– Прокинся й співай! – почула я крізь пелену сну, перед тим, як мені в обличчя вилили води. Правда, крик, що вирвався з мене, важко назвати співом, скоріше здивованим вереском, яким кричать надто вже емоційні дамочки, котрих ти випадково зачепаєш на вулиці.

– Зовсім здуріла?! – випадково вирвалось з мене те, що я кричала Бель ледве не кожного ранку. Вона геній неочікувано, але ефективно підняти з ліжка.

– Повтори, щеня, – сухо і грізно спитав у мене той навіжений, стиснувши пальцями мої щоки.

– Доброго ранку! – крикнула я і спробувала копнути його ногою по коліну, та раптом виявила, що мої ноги прив'язані до крісла, на котрому я сиджу. Пізніше виявилося, що з руками та ж капость.

Щось мені це здається дуже знайомо. Ах, ну як я могла забути, адже так само прив'язаною я спілкувалася з Арабеллою, що потім дуже натхненно проштрикнула мені бік.

– Супротив чинити надумала? – якось жалісливо, ніби шкодуючи через мій провал, спитав він. – Я швидко відіб'ю в тебе це бажання! – заверещав він, ляснувши мені по щоці рукою. А чи не забагато він собі дозволяє?

– Просто скажи чого тобі треба, – ледве чутно промямлила я йому, через біль, що обпік всю щоку.

– Тобі цікаво чого мені треба? – театрально приклавши руку до рота, спитав він. – Як неочікувано, але якщо тобі так треба це знати, то я скажу. Готова?

– Не тягни, – гаркнула я на нього, тому він, натягнувши на обличчя вираз безкрайньої люті, з усієї сили крикнув мені:

– Я хочу щоб ти і твій коханець здохли!

– В мене є коханець? – щиро здивувашись, спитала я.

– Я про чортового Ферріса, ідіотка! – так само голосно і гидко прогарчав він.

– А де він сам, до речі? – спитала я, бігло оглядівши порожнє і білосніжне приміщення.

– Застрелений сидить позаду тебе, – серйозно промовив той. – Шкода, що надовго це його не втримає.

– Тобто? Маєш на увазі, що він перенародиться?

– Ні, він повстане з потойбіччя, – кривляючись, промямлив він. – Ти, як я бачу, в подорожах крізь час останні крихти розуму погубила. Щастя, на мене мої стрибки так не вплинули.

– То ти також подорожуєш у часі? – навмисне не звертаючи уваги на його слова, спитала я.

– Ні! Я випадково опинився в іншому вимірі за півтисячі років до власного народження.

– Але ж я цього не знала! – почала виправдовуватись я. – Давай ми одне одному представимось і цивілізовано й спокійно побесідуємо. Згоден?

– Гаразд, – неочікувано швидко згодився чоловік. – Але своє ім'я можеш не казати, я про тебе чув і не один раз. Мене звали Арчібальт. Можна просто Арчі.

– А чому звали?

– От саме тому я тебе й намагався викрасти всі ці двадцять років! – знову гнівно вибухнув він. – Бо "звали"! Бо зараз мене ніхто і ніяк не зве! А знаєш завдяки кому?

– Невже через мене?

– Що? Ні, ти тут майже ні до чого. Все через Крістін, – вже спокійно говорив він.

– То чому тут сиджу і розмовляю з тобою саме я?

– Бо я хочу помститися Крістін за те, що вона відібрала у мене життя! – знову кричав Арчі, але вже не гнівно, а з розпачем і безнадією в голосі. – Раніше я був сазом. Мав гарну, хоч і сувору, родину, привабливу дівчину і прибуткову роботу! Я не мав ніяких надможливостей, але одна моя особливість зіпсувала усе. На мене не впливають зміни, спричинені мандрівниками у часі. Я живу водночас в усіх часових паралелях і з кожним днем мені стає все складніше й складніше...

– А чим винна Крістін? – повернула я його до головної теми розмови.

