0. Для початку - знайомство
1. Обнова вчительського складу
2. В гостях у директора
3. Пішли, поїхали проблеми
4. Коли університет стає божевільнею
5. Від однієї непритомності до іншої
6. Маман і бісики
7. Сни, що розкривають таємниці
8. Момент прозріння і назад в темряву
9. Коли світло починає гаснути
10. Перший слід
11. Повернення заблудшої сестри
12. Драсьте, я твій батько
13. Яка на смак магія?
14. Маньяк номер 3
15. Джейсон вийшов на полювання
16. Купідон, психопат і нова стрижка
17. З днем народження мене!
18. Коли Боги льють на твої штани свій чай
19. Батько-наркодилер і неадекватний дід
20. Побачення з покійниками
Вíторі Фéрріс
Са́ра Дже́й
21. Фізичне зцілення і моральне каліцтво
22. Перетворення Віоріки у Брута
23. Хвилинка до гулянки
24. Останній день Помпейї
25. Перезавантаження
26. Згадати усе
27. Дежавю
28. Нові викрадення і нові вчителі, або як позбутись злодія в одну розмову
29. Невже нудний паскудний хепі-енд?
30. Нібито я можу йому відмовити
Пролог. Кожен кінець - це новий початок
21. Фізичне зцілення і моральне каліцтво
Не знаю скільки я спала, але пробудження було доволі неприємним. Хтось міцно вхопив мене за плечі і підняв на ноги. Через не до кінця пішовший сон, я не одразу згадала, що в мене зламана нога. Саме це несподіване відкриття змусило мене розплющити очі і побачити перед собою задумливого Роуві, шоковану Шантейн і розгніваного Торі.

Я думав, що твоя нога зламана, – заледве стримуючи емоції спитав останній, схрещуючи руки на грудях.

Я також так думала, – повільно та сонливо протягнула я, водячи поглядом по всім присутнім. Інші мешканці кімнати також здивовано гляділи на мене, від чого мені стало трохи ніяково і незрозуміло чому соромно.

Шантейн, поясниш? – спитав знову Торі, перевівши погляд на розгублену дівчину.

Я... Я впевнена, що ще учора її нога була зламана. Сьогодні я робила перевірку, а вона зрослась. Ти ж сам бачив, що в неї був відкритий перелом і роздроблена вщент кістка, в неї був шанс в нуль відсотків! Те, що вона здатна самостійно стояти, та ще й без хірургічного втручання, вже не диво, це фантастика! – захоплено розповідала Шантейн, не вірячи власним словам. Втім, я також не могла повірити в почуте.

Ти хочеш сказати, що я здорова? – невпевнено спитала я.

Я б сказала інакше, – ледве не криком говорила вона і кинулася мене обіймати. – Ти, чорт забирай, зцілилась! Уяви тільки які премії за таке я могла б отримати, якби не була з Нижньої частини, – мрійливо продовжувала вона, але трохи вгамувалась, коли зрозуміла що саме тільки-но сказала, і вже спокійно продовжила: – Але нащо вони мені? Шмат металу життя кращим не зробить і в чорні дні не нагодує, чи не так? Сайма, ти, до речі, пропустила сніданок. Пішли знайдемо тобі щось перекусити, – перевела вона тему і, схопивши мою руку, потягнула назовні кімнати, залишивши чоловіків трохи розгублено стояти в кімнаті.

Я не помилилась. Тут дійсно простягнувся цілий лабіринт з коридорів і невідомих сірих дверей. Три повороти і я вже заблукала б. Але, на моє щастя, Шантейн добре знала, куди нам потрібно і впевнено вела мене по сірим, оббитим металевими пластинами коридорами. Людей було небагато і всі були переважно підлітками.

А ось тут наша столова, – врешті-решт промовила мій гід, відчиняючи переді мною двері.

Просторий, але до неможливості простий зал з трьома рядами столів і лав по обидва боки від кожного. Єдиними живими істотами в столовій була я, Шантейн і ще одна дівчина.

Коли її чорні, як шоколад, очі надибали нас, вона підвелась, дожовуючи свій сніданок і поправляючи коротку темноволосу зачіску. Тендітна статура і міцні м'язи робили її неповторною моделлю для фото та картин.

Так, стоп! Годі, Саро! Знов ти лупиш очі на випадкових перехожих!

Ну і ну! – мовила вона, дійшовши до нас з Шантейн. Остання явно не була рада такій компанії, але намагалась втримати емоції при собі. – Шанті, невже це та сама стрибунка в часі?

Так вона, – тихо і глухо відповіла Шантейн.

То це вона та дівка, що мала за честь називати старшого з нині живучих Феррісів скороченим ім'ям? – якось роздратовано продовжила вона, зло зиркаючи в мій бік.

