0. Для початку - знайомство
1. Обнова вчительського складу
2. В гостях у директора
3. Пішли, поїхали проблеми
4. Коли університет стає божевільнею
5. Від однієї непритомності до іншої
6. Маман і бісики
7. Сни, що розкривають таємниці
8. Момент прозріння і назад в темряву
9. Коли світло починає гаснути
10. Перший слід
11. Повернення заблудшої сестри
12. Драсьте, я твій батько
13. Яка на смак магія?
14. Маньяк номер 3
15. Джейсон вийшов на полювання
16. Купідон, психопат і нова стрижка
17. З днем народження мене!
18. Коли Боги льють на твої штани свій чай
19. Батько-наркодилер і неадекватний дід
20. Побачення з покійниками
Вíторі Фéрріс
Са́ра Дже́й
21. Фізичне зцілення і моральне каліцтво
22. Перетворення Віоріки у Брута
23. Хвилинка до гулянки
24. Останній день Помпейї
25. Перезавантаження
26. Згадати усе
27. Дежавю
28. Нові викрадення і нові вчителі, або як позбутись злодія в одну розмову
29. Невже нудний паскудний хепі-енд?
30. Нібито я можу йому відмовити
Пролог. Кожен кінець - це новий початок
17. З днем народження мене!
– ... Саро, будь ласочка, прокинся, – бубоніла Бель десь поруч. – Я більше не буду на тебе сваритись, обіцяю. Я куплю тобі всі солодощі і фарби світу, тільки прокинся...

– Замовкни, – почула я свій голос. Незвичайно тихий і хриплий.

– Саро?! Люба моя! Сара прокинулась! – почула я знову голос сестри.

– Не кричи. Боляче, – мямлила я далі.

Я повільно розплющила очі. Над моїм обличчям нависли Бель, Ферріси і Марден.

– Саро, як ти себе почуваєш? – спитав хтось. Я навіть не розібрала хто саме.

– Непогано, але було б краще, якби ви всі відійшли трохи далі від мого обличчя.

Всі повільно відійшли, окрім Бель, що впилась мені в праву руку, відмовляючись її відпустити. Я спробувала сісти, але не вийшло. Всі кинулись до мене зі словами: "Лежи!" і "Не підводься!".

– А де ми? – спитала я.

– В лікарні, – відповів Ронні.

Я озирнулася навколо. Білі стіни з усіх сторін, два ліжка, на одному я, на іншому розсілись чоловіки, на мені біла нічна сорочка, в яких зазвичай ходять пацієнти.

Цікавість переборола мене і я припідняла сорочку, щоб побачити свій дирявий бік, але єдине, що я побачила, це бинти.

– Як довго я була непритомна? – озвучила я своє питання, опускаючи сорочку і підтягуючи назад ковдру, з чим мені залюбки допомогла Бель.

– Починаючи від поранення і до цього моменту – десять годин, – знову відповів Ронні.

– Ми в лікарні?

– Де ж іще?

– А хто тоді ввімкнув музику?

Всі дружно глянули на Ронні, бо Торі важко запідозрити в такому.

– А що тут такого? – спитав він потиснувши плечима.

– Я тепер цю пісню ненавидіти буду, – відповіла я серйозно.

– А що сталося з твої волоссям? – дуже вчасно перевела тему Бель. Видно вона зверталась до Торі і його з недавніх пір чорного волосся.

– Їх обрізали, чи не так? – спитала я тихо. Він тільки кивнув, не сказавши ні слова.

Торі виглядав пригніченим і занепокоєним, зиркав поглядом на все підряд, крім мене.

Я перевела погляд на Ронні. Він також був схвильованим, але намагався бути спокійним.

Марден же сидів весь блідий і трохи наляканий, але з посмішкою полегшення на вустах.

– Може треба покликати лікаря? – спитала Бель, розбивши тишу.

Їй ніхто не відповів, бо Торі підвівся і вийшов за межі палати на пошуки мого лікаря.

– Це він такий через своє волосся? – спитала я невпевнено.

