Я почула шум. Важко думати. Хтось намагався мене розбудити.


– Ще п'ять хвилин, – пробубнила я і повернулась на інший бік.

Хтось засміявся. Ні, хтось заржав. Я різко встала, бо знала хто саме це був.

– Ронні! Чого так голосно регочеш? Я спати хочу!

І тут я помітила, що відбувається навколо. Моя кімната, в нашій з Бель квартирі, на підлозі регоче Ронні і по відчуттям на мені лише купальник та ковдра. Якого чорта на мені купальник в березні? Мені це вже не подобається!

– Що за жарти? Чого в мене водорості в роті? Ще ж сніг не відтанув на дворі!

– Так. І саме в ньому ми тебе й знайшли! – почула я чийсь окрик.

Я обернулася на голос і побачила в дверях щойноприбувших Віктора та Крістін. Він, схрестивши руки на грудях, про щось задумався, дивлячись на мене, а вона жартівливо зиркала то на нього, то на мене.

– Чаю хочеш, русалонько? – спитала Крістін, за що ледве не отримала по шиї від Віктора.

– Ти чого? Спокійно! – вступився Ронні.

– Після всього, що сталося вона ще жартує! Теж мені комік! – буквально гарчав Віктор.

– Я не проти чаю, – подала я голос, щоб ніхто нікому не перегриз горло випадково.

– Вже несу, – сказала Крістін і побігла на кухню.

– Я краще піду прослідкую за цією невгамовною, – додав Ронні і спішно покинув мою кімнату.

– А що сталося? – звернулась я до Віктора, що після моїх слів повернувся до мене обличчям і розжав кулаки. – І де я була. Чому на мені купальник? Він не мій.

Його очі виражали лише чисте співчуття та ледь помітний страх.

– Ти зовсім нічого не пам'ятаєш? – спитав він тихо. Від тої люті, що була недавно, не залишилося і сліду.

– Останнє, що я пам'ятаю, це наш вчитель з мистецтва фотографії, що нервово кричить мені в обличчя, бо я відмовила йому в допомозі. Потім він сильно штовхнув мене і я вдарилась головою об стіну. Це все. Сталося щось погане, поки я була без свідомості?

– Лише те, що він вирішив влаштувати тобі фотосесію в купальнику прямо на кризі річки. Коли ми вас знайшли, він намагався тікати і ледве не потонув там, – розповідав він, сідаючи поруч зі мною на ліжко.

– Ледве? Тобто не потонув? А що з ним зараз?

– Ми його спіймали і єдиним адекватним варіантом була поліція. Його будуть судити пізніше.

– А інших дівчат не знайшли?

– Більшість знайшли в його квартирі.

– Більшість, а інші?

Його очі почали блукати навколо, він явно обдумував як полегше сказати мені щось погане.

– Не хочу брехати, але він сказав копам, що вони зараз в тій самій річці. На дні. Але нічого і нікого ще не знайшли, тому це може бути просто блеф.

Тиша. Як тиша може так сильно давити на вуха. Ніби нічого немає зовсім. Лише жахлива і болюча тиша.

– Віктор, – ледве-ледве прошепотіла я.

– Що?

– А нащо ви його врятували тоді? Хай би був там, куди його відправила доля.

– Доля відправила його до в'язниці, бо смерті не достатньо для такого покидька, – відповів він абсолютно серйозно, витираючи з мого лиця сльози, що самі собою покотились з моїх очей.

– А ось і... чай, – вигукнула Крістін на порозі кімнати, зупинившись, коли побачила мої сльози. – Що сталося? Що ти вже встиг їй такого сказати що вона розплакалась?

Вона, всучивши підніс з чашкою чаю і тарілкою з солодощами Ронні, підійшла до мене і, сівши поруч з Віктором, обняла мене. Акуратно і ніжно, ніби я була зі скла, погладжуючи мене по голові і спині.

– Ну, і чому ж ти плачеш? – тихо почала вона говорити мені на вухо. – Ти ж у нас герой дня. Завдяки тобі, поліція схопила того божевільного і він отримає по заслузі. Ті, кого він вже встиг викрасти відпустили. А дівчата, що навчаються і будуть навчатися в вашому університеті, зможуть робити це спокійно і без остраху за своє життя. Невже це так погано?

– Ні, просто...

– Просто що?

– Вони ж знайшли не всіх.

Навіть незважаючи на те, що я вткнулась лицем в її плече, я відчула який нещадний і лютий погляд вона кинула на Віктора.

Нашу розмову перервав крик Анабель:

– То ось ви де! Я приходжу до вас додому, кричу не своїм голосом і шукаю вас де тільки можна, а ви сюди перебрались і навіть мене не попередили. Та ще й, уявіть собі,.. – вона різко зупинилася, зайшовши в мою кімнату.

Я підняла голову і поглянула на неї. Волосся було розпатлане та скуйовджене, до одягу причепилися гілки та якесь мілке листя, її очі з тривогою оглядали мене та інших.

– Що це таке? Що трапилося? Саро, чому ти плачеш? Звідки в тебе цей купальник? І нащо? – розпитувала вона мене, підходячи ближче.

– Ми спіймали того ненормального. Можна святкувати! – крикнула Крістін.