Віорі, перестань лякати малу, – вступилась за мене Шантейн. – Ти ж не знаєш що там в майбутньому сталось. Вона, може, з Роуві зустрічалась тоді? Чи просто вони дуже близькі друзі? І взагалі, ти ж вже поїла, чи не так? – Дівчина неохоче кивнула. – Ну то йди звідсіля й займися чимось корисним!

Шантейн, що весь цей час не відпускала моєї руки, різко пішла вперед, боляче смикнувши ту саму руку.

Сідай, – тільки й буркнула вона, коли ми дійшли до середини крайнього ряду столів, пішовши в сусіднє приміщення. На кухню, мабуть.

Повернулась вона з тарілкою в руці і засмученим виразом обличчя. Мабуть через освітлення, я тільки зараз помітила, що її обличчя всіяне ластовинням.

Це капаллая, чи не так? – спитала я, побачивши вміст тарілки – щось схоже на нарізане яблуко без насіння, але відповіддю мені була тиша. – В тебе все гаразд?

Так, загалом, але... – невпевнено почала Шантейн, приречено зітхнувши. – Віорі вміє навіяти якесь відчуття тривоги і пригнічення. А ревність робить з неї монстра. Здається, оця надмірна ревнивість – єдине, чим вони з Торі схожі.

А чому вони мають бути схожі? – ніби невзначай, кинула я.

Вони любовна парочка, скажімо так, – почула я тихі і розчаровані слова.

Чекай-но! Тобто вони... зустрічаються? – спитала я, коли фарби почали відступати від мого обличчя.

Ага, типу того, – промямлила вона, жуючи скибку мого сніданку. А я була в відвертому шоці. Оцей їжачок горючий мав дівчину? Хоча, зважаючи на те, що він присвоїв мене собі лише через тиждень після нашого знайомства... Втім, це його життя і в нас ще двісті вісімдесят років до зустрічі, те, що станеться до цього – його особиста справа.

Я сподіваюся, що з вашою ранньою трапезою покінчено, бо нам з Сарою потрібно в місто, – вивів нас з Шантейн з роздумів знайомий голос. Ми водночас повернули голови до дверей і побачили Роуві, що спішно натягував на себе плащ, як у мене, тільки чисто білий з фіолетово-сливовими вкрапленнями.

Нащо? – все ще сонно спитала Шантейн, переводячи ніби в'ялий погляд на новоприбулого.

Відведемо Сару до боса, нехай відправить її до Андолії, щоб та відправила її додомцю! – енергійно крикнув він і трусонув недавно таку ж енергійну Шантейн за плечі, намагаючись розбудити її цим. Вона ніби зів'яла після появи тої Віоріки. Та я змусила себе перемкнутись на іншу тему і спитала:

А хіба не Долія ваш бос?

Вона бос для всіх, – почав він пояснення, підіймаючи нас з Шантейн на ноги і ведучи до дверей. – Але між нею і нами ще є крі.

А ви з Торі хіба не крі? – знову поцікавилася я, слідуючи за Роуві по нескінченним коридорам поруч з Шантейн, що вже помітно оживилась і чимчикувала поруч, взявши Роуві за руку, ніби молодша сестра. На моє запитання Роуві різко зупинився і повернувся лицем до мене. Округлені очі так і блискали цікавістю і нерозумінням, а тонкі губи розпливлись в хижій посмішці.

Тобто, – повільно протягнув він, – в твоєму часі ми з Торі вже не сази? – То от чому він так здивувався – зараз вони ще не крі. – І в якій же галузі, скажімо так, ми працюємо?

Не пам'ятаю вже. Я лише пам'ятаю, що Торі якийсь провідник, – відповіла я, трохи розгублено, але це не засмутило Роуві.

Значить, в найближчі двісті вісімдесят років нас з Торі чекає підвищення?! – захоплено спитав у нікого Роуві і продовжив рух.

А де у вас тут... ну, вбиральня? – невпевнено спитала я.

Там, – вказала мені пальцем Шантейн, але недовірливо глянувши на мене продовжила: – Давай я краще проведу тебе туди. Роуві, ви ж почекаєте нас на виході?

Ти так питаєш, ніби в мене є вибір, – всміхнувся він і, поцілувавши тильну сторону її руки, пішов далі по коридору.

А ти дійсно віриш, що я могла б бути дівчиною Роуві? – спитала я, щоб трохи розвіяти тишу навколо, коли ми відійшли на пристойну відстань від Роуві.

Вона ж глянула на мене, як на божевільну, і розсміялась зі словами:

Б-без об-п-бра́з-с, – намагалась вона відповісти, задихаючись через шалений сміх. – Ах-а-але, гм, але, – трохи вспокоївшись продовжила вона. – Але я знаю Роуві, його принципи, вірність і смаки. І я дуже сумніваюся, що ви досягли б чогось більшого, ніж рівень: "найкращі друзі". – Її знання поведінки Роуві і вміння так легко передбачувати його вражають. – А ось Віторі інше діло. Це вже зрозуміло, по твоєму погляду і звичці звати його Торі.

