– Так... Так, я впевнений, що я твій батько...

За все своє недовге життя я ще ні разу так багато не плакала. І якщо вчора я знала причину таких виявлень емоцій, то сьогодні вони заливали очі ніби просто так, безпричинно.

– Я... вибач, я випадково, – мямлила я, стираючи сльози з обличчя, чи, скоріше, розмазуючи їх по щоках.

– Ні, я розумію, можеш навіть не стримуватися, – відповів Марден.

– А... а як мені до тебе тепер звертатись? – спитала я в нього.

– Як забажаєш, жулька, – сказав він ставлячи переді мною чашку з соком і стираючи мої сльози рушником. Не знаю чому, але після "жульки" мені стало легше.

– А як так вийшло? – спитала я, злякавшись закінчити питання.

Не знаю чому – через свій дар, чи просто в нього такий характер, але Марден з легкістю розумів людей з півслова. Він тихо і гірко зітхнув, відійшов назад плити і тихо почав свою розповідь здалеку:

– Скільки разів, на твою думку, твоя мати була одружена?

– Один? – Я настільки розгубилася таким запитанням, що ледве вимовила одне лиш слово. Марден знову зітхнув і прояснив мені причину такого запитання.

– Взагалі-то тричі, – Я ледве не подавилась соком, щастя, Торі поплескав по спині щоб я відкашлялась. – Від першого її чоловіка народилась Бель. Їй був майже рік, коли я одружився з твоєю мамою. Я... я побоявся розповісти їм про свої магічні сили і про діагноз, але, як не дивно, тільки останнє вилізло мені боком. Я сплутав її з іншою жінкою. Один раз за весь рік спільного життя ми вирішили сходити в ресторан, їй так хотілося, а я не зміг їй відмовити. Але... – Звякнув ніж, що впав на підлогу. – Я сів не за той столик, переплутав її з іншою. Вона була зла, а я тремтів із сорому і страху. Не дарма боявся. Одна ніч і від неї й сліду не залишилося. Ні речей, ні фото, ні Бель, ні її самої. Я намагався її знайти, але Долія рявкнула на мене, щоб я перестав. Вона сказала: "Якщо вона тебе дійсно кохала, повернеться". Я вирішив, що вона права, тому просто чекав. Намарно.

– То... Тато, тобто Вікрам, виходить він рідний батько тільки близнюкам? – спитала я, ледве ворухаючи губами. Незважаючи на теплу погоду, мене трясло, як взимку.

– А я його не знаю. Ні його, ні близнюків. Я не мав сил і ресурсів знову вишукувати твою мати, особливо, коли Долія заборонила мені це робити. Було бажання, воно й досі є, але давайте будемо чесними. Нащо я їй зараз. Вона має нового чоловіка, велику сім'ю і беззаперечно щаслива з вами. А я... Я стільки років сидів зачинившись від усього світу, а потім, варто було вийти назовні, як мені розповіли дуже гарну і радісну новину про дівчину, що скоро ввійде в повну силу, мою силу і тому я вже другий місяць, як маньяк, ганяюсь за незнайомими дівками, щоб знайти власну дочку, про яку мені повідомили через двадцять років після її народження, через страх, що її використають так само, як і мене, – Марден нерухомо стояв спиною до нас, стискаючи кулаки, але по його голосу можна зрозуміти, що він готовий розламати все, тільки щоб вивільнити свою лють і невдоволення.

Я так тихо, як тільки могла, підвелась і повільно підійшла до нього ззаду. Моя рука м'яко лягла на його плече і він різко розвернувся до мене червоним лицем, червоним від люті і знову пережитих спогадів. Він раптом розслабився і розм'як, тепер він був радше роздавлений ніж злий.

– Я щиро сподіваюся, що ти не зла на мене за це. За те що мене не було поруч все твоє життя і що я тільки зараз про тебе взнав. В будь якому випадку, буде доречно сказати пробач.

Я не втрималась і стиснула його в обіймах.

– Я не зла, – перебила його я, коли його руки лягали на мої плечі, відповідаючи на обійми. – Ти не винен, а якби й був, то я всеодно пробачила б тобі. Ти ж намагаєшся виправити це і... ти ж мій тато, в кінці кінців.

– Це вже точно! – удавано повеселішавши, крикнув Марден ще сильніше стискаючи мене в обіймах. – Які б плани, яка б робота, які б справи в мене не були, знай точно – ми надолужимо з тобою всі ті роки, що ми не знали один одного! Обіцяю.

Останнє слово він промовив майже пошепки, зануривши своє обличчя в моє волосся.

– Знаєш, а твоє волосся пахне так само, як і моє! – зауважив він і підвів голову. – Віторі... Злиняв.

Я повернула голову туди, де нещодавно сиділи ми з Торі. А й справді – він кудись пішов.