– Через її незграбність в минулому я не народився! – крикнув він так, ніби він щиро здивований і наляканий такою новиною. Чесно кажучи, я також такого не очікувала. – Уяви собі, як я зранку покидав теплу постіль, зігріту моєю Лілі, йдучи на роботу, де мене ніхто ніколи й не бачив. Щоб потім примчатись додому, де моє кохання тискає якось чужого чоловіка і, не впізнавши мене, облає, як скаженого незнайомця! А пізніше, дібравшись до "Сімейного Гніздечка", отримую кулю в коліно від власного батька! З допомогою тої магії, що в мене лишилась, і амулетам, що так маніакально я скупав на ринках, я врешті дізнався, що вся проблема була в цій дурепі Крістін, що просто кинувши свій кинжал в колесо не того авта, перекреслила все моє життя! І знаєш в чому вся трагедія цієї історії? – спитав він, максимально близько наблизившись до мого обличчя. – Вся трагедія в тому, що це абсолютно ніяк не змінило хід Долі.

– А це можна якось виправити? – спитала я, з жалістю в голосі. Я навіть стала менше злитися за викрадення і те, що він пристрелив Торі.

– Ні, – понуривши голову, як дитина, якій відмовили в солодощах, промовив Арчі. – З самого моменту, коли я дізнався про причини зміни часової паралелі, я намагався повернутися в свою паралель, але не вийшло. Потім я намагався завадити Крістін вплинути на моє минуле, але Долія не дозволила мені цього. Сказала, що це руйнує її плани. А потім мене захлиснув відчай... І я захотів помсти, – кровожерливо додав він, підійшовши ближче до мене. Повертаємося назад до Арчі-маніакального-кіллера-що-має-проблеми-з-контролем-емоцій.

– А до чого тут я?! – задала я таке хвилююче мене питання.

– Я намагався відплатити Крістін тою ж монетою, тому хотів завадити її народженню. Але все пішло не по плану і моїм передостаннім шансом є ти. Якщо ти не доживеш до одруження Роуві, то історія усього його роду піде інакше і Крістін вже ніколи не народиться.

– Я не хочу помирати після всього того, що я зробила, аби завадити цьому, – серйозно відповіла я.

– А я хочу повернути своє життя! – знову зірвався на крик божевільного Арчі. – Я хочу жити так, як це було до Крістін! Я хочу бути собою, а не якимось обідранцем з вулиці!

– А чому б тобі не спробувати почати жити наново, замість того, щоб намагатись повернути старе життя?! – намагаючись перекричати його, спитала я. Він тільки порожнім поглядом глянув на мене і сказав ледь чутно:

– Я намагався, але мене не існує для Долі, мені ніде немає місця...

Навіть не знаю що переважало мені в цей момент: жага врізати йому по одному місцю чи приголубити й пригостити чимось солоденьким, щоб тому стало не так погано. Здається, другого трохи більше, тому я просто не могла не спитати:

– А ким ти працював в своєму вимірі?

– Вчителем, – пробубнів він, дивлячись кудись далеко вбік.

– А не хочеш в мене в університеті повчителювати? – спитала я, вже потихеньку продумуючи як я проситиму це у Торі. – Просто кажучи, то університет мистецтв. Хочеш?

Судячи з його округлених зі здивування очей і привідкритого від відсутності підходящих слів рота, він хоче.

– Ти влаштуєш таке? – спитав він, раптом оживившись і присівши так, щоб наші очі були на одному рівні. – Якщо ти дійсно таке зможеш я... я... Та я буду твоїм боржником на все життя! Мене ж ніхто ні на яку роботу й не брав з часів зміни паралелі. Казали, підходжу ідеально, та є якісь особливості, то мені туди не потрапити. Ти чудо!

– Чекай ще з чудом, – утихомирила я його. – Директор мого університету сидить позаду мене.

– Ой, – тихо сказав він, закусивши губу.

– Я думаю, що якщо ти його гарно попросиш і відв'яжеш нас нарешті, то він тобі пробачить, – заспокоїла я його.

– Відв'язати? Точно! Відв'язати! – ніби тільки-но прокинувшись, прокричав Арчі і поспішив виконати моє прохання. – Але нам доведеться чекати поки він переродиться, – нагадав він.