– Та йому начхати на те волосся, – різко сказав Ронні, за що отримав п'ятою по коліну від Бель. – Ні, ну ти просто уяви ситуацію: прокидаємось обидва незрозуміло де, згадуємо, що ти також десь мала б бути, але тебе там не було! Портали там не відкривалися, через спеціальний метал, яким покрили стіни, тому довелося вибиратися звідти силою. Посеред перепалки його схопили за хвоста, погрожуючи його відрізати, і саме в цей момент ми чуємо несамовитий крик. Твій крик. Нам обом вже стало неважливе те волосся, нам би тільки тебе знайти. Вбігаємо ми в ту кімнату, звідки лунав крик, і бачимо картину маслом: ти, прикута до стільця, лежиш на підлозі, а над тобою нависла якась шалена з кинжалом в руках і наміром тебе проштрикнути! Ти хоч уявляєш як нам страшно стало?

Я тільки й дивилася на нього вилупивши очі. Невже поки я там видавала всі свої та чужі секрети вони вже встигли стільки зробити?

– А хто була ця жінка? – прийшло мені на думку запитання.

– Голова клану Фітлет, на вашій мові Ведмідь. Арабелла Фітлет. Її син вчиться з нами, до речі.

– Так, я знаю, тільки він музикант. Виявляється я вгадала. Його дійсно звуть Джейсон, – Марден легко всміхнувся. – До речі, вона шукала тебе, а не мене.

Посмішка погасла, а на обличчі заграли задумливість та гнів. Ронні тільки нахмурився, не розуміючи такої реакції.

– Нащо ти їй? Вона не хотіла мені відповідати, – доповнила я, очікуючи хоч якихось слів.

– Тут така історія, – почав він невпевнено. – Вона... вона моя тітка, а Джейсон, виходить, мій кузен, чи двоюрідний брат.

– Тобто, – перепитав Ронні, ніби не розуміючи значення його слів.

– То ви вже прокинулись, Саро? – перервав нашу розмову чоловік, що тільки-но зайшов до нас.

Судячи з халату і бейджика на шиї, він мій лікар. Він був більше схожий на студента медуніверситету, ніж на повноправного і дипломованого лікаря.

Чорне коротко острижене волосся, гострі риси обличчя, каро-чорні очі, що ховались за окулярами. Одразу кидається в очі, що вони йому не потрібні.

– Ви її лікар? – подав голос Марден.

– Так, я її лікар, – відповів той.

– Просто мені важко довірити життя рідної людини тому, хто носить окуляри в приміщенні просто так.

– Пробачте? – спитав лікар, не очікуючи такого.

– У Вас чудовий зір, нащо вам окуляри? Чи у вас такий дресс код?

– Вийдіть, будь ласка, мені потрібно оглянути мою пацієнтку, – проігнорувавши попереднє питання, попросив лікар.

– А де Торі? – спитала я, доволі резонне питання.

Всі, окрім мене, підвелись і глянули на "лікаря", що явно розгубився й почав було задкувати назад, коли двері розчинилися і до нас ввійшов вже інший лікар, старший, з сивиною і пишною, але короткою бородою, а за ним і Торі. Обидва новоприбулих були здивовані появою зайвого лікаря, тому старший лікар промовив низьким басом:

– Юначе, поясніть, будь ласка, причину своєї присутності тут і цей костюм, що зараз на вас.

– Я... ну, я, – хотів було він щось сказати, але не взмозі придумати чогось правдоподібного побіг в іншу сторону від дверей і стрибнув з вікна.

Всі прильнули до вікна, з наміром побачити цю диво птаху. Я хотіла також подивитись на такий політ, але при повороті корпуса я відчула біль, що розплився по всьому боці.

– Що ж ви робите? – спитав в мене лікар. – Вам заборонено вставати з таким то пораненням, а повертатись тим більше не можна!

– А який це поверх? – поцікавлась я, знову прийнявши лежаче положення.

– Дев'ятий, – відповів Торі, що досі стояв біля вікна, коли всі вже відійшли.

– І що з ним? Впав? – занепокоєно розпитувала я його.