– Дуже доречно, не уявляю як йому було ніяково слухати це все. Особливо, коли він майже не пов'язаний з нашою сім'єю.

– Майже? – поцікавилась я.

– Неважливо, пішли знайдемо його. Можу побитись об заклад, що він на даху.

Ми акуратно стали підійматися по драбині. Сходинки ледве чутно поскрипували під ногами, висловлюючи своє невдоволення.

Другий поверх був однією величезною кімнатою. Половина стелі була скляна, інша – з того ж світлого дерева, що й підлога. Впритул до лівої стіни в її центрі розмістилось звичайне білосніжне ліжко з купою подушóк на ньому, по обидві сторони від нього примостились дві тумби, в ногах невисокі полички, що не заважають при перегляді телевізора, що висів на стіні навпроти ліжка. Сам телевізор був оточений полицями в вигляді бджолиних сот, що втиснули від стіни до стіни і від підлоги до стелі. На поличках лежали книги, статуетки, шкатулки, прикраси та інші дрібнички. Навпроти мене було панорамне вікно, з якого виднілись хащі лісу. Біля стіни, де були двері, стояв шкаф, мабуть, з речами Мардена. Він був високий, але неширокий, навіть вузький. А кому потрібна купа речей, коли навколо зовсім нікого немає?

– Це твоє? – спитала я дістаючи із шкатулки кілька сережок і кулонів з білосніжного металу. Мені згадався той метал, з якого була зроблена зброя в міні-арсеналі Торі.

– Так, – сказав він десь позаду. – Будь обережна. Більшість з них магічні резерви, а решта – зброя.

– Як така краса може бути зброєю?

Він підійшов до мене і обрав одну з сережок, потім махнув рукою і з руки проявилось лезо меча – сережка перетворилась на меч. Хоча, це навіть не меч, скоріше палаш, вишуканий, елегантний і білосніжний палаш.

– Я теж такий хочу, – пошепки промовила я, нахиляючись до палаша і відчуваючи, що ось-ось і в мене слюнки потечуть.

– Тоді я знаю, що подарувати тобі на твій день народження! – сміючись відповів Марден і труснув рукою і зброя знову стала прикрасою. – Але знай: така зброя – персональна. Вона реагує на магію одної конкретної персони – свого хазяїна. Тобто, якби, наприклад, я спробував би використати чиюсь зброю, то вона б не зреагувала на мої команди.

Треба буде не забути.

– Я вже можу повертатись? – спитав знайомий голос звідкись згори.

Я підвела голову і побачила Торі, що стояв на скляній частині стелі прямо наді мною. Точніше, лежав животом донизу, ледве помітний в напівтемряві сутінків.

– Тебе ніхто й не виганяв, – відповів володар дому. – Зачекай, ми зараз до тебе піднімемось.

Як виявилося, через шафу, я не помітила драбини, що вела нагору. Драбина була просто десятком дощечок, що були прибиті до стіни через рівні проміжки по діагоналі.

Я якомога обережніше піднялась по сходинках, поперед Мардена.

Коли я врешті піднялась нагору, подумки зрадівши, що сама не впала і нікого не кинула, переді мною розкинувся плаский дах, будинку Мардена. Одна половина була із світлого дерева, а інша з скла, що повинно бути доволі міцним, щоб витримати двох дорослих чоловіків і дівчину в одному місці. Тут стояв невеликий столик зі стільцями, але ми дружно вмостились біля Торі, що вирішив проігнорувати це диво цивілізації і всівся прямо на підлогу, тобто на дах, тобто на скло. З моїх слів здається, що гравітація дала збій.

– Марден! – пролунав десь далеко дівчачий крик. – Ми зібрали речі! Ти не міг би перенести нас назад додому?!

– Вже йду! – так само крикнув він у відповідь і вже тихіше звернувся до нас з Торі. – Я швидко. Як буду йти назад, то вам щось взяти?

– Я б не відмовилась від соку. З червоного апельсину, якщо можна, – попросила я.

– Допомогти? – запропонував вже Торі. – Я приблизно знаю де кожна з них живе.

– Звідки? – поцікавився Марден.

– Коли я помітив, що більше п'ятнадцяти дівчат не відвідували занять, я вирішив їм зателефонувати.

– Не вийде, сигнал в цьому не ловить, – перебив його власник виміру. – Я встановив все, що можна, щоб мене турбувало тільки телебачення і інтернет. В кінці кінців, це мої єдині ресурси інформації.

– Я вже помітив непробивність Вашого захисту. Особливо, коли шукав Анабель і маячок, що мав би працювати навіть в повністю ізольованих приміщеннях і вимірах. Але суть не в цьому. Коли я не зміг додзвонитись до дівчат, я вирішив відвідати кожну, тому я чудово знаю де і хто живе.

