0. Для початку - знайомство
1. Обнова вчительського складу
2. В гостях у директора
3. Пішли, поїхали проблеми
4. Коли університет стає божевільнею
5. Від однієї непритомності до іншої
6. Маман і бісики
7. Сни, що розкривають таємниці
8. Момент прозріння і назад в темряву
9. Коли світло починає гаснути
10. Перший слід
11. Повернення заблудшої сестри
12. Драсьте, я твій батько
13. Яка на смак магія?
14. Маньяк номер 3
15. Джейсон вийшов на полювання
16. Купідон, психопат і нова стрижка
17. З днем народження мене!
18. Коли Боги льють на твої штани свій чай
19. Батько-наркодилер і неадекватний дід
20. Побачення з покійниками
Вíторі Фéрріс
Са́ра Дже́й
21. Фізичне зцілення і моральне каліцтво
22. Перетворення Віоріки у Брута
23. Хвилинка до гулянки
24. Останній день Помпейї
25. Перезавантаження
26. Згадати усе
27. Дежавю
28. Нові викрадення і нові вчителі, або як позбутись злодія в одну розмову
29. Невже нудний паскудний хепі-енд?
30. Нібито я можу йому відмовити
Пролог. Кожен кінець - це новий початок
6. Маман і бісики
Знов одне й те саме. Прокидаюсь на своєму ліжку, поруч зі мною сидить Віктор, а Крістін, судячи зі звуків, хазяйнує на кухні.

– Що на цей раз трапилось? – спитала я, притримуючи голову руками.

– Слабка отрута, її підсипали в цукор, сіль та борошно. Ми вже прибрали все, що здалось нам підозрілим, – почав пояснювати Віктор, допомагаючи мені піднятись. – Тобі ще пощастило, якби кинула в воду з температурою більше 80°С було б гірше, набагато гірше.

– Хто, коли і нащо це зробив?

– Мабуть той, хто причетний до викрадень, проліз сюди, поки ви з Бель жили в нас. Ти вибач, будь ласка, треба було одразу все перевірити.

– Та нічого. Добре, що все обійшлось. Моя освідомленість про власну розсіяність врятувала вам життя.

– Тобто?

– Я не була впевнена, що поклала саме сіль. Вирішила перевірити.

– Ага, перевірила! – обурилась Крістін з кухні. – Дві години відключки, кров з носа, ледве не ставше серце і не готова вечеря.

– Як дві? – перепитала я, дивлячись на годинник на кухні. – В кого серце ледь не стало?

– В тебе! – крикнула Крістін, дістаючи з печі пиріг. – Дякуй Торі, що він вчився колись на медика. Ну, я взагалі теж медик, але я психолог, тому багато чим допомогти не могла.

Я поглянула на Віктора. Він вже вкотре мені життя рятує, а я... а що я? Чим таким я можу йому за таке віддячити?

– Дякую, – прошепотіла я йому.

– Нема за що, – так само тихо відповів він.

В голові я кричала: "Нема? Нема за що? Та є за що! Я б була мертвою, якби не він! Теж мені скромняга". Але в голос я сказала лише:

– А можна я також називатиму тебе Торі?

Він деякий час хмурився, обдумуючи моє питання, але згодом тихо відповів:

– Так.

Після цих слів Крістін встала, як вкопана, і повільно розвернулась до нас лицем. Вираз її обличчя виражав таку здивованість, якої я ніколи не бачила.

– Що це тільки-но було? – спитала вона.

– А що? Хай зве мене так, чом би й ні? – відповів він.

– Чом би й ні? А ти пам'ятаєш, що сталося, коли мені було шість? Я також назвала тебе Торі без твого дозволу і ти подивився на мене так виразно, що в мене почалась гикавка зі страху! І не переставала три години!

– Ти прекрасно знаєш, що я цього не пам'ятаю, – суворо сказав на це Торі.

– А? Точно! Вибачте, забула! – відповіла Крістін, потиснувши плечима і продовжуючи щось готувати.

– Ой! Це ж я мала все готувати, – згадалося мені. – Давай може я...