– Ні, звісно ні, – сказав мені лікар. – В цьому вимірі встановлені спеціальні закляття для запобігання подібних випадків.

– Чекайте? – не допетрала я. – Ми в іншому вимірі?

– А ти думала, що людей з магією в крові лікуватимуть в звичайних лікарнях? – спитав посміхаючись лікар.

– Але ж у мене магія була все життя, чи не так? – Лікар кивнув. – Тоді чому цю магію ніхто не помічав раніше? Ми ж як усі здавали кров в школі і таке інше.

– Ти поки не ввійшла в повну силу, тому твою магію дуже важко помітити, – пояснив мені Ронні.

– Хіба що ти знаєш, що саме повинен шукати, – доповнив його слова Торі, що все ще стояв біля вікна.

– Ронні? – спитала я, коли мені дещо згадалося.

– Що?

– А як тебе звуть?

Його ненадовго заїло. Здалось, що він навіть дихати перестав. Єдине, що видавало в ньому життя, це ліва брова, що повільно повзла догори.

– Я щось не допетрав, – врешті признався він.

– Мені сказали, що тебе звуть Сауреві.

– А-а-а, – протягнув він, нарешті зрозумівши і рискаючи очима у всі боки, шукаючи як би це пояснити такий феномен двух імен. – Ну, взагалі так. Сауреві або Роуві. Просто знаєш як буває, коли в тебе незвичне ім'я і вони починають питати чому тебе так назвали і з якої країни воно походить, ну й інше, схоже. А я так погано вигадую відмазки про себе і... І Торі ж так само представлявся Віктором, а не Віторі...

– Припини! – рявкнув Торі на брата, тому він просто замовчав. – Всі вже зрозуміли!

– То як нам до тебе звертатись? – спитала я. Я вже втретє за цей тиждень запитую таке.

– Можна Роуві, можна Ронні, мені це вже якось не принципово.

– Не хочу вас перебивати, але не могли б ви тимчасово вийти, – попросив лікар. – Я розумію, що недавній випадок залишив осад і вам не хочеться залишати Сару одну, але дозвольте мені хоча б оглянути її. Лишитись тут з нами може тільки один з вас.

– Я залишусь, – сказала Бель.

Марден і Ронні, чи вже Роуві, одразу ж вийшли, але чомусь Торі так і залишився стояти непорушно біля вікна, все ще обернений спиною до всіх.

– Віторі, не міг би ти... – хотіла було щось сказати Бель, коли Торі її перебив:

– Я залишаюсь і це не обговорюється.

– Ну, гаразд, тоді вийду я, – злісно просичала вона, виходячи під нетерплячим поглядом лікаря.

Лікар зробив все швидко. Перевірив температуру, тиск, перев'язку і таке інше за кілька хвилин і залишив палату, попередивши, що я пролежу тут ще мінімум тиждень.

– Як ти себе почуваєш? – спитав Торі через кілька хвилин після того, як лікар вийшов.

– Взагалі добре, – відповіла я, не знаючи що ще можна сказати. – А ти як себе почуваєш?

– Тобто?

– Я так розумію, з волоссям ти втратив і магію?

– Так.

– Це якось впливає на твоє самопочуття?

– Ні.

– Тоді що с тобою не так? – спитала я зі щирим нерозумінням і занепокоєнням. – Усе ж нормально, я жива, тобі гірше не стало, Ронні... Роуві також цілий.

– Ти хоч розумієш наскільки тебе любить Доля? – спитав він, повертаючись до мене лицем.

– Що ти маєш на увазі?

– Що ти неймовірно везуча! Ти розумієш, що в тебе були секунди. Спізнись я на секунду і не кинь в Арабеллу кинжал, ти була б смертельно поранена. Спізнись хірург на секунду, ти б померла від втрати крові. Але в Долі були інші плани, – запально роз'яснював він мені, підходячи ближче, бо через своє лежаче положення я його не бачила. – Твоє щастя, що ти дожила до свого дня народження.

