– Мене цікавить трохи інший момент. Хто відіслав вам ті повідомлення з погрозами?

Ми з Торі переглянулись.

– Маньяк номер 3? – припустив Торі.

– Джейсон, – відповіла я водночас з ним.

Чоловіки глянули на мене зі здивуванням і нерозумінням. Втретє з вечір.

– Чому Джейсон? – врешті наважився спитати Марден.

– Не знаю. Просто в голові промайнула думка, що його звуть Джейсон. Бо якось не хочеться називати його маньяк номер 3. Без образ, – додала я, звертаючись конкретно до Торі.

– Ні, ти правильно говориш, – погодився він зі мною. – Маньяк номер 3 – занадто довге прізвисько.

– Давайте більше без маньяків! – попросив нас Марден.

– Так, нас зараз більше цікавить його мотив, – додав Торі.

– А це й так ясно. – Ми глянули на Мардена, очікуючи продовження пояснень. – Я бачу істину, але я зачинився тут від усіх, до мене не дібратися. А Сара, як моя спадкоємиця, беззаперечно успадкувала мою силу і кожен, хто обізнаний в її родоводі, спробує піймати вдачу за хвоста і використати її в своїх цілях. Але я сумніваюся, що вони чогось досягнуть, викравши тебе.

– Чому? – водночас спитали ми з Торі.

– Дивись, – Він взяв в свої руки мою нитку долі. – Це...

– Нитка долі, – перебила його я. – Це я знаю.

Марден здивовано зиркнув на Торі і продовжив далі.

– Так, вірно. Вона виконана з тонких ниток різноманітних кольорів. Вони сплетені між собою особливим способом. Якщо знати значення комбінацій з кольорів і вузлів, то по цій нитці можна прочитати про все, що відбулось в житті власника нитки. Я знаю розшифрування, а ти, поки що, ні. Але це лише половина таланту. Суть нашого дару полягає в тому, що ми бачимо основну – центральну нитку. На ній відображаються події всередині персони, а не ззовні. Думки, емоції, відчуття – особисте, одним словом. Але, знову ж таки, потрібно вміти її читати. Поки ти не навчишся цьому, твій дар буде марний, недіючий, порожній і так далі по списку синонімів.

– Але ж ти мене навчиш? – жалісно спитала я.

– А нащо я, на твою думку, тебе шукав? – всміхнувся Марден. – Для цього і щоб тебе на твій день народження не забрали в божевільню через крики: "А-а-а!!! За мною ганяється привид!"

Торі поруч зі мною розсміявся, видно, зрозумівши жарт. На відміну від мене.

– І чому я маю таке кричати? – спитала я, коли обидвоє досміялись, врешті-решт.

– Бо коли володіючі магією помирають, – почав пояснення Торі, – їхня іскра життя може поглинути магію, що зберігалась в тілі і використати як нову оболонку, нове тіло. Але такі оболонки можуть побачити тільки такі ж володіючі магією. Чим сильніше був померлий, тим краще його бачать. І чим сильніше очевидець, тим краще він розрізняє прикмети привида. Наприклад, слабкі володарі бачать лише обриси, розмиті плями.

– То всі ті привиди, що ми знаємо, це просто, як ти сказав, володарі?

– Володарі чи фарматоне, носії або разеї, кажи як хочеш. Але, тим не менш, так. Звичайні люди бачать лише найсильніших, або невинних. Ну, тобто коли вбивають невинну душу, вона може ввібрати в себе магію з довкілля або з вбивці, якщо той, звісно, не видере її з жертви, перед цим. Так привиди діляться на фарматоне (володарів), невинних і нерожденних.

– А хто такі нерожденні? – допитувалась невгамовна я.

– Це діти, в яких вже спалахнула іскра життя, але загинули до того, як її оточила душа. Зрозуміло?

– Не зрозуміло, – буркнула я.

