- Агов, Саро, дай списати домашню! Дуже треба! - пронісся по всьому кабінету схвильований голос Ронні.
Це перший раз, коли він питає мене списати, тому я зрозуміла, що це питання життя та смерті.
Я дістала свій зошит і віддала його Ронні. Він буквально впав на стілець поруч зі мною, було видно, що він біг сюди, довго і швидко.
Ще не віддихавшись вдосталь, він почав списувати домашню з англійської мови. Завдання було доволі просте і, враховуючи, що він вчиться ледве не краще за мене, причина, по якій він нічого не зробив, мені докорінно не відома.
- Дякую! З мене обід. Замовиш все, що твоя душа схоче, я заплачу́.
- Може поясниш, чого ти нічого не виконав?
- Та, вчора пізно додому вернувся, ще й брат в гості приїхав, ні з того ні з сього. Поганий знак.
- Це чого ж?
- А з того, що він мене не попередив і причин приїзду не назвав. Сказав лиш, що сюрприз мені готує.
- А я й не знала, що в тебе брат є.
- Ага, старший. Якщо вийде, може познайомлю вас пізніше, чом би й ні?
Тут затріщали динаміки - хтось хоче озвучити важливу новину, інакше вони б просто повішали роздруківку на дошці об'яв.
- Шановні учні та викладачі! Маю честь повідомити Вам, що, на жаль, вчора Ваш директор був звільнений від своїх обов'язків в зв'язку зі своїм досить поважним віком. Починаючи з сьогоднішнього дня вашим директором є Віктор Ферріс, який за сумісництвом буде викладачем іноземних мов. Дякую всім за увагу.
Навіть незважаючи на те, що динаміки не можуть передати всі аспекти голосу того, хто тільки-но говорив, було зрозуміло, що він буде дуже суворим і лаконічним. Я навіть злякалася тої думки, що він, можливо, викладатиме мені англійську мову.
Я повернулася до Ронні і здригнулася від побаченого. Будь-який колір покинув його лице, він став наче мармурова статуя та дивився прямо перед собою, не кліпаючи і навіть не дихаючи.
- Агов, все в порядку?
- Саро... - тільки й зміг він вимовити здавленим голосом.
- Ну що? Кажи!
- Ти ж пам'ятаєш моє прізвище?
- Ферріс?
І тут до мене доперло. Оцей Віктор - також Ферріс. Наш новий директор - його брат. Тепер ясно чого йому так лячно стало. Я й сама заціпеніла.
- То він й є твій брат?
Він спромігся лиш кивнути, паралізований страхом.
- А чого ти так боїшся? Дивись, може, в навчанні допомагатиме.
- А тому, що він безсумнівно скоро побачить всі ті скарги про спізнення і зриви уроків, що вчителі так люблять писати. І якщо там виявиться моє ім'я, я можу прямо зараз почати збирати гроші на лікування.
- Це ж чому?
- Бо він мені ноги переламає, ось чому! - крикнув він мені в лице, - Якщо раніше я міг дозволити собі пропустити уроки, чи забувати про деякі негативні коментарі вчителів, то зараз мені за таке доведеться платити, дорого платити, Сарочко! Тому не заспокоюй мене, допоки не взнаєш того, хто зараз сидить в директорському кабінеті!
- Взагалі-то я зараз не в кабінеті, - пронісся по майже безлюдному приміщенні голос, що нагадував окріп, вилитий на онімівшу від холоду руку.
Ми, як єдині в кабінеті, повернули свої голови в його бік і я побачила чого так боявся Ронні.
Високий та гарний, тонкі губи, прямий ніс, таке ж руде волосся, як і в Ронні, виглядав років на двадцять п'ять, від нього так і віяло чимось гордим і попереджуючим про небезпеку. Видно, що брати - майже однакові. Єдина відмінність - це його образ людини, що пройшла через всі війни й нещастя світу, що так і витає навколо, варто його лиш побачити. Мені здалось, що очі якісь відмінні від братових, але з такої відстані не розгледіти. Вони здавались глибокими і неймовірно темними, коли у Ронні, вони світлі.