– Навіть якщо так я впевнений, що вони теж це чудово знають. Тим більше, ти там будеш тільки лишнім через нездатність відкривати портали.

– Тобто нездатність? – щиро здивувався Торі, коли його співрозмовник вже почимчикував до сходів.

– Будь-яка і будь-чия магія, окрім моєї і моїх родичів, не має жодної сили тут, – чітко промовляючи і виділяючи кожне слово відповів Марден. – Вона просто приспана, недієздатна, блокована, кажи як хочеш.

– Тобто без Вас я звідси не вийду? – насмішливо спитав той.

– Тепер ти зрозумієш як мені було, коли ти тягав мене між вимірами! – гордо зауважила я.

– Ну, гара-а-азд, – протягнув Марден, трохи скривившись через нерозуміння ситуації. – Тоді я пішов. Я не надовго.

– А Бель ти також відправиш, чи лишиш тут? – кинула я йому вслід.

– Як вона схоче, – почула я перед тим, як Марден стрибнув з краю даху. Я стрімголов кинулась перевірити чи з ним все гаразд, вже знаючи, що все з ним прекрасно. Я побачила як він вже йшов в напрямку до пляжу, де в останнє я зустріла дівчат.

Він обернувся назад через плече і, помітивши мене, помахав рукою. Я махнула йому в відповідь і повернулася назад до Торі, що сидів на підлозі/даху/склі, підібгавши ноги і поклавши на них підборіддя

Я всілась поруч і почала вглядатись в небосхил.

Червоне сонце вже тислося до горизонту, занурюючись в океан, що здавався золотим в світлі вечірнього сонця. Це золотаве поле з хвиль омивало чорний пісок, що дрібно поблискував і переливався. Ліс співав пошепки свою звичну пісню, омиваючи листя і гілки в останньому за сьогодні сонячному промінні. Треба десь це записати. Я б могла бути письменником, якщо з реставрацією не вийде.

Тим часом сонце йшло на спочинок, забираючи з собою все денне світло і тепло, змушуючи мене тремтіти в напівтемряві.

– Ти ж казав, що ця диво тканина втримує тепло, – стукаючи зубами, буркотіла я.

– Такого я не казав! – відповів Торі. – Я казав, що ніякі температури їй не зашкодять.

– Круто! Тканина ціла, але мені холодно.

– Скиглійка! – сказав він, знімаючи з себе плащ, під яким виявилась лише футболка.

– А тобі холодно не буде? – спитала я, коли він накинув на мої плечі свій плащ.

– Наврядчи. А якщо й буде, розпалю багаття прямо на плечах. Мені не вперше.

Я почула якийсь звук позаду, але, коли обернулась, не побачила нічого, що могло б бути джерелом того писку.

– Якщо вам так холодно, то зайдіть всередину, а не одежою обмінюйтесь, – почули ми через деякий час голос Мардена, що лунав зсередини.

– А я й не подумала, що так можна, – зізналася я, посміюючись з власної некмітливості.

– В мене такі ж проблеми, – всміхнувся Торі, але, судячи з ледве помітних в темряві червоних плям на його обличчі та вухах, йому через це доволі соромно і ніяково.

Ми підвелись і повільно пішли до сходів.

– Можеш забрати назад, – сказала я, протягуючи плащ, що хвилину назад намагався мене зігріти.

Хвилина, і плащ у власника, ми сидимо за столом на першому поверсі, а Марден чарує над плитою.

– Я сподіваюся, що дівчата вже вдома, – почав розмову Торі.

– А де ж їм ще бути? – спитав на це Марден.

– А я знаю? Може якась занадто хитра в Діснейленд відправилась?

– Не забувай, що я бачу істину! І зможу відрізнити координати вашого університету від координат Діснейленду.

– То ви відчиняєте портали по координатам? – поцікавилась я.

– Відчиняють двері, а портали відкривають, – виправив мене Торі. – Але так, здебільшого ми користуємося стислими координатами, коли відправляємось в незнайоме місце. В інших випадках, просто уявляємо те місце, куди хочемо потрапити.

– З роками і практикою, звісно, це стає простіше і швидше, – доповнив пояснення Марден. – Взагалі, твоїх теперішніх сил має бути достатньо для недалеких переміщень.

– Я можу навчити, якщо хочеш, – запропонував мені Торі.

– Ти не можеш, ти мусиш! – відповіла я, на що обидва чоловіки дуже здивувались. – Ти ж обіцяв мені уроки з магії.

Торі "приліпив погляд до порожнечі" (малі так кажуть, коли я починаю старанно думати, дивлячись в одну точку без реакції на зовнішній світ) і згодом відповів:

– Можливо... В будь-якому разі, вставай. Тільки спочатку коротко теорію, щоб тебе не занесло куди не треба.

Я підвелась, очікуючи найцікавіший урок за все своє життя. Торі став навпроти мене і почав майстер-клас.