– Він же завтра! – згадала я. – Я не хочу провести свій день народження тут!

Він глянув на мене, трохи задумавшись.

– Ми щось придумаємо, – врешті відповів він і вийшов назовні.

Він завжди був таким? Таке враження, що його підмінили.

Через хвилину чи дві до мене явилась Бель.

– Куди це вони? Не знаєш випадково? – спитала вона, сідаючи поруч зі мною.

– Я сказала, що не хочу провести день народження прикутою до ліжка, а він сказав, що щось придумає. Зажди, ти сказала "вони"?

– Так. Віторі сказав, що є якась справа і вони пішли всі разом кудись. Як думаєш, ця шалена трійця доб'ється чогось?

– Побачимо як вирішить Доля.

– Знаєш, ти починаєш говорити прямо як вони.


Чоловіків ми не бачили аж до сутінків. До цього часу ми з Бель розмовляли про все підряд, щось дивились на її телефоні, вона робила все, що могла, тільки щоб мені не було нудно.

Коли в палаті вже ставало темнішати, через пізній час, в двері хтось постукав і Бель голосно крикнула:

– Заходьте!

В двері виглянула задоволена і хитра морда Роуві. Далі він зайшов вже повністю разом з лікарем позаду і птахою на руці.

– Виправ мене, якщо я помиляюся, але ж це фенікс! – пищала я, щаслива, що побачила цю диво птаху.

Вона виглядала як яструб, тільки шия довше і дзьоб інакший. Велична постава, полум'яне пір'я, каро-червоні очі, точна копія Роуві, що її тримав.

– Так, фенікс, але мені буде приємніше, якщо до мене звертатимуться Арія, – відповіла пташка, чого ми з Бель щиро не очікували.

– Саро, ця надзвичайно добра і прекрасна пані погодилась виділити на тебе цілительну сльозинку, – пояснив мені Роуві.

– Чи не могла б ти припідняти сорочку, щоб я міг зняти бинти? – спитав мене мій лікар.

Я задрала сорочку і він почав акуратно забирати бинти, хоча навіть ця акуратність не завадила з'явитись болю і печінню, не сильним, але відчутним.

Коли бинти були зняті, Арія нахилилась над моїм пораненням і я побачила сльозинку в її оці. Вона раптово злетіла з "обличчя" фенікса і впала на мій бік.

– Пече! – крикнула я через нестерпне печіння на весь бік, але рана почала повільно стягуватись.

Дуже повільно.

– Це нормально, що вона стягується так повільно? Чи це ще швидко? – спитала я, щоб хоч якось відволікти всіх від споглядання моєї рани.

– Це звичайна швидкість, провидиця, не переживай, – відповіла Арія.

– Як Ви мене назвали?

– Ти ж бачиш істину, чи не так? – Я кивнула. – Тоді ти провидиця. Щасливого свята!

Після того, як вона промовила останні слова, її крила розпустились і вона вилетіла через вікно назовні, при взлеті кинувши Роуві на підлогу.

– Під святом вона мала на увазі мій день народження, чи не так? – вирішила спитати я.

– Мабуть. Вона завжди вмудрялась знати все про всіх, – відповів він, все ще лежачи на підлозі і не збираючись вставати.

– Можна мені поцікавитись? – спитав раптом лікар, на що Роуві кивнув. – Як Ви вмовили птаху такого польоту вручити незнайомій їй дівчині цілющу сльозу?

– Сказав, що мій брат дозволив їй називати його Торі. Їй цього було достатньо.

Лікар здивовано глянув на мене, піднявши одну брову. Я вже жалкую, що Торі дозволив мені так його називати.

– Навіть так, – сказав лікар, – твоє перебування тут скорочується від тижня до двох годин.

– Ще дві години? – тихо і розчаровано спитала я.

– Так, але погодься, це краще ніж тиждень, чи навіть більше, – відповів лікар, направившись до виходу. – З днем народження, – сказав він, перед тим як вийти.

Дві томні і довгі години я з сестрою та Роуві сиділи в лікарні, згадуючи всі ті халепи, в які ми встигли вляпатись за два роки дружби.