– Зась! – крикнула окупантка моєї кухні, стукнувши мене моєю ж ложкою по руці. – Ти почала, я закінчу. Ви краще на стіл накривайте. До речі, Саро, Бель з Ронні вже приходили і мені здалося твоя сестра була трохи невдоволена твоєю розсіяністю. О, і вони вже поїхали зустрічати ваших гостей, тому варто поспішати.

Ми з Віктором винесли стіл, розстелили скатертину і почали накладати готові страви.

Я була готова розцілувати Крістін за її допомогу! Салати і закуски, смажена курка і макарони, всього було страв дев'ять, а ще пиріг та печиво! Вона – манна небесна.

– Де ти навчилася так готувати? – не втрималась я від питання.

– Вийди заміж, і не такого навчишся! – весело відповіла вона, але обручки на її пальці я не побачила.

– Обручку можеш не шукати, – відповів Торі. – В нас так не прийнято.

– А як в вас прийнято? – знову ввімкнула я допитливу дитину.

– В нас роблять особливе тату, – сказав він, закочуючи рукав кофти.

Я ще не бачила його рук. Точніше, їх завжди вкривали рукава, тому я навіть не бачила, що в нього є тату.

Було схоже на ящірку, дуже довгу, з шерстю вздовж спини і кігтями на шести лапах. Вона обвила руку Торі від кисті до ліктя, головою до долоні. Абсолютно чорна з жовтими акцентами, вона гляділа на мене жовтими очима.

– То ти одружений? – спитала я його, після чого він вилупив на мене очі, а Крістін почала дико сміятися.

– Н-ні! Чому ти так вирішила? – спитав він злякано.

– Ти сказав, що одружені роблять собі тату, і виправ мене, якщо я помиляюсь, але в тебе на руці є тату.

– О, ні-ні, трохи не так, – з полегшенням відповів він. – Ми робимо тату на повноліття, а з одруженням додаємо нових візерунків білого кольору поверх першого малюнку.

– А-а-а! І що малюєте? – продовжила я допитуватись.

– Ну, в кожного є свій духовний звір, той, що символізує тебе самого. Їх і набивають на руках. У жінок на лівій, у чоловіків на правій.

– А що це за звір?

– Юшен, він символізує мене.

– Як саме?

Відповісти поспішила Крістін:

– Холоднокровний і безжалісний, хитрий та зосереджений, невгамовний і прудкий, врівноважений та спокійний. І полум'ям плюється.

– Звучить якось по-китайськи, не думаєш? – задумалась я, проігнорувавши слова про полум'я.

– Не я давав назви тваринам, тим більше, що це міфічні істоти, тут я зовсім безсилий.

– А що в тебе, Крістін? – обернулась я.

– Фенікс.

Вона представила мені тату з зображенням чорної птахи, що обвила її руку від долоні до ліктя, з полум'яно червоними вкрапленнями і з білим мереживом на чолі, крилах та хвості. Голова фенікса також дивилася в бік долоні.

– Вау! Такий гарний! – промовила я, беручи її руку в свої долоні. – А... а що в Ронні?

– Також фенікс, – відповів Торі.

– Треба буде також глянути, коли той прийде! – з надією сказала я.

Раптово для мене, Торі та Крістін водночас повернули голови до вхідних дверей.

– Зараз в тебе представитися можливість здійснити свою мрію, – відповіла Крістін і, склавши весь використаний посуд в мийку, підійшла до вікна.

– Може через двері? – ризикнула спитати я.

– Якщо вже почав, то зупинитись не зможеш! – сказала вона на прощання і вистрибнула.

Я навіть не стала перевіряти, чи вона там ціла, й так знаючи, що з нею все добре.

Аж ось я й сама почула тупіт чиїхось ніг і веселі голоси за дверима.

– Ти куди? – спитала я Торі, що вже стояв біля вікна і був готовий послідувати за своєю родичкою.

– А що? Не буду вам заважати.

– Та після того, що сталося недавно, я всій вашій сім'ї несказанно рада. Вернись назад. Я зараз двері відчиню і повернусь.

Я почула як він зітхнув позаду мене і зачинив вікно – холодно ж надворі.

В двері постукали. Ні, загриміли. Та ще й кулаками.

– Це хто там двері вибиває? – спитала я, відчинивши двері і побачивши два невимовно щасливі обличчя перед собою. Два однакових обличчя – близнюки ж.