- Це найгірший сюрприз, що я коли-небудь отримував від тебе! - крикнув Ронні, вирвавши мене з роздумів про директорські риси обличчя. Хоча, нехай звикає, художники дирявлять поглядом кожного, хто має нещастя пройти повз, а тут їх повно.
- Цей сюрприз не для тебе! А для них, - відповів на це наш директор, провівши рукою в бік коридору, де бісилися на перерві інші студенти.
- А який же мій?
- Я тепер житиму в тебе! - відповів він з недоброю посмішкою.
Сам Ронні не взмозі більше стояти, від такої новини, впав на свій стілець. Я ж, до сих пір мовчавша, різко встала і крикнула, бо він придавив мені руку своїм падінням. І дарма, лише зараз мене врешті помітив наш новий директор.
- Ти не проти представитись? - спитав пан директор голосом, одночасно зігріваючим і паралізуючим.
- Сара.
- А далі? - поцікавився він, після короткої паузи.
- Джей.
- Англійські корені? - всміхнувшись спитала єдина людина в кімнаті, не оціпенівша зі страху.
- Наш тато з Канади.
- Наш? - видно, що він намагався із всіх сил продовжити нашу скупу бесіду.
- В мене є сестра. Її звуть Бель. Анабель. Але вона на останньому курсі хореографічного відділення.
- Можу я поцікавитись, поки в нас є час до початку занять? - спитав він, сідаючи за вчительський стіл. - Ти також сідай, я не король, в моїй присутності можна сидіти. - Я, не знаючи, що ще я можу зробити, сіла. - Я впевнений кожен, хто тут вчиться чув питання: "Ким ти хочеш бути?"...
Він зробив паузу, що я зрозуміла як сигнал відповісти:
- Я б хотіла бути художником-реставратором.
- Чому?
- Ну,... тоді я зможу торкатися пам'яток культури і історично важливих речей, щоб зробити їх такими, якими вони були раніше. Відкриватиму щось нове для себе і допомагатиму музеям, наприклад.
- Це гідна відповідь, але мене цікавило, хто ти зараз? - повільно вимовив пан директор.
- Не розумію, - розгублено дивлячись на нього, спитала я.
- Ну, наприклад, це нещастя, - пояснив він, вказуючи на Ронні, - непоганий знавець зброї та бойових мистецтв, неймовірний рукодільник, майстер створювати проблеми і непоганий кухар.
Ронні лише хмикнув на його репліку, дістаючи деякі свої речі з рюкзака.
- Навіть не знаю, що казати, - відповіла я після деяких роздумів. - Важко оцінити самого себе. Думаю, я непоганий художник і скульптор, лише трохи рукодільниця, шалена фантазерка і завзятий читач всього підряд, а іноді намагаюсь писати власні книги, та не скажу, що це витвори мистецтва.
- Скромно, але відверто, непогано. - відповів на це наш пан директор і повернувшись до Ронні, спитав - Агов, риба фугу, довго будеш на мене дутись?
- Так! Чи ти думав, що припхавшись сюди з іншого кінця світу, ставши моїм вчителем і проти моєї волі поселившись в моїй квартирі, я зустріну тебе з розпростертими обіймами?
- А бувало інакше? Та годі тобі! - сказав пан директор через кілька хвилин мовчання. - Я ж привіз тобі подаруночки!
- Я слухаю, - швидко відповів Ронні.
- Цуценя, кіло солодощів і байк.
- Братику! - крикнув хлопець, що донедавна був рибою фугу, простягши руки догори і крокуючи в бік свого брата.
- Давай оце вже потім. Домовилися?
- Навіщо аж кілограм солодкого? - спитала я.
- Бо я знаю наскільки легко він може на мене образитись, - відповів пан директор.
Тим часом в коридорі продзвенів дзвінок і всі почали тиснутись до кабінету. Коли всі розсілись, пан директор почав свою першу лекцію. При цьому вся та доброзичливість і відкритість, що була на перерві, кудись зникла і перед нами стояв суворий чоловік з холодним поглядом, залізним голосом і кам'яним обличчям.