Через дві години реготу та обурень, мене нарешті відпустили додому. Точніше на мою "вечірку".

– На дроті, – почула я позаду голос Роуві після того, як йому хтось зателефонував. – Ага, чудово ми вже також тут закінчили і... га? Ага, зрозуміло, ну, тоді до зустрічі, – сказав він і закінчив виклик. – Ну, що ж, леді, плани змінюються.

– Тобто? – спитала Бель.

– Мене попросили перев'язати вам очі, щоб був сюрприз, скажімо так.

– Ти це серйозно? – поцікавилась уже я.

– Так і... – його телефон звякнув, видно на нього прийшло повідомлення. – Давайте швидше, мені вже скинули координати.

– Ви телепортуєтесь по координатам? – поцікавилась Бель, коли Роуві дістав з маленького порталу дві пов'язки.

– Це, якщо ми переміщуємось в незнайомі місця. Інакше, ми просто уявляємо місце прибуття.

– А чому ти не хочеш, щоб я відкрила портал? – спитала вже я.

– Бо мені вже повідомили, що ти вчора вже гепнулась крізь час. Вдруге такого не треба.

– Ну, гаразд, гаразд.

Я заплющила очі і відчула як м'яка пов'язка лягла на мої очі і частину носа. Коли вона була зав'язана, Роуві відійшов на деякий час, мабуть, зав'язуючи Бель очі, але мені чомусь здається, що ні.

– Ти ж не зав'язуєш очі Бель, чи не так? – озвучила я свої здогадки і за це отримала поштовх у спину, через який не втримала рівновагу і впала вперед.

Мабуть, внизу був портал, бо я не відчула під собою землі, а тільки чиїсь руки, що впіймали мене в польоті. Я спробувала підняти руку щоб стягнути пов'язку, але за це тільки отримала ляпас по руці.

Мене кудись понесли. Я відчувала як мій "носій" робив кроки, глухі і широкі. Врешті мене поставили на підлогу і акуратно стягнули пов'язку.

Я не могла повірити власним очам!

Я стояла в кімнаті Мардена, в тій, що зі скляним дахом. Переважна частина стін та стелі була обвита новорічними гірляндами, сотні вогників, що були заключені в мініатюрних лампах, яскраво горіли в темній кімнаті. На широкому ліжку розмістилась ціла купа подушок і неймовірно пишна та пухнаста ковдра. На телевізорі відображався довжелезний список фільмів, готових до перегляду. Я відчула як мені на голову щось поклали і одразу ж переді мною з'явилось дзеркало. В ньому я побачила себе в своєму костюмі, що вже встиг до непристойності замурзатись, і тіарі, позаду мене стояла Бель щасливо та ніжно посміхаючись мені, за нею стояли Ферріси і Марден.

– А тепер тримай і хутко переодягнись! – сказав раптом Торі, перериваючи мої роздуми і вручивши якийсь пакунок. Всі якнайшвидше покинули приміщення, лишивши мене на самоті з переодяганням.

Я, не маючи поки інших варіантів, розгорнула пакунок і дістала звідти ще один костюм і піжамку.

Було доволі темно, тому я не стала розглядати костюм і перейшла одразу до піжами.

Чисто блакитні штани і біла футболка з купою сов на ній. Я радісно почала натягувати їх на себе і по закінченню процедури склала костюм назад і залізла на ліжко.

– Вже можна заходити? – почула я голос Бель.

– Так! – відповіла я.

Двері знову відчинилися і першою, звісно, влетіла всередину Бель в такій самій піжамі, але з рожевими штанами, стрибнувши до мене в ліжко з іще одним пакунком в руках.

– Моя люба, маленька і всіма обожнювана сестра, – Ох, яка ж красномовна вона сьогодні. – Знаю, що напередодні в тебе були не найкращі дні, але сподіваюся, хоча ні, я впевнена, що цей вечір виправить весь цей багатостраждальний тиждень. Можливо мій подарунок не буде найоригінальнішим чи найвишуканішим, але він буде від чистого серця.