– В землян іскра життя дитини спалахує на шостому місяці вагітності нею. Але душа з'являється тільки після народження. Ювелір створює душу і накладає пов'язуюче заклятття. Завдяки цьому закляттю душа закріплюється навколо іскри майже самостійно. Та ж історія у нитки долі.

– А про що ми говорили до цього? – поцікавилась я.

– Про те, що вже пізно і нам потрібно йти! – нагадав, правда щось не те, Торі.

– Не бреши дитині! – обурився Марден. – Говорили про те, що в мене було сім дівчат, але чомусь у вас зниклих п'ятнадцять.

– Бо нам трапився очманілий на всю голову вчитель з мистецтва фотографій, що вирішив викрадати власних учениць і використовувати як моделей, щоб не оплачувати послуги професіоналів, – відповів на одному видиху Торі.

– О-о-ось як, – продягнув задумливо і з округлими зі здивування очима Марден. – Тим не менш, – продовжив він, трохи заспокоївшись, – післязавтра, на твій день народження, або, якщо забажаєш, після нього, я забираю тебе сюди і ми починаємо нашу практику твоєї сили.

– Я згідна! – одразу ж погодилась я. – Якщо хочеш, можеш післязавтра ж прийти на мою святкову "вечірку". – На останньому слові я в показала пальцями лапки.

– А чому в лапо́чках? – спитав Марден.

– Бо на нашій вечірці ми з Бель просто їмо вдвох цілу піцу, після неї торт і іншу капость для здоров'я, дивимось кілька фільмів під ковдрою на цілій купі з подушок і іноді граємо в якійсь ігри. Приходь, впевнена Бель буде тільки рада. І ви з Ронні приходьте! – останнє я сказала вже Торі.

– Матиму за честь бути частиною вашої компанії! – відповів він.

– Я також буду радий приєднатись до вас, – посміхнувшись, сказав Марден. – Якщо є бажання, або страх Джейсона, – останні слова він сказав майже пошепки, ніби самому собі, – то можете влаштувати свою вечірку в мене. Телевізор, чудовий пляж, близько семи десятків подушок всіх кольорів та розмірів, фільми всіх часів, народів та вимірів і найголовніше я – ваш особистий кухар, – з повністю виправданою гордістю перераховував плюси його пропозиції Марден. – І не хвилюйтеся за освідомленість Бель, бо мої вуха та терпіння не встояли перед балакучістю і настирливістю твоєї сестри і я розповів їй все, що тільки було мені дозволено.

– Чекай... – повільно промовила я. – А вона знає, що ми з тобою... родичі? А знає, що ти і я володіємо магією?

– Я маю достатньо витримки і самоповаги, щоб не видавати цій малолітній скалці в одному місці все підряд. Я відповів на всі її питання так, щоб вона зрозуміла мінімум з мінімуму.

– А інші дівки? – вклиниася в розмову Торі.

– Я їм пам'ять підчистив! – гордо відповів Марден. – Вони думають, що виграли білети на острови, а я для них власник курорту.

– А так можна? – вирвалося в мене.

– Пам'ять стирати так, це не забирає дуже багато енергії, – пояснив Торі. – А ось прогуляти уроки не дозволю! Ти вже достатньо пропустила.

– Тільки один день! – не погодилась я.

– Тобі цього мало?

Я опустила погляд, визнавши свою нездатність вийти з цієї словесної баталії переможницею.

– Ну, гаразд, – примирливо сказав він. – Нам вже потрібно йти. В нас завтра заняття.

– Секунду, – попросила я і кинулась до Мардена з наміром стиснути його в обіймах на прощання. – Добраніч! – додала я, відчепившись від нього і підійшовши до Торі, що вже відкрив портал.

– Добраніч, малі, – щиро усміхнувся Марден, на що Торі впустив смішок.

– Давненько мене так не називали, – пояснив він і штовхнув мене в портал.

