0. Для початку - знайомство
1. Обнова вчительського складу
2. В гостях у директора
3. Пішли, поїхали проблеми
4. Коли університет стає божевільнею
5. Від однієї непритомності до іншої
6. Маман і бісики
7. Сни, що розкривають таємниці
8. Момент прозріння і назад в темряву
9. Коли світло починає гаснути
10. Перший слід
11. Повернення заблудшої сестри
12. Драсьте, я твій батько
13. Яка на смак магія?
14. Маньяк номер 3
15. Джейсон вийшов на полювання
16. Купідон, психопат і нова стрижка
17. З днем народження мене!
18. Коли Боги льють на твої штани свій чай
19. Батько-наркодилер і неадекватний дід
20. Побачення з покійниками
Вíторі Фéрріс
Са́ра Дже́й
21. Фізичне зцілення і моральне каліцтво
22. Перетворення Віоріки у Брута
23. Хвилинка до гулянки
24. Останній день Помпейї
25. Перезавантаження
26. Згадати усе
27. Дежавю
28. Нові викрадення і нові вчителі, або як позбутись злодія в одну розмову
29. Невже нудний паскудний хепі-енд?
30. Нібито я можу йому відмовити
Пролог. Кожен кінець - це новий початок
3. Пішли, поїхали проблеми
- Саро! - почула я суворий чоловічий голос крізь сон.
- Га? Що? Де? - я не могла зрозуміти що сталося і де я знаходжуся.
Поруч хтось почав сміятися. Я впізнала Ронні, його сміх неможливо не впізнати.
Я підняла голову з парти.
- Я що заснула? - прошепотіла я сама собі.
- Так заснула! - я підвела очі догори і побачила спокійне лице нашого директора зовсім поруч з моїм. Йому довелося нагнутися для цього, я ніколи не любила ці низькі парти. Він докірливо дивився на мене, доки я не прокинулась до кінця і спробувала щось відповісти.
- Пробачте, я випадково. Не знаю що на мене найшло, - спробувала пояснити свою провину я.
- Не варто виправдовуватись. Якщо мої пари Вам не цікаві, прошу хоча б робити вигляд, що Ви не спите, або ж не приходити зовсім, - сказав він своїм металевим голосом і продовжив урок. Тепер я зрозуміла, чого так боялись моя сестра і Ронні - здатність Віктора одним реченням довести тебе до оціпеніння, або до істерики.
Чомусь мені згадались слова Ронні, що він казав про Бетмена: "Молодий чоловік, якого всі обожнюють та прославляють, і суворий хижак, що ховається за маскою і карає всіх, кого зможе дістати".
- І Саро, - додав пан директор. - зайдеш до мого кабінету після занять.
Я почала тремтіти. З'явилось відчуття невідомої тривоги, ніби знаєш, що тобі лишилось не довго, але ти не маєш поняття скільки конкретно і що саме тобі завадить продовжити своє існування далі.
Ронні стиснув мій лікоть, змушуючи мене покинути мої глибокі роздуми. Він легенько поплескав мене по плечу і вказав на дошку, де вже з'явилися речення та окремі слова, що потрібно було записати.
Врешті-решт урок завершився і всі почали неспішно виходити. Всі, окрім нас з Ронні, що галопом вибігли, щоб не попастись на очі директору.
- В тебе дивний брат. Прямо як Бетмен, - почала я.
- Тобто? Мільярдер, з печерою в підвалі і роздвоєнням особистості? Не знаю чи є в нього печера, але про інше можеш не сумніватись, - відповів Ронні.
- Він мільярдер?
- Типу того. Ти ж бачила його авто. І мої подарунки. Ти ще не бачила його дім в... в якійсь зі скандинавських країн. Не пам'ятаю точно, я там рідко бував. Та й він частенько переїжджає з місця на місце.
- То чого ж він живе в двокімнатній квартирці разом з тобою, якщо в нього такі статки?
- А чом би й ні? Я його вже півроку не бачив. Тим більше я ж не вижену його з дому, він - все, що залишилося від нашої сім'ї.
Я встала як вкопана посеред коридору.
Я тут дещо зрозуміла. Він знає майже все про наше з Бель життя. Він знайомий з нашими батьками - заходив, коли ті гостювали в нас, знає наших молодших братів-близнюків настільки добре, як і ми, знає наші бажання і страхи, особливі дати і заповітні секрети. Він наш найкращий друг і знає нас справжніх, а ми... ми знаємо лише те, що він дозволяє нам знати. Ми не знаємо його сім'ї, яке в нього було дитинство, лише зараз дізнаємося про брата, ми навіть його точного віку не знаємо, не те що його самого!