– В народів нашого типу портал відкриває жест руки. Неважливо який, але відкриває. Запам'ятай раз і назавжди, права рука – переміщення всередині виміру, ліва – поза його межі. Виходити за межі виміру може лише персона з повністю сформованою душею, бо коли між двома вимірами переміщуються діти, люди з слабкими стінками душі, чи персони з забороною на подібні переміщення – метал може просто тріснути і вони лишаться психологічними каліками на все життя.

– А моя душа вже сформована? – спитала я і одразу зрозуміла, що це було дурне питання.

– Так, інакше ти б тут не стояла з такою широкою посмішкою на вустах, – відповів Марден.

– Продовжимо, – повернув мене до уроку Торі. – Прикрий очі і дай руку. – Мої повіки легко опустилися, а права рука слухняно опинилася в його руці. – Спочатку треба відчути свою магію. Зазвичай вона з чимось асоціюється, з кольором, відчуттям, запахом чи смаком, в декого зі спогадами.

– А з чим в тебе асоціюється твоя магія? – спитала я, не звертаючись до когось конкретно.

– З червоним кольором, – відповів Марден.

– З вишнями. Як смаком, так і фруктом конкретно, – повідомив уже Торі.

– І як я маю відчути свою магію? – розгублено і розчаровано спитала я.

– Який смак ти відчуваєш, коли дуже втомлена чи поранена?

– М'ята? Або... лимон, ну, коли втомлена.

– Давай спочатку м'яту. Сконцентруйся на смаку, як він повільно тане на язиці, опускається по шиї нижче, витає між легенями і тече в руку, цю руку, – Він зробив деяку паузу і зітхнув. – Ні, не те. Давай лимон. Любиш лимони?

– Так.

Це йому нащо?

– Тоді має спрацювати. Думай про лимони, про цей їдючий жовтий колір, гірку шкірку і приємно кислий сік. Як крапля за краплею він тече по язику, стікаючи далі, несе свою м'яку кислинку до серця і перетікає до руки, несучи з собою крупинки магії.

– Діє? – спитав пошепки Марден, ставши впритул позаду Торі.

– Так! – так само пошепки відповів той і продовжив вже до мене: – А тепер, Саро, уяви себе там, на даху, де ми щойно були, згадай все до дрібниць, де саме ти стояла і в яку сторону дивилась... А тепер просто махни рукою і уяви собі портал на дах.

Він відпустив мою руку і я легко й коротко махнула нею перед собою. Я акуратно, боячи́сь незрозуміло чого, розплющила очі і обернулася на всі сторони світу, не побачивши перед собою порталу.

Я глянула на чоловіків і вони дружно вказали на стелю наді мною. Я підняла голову догори і помітила білий клаптик туману, чиї краї стримувало таке ж біле мереживо, прямо над собою.

– А чому він там? – спитала я витріщившись на свій перший портал.

– Бо ти уявила вихід, але забула про вхід, скажімо так, – пояснив мені Марден. – Ти сама туди залізеш, чи тобі допомогти?

– Нащо?! – крикнула я.

– Щоб перевірити чи він дійсно виводить на дах.

– Я туди не вилізу! Він прямо під стелею.

Марден виразно глянув на Торі, що останній зрозумів як заклик до дій, тому підійшов до мене і всадив до себе на плече, щоб я дістала до стелі. Дістати змогла, але вилізти в портал була не в силах. Це ж яка тут стеля, якщо я 176 см, а Торі взагалі два метри ростом!

Мені довелося стати на його плечі ногами, за що попередньо вибачилась, і сунути голову до порталу.

Я дійсно опинилась по пояс на даху, але... тут сонце ще не зайшло і я бачу себе і Торі! Я хутко залізла назад, мимоволі пискнувши зі страху, і портал закрився за мною.

– Ну і що? – спитав Торі, ставлячи мене на підлогу.

– А це нормально, що я бачила подію п'яти хвилинної давності?

– Тобто? – додав свій вклад в розмову Марден.

– Там сонце ще не зайшло і ми з Торі там ще сиділи...

Марден різко сів, закриваючи голову руками і дивлячись то на мене, то на Торі.

– Що не так? – спитала я.

– Ти... не проти того, що вона тебе так назвала? – боязко спитав у Торі, Марден. – Я може й відсталий від новинок сьогодення, але ж не настільки.

– Ні, не проти. Я їй дозволив, – відповів доволі роздратовано Торі. – І я так розумію, Сара відчинила портал не тільки через простір, а й крізь час. Мені здається, це варте більшої уваги.

Марден повільно підвівся і жестом запросив нас до столу, що вже був наповнений різноманітними наїдками.

– Мене цікавить трохи інший момент, – почав вже за столом розмову Марден. – Хто відіслав вам ті повідомлення з погрозами?