– Саро! – крикнули обоє, кидаючись на мене з обіймами.

– Легше! Я ж задихнусь! – здавлено гукнула я, крізь тісні обійми цих шибайголов.

Я врешті вивільнилась з їх обіймів і почала їх роздивлятися. Ми ж близько двох років не бачились. Обом було по п'ятнадцять, до речі.

Спочатку я огляділа Пітера (тато наполягав на англійському варіанті імені). Він мав мертвецьки чорне волосся, не коротке, але й не довге, яке він зав'язував в маленький хвостик, а недавно пофарбував кілька пасем в червоний колір; риси обличчя стали чіткіше і тонше; очі ніби стали трохи темніше – зараз були кавово-карими.

Він вдягнув потріпані кеди, зручні джинси і такий любий йому світер, що ми з Бель відправили їм минулого року.

Далі я глянула на Деніела. Копія брата, лише волосся пофарбував в синій, а не червоний.

На ньому також був подарований нами світер, з джинсами і кросівками.

Але їх посмішки раптово розтаяли, коли вони помітили Торі.

– Саро, може познайомиш нас з своїм другом, – почав Пітер.

– Я сподіваюсь він не твій хлопець, бо це, чорт забирай, повноцінний чоловік, – продовжив Ден вже тихіше.

– В цього повноцінного чоловіка ще є більш ніж повноцінний слух, – зауважив Торі, підходячи ближче.

– Пітер.

– Деніел, – сказали хлопці одночасно, протягнувши руки вперед.

– Віктор, – відповів Торі, тиснучи їм руки.

– Ай, боляче! – визгнув хтось з малих. Хто саме я не побачила, бо вже прямувала на кухню, закінчувати з приготуваннями до вечері.

– Ой, добрий вечір, – почула я голос своєї мами і побігла назад, сподіваючись, що хлопці не скажуть якоїсь маячні про дорослого чоловіка, що стоїть в квартирі їх сестри.

– Мамо! – крикнула я.

– Саро? А чи не могла б ти представити свого... – вона на хвилину зам'ялась, не знаючи як його назвати.

– Друга, – вставила своє рятівне слово Бель. – Мамо, це – Віктор, брат Ронні.

– Приємно познайомитись... – почав Торі, але зупинився на половині речення. – Як я можу до Вас звертатись?

– В Канаді, до мене всі зверталися "міс", – як завжди з деталей, почала моя мама., –  Я на стільки до цього звикла. Можете звати мене міс Джей.

– Тоді, я буду радий, якщо Ви будете звертатись до мене на ти, – відповів той з начебто приємною посмішкою на обличчі, від якої маман жахнулась, Бель скривилась, а брати почали здивовано хіхікати.

Я нахмурилась і, підходячи до них, спитала:

– Що не так?

– Ти тільки глянь на ці на зубки, – заявив, сміючись, Пітер.

А й справді! В нього були зовсім трохи видовжені і загострені зуби, особливо ікла, але ж в Ронні так само.

– А чого ти дивуєшся? В Ронні також такі зубки.

– Все вірно, – сказав Ронні, що вже з'явився в дверях з сумками, що, видно, належать мамі та малим, і гордо показував свої зуби в білосніжній посмішці.

– Так, просто трохи незвично бачити таке і..., – маман глянула на тату, що Торі так і не сховав під рукав. Він поспішив виправити цю помилку і розкатав рукава. – І чому вас, дівчатка, завжди тягне до таких... неординарних людей? – жалілась маман, знімаючи пальто.

Я з трохи ображеним лицем оглянула її.

Вона завжди виглядала молодше, ніж то було насправді. Шатенка мого росту, з яскравим макіяжем, карими очима, стрункою фігурою, що було не властиво жінці з чотирма дітьми.

– Пішли в вітальню. Там усе вже приготовано і розкладено, – змінила тему я. – Ванна кімната там, мийте руки і приєднується до нас.

– Саро, тобі вже краще? – прошепотіла Бель, коли всі вийшли з коридору.

– Все гаразд, – так само пошепки відповіла я. – Віктор сказав, що це слабкодіюча отрута, що стає більш агресивною в суміші з гарячою водою. Якби я не перевірила ту сіль на смак, їла б отруєний суп. А я обійшлася лиш черговою непритомністю.