По закінченню своєї полум'яної промови вона вручила мені свій пакунок і я вирішила одразу ж розпакувати його. Там були вони! Мрія мого дитинства! Фосфоресцентні фарби!

– Тепер моя черга! – повідомив Марден, сідаючи поруч з моєю сестрою. – Візьми тіару в свої рученятка. – Я виконала його наказ. – А тепер уяви, що це браслет, що обвиває твоє зап'ястя. – Я знову-таки виконала його інструкції і тіара дійсно почала ліниво перетікати на мою праву руку, стаючи браслетом, ажурним, елегантним, від зап'ястя і майже до ліктя. Я пригледілась до нього і упізнала в ньому той же метал, що й був використаний в прикрасах Мардена, що я бачила недавно.

– То, це той самий... ну, як у тебе? – Марден всміхнувся на мої спроби хоч якось висловити свої думки і кивнув. – Дякую! – сказала я, стискаючи їх з Бель в обіймах.

– Вітаю, Саро, – сказала Бель. – Тепер в тебе будуть хоч якійсь прикраси.

– А тепер я! – крикнув Роуві і вибіг з кімнати.

– Я щось не зрозуміла, це і є його подарунок? – спитала я, але не встиг ніхто відповісти, як Роуві зайшов назад в кімнату з тацею в руках на якій стояв торт в якому, логічно, має стояти двадцять свічок.

Тарілка з величезним тортом (±20 см радіус) перемістилася на мої коліна і всі стали чекати коли ж я задмухаю свічки. Я хитро глянула на всіх і загадала бажання, погасивши свічки. Торт був швидко позбавлений свічок і розрізаний на частини. Під товстим шаром шоколаду, через який торт здавався простим чорним колом, ховалися ряди різнокольорових коржів.

– Це найкращий торт в моєму житті, – сказала я чотирьом парам очей, що жадібно споглядали за моєю дигустацією.

– Тобі все подобається? – м'яко і ніжно спитала Бель.

– Я в захваті! Це найкраще свято до мого завтрашнього дня народження! – відповіла я, дожувавши веселковий торт. – Дякую всім!

– Нам дякувати майже немає за що, – виправив мене Роуві. – Дякуй Торі. Він все влаштував.

Я глянула на нього, сидівшого поруч з братом. Навіть в темряві було видно, як по вухах та щоках розлилася червона фарба.

– І коли ж ви встигли це все зробити? – вирішила я продовжити розмову.

– В нас був цілий день, – відповів уже Марден. – Ми ж домовились, що свято відбуватиметься у мене, а тобі так сподобалась ця кімната, що все само собою склалось. Сауреві підказував як прикрашати кімнату, згідно твоєму смаку. Фільми також підбирали разом.

– Ви ж моє чудо! – кричала я, згрібаючи всіх в тісні обійми. Заслужили. – Та почнеться наше свято!

– І кіномарафон зі смакоттями! – додала Бель, вмощуючись поруч зі мною.

Через дві години щасливого перегляду різноманітних фільмів, безперервного поїдання нескінченного торта з вишневим чаєм і настільних ігор, я почала куняти. Очі самі собою злипались і я вже не розрізняла хто є хто.

Справа від мене сидів, склавши ноги по-турецьки, хтось з чоловіків, зліва також хтось сидів, просто випрямивши ноги вперед і закинувши їх на третього з чоловіків, хто лежав впоперек іншим. Бель я впізнала безпомилково. Вона лежала головою до телевізора і ногами на подушці, вмостивши голову на спині того, хто лежав впоперек.

Найкращий мій день народження!

Сон давав знати про себе і моя голова стала повільно повзти наліво, падаючи комусь на плече. Мені було всеодно хто там лежить, я була впевнена, що хто б там не був, він буде не проти.

Раптом за межами кімнати пролунав жіночий голос:

– Марден! Знаю ти просив не відволікати, але це терміново!

– Це що Долія? – почула я голос Роуві. Здається це він лежить впоперек всім.

– Так вона. Я швидко, – відповів Марден і пішов назовні.