А який в мене погляд?

Ну... навіть не знаю як це пояснити, – промямлила вона, почухавши потилицю. – Мабуть, так, ніби він єдине, що ти бачиш. Ніби всі інші прозорі, – відповіла вона врешті і на деякий час вмовкла, не знаючи, що ще додати. – Знаєш, не знаю як іншим, але мені подобається відчувати твій погляд на собі. Таке відчуття, ніби на тебе дивиться літня ніч – така темна, синя, глибока, але до неймовірності тепла і м'яка. Можу побитись об заклад, що я не єдина, хто так себе почуває. Заходь, а я тебе поки тут почекаю, – закінчила вона свою промову і вказала на непримітні сірі двері, такі ж, як і усі інші тут.

Заледве розчинивши тяжкі двері, я зайшла досередини і огляділа стрункий ряд з рукомийників праворуч і ряд кабінок ліворуч. І тільки зараз я зрозуміла: мені не потрібно до вбиральні. Це був радше жест відчаю, чи просто небажання покидати це місце. Якби я тільки розуміла з чого це раптом мені потрібно лишатися тут.

Я гадав, що ти підеш разом з Феррісами, – вивів мене з роздумів знайомий голос. Я обернулась на скрип дверей і побачила позаду себе Кайтена.

А це хіба не жіночий туалет? – розгублено спитала я перше, що прийшло на думку.

Смієшся? – Він недовірливо і навіть розчаровано підняв одну брову та пішов до рукомийника. – Цей бункер наспіх клепали на протязі дванадцяти років, але ніхто на протязі усього цього періоду не підтримав ідеї, щодо побудови другого туалету. В нас надто обмежені ресурси і не дуже багато робочих рук.

Дванадцять кажеш, – задумливо промямлила я.

Якщо ми з Торі маємо зустрітися через двісті вісімдесят років, а йому тоді буде триста два, то зараз йому двадцять два. Дванадцять років тому йому було десять. Його батьки померли, коли йому було десять, тоді ж, коли почалась війна.

До речі, – перебив шалений потік моїх думок Кайтен, – я хотів тебе дещо спитати.

Що саме?

Який ідіот погодився набити тобі тату поверх шраму? Просто, це навіть не дико і не огидно, це... соки́рково.

Як?

Ну, знаєш, соки́рково. Від слова сокира. В нас кажуть "дурний, як сокира", тому не дурнувато, чи ідіотсько, чи як ви там говорите, а соки́рково.

Буду знати, – промямлила я знову, втупивши очі в підлогу під Кайтеном.

То, хто робив тобі тату? – повторив своє запитання він.

А ти не міг побачити це на моїй нитці? – відповіла я питанням на питання.

Я бачу лише доленосні в твоєму житті події, – пояснив він, почесуючи ніс. – Мабуть, це не вплинуло на твоє подальше життя. То хто робив? – знову-таки нагадав він.

Я не знаю. Ми з Крістін змінювали минуле і внаслідок цього в мене з'явилися два шрами, як у мого молодшого брата, і тату. В Пітера шрами з'явилися через аварію, тому, мабуть, я отримала їх замість нього. Але походження тату я не знаю, – пояснювала я, погладжуючи рукою те місце, де було те саме тату.

Крістін – це та руда, чи не так? – з підозрою зиркаючи на мене, спитав Кайтен.

Так, – повільно відповіла я, не розуміючи його реакції.

Також стрибунка в часі?

Так, мабуть, – відповідала я, все менше розуміючи причини для таких питань.

Пообіцяй мені дещо, – серйозно попросив він, впившись в моє обличчя своїми сапфіровими очима. Здається, очі та волосся – найнадійніший тест на приналежність до нашої сім'ї.

Що саме? – Нащо він так вирячився на мене? В мене навіть голос почав тремтіти.

По-перше, ти більше не будеш стрибати у часі без нагальних потреб. – Сама цього хочу, тому він може не хвилюватися. – По-друге, – Тут він перейшов на змовницький шепіт, – ти будь-якими способами, але змусиш Віторі тебе покохати наново. – Вони всі змовилися, чи що?! Не те щоб я була проти, але легше мати стосунки тоді, коли ти сам цього хочеш, а не весь Всесвіт. – І по-третє, передаси це батькові, але вже у своєму часі. – Він протягнув мені тоненький конверт і мені не залишалося нічого іншого, окрім як узяти його.

А що там? – знову прокинулась у мені моя невгамовна й безстрашна допитливість.

Лист для батька. Я ж не дурень, розумію, що сьогодні всі помремо, – промовив він аж занадто спокійно та оптимістично.