– А чого це черговою непритомністю? – сказав Ден, що весь цей час підслуховував нас з Бель. Безсовісне!

– Тобі це знати не треба! – гаркнула Бель.

– А, як думаєш, мамі це знати треба?

– Ми все розкажемо! – здалась, як завжди, я. – Але давай тоді, коли мами не буде поруч!

– Чекаю з нетерпінням! – сказав він і, розвернувшись, пішов до інших.

– А хто те все приготував? – спитала моя сестра, поглянувши в бік столу з наїдками.

– Крістін. Вона – наше спасіння.

– Ага, вся їхня сім'я – наше спасіння. Я тут засвоїла, що ніхто не вміє викручуватись з проблем так, як це робить Ронні.

– Навіть ти? – насмішливо спитала я.

– Навіть я.

– Саро! – почули ми здивований голос маман з вітальні. – Невже ти це все приготувала? Коли ти тільки встигла?

– Мені допомагали, – сказала, заходячи в вітальню, і сказала чисту правду.

– Невже? – спитала маман, дивлячись на єдиного, хто, на її думку, був присутнім зі мною тут, до їхнього приходу – Торі. – То ти також вмієш готувати?

– Якщо мені дадуть інструкцію, я й не таке зроблю, – сміючись відповів він.

– Ну, добре. Давайте будемо сідати за стіл, тоді, – оголосила Бель.

Всі порозсідались і маман почала робити те, що робить завжди за вечерею – говорити.

– Знаєш, Ронні, скільки тебе знаю, а навіть не чула, що в тебе є брат. Я так розумію, ти старший в сім'ї? – останнє адресувалось вже для Торі.

– Так, – відповів він коротко.

– І чим же ти займаєшся? – все не вгавала і допитувалась вона. Ой, як же соромно!

– Я вчитель англійської мови.

– Та невже, – щиро здивувалась маман. – І де ж ти викладаєш?

– В їхньому ж університеті, – сказав він, махнувши рукою в наш з Бель і Ронні бік.

Маман округлила очі від здивування. А що тут такого я щось не розумію?

– І як їх успіхи в навчанні? – спиталась вона, роблячи допитливі оченята.

– На учнів скарг немає. Я лише кілька днів на посаді директора.

Маман аж попирхнулась після його слів.

– Як? – досі відкашлюючись, спитала вона. – Вони звільнили пана Крістіана? Чому?

– Бо йому було за сімдесят і він навіть не знав, що один з вчителів був агресивним до власних учнів! – зірвався на роздратований напівкрик Торі. – Мені за кілька днів довелось змінити трьох вчителів, влаштувати капітальний ремонт десятка кабінетів і їдальні, переписати розклад для сотень учнів та ще й завоювати довіру та повагу колег і учнів! І повірте мені це лише вершина айсбергу з проблем!

– Ну все! Годі! – спробувала вгамувати його я. – Давайте поговоримо про щось інше. Хлопці, розкажіть но про ваші справи, навчання і як ви вмовили маму на ось це, – запропонувала я, вказуючи на їхнє волосся.

– Тато вступився, сказав що фарби не вічні і дав нам гроші, – почав Пітер.

– Або просто знайшов спосіб вас розрізняти, – додала Бель.

– А на навчані нудніше нема куди! – продовжили близнюки.

– Щастя, що в класі є ми і не даємо нікому сумувати!

– Не даєте сумувати і навчатися, чи не так? – додала я.

– Ну-у-у, – протягнути вони в унісон.

Всі розсміялися, окрім хлопців, що зиркали очима на всіх підряд, нахилившись над своїми тарілками.

Коли ми закінчили з вечерею і десертом, а ми з Бель почали збирати брудний посуд, я почула, як звякнув мій телефон. Хтось прислав мені СМС-ку. Мабуть, тато питає чи всі доїхали нормально.

Я тихо попередила Бель, що зараз повернусь і пішла перевіряти телефон. Хм, номер мені не знайомий і в контактах його також немає.

Всередині повідомлення була лише якась маячня? Букви кирилицею, але я такої мови не знаю. Може спитати в Ронні, або в Торі? Раптом вони її знають.

– Хлопці? – гукнула я, виглядаючи зі своєї кімнати.