- Так як це мій перший робочий день тут, я прошу вас дістати подвійні листки і коротко написати ту інформацію про себе, яку ви вважаєте я повинен знати, щоб мені було легше з вами співпрацювати, - почав він урок.
- А на якій мові це писати? - спитав хтось у класі.
- Яку я мову в вас викладаю, панове? - спитав він розчаровано і роздратовано.
- Англійську.
- То на якій мові ви повинні писати всім зрозуміло, чи не так? - Всі кивнули. - І прошу писати акуратно і без лишньої маячні. Ці твори дозволять мені оцінити вас і ваш рівень знання мови, тому прошу мене не розчаровувати.
- А чому б вам просто не зазирнути до журналу? Там чітко і ясно виставлені оцінки кожного, - спитав хтось.
- Бо краще один раз побачити, ніж сто раз почути.
Після цих слів всі почали мовчки писати в своїх листочках аж до кінця уроку.
Як тільки продзвенів дзвінок, всі по черзі почали здавати свої роботи прямо в руки пану директору. Блискавично швидко пробігшись поглядом по листку, він або кивав на роботи, або кривився. На роботу брата він всміхнувся, а на мою дивився задумавшись, невже все так погано?
- Що ти написав, що він так сміється? - спитала я в Ронні, покинувши клас.
- You already know everything about me. І, до речі, можеш не казати нікому про наші родинні зв'язки?
- Чому?
- Бо скарги про те, що він завищує мої оцінки, мені не треба. Будемо просто однофамільці.
- А Бель сказати можна?
- Бель можна. Якщо не скажеш зараз, вона вб'є нас потім.
Раптом по всьому коридору пронісся крик пана директора:
- Рональд! Розворот на 180 градусів і йдеш сюди писати нормальний твір, а не розповідь в одне речення!
- Добре, що я написав два твори, - шепнув він мені перед тим, як побігти назад до кабінету англійської.
Я ж пішла далі, з метою знайти свою сестру. Вона знайшлась швидко.
- Хто цей новий вчитель? - спитала вона мене, тягнучи в сторону за лікоть.
- Він - наш директор.
- Страшно було? Тільки чесно в мене зараз також англійська і сумніваюся, що вести його буде не він.
- Я навіть не знаю що казати. Перед уроком ми мали коротку бесіду і він здався мені добрим.
- Ну, ми це ще побачимо. Хоча я вже маю сумніви, - закінчила вона, показуючи на Ронні, що йшов до нас, потираючи голову, ніби після удару.
- Що вже сталося? Я думала ти лише листочок занесеш. - спитала я коли він наблизився до нас.
- Заніс, але він мене лупанув рештою листків по голові. В нього просто немає почуття гумору!
- Сподіваюся нас він так бити не буде, - додала Бель.
- Не буде. Він так тільки мене лупцювати збирається.
- Це чого ж?
- Бо я його брат.
На цьому її заклинило. Випученими очима вона дивилася на Ронні, ніби той крикнув щось непристойне на весь коридор.
- В тебе є брат?
- Старший. І він мій вчитель і директор. Круто, правда? Думаю десь через місяць я звідси втечу подалі від нього.
- Я так зрозуміла, в вас такі ж взаємовідносини, як і в нас з Сарою, - сказала, сміючись, Бель.
- Ні, не такі, - ображено сказала я, -  Ронні від брата дісталось цуценя, кілограм солодкого і ще щось.
- Байк, - підказав мені обдарований.
- Нічого собі! Саро, я розчарована всіма тими подарунками, що отримала від тебе.
- Ронні молодший з братів, а ти старша! - відповіла я.
- Старша з сестер, правила інакші.
- Дівчата, якщо вам так хочеться подарунків, запрошую завтра в гості. Тварин, чи засобів транспорту не обіцяю, але солодкого перепаде скільки влізе.
- Тільки якщо твого брата там не буде, - поставила умову Бель.
- А ось це наврядчи здійсниться.
Суперечка і радісний гул і далі витав навколо нас, а я подумки зраділа тому, що мені пред'явиться шанс знову побачити того, хто ніби зійшов зі сторінок тих історій, що я читала.