– І скільки треба чекати?

– Наскільки я знаю, дня два-три, – задумливо почесуючи підборіддя, відповів він.

– Ну, слухай, йому ж завтра ще на роботу, – зауважила я, але думаючи про інші його зобов'язаності, аж раптом в голові майнула ідея. – Знаєш, а мене в крові тече магія фенікса. Торі казав, що її на 50 років безсмертя мені вистачить, та й я вже встигла зцілити його від тяжкої травми. Як думаєш, в мене вийде пришвидшити його переродження?

– Наврядчи. А ось відновити його тіло вдасться точно. Правда, я не впевнений чи серце почне знову битись, але рана загоїться.

– Спробувати варто, – підбадьорливо промовила я і обійшла крісла щоб нарешті побачити стан Торі.

М-да. Сказати, що я була шокована, не сказати нічого. Він сидів на стільці, закинувши голову назад, з невеликою рваною раною в самому центрі грудей.

– Чого в мене таке відчуття, що ти там колупався? – спитала я у Арчі, бо, як для пулі, рана надто вже неакуратна. – Чим ти його узагалі застрелив?

– Тим, що лишилось зі мною, не дивлячись ні на що. З лука, що зробив з бойрського металу.

– Якби мене застрілили стрілою, я б відчула себе середньовічною невдахою, – спробувала пожартувати я і вже серйозніше додала: – Ти б не міг вийти на кілька хвилин?

– Щоб він на мене не кинувся спересердя? – мабуть, також жартуючи, спитав Арчі, але все ж покинув кімнату.

– Зате він волосся твоє не чіпав, так? – тихо спитала я у Торі, крізь роздуми на тему: "Як би це мені стати, щоб дотягнутися до його обличчя?" і іншого варіанту, окрім як стати на крісло, я поки не знайшла.

Врешті взібравшись на цю купу м'яса й м'язів, я нахилилась над його обличчям, в надії, що цього разу все буде не так страшно. Повільно, ніби побоюючись негативної реакції, я накрила його губи своїми, несвідомо впершись руками йому в груди.

Раптом під лівою рукою щось почало ворушитися, мабуть, то зтягувалась рана, а під правицею почулись глухі удари – стук серця. Раптом на талії почулось тепло його рук, що підіймалось по спині до шиї, а губи почали рухатись, вторячи моїм, відповідаючи на поцілунок.

– Невже мені доведеться до смерті калічити себе щоб здобути твій поцілунок? – почула я його шепіт.

– Ти знущаєшся? – так само тихо, ледве не сміючись, спитала я. – Нащо псувати такий момент?

– Щоб піймати того придурка, що нас сюди затягнув.

– Він за дверима, чекає поки ти не заспокоїшся.

– Дуже відважно, – з сарказмом відповів Торі. – Та, на його нещастя, в мені грає жага помсти і азарт.

– Взагалі-то, тут таке діло сталося, – винувато промовила я, переминаючи пальці, – він мені покаявся і я пообіцяла йому, що ти допоможеш бідоласі знайти роботу. Йому це доволі важко зробити.

– Чекай, ти що, хочеш щоб він працював вчителем в моєму університеті? – до кінця не вірячи в свої здогадки, спитав Торі з жагою крові в очах. Сподіваюся, не моєї крові.

– Це буде хороший розв'язок історії, – мрійливо зауважила я. – За кілька хвилин переманити головного поганця на бік добра. І він сказав, що мій боржник назавжди.

– То й що? Саро, фарматоне мають совість тільки для близьких. Для інших вони підлий і аморальний скот!

– Я маю дар! – витягнула я туз з рукава. – Я читаю нитки долі і чітко відчуваю коли хтось бреше. Він не брехав мені. Він розповів, що завдяки одній подорожуючій у часі він втратив сім'ю, кохання і роботу, тому й зажадав помсти.

– Через тебе? Ти хочеш загладити свою провину?