Що? Коли? Але ж... – Я щиро не розуміла його слів. Тобто всі? Тобто помруть?

Сьогодні війна скінчиться, – по-філософськи задумливо промовив він, перевівши погляд на стелю. – Сьогодні половина Помпейї перетвориться на попіл за наказом Долі. І нікому з Нижніх не вижити.

А ти хіба з Нижніх? – намагалась я навести хоч якійсь аргументи. Як не йому, то собі, при цьому добре пам'ятаючи, що до мого часу він не дожив.

На половину. Батько з Верхньої частини, а мати з Нижньої. Чи ти не знала?

То, Марден з Феррісами з однієї планети?

Так... Знаєш, мені якось ніяково через те, що я перший, хто тобі це розповів. І чому ти звеш його по імені? Він же має право на відповідне до ваших родинних зв'язків звернення.

Бо виховував мене не він і я не звикла ще до цього. Один тиждень пройшов з тих пір, як я дізналась про всю цю кашу навколо мене, а таке враження, ніби ціле життя. Ти хоч розумієш як це, коли ще минулого місяця твоєю найбільшою проблемою були домашні завдання і вискочки одноклассники, а потім ці проблеми стають піщинками у горах із проблем і загроз для життя?

Розумію, ще й як розумію, любонько, – намагався мене вспокоїти Кайтен, притиснувши мене до себе і погладжуючи моє волосся. – Моїм таким переломним моментом стала війна. І не тільки моїм. Наприклад, ті самі Ферріси. Момент і ти сирота без даху над головою, без води та їжі, зі страхом за життя і зневірою в завтрашній день. Роуві легше, він майже нічого не пам'ятає, а ось Торі досі бачить кошмари, зовсім не дитячі кошмари. Єдиною його відрадою стала Віорі, хоча, нікому, крім цих двох, це не сподобалось.

А ти? – подала я голос крізь тканину його кофти, що трохи підмокла через мої сльози. – Скільки тобі було, коли почалась війна?

Двадцять три.

То тобі зараз тридцять п'ять?! – не повірила я. – Безсмертя реально крута штука.

Що? О, ні-ні-ні, я не безсмертний, – заперечив він, відлинувши від мене, щоб мати змогу побачити моє обличчя. – Я був народжений поза шлюбом, тому не успадкував силу батька. Дар – так, магію – ні. Хоча, я й не жалію. Без магії на мене не сильно звертають увагу і мені не доводиться запиратися в порожньому вимірі наодинці зі страхом за власне життя. Через прозопагнозію та бажання інших використати його дар, батько боїться вийти назовні без супроводу. Жахіття, правда?

Але ж ти не... – намагалась я задати питання, аж ось Кайтен мене перебив.

Я не лишаю його наодинці надовго. Він навіть сюди не проти прийти. Самостійно. Я не ставлю на наших відносинах хрест і не соромлюсь його, якщо ти про це.

Шкода, що тобі не судилося дожити до мого народження, – зітхнула я, стискаючи його в обіймах. Він же тільки поплескав мене по спині і насмішливо відповів:

Мені здається, що в тебе вдосталь братів та сестер в твоєму часі. Та й я своїм життям цілком задоволений, тому не переживай, помру щасливим.

Як ти можеш про таке жартувати?

Я багато що бачив. Тим більше, в мене було вдосталь часу щоб з цим змиритись.

Сайма! Тобі там ще довго? – почули ми голос Шантейн, що вже ввірвалась досередини. – Сподіваюся, я вам не завадила.

Ні, все гаразд, – відповів Кайтен, як перший, хто очуняв після такого галасного оповіщення.

Шантейн, що була спритнішою за обох з нас, хутко вхопила моє зап'ястя і, наспіх попрощавшись з Кайтеном, потягла мене далі по коридорам. Вправо, вправо, прямо, вліво, прямо, вправо, вгору по надзвичайно довгих сходах і, о диво, ми нарешті помітили братів Феррісів, ще одного хлопця і Віоріку.

Чого так довго? – ледве не гарчав на нас Торі.

Я вперше і, мабуть, в останнє в житті побачила власного брата, – почала я впевненно і навіть гордо пояснення. – Я маю право на пристойну розмову з ним.

Гаразд, давайте вже нарешті вирушимо. Раніше підемо, раніше повернемось, – промямлив він і відчинив чергові непримітні двері за своєю спиною.

Саме в цей момент я вперше побачила Помпейю. І вперше побачила війну.
© Бізельмоній ,
книга «З дівок у леді».
22. Перетворення Віоріки у Брута
Комментарии
Упорядочить
  • По популярности
  • Сначала новые
  • По порядку
Показать все комментарии (1)
Лео Лея
21. Фізичне зцілення і моральне каліцтво
Сумно.
Ответить
2021-02-13 20:37:09
Нравится