Виявилось, що це він сидів по-турецьки. Значить моя голова вляглась на Торі. Я так стомилась, що мені було якось всеодно.

Через хвилин десять Бель підвелась на ноги відправившись, як вона сказала, в гості до зайчиків. Мені довелося роз'яснити здивованим Феррісам, що вона пішла до туалету.

– Я заблукала! Знайдіть мене хто-небудь! – почули ми через деякий час несамовитий крик Бель.

– Я піду, – сказав Роуві, коли я вже зібралась іти шукати сестру. – Мені всеодно туди ж треба.

– Змовники, – ледве чутно прошепотів Торі, ніби сам собі, коли в кімнаті лишились тільки ми двоє.

– Ти про що? – спитала я сонно і через це ледь чутно.

– Неважливо, – відсахнувся він. – То тобі подобається твоя вечірка?

– Так. Вона неймовірна, – так само тихо лепетала я. – Я ще ніколи не була такою щасливою.

– Радий старатися.

– А коли твій день народження?

– За вашим календарем десь... десь через місяць. Я може потім подивлюсь.

– А в Роуві коли?

– На шість днів і шість років пізніше від мого. Але самої дати я не знаю.

Тема розмови вичерпалась і ми, не маючи теми для розмов просто мовчки продовжили дивитись фільм.

Торі, неочікувано для мене спитав:

– Як думаєш, це нормально, якщо між вчителем та учнем є якісь... почуття?

– Ненависть це також почуття, – відповіла я, навіть не міркуючи на рахунок такої неочікуваної теми і причин такого питання.

– Ні, я про... кохання.

– Ти закохався в якусь свою ученицю? – спитала я, роблячи на лиці хитру посмішку і підіймаючи очі догори, щоб побачити його лице.

– Ну, якби... так.

– І в кого?

Мовчання. Секунда, п'ять, десять. Здається, я пішла не в той бік. Коли я вже зібралася опустити голову назад, я почула його відповідь:

– В тебе.

Я навіть сіла після таких слів. Не те щоб я зовсім такого не очікувала, але одна річ будувати здогадки і зовсім інше чути признання власними вухами.

– Ти дійсно тільки-но сказав...? – спитала я тихо, але він мене перебив:

– Так, я дійсно тільки-но це сказав, – якось розчаровано в собі, але зосереджено сказав Торі. – Я так розумію, взаємних почуттів я можу не шукати.

– Зовсім здурів?! – кричала я щосили. – Нащо тобі їх шукати?

Судячи з його виразу обличчя, він ніяк не міг зрозуміти чи я йому відмовила, чи навпаки погодилась.

– Не треба тобі їх шукати. Я готова тобі сама все показати, – шепотіла я, лягаючи назад на його плече і обіймаючи його праву руку.

Я підвела голову догори, з наміром побачити його реакцію, але не встигла.

Він повільно нахилився до мене і єдине, що я відчула після тепла його подиху на моєму обличчі, це тепло на губах. Тепло, що лилось від його губ до моїх.

Я вирішила перевірити власну вдачу і, не розриваючи поцілунку, занурила руку в його неприступне волосся. Він зробив те ж з моїм і притягнув мене вище і ближче.

Вечір стає все краще і краще!
© Бізельмоній ,
книга «З дівок у леді».
18. Коли Боги льють на твої штани свій чай
Комментарии
Упорядочить
  • По популярности
  • Сначала новые
  • По порядку
Показать все комментарии (4)
K L I F S
17. З днем народження мене!
Алілуя! Відкриваємо шампанське!😄
Ответить
2018-05-09 10:09:29
6
Юлія Гаргат
17. З днем народження мене!
Ооооох як я давно чекала такого повороту подій між Торі і Сарою...тепер точно не засну...біжу далі читати доволі цікаво))
Ответить
2018-10-21 22:27:53
4
Лео Лея
17. З днем народження мене!
Святкування вдалося. Тільки чує моя спина, що до спокійного життя ще дуже далеко...
Ответить
2021-02-13 19:39:04
Нравится