- Ронні... - тихо сказала я.
Він обернувся, якось почувши мій шепіт в десяти метрах від мене серед цієї метушні. Він підбіг назад і почав знервовано питати:
- Саро, все гаразд? Тобі погано? Що не так?
- Все гаразд, просто..., - почала я, підвівши на нього погляд. - Я тут подумала,...
- Ну? Кажи!
- Коли в тебе день народження?
Він оціпенів від такого запитання. Ну, встала твоя подруга посеред дороги з обличчям, як у трупа, і питає коли в тебе день народження. Що тут такого?
- Я не розумію. Нащо це тобі зараз? - врешті відповів він, відводячи мене кудись вправо, подалі від центру коридору.
- Просто, ти знаєш про мене все, а я нічого про тебе.
- Тобто? Ти мене прекрасно знаєш.
- Знаю твоє ім'я, місце проживання і навчання. Не більше! Я майже нічого не знаю про твоє життя. Навіть не знала, що в тебе є брат.
- Я просто не хочу розповідати про своє життя - це не приносить мені ніякого задоволення. Це як розкопувати стару могилу: бридко, страшно і боляче духовно. Ти, звісно, вибач за це, але я не збираюсь це розповідати. І Торі тим більше!
- А чому Торі?
- Що? - він був готовий іти далі, але зупинився після мого питання.
- Чому ти називаєш його Торі? Це ж скорочення від Вікторії. Імена, звісно, схожі, але я думала чоловіків так не називають.
Він трохи вагався перед відповіддю, але сказав:
- Ми народилися в іншій країні і на тій мові його ім'я звучить, як Віторі, а не Віктор. Звідси й Торі.
- А твоє ім'я?
- Таке ж.
- Рональд?
- Так.
Це прозвучало якось сухо і не щиро. Ну, нічого якщо не я, то Анабель задовбає його так, що ту правду, що втаїв, він буде співати, а не говорити.
- Я іноді дивуюся тобі! - подав він знову голос, коли ми продовжили рух.
- Чому конкретно? Я ж диво на ніжках, як любить казати Бель, мені можна дивуватися з тисячі причин.
- Ти швидко і легко переходиш з однієї теми на іншу, ніби забуваючи, що було хвилину тому.
- Я просто бачу, коли тема вичерпана, і просто змінюю її. Легко.
- Просто ти спочатку так по злому мене розпитувала, а потім по іншому, з захопленням. Твої емоції змінюються так само швидко, як і теми розмови. Ніби в тебе всередині якийсь перемикач, - всміхнувся він.
Продзвенів дзвінок і всі навколо помчали на заняття. Ми з Ронні також пішли помалу, не влізаючи в центр натовпу, нам ще потрібні будуть наші ступні.
Я абсолютно не звертала уваги на вчительку математики. Тільки прокручувала в голові все, що зможу сказати в своє виправдання директору, це ж остання пара. Було страшно і я дуже щиро сподівалася, що він в гарному настрої. Ще була надія, що він буде поводитися як друг, а не як вчитель, але я й сама розуміла, що це наврядчи станеться.
Дзвінок. Всі вийшли, окрім мене і Ронні, що намагався мене заспокоїти. І хоча в мене з'явилися сили встати і піти, я не могла перестати тремтіти. Коридори були безлюдні, безшумні, лякаючі. Було чути лиш клацання невисоких каблуків моїх туфель і м'які і глухі кроки Ронні.
Підійшовши до дверей директорського кабінету, я помітила ще трьох дівчат, серед яких була і Бель. Ми переглянулися, не розуміючи чому прийшли інші, але раптом Ронні відчинив двері і буквально впихнув всіх нас всередину і зайшов сам. Коли всі опинилися всередині, він зачинив двері за собою.
Я обернулася до столу, що стояв майже посередині кімнати. За ним ніхто не сидів, чому зрадів кожен присутній. В мене з'явилася можливість роздивитися приміщення.
Паркет, схований під сірим килимом, що, можливо, колись був чорним, або, навпаки, білим. Білі, як в коридорі та інших аудиторіях, стіни, вони нагадували всім лікарню. Невелика шафа справа і інша, але вже на всю протилежну до входу стіну.
Стіл був масивний, з темного дерева, вкритий різними паперами і підручниками, серед яких був втиснений ноутбук. За столом було крісло, просто чорне крісло, схоже на те, що ми з Бель придбали для себе колись.