– Ні, то через Крістін, але загладити провину хочу. Тим більше, ти казав, що звільнив кількох вчителів з посади, чому б не залатати пробоїни в учительському складі?

– Він має хоча б учительську ліцензію, що каже що він може вчителювати? Він навчання пройшов? І він погано контролює емоції, таких до дітей не підпускають.

– Ми вже не діти, це по-перше, – нагадала я. – По-друге, він працював вчителем. А по-третє, ти також іноді втрачаєш контроль над емоціями.

– Я над цим ще подумаю, – пробубнів він через кілька хвилин роздумів, признавши цим свою поразку. – Але це буде нудна історія.

– Чому?

– А де кульмінація? Де екшн? Я очікував на бійку! Я хотів чогось, що чітко казало, що це перемога! Початок кінця.

– А хто сказав тобі, що це кінець? – зробивши "хитрі оченята", спитала я, паралельно з цим підійшовши до дверей. Торі ж тільки й всміхнувся і, підвівшись, став зі мною поруч. Я ривком прочинила двері, ледве не вдаривши ними Арчі, що очікуюче і винувато глядів на нас.

– Є посада вчителя з фотографії, комп'ютерної графіки і історії мистецтв, – різко й монотонно сказав Торі. – Що обираєш?

– Історія! – крикнув той так, ніби через секунду в нього заберуть право вибору. – Вчитель історії мистецтв буде ідеальною роботою. Дякую. Дякую!

– Жити тобі є де? – спитала уже я.

– В мене грошей нема, – стенувши плечима, зауважив Арчі. – Я ж казав, ні на одну роботу брати не хтіли.

– Ми з Роуві потіснимось, – так само беземоційно запропонував Торі і мовчки, не зважаючи на реакцію Арчі, відкрив потрал і покликав нас всередину.

По інший бік порталу була квартира Роуві і його власник, що сидів за столом поруч із моєю задрімавшою і закутаною в ковдру сестрою.

– Нарешті! – пошепки крикнув Роуві, розвівши руки в сторони. – Я розумію, що після довгої розлуки хочеться погуляти, але це вже занадто!

– Ми не гуляли! – так само пошепки заперечила я. – Нас викрали!

– Хто?!

– Він! – пошепки прогарчала я, показуючи на тільки-но вийшовшого з потралу Арчі, що розгублено дивився на всіх, не розуміючи чого на нього тикають пальцем.

– Він, до речі, тепер з нами житиме і буде вашим учителем з історії мистецтв, – так само пошепки, але вже спокійно додав Торі. Обличчя Роуві буквально виражало одне питання: "Що за маячню ви там творили, що після того, як це скажене вас викрало, ти назначив його вчителем?! І якого це чорта він повинен з нами жити?!"

– Здурів? – тільки й промовив він, здавлено. – Мені й одного вчителя в домі вистачало!

– Не здурів, а уклав угоду, – заперечив Торі. – Дякуй їй, – додав він, вказавши на мене.

– Не треба тільки на мене це перекидати! Не я цю кашу заварила, а Крістін! – відгаркнулась я.

– Крістін тут яким боком влізла?! – вже шиплячи, а не шепочучи спитав Роуві з чистим шоком і нерозумінням ситуації в очах.

– Давайте вже завтра це обговоримо, – примирливо попросив Торі. – Саро відкривай портал додому, а я візьму Анабель. Роуві, не перегризи йому горло. Пішли, – наказав він, узявши на руки мою сестру. Я хутко відкрила портал і побажала хлопцям кольорових снів, перед тим, як зникнути вслід за Торі.

– Куди її? – почула я голос Торі, крізь суцільну темряву, що панувала в нас вдома. Щастя, вимикач знайшовся швидко, тому вже через секунду і гучне "клац", я проводила Торі екскурсію по нашій не дуже великій квартирі.

– Добраніч, – сказала я йому, коли він вже відкривав портал до себе.

– І це все? – здивовано піднявши одну брову, спитав Торі. – Я сподівався на щось більше, – по-змовницьки, пролепетав він, нахилившись ближче до мене.

Було б жорстоко суперечити його сподіванням...