Щастя, на виході з порталу я впала не на підлогу, а на ліжко. "Своє" ліжко в квартирі Ронні. Не встигла я оклематись, як затризвонив телефон.

– Алло? – невпевнено спитала я, навіть не перевіривши хто мені звонить.

– Саро! – ледь не зробивши мене глухою, кричала на мене Бель. – Хапаєш Віктора за руку і мчиш зі швидкістю світла додому! Мама повернулась назад і розпитує де її молодша донька шляється в 10 ночі!

– Ой, – ледве чутно вимовила я, встаючи з ліжка.

– Не ойкай тут! Ти б знала як ми тут з Ронні страждаємо через вас! Чекаємо, – закінчила вона і кинула трубку.

– Торі! – крикнула вже я, вибігаючи з кімнати. Він стояв над столом і читав якусь записку.

– Так, я знаю, пішли, – лаконічно відповів він і вже був готовий відкрити портал, коли я закричала:

– Чекай! – Він навіть здригнувся, не очікуючи мого вереску. – Я хочу створити портал туди!

– Давай, тільки не кричи так більше, – трохи злякано сказав він.

Я зосередилася на ліфті нашого дому. Ідеальне місце, де ніхто не помітить порталу, там всеодно майже ніколи не їздять. Потім перед очима з'явився образ кімнати, де ми зараз, і порталу переді мною.

Я махнула рукою і розкрила очі.

– Вийшло! – крикнула я, коли побачила портал перед, а не над чи під собою, через що Торі знову здригнувся.

– Я просив не кричати і ми ще не знаємо чи він виходить туди, куди нам треба. Куди ти його вивела, до речі?

– В кабінку ліфта. На ньому всеодно тільки Бель їздить, – сказала я, коли той вже занурив голову в туман порталу.

Не дістаючи голови, він взяв мене за лікоть і втягнув за собою в портал.

– Все-таки ліфт! – не могла я натішитися своїми досягненнями, коли побачила, що цього разу курйозів не виникло.

– І час співпадає, – додав Торі, перевіривши час на телефоні. – І дата також. Вітаю! Тепер треба звідси вийти... якось.

– Ти що, ніколи в ліфті не був?

– Один раз був і мені цього вистачило на все життя.

– В вас що, клаустрофобія?

– Чому "вас"?

– Бо Ронні також має якусь фобію ліфтів.

Він трохи скривився, відвівши погляд донизу, що я зрозуміла як небажання продовжувати цю розмову. Мені не залишилося нічого, окрім як натиснути кнопку, щоб ліфт вирушив на наш поверх.

– В нас з Ронні немає клаустрофобії, – ніби прочитавши мої думки, сказав раптом Торі. – Просто з ліфтом в нас пов'язані не найприємніші спогади. Навіть жахливі.

Я мовчала, боячись що він припинить, і сподівалась продовження розповіді. Він ніби змушував себе говорити, а по його обличчю можна було зрозуміти, що він активно і складно думає над кожним наступним словом.

– Йому було чотири, але він чудово пам'ятає той день, той ліфт і ту кляту несправність його механізму. – Знову коротка, але тяжка пауза. – В нас було чудове дитинство до того дня. Дня, коли офіційно розпочалась війна... Ліфт, в якому ми з батьками їхали, зламався і зупинився, ззовні почалась атака, далі евакуація, що виявилась засідкою. В той день з кількасот тисячного населення міста вижило двадцять сім дорослих і п'ять дітей. Війна почалась з дрібного конфлікту двох політиків, а закінчилачь повною поразкою обох сторін і руїною в півпланети.

– Як називається ваша планета? – раптово навіть для себе спитала я.

Торі глянув на мене зі здивуванням і вдячністю, а через дві секунди, коли ліфт відчинився на нашому дев'ятому поверсі, він відповів:

– Помпейя, – тільки й почула я, перед тим як він вийшов за межі тісної кабінки.