Зліва не було нічого, окрім вікна з широким підвіконням, на якому вмостилась якась рослина. Одна з дівчат хотіла на неї поглянути, коли металевий голос сказав:
- Не раджу підходити близько, рослина хижа і агресивна.
- Прямо як її хазяїн, - вставив Ронні.
- Не викабелюйся, - лишень сказав його брат, ставлячи якісь папки на стіл, - Анабель?
- Так, - відповіла моя сестра тремтячим голосом.
- Ти казала, що учні зникають, чи не так?
- Все так, - не розуміючи нащо це йому, сказала Бель.
- Не так. Зникають учениці, лише дівчата. Дивіться, - він дав нам листок з фотографіями. Там було близько п'ятнадцяти дівчат. Тим часом, наш директор продовжив говорити: - В них є спільні зовнішні риси: темне волосся, широкі очі, тонкі губи, ріст від 170 до 180 см. Як не дивно, за останні кілька місяців зниклих було шістнадцять, всі виглядають схоже і навчалися тут, - я обернулась. Всі присутні дівчата підпадали під цей опис, - Фактично, вони досі тут вчаться, адже ніхто не забирав документів і не підтверджував, що вони не здатні більше навчатися.
- Тобто, ніхто не знає чи вони мертві? - перефразувала слова директора одна з дівчат, Марія, здається.
- Можна і так сказати. Тому я вирішив трохи побігати по кабінетах тих, хто має владу, щоб вмовити хоч когось забезпечити вам умови для спокійного навчання та життя, але, до кого б я не звертався, всі відмовляються, бо їм, бачте, треба більше доказів! Виродки!
- Заспокойся! - крикнув Ронні, розуміючи, що його брату важко стримувати своє обурення.
- То що нам з цим робити? - спитала та ж Марія.
- В мене є кілька варіантів для вас. Перший: ховаєтесь по домівках, я дозволяю виключно вам чотирьом пропускати заняття, за умови, що ви будете вивчати весь пропущений матеріал самостійно. Другий: ваш вчитель з живопису хоче через кілька днів відправитись в сусідню країну, поки не знаю яку саме, при цьому він хоче зібрати групу учнів, для практики пейзажу, як він сказав, але це лише для художників. Третій: ви залишаєтесь тут і будете грати роль приманки для нашого маньяка, так його буде легше спіймати, щоб він не робив лиха далі. Свій вибір попрошу озвучити прямо зараз.
Я боялася дихати. Приїхала повчитися називається! Я почула як хтось заплакав і обернулась на звук. Якщо не помиляюсь, то її звуть Александра, Алекс. Я й сама ледве не заплакала, настільки подавленою і наляканою вона здалась мені. Наш директор жалісно подивився на неї і підійшов щоб заспокоїти:

- Не треба так боятися, я ж сказав, хочеш - можеш виїхати звідси, ніхто не буде скаржитись за це на тебе, - його голос кардинально змінився - замість крижаного металу був тягучий і густий мед.

- А якщо я й поїду, то куди? Я музикант, поїздка - не варіант. І додому я не повернусь, його вже немає, - запинаючись та схлипуючи відповіла вона.
Тобто немає? Я нічого не зрозуміла, але Віктор не мав намірів розвивати це питання:
- Тоді, ми зробимо по іншому. Відносно недалеко звідси є одне дуже затишне місто. Я скажу тобі назву чудового готелю, хазяї мене знають, ти передасиш їм написану мною записку і вони дадуть тобі місце пожити, їжу поїсти і так далі. За оплату турбуватись не будеш. Тепер спокійна?
Вона лише кивнула.
- Ось і чудесно. Що думають інші?
- Я обираю поїздку! - зголосилась Марія.
- Ви? - продовжив опитування пан директор.
- Приманка, - відповіли ми з сестрою водночас, від чого здивовано витріщились одна на одну.
- Оце вже ні! - заперечила Бель. - Ти їдеш в поїздку, мене одної їм вистачить.
- Чорта з два! Я тебе одну не залишу! - відмовила я. - Особливо, коли навколо чвориться хтозна що.
- Александро, Маріє, можете іти та збирати потрібні вам речі, ви ж обидві живете в гуртожитку неподалік, чи не так? - перервав нашу суперечку Віктор, своїм металевим голосом.
- Все так, але... Але якщо з нами щось станеться? - лякливо спитала Алекс.
