– Дійсно? – ніби прокинувшись від сну, спитала я. – А коли точно?

– Дев'ятого червня. Потім п'ятнадцятого у Крістін, а двадцятого у Айрона.

– Місяць насичений святами, – всміхнулась я.

– Що є, то є, – зітхнув він. – Пішли до мого кабінету, бо мені здається, що ти вже пропустила достатньо щоб вже не йти на пару.

– Я б на вашому місці так не спішив, – почула я чийсь хриплий голос. Обернувшись туди, звідки він йшов, ми з Торі побачили якогось явно стомленого і навіть замученого чоловіка, що став посеред коридору, нервово віддихуючись, як після довгого бігу. Одяг, що складався з уже звичного для фарматоне плаща і штанів-чобіт, неохайно бовтався на ньому, чорне волосся вихрилось так, ніби там пройшов смерч, а в карих очах полум'яніла жага до вбивств і помсти.

– Ми можемо якось вам допомогти? – спитав у нього Торі своїм звичним "залізним" голосом.

– Я б був дуже радий якби ви вмовкли і здохли! – буквально випльовуючи слова, крикнув той. Теж мені, інтилігенція приїхала.

– Може є якісь інші способи вам вгодити? – не розгубившись запитав Торі.

– Ні! – ледве не вереском крикнув той. – Хоча, – додав він вже спокійніше, – віддай мені дівчину й я піду.

– Вона не моя власність, щоб я її тобі віддавав.

– Тоді я просто її візьму, – з маніакальною посмішкою промовив він і відкрив поруч з собою портал, що виходив прямо піді мною. Не маючи більше опори під ногами, я впала в портал.

Та в останній момент Торі вхопив мене за шкірки і уже почав підіймати назад, як той скажений вхопив мене за ноги, що стирчали з його порталу і потягнув мене, а разом зі мною і Торі, у інший, відкритий чоловіком портал.

Я тільки й встигла почути шалений регіт цього навіженого і невдоволене гарчання Торі, як нас оповила темрява і повна відсутність звуків. В спину щось боляче в вдарило і в мене зникла змога відчувати хоч щось навколо. Я знову була сама і ніде. Знову темрява, знову викрадення, знову якийсь маньяк, знову непритомність і знову я ніфіга не можу зрозуміти.

Чудовий початок нової часової паралелі!
© Бізельмоній ,
книга «З дівок у леді».
28. Нові викрадення і нові вчителі, або як позбутись злодія в одну розмову
Комментарии
Упорядочить
  • По популярности
  • Сначала новые
  • По порядку
Показать все комментарии (1)
Лео Лея
27. Дежавю
Ох, і знову все спочаткуууу!
Ответить
2021-02-16 21:21:27
Нравится