– Ні не можна! Алекс так і не доїхала до того міста. Вона також зникла, – відповіла Бель на повному серйозі.

– Ти ж сказав, що знайшли тільки більшість з них. Якщо одного посадили, але це не припинило пропаж, то може є два викрадачі? І інші пропавші ще живі! – Мені аж легше стало, коли я це вимовила.

– Може два, може три, може один, – бубнив Віктор. – Може це просто його спільник, або замовник. Ні, чим вам не версія – красти дівчат для когось, отримувати за це гроші, а тих хто не підійшов замовнику забрати собі. Або є два різних маньяка з однаковими забаганками. А може він має цілу банду? Чи ми ідіоти спіймали не того? В кого ще є версії?

До кінця своєї репліки нікому не було зрозуміло – це він серйозно, чи просто показує свої навички сарказму?

– І що ж нам зараз робити? – прошепотіла Бель.

Раптом пискнув її телефон, оповіщаючи всіх про щойно отриману СМС-ку.

– Опа! Я вже знаю, що нам робити! – крикнула вона з розчарованою посмішкою, – готуватись до гостей.

– Яких ще гостей? – спитала я.

– Нежданих! Мама з малими вже в дорозі сюди! Ронні, ідеш зі мною, треба дещо докупити. Саро, – вона якось боязко поглянула на мене, але продовжила. – Ти не уявляєш, як мені не хочеться тебе просити після такого, але, прошу, тебе придумай що можна приготувати і скажи, що треба докупити. І, якщо не важко, приготуй!

– Та, все гаразд! Все зроблю. Чи ти думаєш я нашу маму не знаю?
– Ти чудо! – Вона обійняла мене і вручила листок та ручку, для списку інгредієнтів, видно, а сама пішла збирати Ронні до магазинів.

– Ви що подуріли? – крикнув Віктор, – Тут виявляється, що є ще один маньяк, а вам хоч би хни! Вам би на вулицю прорватись.

– Ви звісно вибачте, – почала Бель, – але по-перше: Ви не знаєте нашу маму, якщо вона дізнається про того самого маньяка, ми з Сарою білого світу вже не побачимо. По-друге: я беру з собою Ронні, тож буду не одна. І по-третє: якщо ми не купимо чогось смачненького нашим бісенятам, вони виїдять нам мізки срібними ложечками!

Віктор навіть не знав як на це реагувати, тому з кам'яним обличчям, що було присутнє упродовж усього монологу Бель, подивився на брата, що р'яно закивав на ці слова, тим самим підтверджуючи їх.

– Якщо не з'явитесь через три години, я особисто відправлю вас на той світ, – почули ми тихий та роздратований голос Віктора.

– Дякую за дозвіл! – кривляючись, відповіла моя сестра, забираючи в мене список продуктів.

– А що мені робити? За покупками йти чи тут лишитись? – подала голос забута всіма Крістін.

– Тут! Це місце ще треба прибрати, – відповіла Бель.

А я, тим часом, встаючи з дивану гукнула:

– А тепер попрошу всіх вийти, мені треба переодягтись у щось більш відповідне порі року.

Нарешті сама! Довгождана самотність!

Я швидко переодяглась в довгий, вже розтягнутий светр, домашні джинси і шкарпетки, що більше нагадували м'які чоботи без підошви.

– А тепер, я почну швиденько готувати те, що можу, якщо ви не проти, – почала я крокуючи на кухню.

– Нам що робити? – спитав вже спокійний Віктор.

– Вам? Не варто! Сама впораюсь, – намагалась я відмовити їх.

– Ага, а ми посидимо і подивимось як ти крутишся як дзига! – вступила в розмову Крістін. – Кажи що і як, або самі свої порядки понаводимо.

– Гаразд, тоді можете витерти пил і пройтись по килимам пилососом. Пилосос в комірці, а рушник для пилу в ванній.

З цими словами кожен з присутніх рванув виконувати свої завдання. Крістін витирала пил, що зібрався за час нашої з Бель відсутності, Віктор взяв до рук пилосос, а я крутилась біля плити.

Так, зачекайте, це точно сіль, чи я знов цукор в суп сиплю. Я взяла трохи солі, чи то цукру на палець та лизнула. Здається сіль, але чого ж вона така гірка? Фу! Я почала відпльовуватись і промивати рот водою, коли почула голос Віктора:

– Щось трапилось? – спитав він, вимкнувши пилосос.

– Та нічого, просто сіль якась дивна, – відповіла я розвернувшись назад.

Я побачила Віктора, а він перемінився в обличчі, коли побачив мене. Схвилювання, нерозуміння та острах можна було побачити на його лиці. Ті ж емоції панували на обличчі Крістін.

– Що? – спитала я, злякавшись їхньої реакції.

Я нічого не розуміла, не розуміла їхнього остраху, не розуміла чому все пливе і чому від шелесту штор так болить голова, чому ноги прогинаються піді мною і чому я так повільно падаю.

Моє щастя, Віктор мене схопив, коли я вже мала стукнутись об підлогу. Я повільно втрачала свідомість, але крізь пелену, що затьмарила мою голову, я почула слова Крістін:

– Знову непритомніємо? Не забагато за один день?