- Ронні? Не проти?
- А в мене є вибір? - відповів той жартівливо.
- А зараз, послухайте мене уважно, - продовжив Віктор, коли Ронні з іншими дівчатами покинув кабінет, - Якщо вам це так принципово, лишайтесь обидві. Це не означає, що хтось з вас обов'язково постраждає від цього. Також це не означає, що ми кинемо вас в самий центр подій. Може я і не заміню цілий підрозділ спецназу, але забезпечити вам нормальні умови для навчання зможу. Обидвоє сьогодні ж переїжджаєте до Ронні. Або ми з ним до вас, - наголосив він, коли ми були готові обуритись. - В університеті ви більш менш захищені, бо тут є люди, багато людей - багато свідків. А що ще нам робити, якщо він дізнається вашу адресу, що ви там одні і обидві його потенціальні жертви? Ронні володіє двокімнатною квартирою, тому одна кімната нам, а друга вам. Чи можливо ви підмітили якійсь деталі, що ми не помітили?
- Так, є одна, - відповіла Бель. - Це ще хто?
Я перевела погляд туди, куди вказувала моя сестра, і побачила дівчину, що лежала підвіконні, обіймаючи ту саму хижу і агресивну рослину, погладжуючи її рукою.
- Мене звуть Крістíн. Крістін Ферріс, - промурчала вона солодким голосом.
- Далекі родичі, - беземоційно відповів Віктор.
Було видно, що родичі. Те ж вогняно руде волосся, тонкі риси обличчя, така ж усмішка, як і у Ронні і надзвичайні очі, вони схожі до моїх - сапфірово-сині, темні та глибокі, але щось в них було не те.
Крістін тим часом злізла з підвіконня і встала напроти нас з Бель, поставивши руки в боки, і не без цікавості розглядала нас. Абсолютно неочікувано вона спитала нас:
- Голови часто миємо, дівуль?
- Тобто? - не зрозуміла я.
- Тобто, нам треба десь непомітно закріпити маячок. Одяг - не підходить - його знімете ви, сережки - не варіант - їх знімуть з вас, тому просто прикріпимо до коренів волосся. Підходьте.
Я поглянула на свою сестру, що була готова влаштувати істерику прямо тут і прямо зараз, тому мені просто довелося іти першою, все-таки якби це було лишнім, ми б цього не робили.
Я трохи нахилилась, закривши очі, і відчула як чиїсь руки порпаються в моєму волоссі.
- Все, наступна в черзі, - всміхнулась Крістін. І все?
Я розкрила очі і побачила, що перед мною стоять не білі чобітки новоприбувшої, а чорні чоловічі туфлі. Я підвела голову і побачила нашого директора, що вже дивився на Анабель. Якось ніяково стало.
Голова зачесалась.
- Куди?! Не чесатись, зламаєш маячок! Вони непомітні, але дуже тендітні, - почала сварити мене Крістін.
- Але ж воно дійсно неприємно! - підтримала мене моя сестра.
- Дівчат, давайте без цього! - втомлено протянула руда.
- Я згоден, годі. Їдемо до вас додому і ви збираєте свої речі. Зараз же, - з натиском сказав Віктор.
- Так романтично! Лише кілька днів знайомі, а вже переїжджаєте до спільної квартири, - сміялася Крістін, на що я зашарілась, на відміну від Бель, що була готова її прибити одним лиш своїм поглядом.
- Давно по шиї не отримувала? - спитав з чистою люттю наш директор.
- Десь кілька місяців точно не було.
- Якщо не припиниш буде сьогодні ж.
- Ой-ой! Теж мені! Запам'ятай раз і назавжди, любчику, жінкам потрібна романтика. Навіть тарілка з супом може стати найкращим подарунком року, якщо все правильно подати, - промовила вона і, піднявши руки в позі "здаюсь", покинула приміщення. Через вікно. Вікно третього поверху.
Я не могла нічого з собою вдіяти і побігла до вікна, щоб переконатись чи вона в порядку, але її ніде не було, ніби в повітрі розчинилась.
- Вона любитель елегантно і гарно піти, мабуть, на даху сидить втішається собою, - заспокоїв мене Віктор.
- Я вже тут! - вбіг захеканий Ронні. - Невже вона вже пішла?
- Вони зібрані? - перебив його пан директор.
- Дівки? Ну, так, хоч завтра ж виїжджай!
- Прекрасно. А тепер їдемо до них збирати їх нажитки.