– Що? – спитали майже одноголосно Торі, його брат і мої брати. Це було кумедно.

– Мені старші хлопці треба, тут текст на якійсь іноземній мові, а я її не знаю. Подивіться, може зрозумієте.

– Давай я гляну, – після деякої паузи сказав Торі і, вставши з-за столу, пішов до мене.

Він взяв мій телефон в руки і почав читати моє повідомлення. Він нахмурив брови і я раптом зрозуміла: а що як повідомлення особистого характеру і воно було написане лише для моїх очей. Щастя, Торі лиш потиснув плечима і віддав мені мій телефон зі словами:

– Не знаю. Може це якись шифр? Або хтось помилково тобі відправив?

– Ну, навмисно мені шифровані повідомлення не присилають, – всміхнулась я і вийшла назад до інших.

– Мамо, а де зараз тато? Чого не приїхав? – спитала раптово Бель.

– В відрядження поїхав. Сказав щось дуже важливе і термінове, – відповіла маман.

– А чи можу я поцікавитись його іменем? – неочікувано для всіх, спокійно і трохи тихо спитав Торі.

– Чиїм? – не одразу зрозуміла питання маман.

– Вашого чоловіка.

– Вікрам.

Торі доволі виразно поглянув на Ронні, але що саме цей погляд виражав зрозуміли лише ці брати.

Торі виглядав трохи злим і розчарованим, а Ронні роздратованим і сумним. Що ж такого повідало їм ім'я мого батька?

– Щось не так? – спитала маман, також помітивши їх вирази обличчя.

– Я просто згадав одного знайомого. Його також звали Вікрам Джей, але я сумніваюся, що ми говоримо про одну й ту саму людину, – відповів на це Торі, зберігаючи на обличчі задумливий вираз обличчя.

– Звали? – запитав Пітер.

– Може звали, а може звуть, ми давно не бачились, – потиснув плечима Ронні.

– Вже доволі пізно. Нам, мабуть, варто збиратись додому, якщо ми хочемо виспатись до завтра, – сказав Торі.

– Та невже? – здивувалась маман. – Ну,  тоді, давайте проведемо гостей і все, хлопці і дівчата, в душ і спати!

– Мамо, ми вже дорослі і знаємо коли нам треба в душ і чи треба нам спати, – запротестувала Бель, на що всі стримано, але розсміялись.

– Я сподіваюся, що ви зробили своє домашнє завдання на завтра, дівчат, – зауважив Торі.

– Можливо, – відхилилась від відповіді Бель. – Завтра зможете все перевірити самостійно, пане директоре.

– Перевірю, не сумнівайся, – відповів він, посміюючись і одягаючи куртку разом зі своїм братом.

– Добраніч, дівчата і бісики, – прощався Ронні. – А Вам, міс Джей, бажаю гарних сновидінь, – закінчив він, галантно вклонившись, що було не просто в його куртці.

– Клоун, – тихо зауважив його брат, за що ледве не отримав по нозі.

– Я актор! – протестував Ронні.

– В нас тепер є театральний клуб. Буду радий тебе туди записати! – відповів на це Торі.

– Є? – спитала я. – Та невже! І де можна записатись?

– Сам тебе запишу, не хвилюйся, одразу за Ронні, – посміюючись, сказав Торі.

– Дякую! – з радістю і навіть агресією віддячила я.

– Нема за що. – Знову ця фраза. – Добраніч.

– Добраніч, – відповіла вся наша сімейка, споглядаючи як ті йшли сходів. Ронні якось казав, що в нього страх ліфта, може у Торі також?

– Я перша в душ! – крикнула Бель, зірвавшись з місця, в напрямку до ванної.

– Ні я! – кричали по черзі близнюки.

А в мене в голові витало одне питання: "Що ж було в тому повідомленні?"
© Бізельмоній ,
книга «З дівок у леді».
7. Сни, що розкривають таємниці
Комментарии
Упорядочить
  • По популярности
  • Сначала новые
  • По порядку
Показать все комментарии (1)
Лео Лея
6. Маман і бісики
Сімейка просто вау! Мені сподобалась. І Торі з Ронні туди геть вдало вписалися.
Ответить
2021-02-03 09:03:51
Нравится