- Стоп! А хіба вони не мали залишатись? - не докумекав Ронні.
- Вірно, вони лишаються, але в нас вдома.
- Слухай! Я тільки-но відійшов від твого раптового переїзду, тепер ще один терпіти?
- Це не на довго і це не обговорюється! - проявив свій металевий голос Віктор, на що його брат лиш засмучено і смиренно кивнув.
Ми спустилися донизу і сіли в уже знайоме мені авто Віктора. Ми швидко доїхали до нашого з Анабель дому і вже через кілька хвилин ми збирали потрібні речі в дивом знайдену сумку. Точніше, я в одну, а Бель в другу - більшу. Коли всі найважливіші речі були зібрані, нам залишилося лише попрощатися з тим, що не було дозволено взяти з собою, і піти.
- Чого ж ви такі сумні? Жити там не найкраща ідея, але ми можемо всі разом туди заходити, час від часу. Тим більше, коли вся ця історія закінчиться ви зможете спокійно повернутись назад, - заспокоював нас всю недовгу дорогу Ронні.
- Слухай, а нас можна відслідковувати за телефоном? - спитала Анабель, не звертаючись до когось конкретного.
- Так, але тобі не здається, що якщо двоє підлітків раптово відімкнуть свої телефони, це здасться дещо підозрілим. Це може спровокувати того хворого до дій. Буде краще, якщо залишити їх ввімкненими, - пояснив Віктор.
- А поки ми живемо у вас, як нам звертатися до Вас: як до директора, чи як до друга? - спитала вже я.
- Як до друга, - спокійно і навіть заспокійливо відповів той.
Я посміхнулась і виглянула в вікно. Ми були під будинком Ронні. Чоловіки люб'язно підняли наші з Бель сумки і ми почали вияснити наші просторові відносини за чаєм.
- Менша кімната вам... - спробував почати Ронні, але не тут то було, бо була ще Бель.
- Це ще чого? Дівчині потрібен простір. Особливо, коли їх дві в одній кімнаті.
- Бо в більшій кімнаті жив і буду жити я. І я не погоджуюсь переносити все зі своєї кімнати, щоб задовольнити твоє его!
- Бель, він правий. Ми ж лише гості тут. Тим більше ми ж не будемо тут так довго жити, - намагалась я заспокоїти сестру.
- Тепер наступне питання, - продовжив Ронні. - Прибирання, готівля та миття посуду. Завтра ми накреслимо графік, за яким будем визначати хто та що має робити. Я сподіваюся всі тут вміють готувати?
- Майже, - відповіла я, поглядаючи на сестру.
- Все так погано? - розчаровано протягнув Віктор.
- Та все нормально! Просто вона дуже вередлива, - почала виправдовуватись Анабель.
- Це вже завтра, після занять, - вирішив закінчити цю розмову наш директор. - Поки що нам вистачить, якщо з'являться нові питання - обговоримо на місці. Зараз краще починайте готуватись до завтрашніх занять.
Ми мовчки розійшлись по кімнатах. А я з Бель вирішили подивитися на нашу нову кімнату.
Білосніжні шпалери і така ж стеля, чорна плитка на підлозі з підігрівом, штори кольору чорного шоколаду і такого ж кольору меблі: дві шафи, двухспальне ліжко, широкий стіл з шухлядами і крісло. Мене більше здивувало те, що тут плазма, бо, на скільки я знаю, Ронні цією кімнатою майже не користувався. Хоча в ній міг спати Віктор, до нашого переїзду, принаймні.
Сумки ми навіть не розкладали. Лише підручники, зошити та все інше для підготовки до занять.
Через кілька годин ми всі мовчки повечеряли разом з Саймірою і Белармін, які хотіли щось окрім того, що насипали в їхні миски. І отримали. Ковбаси, трохи макаронів, моркву і котлетку.
Потім ми розбрелися по кімнатам і просто позасинали з надією на швидке вирішення проблем.
© Бізельмоній ,
книга «З дівок у леді».
4. Коли університет стає божевільнею
Комментарии
Упорядочить
  • По популярности
  • Сначала новые
  • По порядку
Показать все комментарии (2)
milka_no_way
3. Пішли, поїхали проблеми
× Лишній => • Зайвий
Ответить
2019-07-20 23:45:13
1
Лео Лея
3. Пішли, поїхали проблеми
Доволі точні описи, чіткі, і, разом з тим, негроміздкі. Кожний розділ ніби нова серія захопливого фільму.
Ответить
2021-02-01 15:04:11
2